§ 2.Національна безпека

Проблему безпеки доцільно розглядати та розв'язувати на трьох рівнях -національному, регіональному та міжнародному (загальному). Перший рівень - забезпечення безпеки окремої країни, тобто національна безпека. Другий рівень - забезпечення регіональної безпеки, побудованої на груповій основі у межах системи взаємовідносин, що склалися між країнами регіону. Третій рі­вень - забезпечення міжнародної безпеки.

У політичній практиці склалися певні принципи взаємодії держав у сфері забезпечення безпеки. Уперше у політичному лексиконі поняття "національна безпека" було використане у 1904 р. у посланні президента Т.Рузвельта Кон­гресу США. У наступні роки ця проблема поступово ввійшла до числа першо­рядних у дослідженнях спочатку американських, потім - європейських, а зреш­тою - політологів країн, що визволилися.

Під національною безпекою треба розуміти захист суверенітету, територіа­льної цільності, політичної та соціально-економічної системи, культурної спа­дщини, духовних цінностей та свободи дій на світовій арені. Національна без­пека пов'язана не тільки з виживанням громадян окремої країни, а й із забез­печенням стійкого та надійного їх відтворення. У ширшому розумінні націона­льна безпека є такою взаємодією народу конкретної держави з іншими наро­дами та країнами, коли об'єктивно відсутня відверта чи прихована загроза ключовим інтересам та цінностям: територіальним, економічним, культурним, релігійним, ідеологічним. Національна безпека втілює суверенітет держави, недоторканість її кордонів, право на індивідуальний чи колективний самоза­хист. Практично вона означає як фізичну, так і морально-психологічну спромо­жність держав захистити себе від зовнішніх, а також внутрішніх джерел загро­зи їх існуванню. Держава перебуває у безпеці тоді, коли спроможна забезпечити свій вільний, незалежний, мирний розвиток. Якщо виділяти головне - це перед­усім безпека від війни.

У структурному відношенні національна безпека включає наступні елементи:

• докорінні національні інтереси та цінності, які є загальними для усього су­спільства: територіальні, геополітичні та культурні;

• державні інтереси та цінності, що об'єднують пануючі верстви суспільства, його еліту;

• інтереси певного режиму у межах тієї чи іншої країни;

• інтереси конкретного лідера та його безпосереднього оточення.

Таким чином, у сучасних умовах поняття "національна безпека" обіймає ком­плекс взаємопов'язаних і взаємозалежних військових, політичних, економічних, соціальних та екологічних аспектів. Проте, важливий функціональний зв'язок між ними визначається військового й економічними чинниками.

Водночас, у країнах, що визволилися, дотепер домінуючим є інше ставлен­ня до національної безпеки. Прагнення уникнути загрози ззовні та зміцнити національний суверенітет змушує їх передусім дбати про військову безпеку. Якщо у країнах Півночі територіальна цільність закріплена відповідними уго­дами і гарантується балансом військово-політичних сил, то на Півдні прикор­донні суперечки між багатьма країнами досі лишаються неврегульованими і часто вирішуються воєнним шляхом. Ставка на військово-силові засоби роз­в'язання міждержавних проблем призводить до посилення військових аспектів національної безпеки, створює засади для зростання регіональної та світової напруженості.

У країнах Півдня використання військової сили є традиційним інструментом забезпечення внутрішньої політичної стабільності, що пояснюється домінуван­ням авторитарного характеру державної влади.

В американській історіографії поняття "національна безпека" розглядається поза категорією "державні кордони", проте пов'язується з категорією "націона­льні інтереси й цінності" (що для самих США передбачає зміцнення їхнього впливу у стратегічно важливих районах світу з метою забезпечення цих "наці­ональних інтересів").

