§ 5.Глобальні та регіональні територіальні релігійні системи

Релігійний процес, за всієї зовнішньої інерційності, відрізняється певним динамізмом, який виявляється в постійних структурних змінах та відбивається у формах просторової організації.

До світових релігій слід віднести буддизм, християнство та іслам. Згадані релігії охоплюють майже три чверті людства й є найбільшими не тільки за чи­сельністю, але й за ареалом поширення.

Найбільше прихильників у світі має християнство, якого дотримуються по­над чверть населення землі, з них три п'ятих католики, одна чверть - протес­танти та одна шоста - православні.

Християнський світ охоплює країни Європи, Північно-Східної Євразії, Північної та Південної Америки, Австралії, Африки на південь від Сахари.

Буддизм сповідує 10 % землян. Він поширений у Східній, Південно-Східній і частково Південній Азії, обіймаючи густо заселену територію.

Мусульманський світ займає територію Центральної та Південно-Західної Азії, Північної Африки. Більше двох третин мусульман (69 %), тобто приблизно 840 млн, мешкає в Азії, в Африці їх налічується близько 350 млн (29 %), в Європі - близько 18 млн (1,5 %) і приблизно 6 млн - в Америці та Океанії (0,5 %).

Сучасна георелігійна ситуація у світі відбиває взаємодію глобальних і регі­ональних територіальних релігійних систем . Глобальні релігійні системи утво­рюють три світові релігії. Кожна з них - самодостатня ідеологічна система, що розвивається за внутрішньою логікою, чітко структурована територіально, ор­ганізаційно, має досить чітку ієрархію елементів.

У межах глобальних територіальних релігійних систем виділяються регіо­нальні. Вони визначаються в межах частин світу, утворюючи релігійні зони -континуальні форми територіальної організації релігійного життя послідовни­ків певної регіональної релігії, які мають надетнічний характер й охоплюють значну територію континенту.

У християнстві до них належить католицизм, протестантизм, православ'я.

Католицизм переважає в Латинській Америці, де сконцентровано більше половини католиків світу, понад третини католиків припадає на Європу й по одній десятій частині - на Азію та Африку.

Протестантизм переважає в Північній Америці, на яку припадає дві п'ятих від загальної кількості протестантів світу. В Австралії протестанти становлять дві третини населення, в Європі - одну третину, концентруючись переважно на півночі.

Православ'я поширене серед народів Південно-Східної та Східної Євро­пи, у країнах СНД та Північно-Східної Африки (Єгипет, Ефіопія).

У рамках ісламу шиїзм - 10 % мусульман, поширений в Ірані, Іраку, на пів­дні Аравійського півострова.

Сучасна карта релігій є результатом сукупного впливу на релігійний процес двох середовищ, які умовно можна назвати ідеологічним та етнокультурним. Етнокультурне середовище є результатом взаємодії населення з територією, її природними умовами.

Релігійний фактор у міжнародних відносинах виявляє себе досить неодно­рідно в різних частинах земної кулі, хоча присутній повсюди. Це безпосеред­ньо залежить від схеми поширення релігій (особливо світових). Історично склалося, що цей процес набув ознак закономірного явища, що відобразилося на сучасній географічній мапі релігій світу.

94

Сучасній науці властивий поділ світу на релігійні макрорайони. Виділяють 20 таких макрорайонів. Характер міжконфесійних відносин в їх межах має

свою специфіку.

У деяких частинах світу, наприклад в Америці, релігійна ситуація здається порівняно нескладною. Там існує три релігійні макрорегіони - Північний, Вест-Індійський та Латиноамериканський, відокремлені один від одного як політично, так і географічно. Кордони цих регіонів не розділяють собою території будь-яких держав. Це пояснюється тим, що історичний розвиток конфесій усередині країн проходив переважно природним ненасильницьким шляхом, якщо не бра­ти до уваги діяльність місіонерів у далекі часи. Окрім того, макрорегіони відділя­ються (за винятком мексикансько-американського кордону та території Суринаму та Гайани) ще й природними об'єктами, переважно морем. Це значною мірою виключає можливість виникнення прикордонних етнорелігійних конфліктів.

У Північному макрорегіоні (США і Канада) переважають протестанти. Католи­ки становлять абсолютну більшість тільки в двох провінціях Канади.

