§ 2. Еволюція війни як соціально-політичного явища

Війна належить до історичних явищ, які розвиваються найшвидше. Дослід­ники вже давно відзначали, що вона значно раніше досягла розвинених форм, ніж мирні відносини. Війна була й залишається могутнім локомотивом науково-технічного прогресу. XX ст. усупереч прогнозам столітньої давності було най­більш войовничим. Війна за це століття зазнала глибоких змін за соціально-політичним змістом, військово-технічними характеристиками, масштабами, руйнівною і знищувальною силою. У XX ст. війни у своєму розвитку досягли ступеня світових, охоплюючи більшість держав і населення планети, величезні сухопутні, морські й повітряні простори. Ракетно-ядерна війна, можливість якої в останній час зменшилась, однак не зникла повністю, досягла би глобальних масштабів і означала б загибель людства й самої планети Земля. Останнє десятиліття XX ст. дало багато зародків нових форм та видів воєн та воєнних конфліктів: міжнаціональних, міжетнічних, міжконфесійних, терористичних, екологічних і т.д.

Частота воєн у XX ст. коливалася, проте загалом перевищила середню ча­стоту війн за всю відому історію людства приблизно у 1,5 рази. При цьому про­тягом майже 20 років з кінця XIX ст. до початку першої світової війни частота війн була нижчою від середньої. Потім між двома війнами вона виросла у 1,3 рази, а за 45 років після другої світової війни - у більше, ніж 2,5 рази. За перші п'ять років 90-х у світі щороку відбувалося 33-37 великих збройних конфліктів.

Помітною є зміна масштабів війни. Якщо до середини XX ст. вони розширю­вались, то в другій половині виявилася тенденція до їх "розукрупнення": ставало все менше великих, збільшувалась кількість середніх і малих воєн.

Розширився зміст війни. Якщо сто й більше років тому основний зміст війни повною мірою вичерпувався збройною боротьбою, то у XX ст. він став доповню­ватись дипломатичною, економічною, інформаційно-психологічною, розвідува­льно-диверсійною, терористичною й іншими формами боротьби, які відповіда­ють єдиній меті й розгортаються не тільки на території воюючих країн, але й у глобальному геополітичному просторі. У сучасну епоху поширився "державний тероризм", що втілюється у широкі терористичні акції одних країн проти інших.

Варто відмітити зростання жертв, лих і страждань мирного населення у хо­ді воєн XX ст. Тут діє низка причин. По-перше, прискорюється процес урбані­зації, зосередження основної маси населення в містах, зростання їхньої полі­тичної та воєнно-стратегічної ролі. По-друге, різке зростання радіусу дії зброї, особливо авіаційної, відкрило можливість ударами по містах розхитати тил і фронт, прискорити розгром армій противника. По-третє, у XX ст. різко збіль­шилася питома вага бойових дій у міських умовах.

Війни стали масовим організованим державним терором. Аби послабити тероризм у війнах сучасності міжнародне співтовариство виробило правила ведення війни, проте їх мало хто дотримується у сучасних війнах.

За зовнішніми змінами приховуються внутрішні - сутнісні. Про них свідчить тривала дискусія навколо формули К.Клаузевіца про сутність війни як суспіль­но-історичного явища. Одні вважають, що ядерна війна (як і звичайна з вико­ристанням звичайної зброї) перестала бути продовженням політики. Інші, на­впаки, вважають, що й ядерна війна, якщо виникне, буде продовженням полі­тики, і формула К.Клаузевіца й тоді буде доволі вірною.

134

135

Зберігається, навіть посилюється, зв'язок війни з політикою, але наявним є розрив з політикою у функціональному сенсі: війна загрожує загибеллю людст­ву, перестає бути її ефективним знаряддям, засобом досягнення політичних та інших цілей. Нова сутність війни найповніше втілюється в ядерній і можливій новій світовій війні з використанням звичайної зброї, однак чимдалі сильніше виявляється й у сучасних війнах.