Зовнішня політика держави базується на її національних інтересах. Основу концепції національної безпеки складає ідея національного інтересу як головно­го мотиву діяльності держав на міжнародній арені. Забезпечення національної безпеки держави також належить до її життєво важливих національних інтере­сів. Політика держави, що віддзеркалюється у категорії її національного інте­ресу, має головним завданням забезпечення інтегральної цілісності, єдності, безпеки і добробуту своїх громадян та країни у цілому. Поняття національних інтересів держав та балансу сил у системі їхніх взаємовідносин "у своїй невід­ривній єдності ... є тими трьома китами, на яких тримається проблема безпе­ки". Поняття безпеки пов'язане з найважливішими категоріями "національний інтерес", "сила" та "баланс сил". Функціональне призначення безпеки пов'язане з прагненням держави досягти у системі міжнародних відносин позицій, які б відповідали її державній могутності (що, зокрема, полягає у спроможності дер­жави захистити себе від загроз з боку зовнішніх сил).

Поняття "національний інтерес" є одним з базових у теорії та практиці політи­ки держав. Для того, щоб з'ясувати роль національних інтересів у формуванні політики безпеки певної держави, необхідно зрозуміти природу національного інтересу та розглянути існуючі погляди й підходи до цього питання. Національ­ний інтерес вважається спеціальним терміном теорії та практики зовнішньої політики й міжнародних відносин, де у вигляді головних дійових осіб виступа­ють національні держави. Тому національний інтерес розглядається як інтерес здебільшого державний та міждержавний, і виступає мотивацією зовнішньопо­літичної діяльності держав (якій у внутрішній політиці відповідає інтерес суспі­льний). Згаданий підхід підкріплюється також тим, що у мовах романської та германської груп визначення "національний" позбавлене свого суто етнічного звучання та тлумачиться як "державний", "народний", "загальнонародний".

Поява терміну "національний інтерес" припадає на XVI ст. Він набув поши­рення з XVII ст., тобто з часів утворення національних держав в Європі. Зміст цього поняття зазнав еволюції від "династичного інтересу" та "волі монарха" до нинішнього - "інтереси всієї держави та нації". Поняття національного інтересу спочатку виступало одним із засобів планування зовнішньої політики, її випра­вдання чи засудження. У такому контексті воно використовувалося з кінця XVIII ст. США для захисту своїх інтересів перед великими державами Старого Світу, а з середини XIX ст. - європейськими країнами у зв'язку з тамтешніми змінами співвідношення сил.

Із 30-х рр. XX ст. термін "національний інтерес" активно використовується для аналізу зовнішньої політики. Поняття "національний інтерес" вживається для наукового вивчення зовнішньополітичної діяльності держав. У 1935 р. тер­мін "національний інтерес" було включено до Оксфордської міжнародної енци­клопедії соціальних наук.

У повоєнний період чималий внесок у розробку концепції національного ін­тересу зробили американські дослідники. У 1947 р. у США створено Раду На-

104

105

ціональної Безпеки. У жовтні 1945 р. у доповіді дослідницької служби Конгресу США було відзначено, що РНБ має стати організаційним підґрунтям розбудови структури національної безпеки США з функцією формування та координації діяльності у військовій та політичній сферах, визначення зовнішньополітичних завдань, що відповідають потребам військової могутності США, як нинішньої, так і майбутньої.

Відомий політолог У.Ліппман уперше запропонував визначення національ­ної безпеки з погляду категорії національного інтересу: "Держава знаходиться у стані безпеки, коли їй не потрібно жертвузати своїми законними інтересами з метою запобігання війни та коли вона спроможна захистити за необхідності ці інтереси шляхом війни".

Західна політологія приділяє значну увагу проблемі національного інтересу. У другий половині 40-х - 50-х рр. XX ст. сформувалися два протилежних під­ходи до аналізу національного інтересу.

Перший, так званий об'єктивістський підхід був презентований школою "політичного реалізму" (або школою "національного інтересу"), його представ­ники - С.Браун, У.Ліппман, М.Каплан, Г. Моргентау, С.Хофман та ін.