У Вест-Індському макрорегіоні (Вест-Індія, Суринам, Гайана) релігійна ситуа­ція досить строката. Острівні держави басейну Карибського моря умовно поді­ляються на країни із переважно протестантським та католицьким населенням. У деяких країнах, де проживають вихідці з Південної та Східної Азії, значне поширення мають індуїзм, буддизм та конфуціанство. На Гаїті серед нащадків африканських рабів поширена вуду - релігія африкансько-тубільського типу.

Латиноамериканський регіон включає всі країни Центральної та Південної Америки. Більшість з них були іспанськими та португальськими колоніями, то­му домінуючим напрямом є католицизм.

Немає підстав для виникнення конфліктів на релігійному фунті в Австралій-сько-Океанійському макрорегіоні. Своєрідна структура міжконфесійних відносин з домінуванням християнських вірувань робить цей регіон одним з благополу­чніших у плані релігійних конфліктів. Конфесійна структура регіону характери­зується переважанням протестантів, значну кількість населення становлять католики, досить незначна кількість населення дотримується православ'я.

Подальше дослідження релігійної ситуації у світі доводить висновку, що, по­рівняно із вже згаданими макрорегіонами, інші, майже без виключень, являють собою підґрунтя для визрівання кризових явищ етнорелігійного змісту.

Європа поділяється на шість макрорегіонів - Північний, Західний, Середній, Центральний, Південно-Східний та Східний. Хоча християнство помітно перева­жає, Європа є ареною ідеологічної (яка інколи переходить у збройну) боротьби між представниками різних християнських течій. Це може бути добре проілюст­ровано тим самим північно-ірландським конфліктом, ворогуючими сторонами в якому є католики та протестанти. Приклад гострих міжконфесійних протиріч яв­ляє собою конфлікт на терені колишньої Югославії.

Північний макрорегіон (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Ве­лика Британія, Естонія, Латвія) характеризується різким переважанням протес­тантів (лютеран, англікан, пресвітеріан). У більшості країн протестантські церк­ви мають статус державних. У той же час підвищується кількість послідовників традиційних східних і нових релігій.

У Західному макрорегіоні (Ірландія, Бельгія, Люксембург, Франція, Мона­ко, Іспанія, Андорра, Португалія, Гібралтар Італія, Сан-Марино, Ватикан, Мальта, Австрія) переважають католики. Серед нехристиянських релігій домінують іу­даїзм та іслам.

У Середньому макрорегіоні (Нідерланди, Німеччина, Швейцарія, Ліхтен­штейн) конфесійна структура населення характеризується співвідношенням

95

і;

приблизно рівних за чисельністю груп католиків і протестантів. Простежується тенденція підвищення ваги католицького населення внаслідок більш високих темпів природного приросту населення та значної імміграції, особливо в Німе­ччину, з Польщі, Чехії, Хорватії та інших країн.

У Центральному макрорегіоні (Литва, Польща, Чехія, Словаччина, Угор­щина, Словенія, Хорватія) найбільшим впливом користується Римська Католи­цька церква. Найголовнішими релігійними меншинами є лютерани, реформати і православні. Конфесійна ситуація характеризується протистоянням між пра­вославними та греко-католиками в Польщі, Чехії, Словаччині.

Країни Південно-Східного макрорегіону (Румунія, Молдова, Болгарія, Греція, Союзна Республіка Югославія, Македонія, Боснія й Герцоговина, Албанія) мають поліконфесійну структуру населення. Християни переважають над по­слідовниками інших релігій, але поділяються на дві великі групи - православні та католики. Православні переважають в усіх країнах макрорегіону. Найбіль­шими релігійними меншинами є мусульмани і католики.

Особливо складна релігійна ситуація склалася на теренах Югославії. Пере­важна більшість етнічних сербів та чорногорців - православні християни. Като­лицизму дотримуються більшість хорватів та угорців Сербії, які живуть в авто­номному краї Воєводина, а також етнічні албанці Чорногорії. В Македонії етнічні македонці та серби переважно дотримуються православ'я.

Боснія і Герцеговина мають поліконфесійну структуру населення. Християни, які дещо переважають над послідовниками інших релігій, поді­ляються на дві великі групи - православні та католики.

Православ'я дотримуються серби, які становлять приблизно третину насе­лення. Католицизм сповідує хорватське населення. Вони займають компактну територію на південному заході країни, в Сараєво.