Для розуміння діалектики взаємозв'язку політики і війни в ядерний вік важ­ливо бачити логіко-генетичну й об'єктивно-суб'єктивну структуру війни. Війна, незалежно від потужності зброї, не зводиться до стихійного лиха. Логіко-генетична структура містить появу наукових і технічних передумов створення такої зброї, ухвалення рішення про його створення й підготовку до викорис­тання, обмін першими ударами (тактичного або оперативно-стратегічного ха­рактеру), використання основної ядерної зброї (некерований процес), резуль­тати. Виокремлення цієї структури необхідне для розуміння того, що є такі ета­пи, на яких можливо і необхідно робити все для попередження початку бойо­вих дій і головне тут - вплив на політику, здатну призвести до війни. Підготовка до війни, ухвалення рішення про її початок, навіть "пробне" використання зброї масового знищення - все це політика. При переході певного етапу, коли роз­починається всеосяжна ядерна війна - це вже не політика, а загибель усього, зокрема й політики.

Важливо у теоретичному і практичному плані побачити новий зміст політи­ки, яка породжує, скеровує, регулює сучасні війни. Це передусім продовження в політиці прагнення до збереження привілеїв у використанні світових ресурсів і нерівнобічного партнерства з відсталими країнами; зростання впливу на полі­тику організованої злочинності, партій та окремих осіб з диктаторськими і во­йовничими схильностями; отримання політиками дедалі більш руйнівних засо­бів насильства; зростання мілітаризму та культу сили.

Через збільшувану політизацію війн, вони ще й ускладнюються технічно. Політика ніби прискорює вдосконалення зброї, усієї технічної бази війни, а та­кож рішучіше її використання. Деякі уявлення про зростання темпів зміни ма­теріально-технічної бази війни можна скласти на основі наступних даних. У війні в Кореї було запроваджено дев'ять раніше невідомих видів бойової техні­ки, у В'єтнамі - 25, у збройних конфліктах на Близькому Сході й Фолклендах -ЗО, на війні у Перській затоці в 1991 р. кількість нових бойових зразків зросла відразу у кілька разів і склала понад 100 різновидів. Свідченням цього стала і війна в Іраку в 2003 р. Деякі дослідники вважають, що події в Перській затоці означають кінець класичних воєн і початок нової ери безконтактних, електро­нних, інформаційних, комп'ютерних, космічних, екологічних та інших воєн, що мають виключно науково-технічну основу.

Революційне значення має створення різних видів "несмертоносної" зброї, яка не вбиває людей, а лише порушує роботу всіх видів техніки. Посилено ве­дуться роботи зі створення нових засобів ураження, особливо через дію на психологію і біологію людини: "генетичних", "етнічних", "психологічних". Докла­даються зусилля з розвитку ядерної й космічної зброї. Світ знаходиться на порозі нової революції в питаннях ведення війни.

Таким чином, війни переслідують головним чином політичні цілі та стають дедалі більш руйнівними, підриваючи основи існування тієї чи іншої держави, народу, регіону.

Світова війна і світова політика в ядерну епоху в умовах біполярного світу і в постбіполярну епоху. Принципові зміни в розумінні ролі війни і миру відбулися внаслідок появи ядерної зброї й засобів її доставки. Страх перед ударом у від­повідь, "ядерною зимою", глобальною економічною катастрофою, загибеллю цивілізації значною мірою унеможливлював використання ядерної зброї, та й узагалі не допускав ескалації периферійних конфліктів до центрального рівня. На хвилі цих есхатологічних прогнозів у межах "нового політичного мислення" навіть виникла теорія про неприйнятність використання ядерної зброї для до­сягнення політичних цілей. Однак прагнення до примноження влади змушува­ло людську думку шукати шляхи ефективнішого використання ядерної зброї, ніж це передбачалось концепцією "стримування". Виникають ідеї, пов'язані з використанням "чистої"" нейтронної зброї, створенням глобальних систем ПРО (т.зв. "зоряні війни"), і взагалі в останні роки всі ті теоретичні моделі, на основі яких прогнозувались катастрофічні наслідки можливої ядерної війни, викликають сумнів. Це лише загальний фон еволюції співвідношення політики: війни в епоху ядерного протистояння.

Саме в умовах біполярного світу війна починає зміщуватись із центру сис­теми міжнародних відносин до її периферії, помножуються локальні, регіона­льні, ареальні війни найрізноманітніших ґатунків від демонстрації сили до гро­мадянської війни. З іншого боку пройшли апробацію напіввійськові й невійсь­кові форми і методи ведення боротьби. Ядерна зброя стала з одного боку га­рантом стабільності на планеті, завдяки їй вдалось уникнути серйозних ура­жень, з іншого - людство неодноразовоопинялось на межі її використання.

