Глава 5 безпека як якість системи

§ 1. Методологічні основи аналізу та оцінки проблем безпеки

Найважливішою якістю системи є її безпека. У міжнародно-політичній теорії поняття "безпека" є однією з базових категорій. Безпека як філософська кате­горія не може розглядатися лише як стан захищеності будь-якої системи за відсутності небезпеки (тобто чинників та умов, що безпосередньо загрожують буттю індивіда або його спільноти - родини, селища, держави), як ідеал, до якого треба прагнути, але неможливо досягти повною мірою. Це передусім властивість визначеної системи, наслідок діяльності держави, ряду її систем та органів та власне процес діяльності, спрямованої на досягнення завдань у сфері гарантування і підтримання безпеки. У цьому контексті безпеку слід роз­глядати не стільки як стан, скільки, передусім, як здатність визначеної системи запобігати будь-яким загрозам, обираючи при цьому найраціональніший варі­ант реагування.

Розгляд безпеки як філософської категорії вимагає певного категорійного апарату для дослідження її в часі та просторі.

Проблему безпеки у міжнародних відносинах слід розглядати у кількох ви­мірах:

• як національну безпеку - безпеку певного окремого суб'єкту міжнародних відносин;

• як регіональну, субрегіональну безпеку - безпеку групи суб'єктів, об'єдна­них спільними інтересами або цілями;

• як міжнародну безпеку - безпеку функціонування всієї системи міжнарод­них відносин.

Терміни "національна", "регіональна" та "міжнародна" щодо безпеки найча­стіше використовуються у реалістичних та неореалістичних концепціях. Безпе­ка класифікується як глобальна або регіональна залежно від рівня взаємодії суб'єктів. Регіональні міжнародні відносини є інтегральною частиною глобаль­них, проте водночас вони є й самостійним структуротворчим компонентом гло­бальної системи. Регіональна підсистема є сукупністю специфічних взаємозв'яз­ків, що виходять із спільної географічної належності.

Безпеку слід розглядати як атрибут (невіддільну властивість будь-якої си­стеми), що знаходить відображення у таких системних ознаках, як цілісність, відносна самостійність і тривалість. Втрата кожної із вказаних ознак може призвести до загибелі системи, а ступінь їх втілення дає можливість робити висновки щодо рівня її забезпеченості.

Можна виділити наступні форми безпеки: потенційна, реальна та уявна.

Під потенційною безпекою розуміють такий стан захищеності, якого можна досягти через прийняття сукупності виважених профілактичних заходів. Реа­льна безпека передбачає, що такі заходи вже були застосовані, тому рівень захищеності життєво важливих інтересів є доволі належним. Уявна безпека -

оманливий стан, за якого не забезпечено надійного захисту життєво важливих інтересів.

Криза безпеки настає внаслідок порушення системи безпеки. Розрізняють такі фази кризи безпеки: передкризова; початок кризи; кульмінація; остання фаза - перехід до іншої якості.

Категорії "безпека" та "національна безпека" своїм походженням зобов'я­зані працям видатних мислителів епохи Відродження, зокрема Н.Макіавеллі ("Государ") та Т.Гоббса ("Левіафан"). Відтоді, як стосунки між народами набули політичної форми, мир як цінність завжди асоціювався у свідомості правителів та народів з категоріями безпеки, суверенітету, незалежності, територіальної цілісності. Проте на практиці вони (правителі та народи) неодноразово нехту­вали надбаннями мирного життя заради інших цінностей та інтересів, що ви­значалися на той час найвищими. Через такий перебіг подій мирні відносини не завжди сприймалися за гарантії безпеки. Нерідко засобом забезпечення безпеки вважалося зміцнення могутності держави, тобто безпека сприймалася як "засіб колективного захисту" у війні "усіх проти усіх" та розглядалася як "ос­нова держави у цілому".

Водночас ідеалістична традиція, нині презентована З.Бжезінським, Р.Клар-ком, Л.Б.Соном та іншими провідними науковцями та політичними діячами, виходить із впевненості, що з війнами та збройними конфліктами можливо і необхідно покінчити шляхом правового регулювання та демократизації міжна­родних відносин.