Мусульмани становлять дві п'яті частини населення Боснії та Герцеговини, утворюють мусульманський адміністративний район Сараєво. Фактично всі мусульмани дотримуються сунізму.

В Албанії 70 % населення сповідують іслам, дві третини - суніти, одна тре­тина - шиїти. Дві третини християн - православні.

Східний макрорегіон - Білорусь, Україна, Росія. Домінуючий релігійний напрям - православ'я, у Росії проживають також мусульмани та буддисти.

Більшість мусульман дотримуються сунізму, азербайджанці (Дагестан) -шиїзму. Буддизм сповідують буряти, тувинці та калмики.

Починаючи з 90-х рр. XX ст. в Україні зростає рівень релігійності населен­ня. Домінуючий релігійний напрям - християнство - на сьогодні налічує 34,5 млн хрещених християн, з них активних віруючих - 12,1 млн. Процес розши­рення конфесійного спектру України має об'єктивний характер і триває й досі. Найпоширенішою конфесією є православна. Україна також має приклади гост­рих міжконфесійних протиріч. Міжконфесійні взаємини в Україні складалися не просто, інколи конфліктно, що виявлялося у взаємній полеміці та насильствах. Адже добре відомі напружені стосунки між Українською православною церк­вою Київського патріархату та Українською православною церквою в юрисдик­ції Московського патріархату, або між православними церквами та Українською греко-католицькою церквою.

Після приєднання Київської метрополії до Московської патріархії в 1686 р. розпочався процес русифікації релігійного життя в країні. Реакцією на це є ви­никнення на терені України кількох конфесій, які відносять себе до православ­ної традиції та конкурують між собою: Українська Православна Церква (УПЦ), Українська Православна Церква - Київський Патріархат (УПЦ-КП) та Українсь-

ка Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Останні оголосили повну неза­лежність від РПЦ, але її керівництво вважає ці конфесії складовими РПЦ, що тимчасово перебувають у розколі.

Ситуація в Західній Україні характеризується активним протистоянням між УПЦ і Українською Греко-Католицькою Церквою (УГКЦ).

На сьогодні в ряді регіонів України міжконфесійні конфлікти в православному середовищі є одним із джерел постійної напруженості в суспільстві. Триває про­цес поширення невідомих раніше в Україні деномінації які називають себе хри­стиянськими, а також культів західного та східного походження. Спостерігається пробудження стародавніх вірувань - язичництва, зокрема заснована так звана Рідна Українська Національна Віра - РУНВіра.

Декларована українським законодавством релігійна свобода відкрила мож­ливості для релігійно-просвітницької та місіонерської діяльності. її ведуть і за­рубіжні місіонери, зокрема громадяни США, Німеччини, Південної Кореї, Польщі, Ізраїлю.

У 1997 р. у Запоріжжі була проведена міжнародна духовно-світська конфе­ренція "Аще возможно, будьте в мире со всеми...", ініціатором якої стала ООН, а організаторами - Запорізька єпархія УПЦ і міська влада Запоріжжя. За підсум­ками її роботи були прийняті звернення "К верньїм чадам Украинской Правосла-вной Церкви, представителям всех христианских конфессий и других религиоз-ньіх общин УкраиньГ та "К народу Украиньї", в яких учасники конференції закли­кали всіх до співпраці та діалогу заради громадянської й духовної згоди. Конфе­ренція викликала неоднозначну реакцію в країні, вона розглядалась як спроба посилення впливу РПЦ на Україну.

Мінімізація міжконфесійних конфліктів є актуальною для України як з по­гляду внутрішньої стабілізації, так і з огляду на міжнародний авторитет країни.

На особливу увагу заслуговують міжрелігійні відносини в Азії та Африці. Тут гостро постає проблема конфліктів, яким властивий релігійний фактор.

Азія поділяється на п'ять макрорегіонів - Південно-Західний, Центральний, Південний, Східний та Південно-Східний.