Ядерна зброя й нині лишається першорядним чинником впливу на військо­во-політичний баланс регіонального і глобального масштабів. Слід відзначити, що за наявності військово-політичних факторів, здатних вплинути на хід війни, основні ядерні держави припускають можливість використання ядерної зброї. Так, наприклад, США готові використати свої ядерні арсенали у разі ядерної атаки на них, або з метою відвернення такої можливості, Китай - коли його територія буде зайнята агресором. Таким чином, передбачаються і наперед обумовлюються можливості використання ядерної зброї, якщо це відповідає національним інтересам.

Іншою особливістю, яку можна визначити як основну при аналізі конфліктів сучасного етапу розвитку світу, є перехід міжнародних конфліктів на регіона­льні рівні - відтак ці конфлікти, позбавившись балансу двох наддержав, "зажи­ли" до певної міри самостійно.

Наступна характеристика сучасних конфліктів полягає у тому, що нерідко конфлікт виникає як внутрішній, але стає міжнародним унаслідок свого розши­рення. І навіть без цього, внутрішній конфлікт як правило впливає на сусідні країни, наприклад, внаслідок переходу кордону біженцями.

Із закінченням "холодної війни" впала біполярна система рівноваги. Пря­мим наслідком згортання центральної конфронтації стало тамування поро­джених нею конфліктів у Центральній Америці, Ефіопії, Анголі. Проте закінчен­ня "холодної війни" ніби розморозило втримання потенційних факторів можли­вого нового протистояння - націоналізму й цивілізаційно-релігійного протисто­яння. Глобальна інтеграційна спрямованість нинішніх економічних, політичних та ідеологічних процеав теоретично не дає підстав для прогнозування великих збройних зіткнень між провідними політико-економічними центрами світу. Мо­жна виділити наступні інваріанти майбутніх конфліктів:

136

137

♦ просторовий розлом: центр/периферія . Це так звана дихотомія Північ-

Південь;

• національний розлом або повернення до принципу національності. Руйнація великих політико-ідеологічних спільностей висуває на перший план проблему національної ідентичності. Сподівання на те, що в процесі створення націона­льних держав за одне-два покоління вдасться уникнути етнічних та релігійних незбігів навряд чи справдиться;

• цивілізаційний розлом. За С.Хантінгтоном зони конфліктів розташовані на кордонах зіткнення цивілізацій. Однак, слід відзначити, що останніми роками найжорстокіші конфлікти відбуваються між державами однієї цивілізації (Іран та Ірак, Ірак та Кувейт).

Власне необхідність поділу війн на малі та великі виникла ще на початку XIX ст. У працях початку XX ст. при характеристиці "малих" воєн усе частіше з'являється термін "локальна війна". У міжвоєнний період у військовій теорії здійснено спробу зіставити світову війну, що минула, з військовими конфлікта­ми локальних масштабів. В умовах абсолютизації ядерної зброї локальні війни не тільки не зникли, але й пройшли стадію "змужніння". Військова боротьба в умовах "ядерного глухого кута" має вестись на нижчих за тотальний рівнях насильства, що не загрожують тотальним знищенням. Таким рівнем є обмеже­на війна, навіть з використанням ядерної зброї. Доктрина гнучкого реагування розділила загальну ядерну війну й локальні війни на периферії, які, як перед­бачалось, мають проходити на низьких рівнях використання сили. Зокрема, доктрина "гнучкого реагування" робила ставку на використання звичайних збройних сил та озброєнь у локальних конфліктах, тоді як ядерна зброя зали­шалася головним резервом на випадок загальної ядерної війни. Локальні війни й різного роду військові конфлікти відтоді інтерпретуються як альтернатива загальній ядерній війні при збереженні готовності до ведення такої війни. Та­ким чином, починаючи з 60-х рр., локальні війни й різноманітні форми збройно­го втручання виходять на передові позиції глобальної стратегії. Приблизно так само інтерпретує наступна американська доктрина "реалістичного залякуван­ня", яка визнає можливу ядерну війну як самогубство, проте не відмовляється від війни як діючого інструменту політики.

Прямою протилежністю універсальної ідеї є рівновага сил. Принцип рівно­ваги сил подібний до механізму дії терезів. На місце ієрархізованої структури попередньої моделі стає егалітарна структура. Точно збалансована міждержа­вна система функціонує за наявності трьох передумов: постійних збройних сил у кожній державі; чітко функціонуючого керівництва; політики, яка відповідає примату державного інтересу.