Історія свідчить, що стосунки між людьми, як і відносини між державами, часто визначаються почуттям взаємної недовіри, непорозумінням та ворожне­чею. За це доводилося дорого сплачувати і людству в цілому, й окремим на­родам, і конкретним людям. У Статуті ЮНЕСКО констатується, що "думки про війни виникають у розумі людей, тому у свідомості людей слід укорінювати ідею захисту миру".

Виникнення ядерної зброї поділило людську історію на два періоди - дояде-рний та ядерний. Багато норм та правил доядерної епохи виявилися неприйнят­ними для ядерної. Тому традиційні категорії попередніх історичних етапів - за­гроза та безпека, сила та стратегія, нестабільність та баланс сил, уразливість та зверхність - нині набувають нового змісту. Реалії ядерної епохи вимагають пе­регляду і ґрунтовного поняття "безпека", хоч за визначенням А.Ейнштейна, "зві­льнена енергія атому змінила геть усе, окрім нашого способу мислення". Позаяк ядерна війна не може розглядатися як продовження політики іншими засобами та перемога в ядерному протистоянні є неможливою, то намагання створити односторонню безпеку за рахунок безпеки інших є утопічним. Справжня безпека ядерної епохи може бути виключно глобальною, і базуватися не лише на засто­суванні заходів із забезпечення власної безпеки (які б не зашкоджували безпеці інших), а й на врахуванні кожною країною загальних інтересів іншої.

Еволюція співвідношення елементів безпеки. Системний аналіз вимагає вирізнення у межах проблематики безпеки головних її аспектів, таких як військово-стратегічний, політичний, економічний, етнокультурний, екологіч­ний та ін.

Нинішня система безпеки ґрунтується на використанні сили. Виходячи з по­глядів представників школи "політичного реалізму" (Р.Арон, Дж.Кеннан, Г.Кіс-сінджер, Г.Моргентау та ін.), поведінка людини визначається її природними негативними якостями, на зразок агресивності, егоїзму, прагнення влади тощо.

100

101

Прибічники цієї школи вважають за головний компонент "національного інте­ресу" силу або військову могутність держави, а також прагнення влади, спро­можність диктувати свою волю іншим. Під насильством у міжнародних відно­синах розуміють не тільки війни, а й застосування різноманітних форм тиску, передусім економічних санкцій.

Починаючи з 60-х рр. XX ст. у політичній науці ствердилося уявлення, що основними напрямками політики безпеки є зміцнення власних збройних сил до рівня переваги над імовірним супротивником та створення воєнних союзів, що взаємно врівноважують одне одного. Усі держави передусім намагаються за­хистити себе від війн. Звідси випливає, що воєнний характер безпеки є домі­нантним.

Аналіз концепції забезпечення національної та регіональної безпеки немож­ливий без урахування аспекту військової безпеки. її складовими є військовий потенціал держави, можливість розвитку та вдосконалення збройних сил і за­безпечення їх сучасною зброєю й технікою, що характеризується такими показ­никами: чисельність збройних сил, кількість і якість озброєнь та технічного спо­рядження, рівень військової підготовки особового складу, напрямки розбудови військової сфери тощо. Отже, військова безпека є стримуванням чи обороною, тобто загрозою використання сили для запобігання агресії або захисту від неї.

Тож основними характеристиками традиційної парадигми безпеки є розу­міння безпеки як обороноздатності, а військова міць, збройна сила розгляда­ється як основний засіб її забезпечення. Між безпекою суб'єкта міжнародних відносин й основним засобом її забезпечення існує пряма залежність - чим більшою є військова міць, тим вищою є обороноздатність, отже, і безпека. Ос­новним змістом процесу підтримання безпеки є вдосконалення і нарощування військового потенціалу. Таким чином, нинішній стан системи міжнародної без­пеки мав постати саме внаслідок внутрішньої логіки розвитку самої цієї систе­ми, заснованої на традиційній парадигмі підтримання безпеки.