Загальновідомий лідер цього напряму Г.Иоргентау зазначав: "Доки світ є політично організований у нації, національний інтерес лишатиметься останнім словом міжнародної політики". Поняття національного інтересу треба викорис­товувати для аналізу зовнішньої політики та безпосередньо для прийняття зовнішньополітичних рішень: "Цілі зовнішньої політики мають визначатися че­рез поняття національного інтересу та підкріплюватися відповідною силою". На його думку, національний інтерес набуває об'єктивності шляхом інтерпретації за допомогою поняття сили. Сила будь-якої держави залежить від цілком конкретних та об'єктивних компонентів: географічного положення держави, її природних ресурсів, економічного, військового, демографічного потенціалу, національної вдачі, якості державного керівництва й дипломатії.

Другий, суб'єктивістський напрям трактування національного інтересу об­стоювався політологами-біхевіористами (А.Вольферс, К.Норр, Ф.Трегет, Д.Ка-уфман, А.Архарія та ін.), які намагалися пояснювати міждержавні відносини через аналіз поведінки державних діячів (так звана "теорія прийняття рішень"). Альтернативний напрям застосовує пояснення міждержавних відносин, ви­ходячи з аналізу механізму прийняття рішень державними діячами.

Концепція "національного інтересу" опрацьовувалася також у роботах за­хідноєвропейських авторів. Разом із тим у західній політології відсутні вичерпні визначення поняття "національний інтерес". Так, відомий французький політо­лог Р.Арон вважає, що це поняття є умовним та неоднозначним, не може бути раціонально пояснено, оскільки не випливає з індивідуальних та групових інте­ресів й не зводиться до їх сукупності. Національний інтерес поєднує постій­ність і динамічність та виступає як неоднозначне, багатомірне явище. Спіль­ним у розумінні національного інтересу є те, що його розуміють як інтерес держави.

У радянській історіографії поняття "національний інтерес" ретельно не ана­лізувалося і не вивчалося й фактично було вилучено з наукового обігу. Часто замість нього вживалися поняття пролетарського інтернаціоналізму, мирного співіснування тощо. Водночас національні інтереси країн Заходу ототожнюва­лися з інтересами панівних класів. Таке трактування зовнішньої політики й міжнародних відносин вимагало серйозного коригування. І все ж таки, незва­жаючи на те, що серед вчених немає спільного погляду щодо найважливіших

проблем концепції національного інтересу, це поняття активно використову­ється як в теорії міжнародних відносин, так і в зовнішньополітичній практиці.

Отже, неоднозначне та багатомірне явище національного інтересу форму­ється під впливом низки чинників, пов'язаних зі специфікою становлення конк­ретної нації. Він має два аспекти - внутрішній та зовнішній.

Внутрішня та зовнішня політика є двома інструментами держави для реалі­зації відповідних (внутрішнього та зовнішнього) аспектів свого державно­го/національного інтересу. Відтак слід визнати, що функцією політики держави, яка відображена категорією національного інтересу, є забезпечення інтеграль­ної цільності, єдності, безпеки та добробуту своїх громадян і країни загалом. Двома найзагальнішими видами політичної діяльності держави щодо реаліза­ції її національного інтересу є внутрішньополітична та зовнішньополітична дія­льність. Тому деякі дослідники ставлять знак рівності між поняттями "націона­льні" й "державні" інтереси.

Міжнародні інтереси держави являють складну структуру тісно пов'язаних системотворчих елементів, які не завжди і не в усьому адекватно виявляються назовні. Інтереси бувають державні, загальнонаціональні, національні та гру­пові. В ідеалі державні інтереси мають цілком відбивати або враховувати інте­реси, презентовані відповідними системотворчими елементами. Як правило, державні інтереси втілюються у законах (конституціях або інших правових ак­тах, міжнародних договорах та угодах), а відповідальність за їх виконання по­кладається на уряд як на верховну виконавчу владу держави.

У кожній країні при формуванні державних або національних інтересів пев­ну роль відіграють інтереси відповідних груп. Це можуть бути партії, масові громадські рухи, різноманітні владні структури.

Державні інтереси включають:

• інтереси, успадковані від минулого;

• інтереси, пов'язані з нормами міжнародного права;

• інтереси, що відповідають загальнолюдським цінностям та ідеалам.

