Глава 8 політична модернізація як чинник глобального розвитку

§ 1. Глобальні аспекти модернізації

Модернізація є свідомою настановою держави на проведення якісних пере­творень у суспільстві. В основі теорії політичної модернізації лежить обґрун­тування загальної моделі глобального процесу розвитку цивілізації. Сутність моделі полягає в описі характеру та напрямів переходу від традиційного до сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворень нормативних та ціннісних систем.

Етапи розвитку теорії політичної модернізації:

Перший етап - 50-60-ті рр. - модернізація розглядалася передусім як вестер-нізація, тобто механічне копіювання західного досвіду. її базі засади:

• ідея однолінійного поступу (деякі країни відстають від інших, але за­галом усі вони прямують одним шляхом модернізації - "ідентичність за­вдань");

• політична модернізація є демократизацією країн третього світу за західним взірцем;

• політична модернізація країн третього світу є наслідком активної співпраці з провідними країнами Заходу;

• уява про невід'ємність модернізації від культури модерніті. Між ними подеколи ставлять знак рівності. Так, згідно з поглядами відомого тео­ретика модернізації Ш.Айзенштадта (Ізраїль), її (модернізацію або мо­дерніті) слід розглядати як особливий тип цивілізації, що зародився в Європі й поширюється після другої світової війни у своїх політичних, економічних, ідеологічних аспектах майже на цілий світ. Історичне ко­ріння культурологічного комплексу модерніті - в античності, у добі Ре­несансу та Просвітництва (Леонардо да Вінчі, Галілео Галілей, Френсіс Бекон, Рене Декарт та ін.), але склалася вона лише у XIX ст. (Шарль Бодлер, Чарльз Дарвін, Герберт Спенсер тощо) й дійшла до сучасності зі суттєвими трансформаціями.

Культурі модерніті притаманні ідеї особистої свободи, індивідуалізму, здат­ності людини до постійних змін, мобільності в усіх царинах своєї життєдіяльно­сті, удосконалення світу за допомогою Розуму, тяжіння до європейського раці­оналізму та сцієнтизму (від лат. - знання, наука), ставлення до природи як до об'єкта власних зусиль і знань.

Концепції модернізації розрізняють як за хронологічною періодизацією, так і за змістовою специфікою.

Так, зокрема, американський дослідник Е.Роджерс вважав, що модерніза­ція є процесом зміни індивідуумами традиційного способу життя на складні­ший, технологічно розвиненіший. К.Блек розглядав модернізацію як пристосу­вання традиційних інституцій до нових функцій, поява яких обумовлюється

безпрецедентним зростанням людських знань, що дозволяє контролювати оточення й процеси наукової революції. Д.Лернер вбачав у модернізації пере­дусім секулярну революцію, тобто звільнення від релігійного впливу. Б.Леві вважав модернізацію за соціальну революцію, яка заходить так далеко, як це можливо без руйнування самого суспільства. С.Ліпсет піддає науковому аналі­зу передусім принципові зміни в культурі суспільства. У.Ростоу вважав, що модернізація базується на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни.

Наявні різновиди модернізаційних теорій 50-60-х рр. XX ст. у концептуаль­ному плані мають спільні тези, серед яких головною є універсальність процесу модернізації. Слово "універсальність" тут має значення різноплановості, бага-тофункціональності, всеосяжності (а не тотожності чи схожості, як найчастіше тлумачиться це поняття вченими країн "третього світу").

Універсальність модернізації базується:

• на культурі модерніті;

• на соціологічній теорії Т.Парсонса, що розглядає еволюцію суспільства як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного й узгодженого сис­темного;

• на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни. У.Ростоу виділяє наступні етапи модернізації:

• доіндустріальний - Х\/І-Х\/ІІ ст. (перехід від індустріально-аграрного й ремісничого до суспільного мануфактурного виробництва);

• ранньоіндустріальний (перехід від мануфактурного до машинного виробництва);

• пізньоіндустріальний (США проходять цю стадію у 1914-1929 рр., Західна Європа - у 1930 - 50-х рр., Японія - у 50-60-х рр.)

- постіндустріальний (провідну роль мають теоретичні знання). Перший етап розпочався у Х\/І-Х\/ІІ ст, у країнах Західної Європи як реакція

на кризу попереднього розвитку. Це був доіндустріальний етап модернізації, який відзначався змінами у суспільній свідомості, спрямованими на пошук шляхів виходу з кризи; зародженням соціальної сили, здатної зруйнувати стару систему та втілити нові ідеї. Здійснився перехід від індивідуально-аграрного й ремісничого виробництва до суспільного з виникненням різних форм відчужен­ня (людей один від одного, від власності на засоби виробництва, від процесу праці тощо).

Другий, раньоіндустріальньний етап, охоплював перехід від мануфактурно­го до машинного виробництва.