По закінченні "холодної війни", за умов початку нового етапу розвитку між­народних відносин, коли роль військової сили як засобу зміцнення впливовості держави зменшується, а більшого значення набувають інші компоненти сили, залучаються до наукового обігу нові поняття, такі як "тверда сила" (охоплює власне військовий потенціал, передусім збройні сили) та "м'яка сила" (включає комплекс інструментів взаємозалежності, динамізм економіки, соціальну об'єд­наність суспільства, його орієнтованість на сприйняття нової інформації, поєд­нання із системою міжнародних комунікацій, універсальність і привабливість культурних та ідеологічних цінностей, професіоналізм дипломатії, зокрема її готовність і спроможність до використання міжнародних інститутів тощо).

У нинішній період безпека набуває дедалі багатоаспектного характеру. Слід зауважити: ще за часів "холодної війни", коли основу безпеки складали військові аспекти, поняття безпеки містило також низку інших складових частин - економічну, соціальну, ядерну безпеку та ін. Важливим елементом концепції безпеки ставала економічна безпека. В умовах нового світового порядку еко­номічна життєздатність є найважливішим елементом національної могутності, як раніше - військова сила. Віднині могутність базуватиметься на сукупності економічних, політичних та військових чинників. Разом із тим це не означає, що військовий компонент безпеки втрачає своє значення, про що свідчать події у Перській затоці та Югославії.

Економічна безпека укладається із врахуванням геополітичних чинників, за­безпеченості сировинними ресурсами. Так, американська доктрина національ­ної безпеки має основним елементом необхідність гарантованого доступу до джерел стратегічної сировини, розташованих на чималих відстанях від США, передусім - до нафти Перської затоки.

Усвідомлення світу як загальної єдності приводить до формування нової системи поглядів на безпеку. Зрозуміло, що проблема національної і регіона­льної безпеки, яка сприймалася раніше головним чином у військово-політич­ному вимірі, виходить за межі компетенції воєнних та визначається широким комплексом соціально-економічних, соціально-політичних, гуманітарних й еко­логічних чинників, без урахування яких неможливо створити тривалу систему безпеки будь-якої держави чи групи держав. Сьогодні поняття безпеки як таке виходить за національні межі, усе більшою мірою стає проблемою загально­людського значення.

Наприкінці 70-х - у 80-ті рр. XX ст. деякі вчені та політичні лідери Сходу та Заходу висунули ідеї та визнали окремі принципи, втілені у концепції загальної безпеки. Згадану концепцію було б невірно розглядати як новий підхід або ціл­ком прийнятний комплекс ідей та практичних пропозицій. Це скоріше сукупність нових принципів побудови безпеки в ядерну епоху, які обговорювалися протя­гом останніх десятиріч у наукових та громадських колах різних країн.

На початку 90-х рр. XX ст. міжнародні відносини вступили у новий етап роз­витку. Розпад біполярної системи, побудованої на глобальному військово-ідеологічному протистоянні, спричинив кардинальні зміни всієї системи міжна­родних відносин. На межі нового тисячоліття людство переходить до принци­пово нової моделі забезпечення своєї безпеки - моделі, побудованої не на військово-блоковому протистоянні, а на співпраці з метою усунення загроз ми­ру та стабільності.

Світовий процес формування простору безпеки складатиметься й консолі­дуватиметься за окремими зонами. Із суми регіональних та субрегіональних зон безпеки має утворитися міжнародна система безпеки.

Необхідність переоцінки такої найважливішої категорії теорії міжнародних відносин, як безпека, підкреслюється у працях західних авторів. Особливу ува­гу цьому питанню приділяють представники неореалізму, або структурного реалізму чи структуралізму. Так, у дослідженнях англійського вченого Б.Бузана аналізуються регіональні системи, які він розглядає як проміжні між глобаль­ною міжнародною та державною системами. На його погляд, найголовнішою особливістю регіональних систем є комплекс проблем безпеки. Держави регіо­ну настільки пов'язані одна з іншою у питаннях безпеки, що національна без­пека однієї не може бути відокремлена від національної безпеки всіх інших. У зв'язку з цим основу структури кожної регіональної підсистеми утворюють два чинники: розподіл можливостей між акторами та відносини дружби чи ворож­нечі між ними.

Комплексний підхід до цієї проблеми вимагає, щоб системна ноосферна концепція єдиної системно-цивілізаційної безпеки включала всі види безпеки -за вертикаллю (військову, економічну, інформаційну та ін.), за горизонталлю, інтегруючи в собі безпеку всіх суб'єктів.

102

103