Загальнолюдські інтереси полягають у забезпеченні нормального функціону­вання всієї системи цивілізації, захисті довкілля, тобто збереженні екологічного балансу, запобіганні ядерної війни, раціональному використанні ресурсів, боро­тьбі проти голоду та хвороб, тому стосуються всіх країн і народів, є пріоритетни­ми й домінують над інтересами окремих держав.

Державні інтереси мають свої часові межі, просторовий вимір, шкалу пріо­ритетів. Вони коригуються та змінюються відповідно до глибинних процесів внутрішнього та міжнародного розвитку. Згідно зі своїм характером вони мо­жуть бути тривалими й тимчасовими, докорінними і привнесеними, життєво важливими та другорядними, стратегічними й тактичними, глобальними і регі­ональними.

Отже, національні інтереси становлять складну сукупність численних цілей та дій, спрямованих на формування (політична функція), захист (ідеологічна функція) й забезпечення цих внутрішньо- та зовнішньополітичних цілей держа­ви; до того ж апеляція до національного інтересу дозволяє уряду у переконли­вій, доступній формі пояснювати населенню цілі зовнішньої політики держави (комунікативна функція). Існує нерозривний взаємозв'язок між внутрішніми та зовнішньополітичними інтересами країни, особливо у тих випадках реальної загрози небезпеки.

106

107

Національні інтереси можуть бути стратегічними (довготривалими) й такти­чними (тимчасовими, такими, що виникають у певних історичних умовах). Вони можуть змінюватися або цілком зникати залежно від історичної ситуації.

Можна визначити інтереси головні й другорядні, загальні й специфічні, по­стійні й змінні тощо. Головні інтереси полягають у захисті фізичної, політичної та культурної цілісності держав (тому головні інтереси всіх держав збігаються). До змінних інтересів належать національні традиції, інтереси групові, особисті тощо.

Виходячи з реалій сучасного взаємозалежного світу, державі слід брати до уваги кілька груп взаємопов'язаних життєво важливих інтересів:

• власні інтереси;

• інтереси інших держав, передусім союзників;

• інтереси системи в цілому.

З геополітичного погляду зовнішньополітична діяльність держави (а також її зовнішньополітичні інтереси) визначаються трьома групами чинників:

• природою та характером зовнішнього середовища, в якому держава існує та реалізує свою політику - система міждержавних відносин зі складною струк­турою, закономірностями функціонування та розвитку;

• характером та природою політичної влади;

• економічними, соціальними, політичними та іншими потребами держави й інтересами, які на них ґрунтуються.

Важливим є також аналіз чинників, які впливають на особливості внут­рішньополітичної діяльності держави. Серед них:

• природа й характер внутрішнього середовища (соціально-класовий склад населення, особливості взаємовідносин між класами та соціальними групами, розподіл та співвідношення політичних сил у країні, ступінь розвитку демократи­чних інститутів, характер міжнаціональних, конфесійних відносин);

• потреби внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку су­спільства;

• характер і сутність політичної влади.

Головний національний інтерес кожної держави полягає у дотриманні без­пеки та самозбереженні нації. Це цілком стосується як внутрішнього, так і зов­нішнього аспектів національного інтересу. Гіпертрофоване або помилкове ро­зуміння національних інтересів неминуче надає їм експансіоністського харак­теру та призводить до зіткнення з національними інтересами інших країн, що може спричинити утворення конфліктних та інших несприятливих ситуацій, зокрема збройних конфліктів та воєн.

Забезпеченню національних інтересів держави відповідає концепція націо­нальної безпеки, призначена для здійснення адекватного, своєчасного та реа­гування на існуючі загрози.

Таким чином, національні інтереси вважаються комплексом взаємопов'яза­них стратегічних, політичних, економічних та культурних інтересів, спрямо­ваних на формування, захист і забезпечення зовнішньополітичних й внутрішніх цілей держави. Вони охоплюють різноманітні сфери діяльності держави: полі­тичну, економічну, військову, ідеологічну, культурну тощо.

Концепція "національного інтересу", окрім проблем безпеки, містить весь комплекс аспектів зовнішньої і внутрішньої політики.