Третій, пізньоіндустріальний, етап модернізації позначений принциповими змінами у процесі праці на основі наукової, інженерної організації, характери­зується виникненням конвеєрного виробництва, орієнтованого на масовий ви­пуск стандартної продукції; зростанням особистого споживання; збільшеними масштабами людського спілкування; поглибленням міжнародного поділу праці завдяки новим засобам зв'язку та сполучення; подоланням одних форм відчу­ження людини (від засобів існування, соціальних гарантій, освіти, культури) й появою нових його форм (формалізація стосунків між людьми, стандартизація предметів споживання, способу життя тощо). Четвертий, постіндустріальний, етап модернізації, або постмодернізація, за Д.Беллом відзначається провідною роллю теоретичного знання як стрижня, навколо якого розбудовуються нові

162

163

технології, економічне зростання й нова стратегія суспільства. У цьому аспекті виразніше постають певні риси даного етапу модернізації:

• революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей євро­пейської, західної цивілізації - від прагнення матеріальних благ до праці як засобу реалізації своїх здібностей;

• виникнення двосекторної економіки, яка містить виробництво мате­ріальних благ, послуг при формуванні ринкових відносин та "виробницт­во людини", що дедалі активніше впливає на динамізм економіки та кон­курентоспроможність країни у світі. В історичній перспективі це суспіль­ство - постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й пріоритет здобуває нагромадження "людського капіталу", здатного до самореалізації;

• індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої си­ли для "мікроелектронної революції";

• зрушення людського буття у бік культури, освіти, науки, що є не аль­труїзмом, а звичайним прагматизмом, адже тільки культурна й духовно багата людина здатна до високоякісної праці у нових умовах постіндус-тріальної цивілізації;

• зміна старих соціальних конфліктів іншими, зумовленими як зовніш­німи проблемами (наприклад, конфлікт між різними культурами, цивілі­заціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспільства, яка не встигає пристосува­тись до цих цінностей);

• принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інформаційних техно­логіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізич­ної сили; виникнення нової, символічної форми капіталу - знання; одини­цею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредит­ні картки, електронні гроші); трансформується саме розуміння праці;

• праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус.

Американський вчений Ф.Блок визначає постіндустріальне суспільство як історичний період, що починається тоді, коли поняття індустріального суспіль­ства перестає бути адекватним поясненням соціальних змін. Він базується:

• на ідентичності завдань, які мають бути розв'язані у конкретних сферах (наприклад, в економіці - розвиток і застосування прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток ринків товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівля) й третинного (послуги) секторів господарства, скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галу­зей, що випускають засоби виробництва та предмети споживання тощо);

• на раціональності соціальної дії.

Універсалізм, що є істотною рисою як теорії, так і політики модернізації, вод­ночас спричинив до розбіжностей серед цих теорій. Розмежування відбувається у двох напрямах: критики модернізації та пошуку її нових моделей.

Другий етап розвитку теорії політичної модернізації - з 70-х років XX століття. Відоміші вони як теорії постмодернізації. їх відрізняє синтез універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованості на незалежність від жорсткого нав'язу­вання суспільству "цінностей на замовлення" - духовних, технологічних та ін.).

Вони ґрунтуються на досягненнях світової суспільної думки та національних культурних традиціях, на засадах як раціональних, так і волюнтаристських (вірі людей у власні сили й можливості). По-новому бачиться зв'язок між модерні­зацією та розвитком; досліджуються політичні процеси з урахуванням специ­фічних історичних та національних умов.

У межах другого етапу можна відокремити два головні напрями. Перший, ліберальний (О.Тоффлер, З.Бжезінський, Г.Алмонд, Л.Пай тощо), для пред­ставників якого головним критерієм політичної модернізації є ступінь залучен­ня населення до впливу на характер і динаміку модернізації; наявність конку­ренції політичних еліт; забезпечення взаємної безпеки конкуруючих політичних угрупувань; наявність міцної виконавчої влади, що залежить від демократич­них інститутів.

Другий, консервативний або радикальний напрям (С.Хантінгтон, А.Турен, Ж.Фурастье тощо), прихильники якого за головне вважають забезпечення по­літичного ладу за допомогою централізованих інститутів, а модернізованість політичних інститутів пов'язують не з рівнем їхньої демократизації, а з міцністю та організованістю. Авторитарність політичної влади для них є необхідною умовою модернізації. Для цього потрібна компетентність політичних лідерів, розрізнення етапів модернізації, кожен з яких має конкретні цілі та пріоритети.

Основними засадами критиків теорії модернізації є тези про те, що модер­нізація веде до знищення національної культури; гальмує створення націона-льно-спеціфічних суспільних цінностей, методів, стилю; вона безпосередньо торкається меншості населення, а для решти - економічне зростання, підпри­ємництво, індустріальне виробництво, модерністська культура є далекою.