Складна ситуація склалася в Південно-Західному макрорегіоні (Кіпр, Туреччина, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Іран, Афганістан, Пакистан, Ірак, Сирія, Йорданія, Ізраїль, Ліван, Саудівська Аравія, Ємен, Оман, ОАЄ, Катар, Кувейт, Бах­рейн). Він є ареною багатьох конфліктів, в яких важливу роль відіграє релігій­ний чинник, зокрема арабо-ізраїльський, кіпрський, курдський, афганський, ліванський). Конфесіональна структура населення характеризується різким переважанням мусульман. Кіпр, Вірменія та Грузія дотримуються християнст­ва, Ізраїль - іудаїзму.

У цьому макрорегіоні знаходиться основний ареал розселення шиїтів. Біль­шість мусульман Азербайджану є шиїтами, в Ірані 95 % населення - мусульма-ни-шиїти. В Іраку іслам сповідують 95 % населення, з них 56 - шиїти. У Лівані 54 % населення - мусульмани, з них шиїти становлять 29 % населення, суніти -18 %. В Ємені 50 % населення дотримуються сунізму, 46 % - шиїти, переважно на півночі. Шиїти становлять більшість населення в Омані та Бахрейні.

У Туреччині 90 % мусульман - суніти, у Пакистані теж більшість мусульман дотримуються сунізму. Його сповідують 85 % населення Афганістану. В етніч­ному відношенні це пуштуни, більшість таджиків. Шиїтське населення перева­жає в західних провінціях, на півночі та в центрі. Це представники національ­них меншин - іранці, гірські таджики.

У Сирії сунізм є державною релігією, його сповідують 82 % мусульман. В Йорданії 90 % населення дотримуються сунізму.

97

96

У Саудівській Аравії іслам сповідують 98 % населення, з них сунізм - 94 %. Найбільш впливова течія - ваххабізм.

У Центральному макрорегіоні (Киргизстан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Казахстан) переважає іслам сунітського напряму. Значними релігій­ними меншинами є православні слов'яни та німці-лютерани, кількість яких ско­рочується внаслідок еміграції.

Південний регіон (Індія, Бутан, Непал, Бангладеш, Мальдівська Республіка, Шрі-Ланка) - зона поширення індуїзму та буддизму. Значними релігійними меншинами є мусульмани та християни. Іслам сповідує 87 % населення Банг­ладеш, більша частина населення Мальдівських островів.

Особливістю Східного макрорегіону (Китай, Монголія, КНДР, Південна Корея, Японія) є паралельне сповідання двох або більше релігій - буддизму, конфуціанства, даосизму, синтоїзму. Населення поєднує сповідування кількох релігій, зокрема синтоїзму та буддизму.

У Південно-Східному макрорегіоні (М'янма, Таїланд, Лаос, Камбоджа, В'єтнам, Малайзія, Сінгапур, Бруней, Індонезія, Східний Тимор, Філіппіни) доміну­ють буддизм та іслам сунітського напряму. Іслам сповідує 87 % населення Ін­донезії, значна частина населення Сінгапуру, 62 % населення Брунею, 53 % населення Малайзії. Більша частина населення Філіппін (90 %) та Східного Тимору (80 %) - християни. Найвпливовішою конфесією є католицизм.

Африка поділяється на п'ять макрорегіонів: Північний, Західний, Централь­ний, Південний та Східний.

Північний регіон - це арабські країни Північної Африки та північна мусу­льманська частина Судану. Іслам є державною релігією цих країн, переважна більшість мусульман - суніти.

Західний регіон - зона поширення ісламу, але при пересуванні на пів­день питома вага мусульман поступово зменшується.

У Центральному регіоні переважають християни, найчисленнішими є католики. У той же час значно розповсюджені традиційні вірування паралельно зі сповідуванням католицизму.

У Південному регіоні теж значного розповсюдження набули традиційні вірування паралельно з християнством (реформаторство, лютеранство, англі­канство, католицизм). Помітну роль відіграють християнсько-африканські церкви.

У Східному регіоні переважають християни, більшість з них - правосла­вні та католики. У той же час іслам є державною релігією Джібуті, Сомалі, му­сульмани становлять 64 % населення Судану. Значна питома вага традицій­них культів та вірувань - 49 % населення Руанди, 48 % - Кенії, 37 % - Танзанії, ЗО % - Бурунді, 24 % - Уганди, 22 % населення Судану.