Механізм дії рівноваги сил базується на озброєнні та скрупульозному пере­слідуванні власних інтересів. Іншими словами, мир забезпечується підготов­кою до війни і будь-яка війна є наслідком не стільки небажання нападника до­тримуватися миру, скільки незадовільного озброєння жертви. Більшість дослі­дників критикували подібну модель, віддаючи перевагу союзу держав, яка є ближчою до універсальної моделі. Вони звертають увагу на те, що постійні збройні сили загрожують іншим країнам війною, спонукаючи до необмеженої гонки озброєнь, через що мир стає ще нестерпнішим за коротку війну.

Фактично рівновага скоріше сприяла політичній поляризації, ніж дотриман­ню миру в Європі. Однак саме завдяки системі рівноваги сил XVIII ст. війни хоча й не зникли, проте були локалізовані. Віденський конгрес 1815 р. відновив

систему рівноваги сил також і через те, що миротворча дія все ще згадувалася після наполеонівських війн. Вершиною розквіту рівноваги сил стало XIX ст. Щоби утримувати шальки терезів у рівновазі, проводилися й превентивні вій­ни. Війни стали справою державного інтересу, а тому зазнала змін і теорія справедливих війн. Справедливими війни стали вже через те, що одна сторона побоювалась того, що інша в майбутньому стане сильнішою за неї. Війна, що була необхідною, ставала й справедливою.

Невеликі держави Європи безпечно почували себе під дахом цієї рівноваги, оскільки їм гарантувався захист у разі загрози великої держави через необхід­ність попередити зростання сили потенційного супротивника. У розвиненій формі теорія рівноваги балансу сил була сформульована приблизно тоді ж, коли й економічна теорія А.Сміта. Вони виходять з однакових принципів: пере­слідування кожним своїх власних інтересів найкраще відповідає інтересам суспільства в цілому. За різної кон'юнктури система рівноваги балансу сил проіснувала до 1914 р.

Відомий прибічник школи балансу сил Г.Кіссінджер стверджує, що новий світовий порядок все більше нагадуватиме європейську політику XIX ст. Тут слід зробити два застереження. По-перше, сьогоднішня схема рівноваги бала­нсу сил починає працювати вже не в європейському, а в глобальному масшта­бі. По-друге, зазнало еволюції саме поняття "міць" держави, адже економічні й інші компоненти суттєво впливають на баланс сил. Нова розстановка сил без­сумнівно приведе до створення нових осей взаємодії, особливих відносин.

Складність проблеми забезпечення миру полягає в тому, що під впливом чинника ядерної загрози саме існування цивілізації виявилося під загрозою. Відповідно, логічно думати, що забезпечення миру пов'язане у першу чергу з необхідністю подолання тим або іншим чином подібного стану цивілізації. По-заяк ще у недалекому минулому не виключалась можливість знищення людст­ва внаслідок продовження кимсь політики "залякування", то гарантуванням всеосяжного миру могла бути лише науково-зорієнтована стратегія ведення війни, вільної від використання військової сили, а також спосіб вирішення кон­фліктів дипломатичними засобами за аналогією міжнародних відносин перед Французькою Революцією. У цьому сенсі контроль над озброєнням для спіль­ної протидії процесу озброєння, обмеження військових цілей у 80-ті рр., війсь­кові заходи довіри також сприймалися як кроки до встановлення миру.

У дискусіях навколо можливості реалізації всеосяжного миру набули зна­чення дослідження історичних першопричин війни; відсутності війни, агресив­ності та миролюбства доісторичних суспільств; можливого майбутнього світо­вого порядку й альтернативних оборонних систем.

Більшість мирних планів і моделей облаштування миру виходять із аналізу причин війни. У типології міжнародних систем підтримання миру Й.Галтунг розрізняє кілька типів мирного будівництва, які базуються на:

• концепціях розподілу влади в міжнародній системі;

• протидії виникненню конфліктів;

• переорієнтації лояльності індивідів від національних держав до міжнарод­них організацій;

• ступені взаємозалежності національних держав;

• ступені соціальної і культурної гармонії;

• функціональній кооперації між націями.

138

139

Можна констатувати як загальну тенденцію, унаслідок безперспективності військових і насильницьких стратегій миру, зростання інтересу до невійсько­вих, ненасильницьких концепцій трансформації міжнародної системи, тобто мирних змін усередині держав і поміж ними. Визнання необхідності подолання роз'єднаності та досягнення такого ступеня єдності світу, який зробив би не­можливими війни країн і народів; подолання самого чинника військової, голо­вним чином ядерної загрози.