Розрізняють наступні типи модернізації:

• первинна (Західна Європа, США, Канада) охоплює епоху першої промис­лової революції, руйнування традиційних спадкоємних привілеїв та проголо­шення рівних громадянських прав, демократизацію суспільства;

• вторинна, головним фактором якої виступають соціокультурні контакти країн, що відстають в своєму розвитку, із вже наявними центрами індустріаль­ної культури.

За характером розрізняють органічні й неорганічні модернізації.

Органічна модернізація відзначається спадковістю соціального розвитку, природністю, самостійною ініціативністю виходу з надр старого суспільства з метою подолання існуючої там кризи, безперервністю реформаторського про­цесу (що не виключає певних зворотних відступів) та його здійсненням як "зни­зу", так і "згори" за допомогою держави й права. Такий характер модернізації притаманний, зокрема, країнам Західної Європи та Північної Америки.

Неорганічна модернізація також починається під впливом комплексу чинників, але вже іншого ґатунку. Це можуть бути дедалі гостріша конкуренція на світових ринках, утрата старих ринків збуту, можливість військового втручання, загроза цілковитої економічної залежності від інших країн, вплив позитивного прикладу країн, що модернізуються. Неорганічним модернізаціям притаманні злиття мо-дерніті й традицій (передусім таких, як патріотизм, віра у себе та власне майбут­нє); "колективна мобілізація" для осучаснення суспільства; невідповідність одне одному темпів змін у різних сферах тощо.

Неорганічні модернізації поділяють на прискорені, спонтанні, такі, що на­здоганяють, запізнюються, повторюються, випереджають. Процес і результати цих модернізацій залежать від поставлених цілей і суспільних сил, що їх здійс-

164

165

нюють. Подолати проблеми неорганічних модифікацій модернізації, викорис­тавши їхній позитивний соціальний потенціал, вдається суспільствам, які тяжі­ють до випереджувальної моделі (наприклад, Японія, нові індустріальні країни "азійські тигри"). Тут послідовно реалізують і чітко відмежовують модернізацій-ні процеси від простого розвитку, властивого усім без винятку суспільствам. Випереджувальна модель зорієнтована на один, найвищий тип модернізації -постіндустріальний.

Можна відокремити кілька моделей модернізації:

Перша модель (Велика Британія, континентальна Європа, США, Австралія, Канада) характеризується тривалістю, поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетворень усіх сфер суспільного життя.

Друга модель (Японія, Туреччина, Греція, Південна Корея, Тайвань, деякі латиноамериканські держави) більше наближена до європейського стандарту. Вона має такі визначальні риси, як тиск трансформаційного досвіду інших країн, опанування прогресивних іноземних "зразків", наявність "модернізації, що запозичує" на національному ґрунті, проникнення модерніті в усі сфери суспільного життя через канали освіти, нові стандарти споживання, впрова­дження західних технологій, техніки, нових економічних відносин.

Третя модель (Колумбія, Венесуела, Перу, Індія, Пакистан), як правило, пе­редбачає лише створення економічної інфраструктури, зорієнтованої на пер­винну переробку сільськогосподарської продукції, видобуток корисних копалин, що, з одного боку, змушує принципово ламати традиції й усталені суспільні структури, а з іншого - консервує відсталість, не сприяє поширенню модерніті. Для цієї моделі притаманний розвиток західним шляхом частини населення, але збереження внутрішньої традиційної структури для значної частини населення.

З моделями модернізації взаємопов'язані механізми їх здійснення, що за­лежать від обраних способів виникнення модернізації, серед яких розрізняють:

• поступове нагромадження необхідних передумов у певних сферах суспі­льного життя, поєднання яких дає якісне трансформаційне зрушення;

• соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн - "запозичена модернізація";

• тиск, нав'язування традиційному суспільству досвіду модерніті ("імітаційна модернізація").

Французький вчений А.Турен вводить ще два важливих терміни (і відповідні явища) - "антимодернізація" та "контрмодернізація". Перший термін означає відкриту протидію модернізації. Антимодернізація, на думку вченого, - це зве­дення процесу розвитку країни лише до відродження її культурної та історичної специфічності. Цього прагнуть, як він вважає, певні правлячі групи й люмпен-інтелігенція, понад усе занепокоєні збереженням (здобуттям) своїх привілеїв, влади, соціального статусу.

Контрмодернізація є альтернативним варіантом соціальних перетворень відповідно не до західного, апробованого зразку, а іншого особистого шляху, який передбачає форсований суспільний розвиток виключно за ініціативою "згори", за колосальної централізації влади, пріоритету соціальної системи, а не людини (приклад - країни Східної Європи у 50-ті рр. XX ст.).