Після закінчення "холодної війни" відбувся зсув загроз міжнародній безпеці з глобального на регіональний рівень. За роки, що минули після "холодної війни", сталося 56 великих збройних конфліктів у 44 регіонах світу. Найбільше конфлік­тів сталося в Азії та Африці. В Африці на протязі 1990-2002 рр. було зафіксовано 19 великих збройних конфліктів, в Азії - 16, на Близькому Сході - 9, в Європі - 8, у Центральній та Південній Америці - 4.

У структурі сучасних конфліктів відбуваються суттєві зміни, посилюється тенденція домінування внутрішніх за своїм характером криз. Триває загост­рення соціально-економічних, національних, етноконфесійних та інших про­блем, яки в минулому знаходилися в тіні глобального протистояння наддер­жав. Особливо гостро проблема конфліктів, які мають релігійний характер, постає в Азії та Африці. Серед великої кількості суперечностей сучасності та минулого навряд чи знайдеться хоча б кілька, де б цей фактор був відсутній. В

основі такої ситуації лежить гетерогенний характер суспільств, що знаходить віддзеркалення в наявності цивілізаційних розломів, поліконфесійному харак­тері держав, який у поєднанні зі складною етнолінгвістичною структурою, збе­реженням великої кількості традиційних інститутів за нерозв'язаних серйозних соціально-економічних проблем створює можливості для виникнення кризових явищ. Не останнє місце займає і питання історичного розвитку. Зважаючи на колоніальне минуле більшості країн, важливу роль мають і наслідки імперської демографічної політики. Справа в тому, що центральні власті в основному не зважали на склад населення, і при формуванні територій колоній певні етнічні та релігійні групи були роз'єднані міждержавними кордонами.

У регіональному масштабі існує група внутрішніх факторів, які створюють потенційну можливість конфлікту. Такими можуть стати нерівність у соціально-економічному розвитку представників окремих конфесій, нерозв'язаність еко­номічних проблем. До складу внутрішніх передумов виникнення конфліктів належать положення релігійних груп у політичній системі та органах державної влади, а також культивована владою нерівність щодо представників окремих конфесій, їх дискримінація в системі державного управління або визнання їх пріоритету в ній, так само, як в армії, поліції, службі держбезпеки, представни­ків якогось одного етносу або релігійної групи.

У конфесійно неоднорідних державах конфлікт може бути спровокований спробою уряду проголосити одну з релігій офіційною, що сприймається пред­ставниками інших релігій, напрямків або сект як порушення їх політичних прав. Конфлікт може бути викликаний і політичним конфесіоналізмом (голова дер­жави має належати до певної конфесії), особливо в полірелігійному, поліетніч-ному державному утворенні (ліванська криза).

Існують і зовнішні фактори, здатні дестабілізувати політичну ситуацію в окремих країнах і поза ними, створити атмосферу невпевненості, небезпеки і навіть викликати тривалу збройну конфронтацію усередині країни та на міжде­ржавному рівні. Таким фактором, наприклад, може стати економічна, військо­ва, ідеологічна або політична підтримка опозиційного релігійного руху ззовні. Цей фактор відіграє особливу роль у випадках, коли на території двох або кі­лькох держав проживають прихильники однієї релігії. Прикладом цього може бути ситуація в Індії. Так, сепаратистський рух в індійському штаті Джамму і Кашмір, учасники якого вимагають возз'єднання зі своїми одновірцями у Паки­стані, спровокував затяжний внутрішній конфлікт, створив напруженість в індо-пакистанських відносинах.

Фактором, що здатний призвести до ескалації військового конфлікту, може стати і надання сусідніми державами територій для опорних баз релігійно за­барвлених рухів та організацій. Негативно віддзеркалюється на безпеці країн та регіонів втручання одних держав у справи інших під приводом боротьби з порушеннями (реальними або вигаданими) прав одновірців, захисту їх інтере­сів. Показовою в цьому відношенні є політика Ісламської Республіки Іран у не­далекому минулому щодо сусідніх країн.

Історичний досвід свідчить, що конфлікти відбуваються не стільки через несумісність цивілізацій чи релігій, скільки внаслідок відсутності взаєморозу­міння між ними. Пріоритет життя над смертю, прагнення до збереження миру становить головний моральний завіт всіх релігій. Світовий порядок не може бути ісламським, християнським або буддиським, оскільки він є світовим. Вза­ємозалежність та взаємопов'язаність світу становлять об'єктивну основу фор­мування системи світового порядку.

98

99