Логічно думати, що розв'язання першої із зазначених проблем неминуче спричинить і подолання іншого негативного чинника. Багатий досвід історії свідчить про принципову можливість забезпечення безпеки подібним чином, а саме у так званих "співтовариствах безпеки", наукова концепція яких була роз­роблена у працях групи американських вчених під керівництвом К.Дойча. Дер­жави, що входять до "співтовариства безпеки", досягають такої інтеграції, яка цілком виключає з'ясування відносин воєнним шляхом.

Внутрішня єдність у "співтоваристві безпеки" створюється і підтримується не збройним шляхом, а за рахунок спільності інтересів і цінностей (насампе­ред, політичних і економічних). Як результат, у відносинах між ними викорис­тання збройних сил стає абсолютно не потрібним. Дійсно, оскільки члени "спів­товариства безпеки" утворюють єдність, воювати одне з одним для них озна­чає воювати із самими собою.

Різноманітні варіанти забезпечення безпеки суб'єкта міжнародних відносин можна розділити на два основних способи:

• за допомогою підвищення його обороноздатності;

• шляхом усунення самої військової небезпеки як такої.

Аналіз показує, що основними характеристиками традиційної парадигми безпеки є:

• розуміння безпеки як обороноздатності;

• основним засобом її забезпечення вважається військова міць, збройна сила;

• між безпекою суб'єкта міжнародних відносин й основним засобом її забез­печення існує пряма залежність: чим більше його військова міць, тим вище його обороноздатність і, відповідно, безпека;

• основним змістом процесу забезпечення безпеки є вдосконалювання і на­рощування військового потенціалу суб'єкта політики;

• неможливість у межах даної парадигми припинення глобального процесу вдосконалювання і нарощування озброєнь.

Це свідчить на користь того, що теперішній стан системи міжнародної без­пеки став неминучим саме внаслідок внутрішньої логіки розвитку самої цієї системи, заснованої на традиційній парадигмі забезпечення безпеки. Ядерна загроза цивілізації є аж ніяк не "патологію", невластивою традиційному засобу забезпечення безпеки, а являє собою вияв іманентних, сутнісних якостей да­ної парадигми безпеки на визначеному етапі її розвитку.

Важливим напрямком створення стабільності у сучасних умовах є роз­зброювання. Багатосторонні та двосторонні договори із роззброєння і нероз-повсюдження зброї масового знищення, які вкладаються в межі процесу роз­зброєння, сприяють зниженню напруги воєнно-політичної обстановки на гло­бальному рівні та скороченню різних видів зброї. її сутнісні характеристики:

• розуміння безпеки не тільки як обороноздатності, а як відсутності власне військової небезпеки;

• збройна сила розглядається як необхідний засіб, сила стримування війни;

140

• основним змістом процесу забезпечення безпеки є взаємне скорочення військового потенціалу супротивників, тобто процес роззброювання;

• взаємний характер даного засобу забезпечення безпеки, що служить не­обхідною умовою реалізації даної парадигми.

Роззброєння як напрямок створення умов стабільності виходить з визнання необхідності зниження кількості боєприпасів, визнання небезпеки їх накопи­чення. Окрім того, потрібно відкинути шлях модернізації сучасних воєнно-технічних засобів.

Іншим напрямком зняття конфронтації в міжнародних відносинах може ста­ти вирішення конфліктів політичними засобами. Така політика змогла б підви­щити стабільність у міжнародних відносинах і створити атмосферу, в якій при­скорилося би роззброєння, а в довготривалій перспективі вона могла стати моделлю міжнародних відносин доби ядерних технологій.

Мир як і війна є метою і засобом політики. При цьому мир як стан не означає зникнення всякого насилля, навіть якби повністю зникла війна. Мир як діяльність є процесом, що являє собою систему різноманітних дій з попередження і недо­пущення війни. Війна і мир тісно пов'язані. Мир передував війні та її завершував. Сьогодні еволюція засобів насильства привела до того, що мир не може бути простою передишкою або підготовкою до війни. Це перетворило мир із мети й засобу політики на моральний імператив. Мир як імператив світових політичних відносин підштовхують процеси інтернаціоналізації та глобалізації. Створю­ються міжнародні інститути, є певні успіхи в миротворчості. їх розвиток на ос­нові інтеграції й кооперації спричиняє девальвацію національної держави і сприяє вирішенню суперечностей на основі компромісу.