§ 2. Методологія дослідження ролі релігійного чинника в міжнародних відносинах

Релігійний фактор у міжнародних відносинах являє собою складний об'єкт наукового аналізу, що вимагає особливої уваги до вибору вірної методології дослідження.

Методологія являє собою вчення про структуру, принципи побудови, логічну організацію, методи та засоби пізнання міжнародно-політичної реальності. Під поняттям методу розуміється засіб наукового пізнання міжнародно-політичної науки. У даному контексті йдеться про дослідження ролі релігійного чинника в міжнародних відносинах, до основних методів якого можна віднести системний. Основним елементом релігії, що надає їй своєрідність, відмінну від інших форм суспільної свідомості, є культова система. Релігійний культ являє собою соціа­льну форму об'єктивної релігійної свідомості, реалізацію віри у діях соціальної групи окремих індивідів. Системний підхід дає можливість розглянути релігійний процес як цілісне, системне явище в усій різноманітності його внутрішніх і зовні­шніх зв'язків, визначити його структуру, елементи, рівні просторової організації.

Релігія - складне соціальне явище, яке з погляду системного підходу мож­на розглядати як самодостатню цінність, якій притаманні структурність та ієра-рхічність певним чином пов'язаних елементів.

Будь-яке явище можна аналізувати із врахуваннях трьох його головних ас­пектів: просторового, часового та змістовного.

Змістовний аспект кожної релігії може бути визначений лише при розгляді її як складної системи, яка має власну структуру, що припускає різні варіанти та рівні. Ця система функціонує більшою частиною не окремими своїми компонентами, а своєю цілісністю, з якої залежно від соціальних та історичних обставин виок­ремлюються ті чи інші компоненти та характеристики.

Для вивчення впливу релігії на міжнародні відносини застосовується сис­темний підхід та його базовий метод - системно-структурний, який дає змогу сконструювати об'єкт, виявити його структуру та зв'язки.

Кожній релігії притаманна структурна різноманітність, яка являє собою в той же час певну систему. У процесі еволюції релігії виявляються її генетичні, класи­чні та застійні варіанти залежно від динаміки тієї чи іншої локальної цивілізації.

Релігію як певну єдність та цілісність з погляду системного підходу можна розглядати як систему, що складається з видових підсистем - конкретних релі­гій, релігійних течій, напрямів, сект, кожна з яких посідає своє місце в ієрархізова-ній структурі.

В основі цього поділу на підсистеми лежать відмінності в сутності віровчен­ня. Українські дослідники С.В.Павлов, К.В.Мезенцев та О.О.Любіцева виокре­млюють кілька критеріїв класифікації релігій.

За морфологією (від гр. наука о формах) релігії розрізняються на:

• універсальні (буддизм, християнство, іслам);

• національні.

За статистичними та картографічними критеріями (кількість віруючих та їх пи­тома вага в загальній чисельності населення країни та ареал поширення) ви­діляють найбільші релігії: християнство, іслам, індуїзм, буддизм, синтоїзм, конфуціанство та даосизм.

За часом виникнення виділяють:

• історичні (буддизм, християнство, іслам та ін.),

• "нові", що виникли впродовж новітньої історії (неохристиянські релігії та ін.). За рівнем організації виділяють:

• жорстко централізовані (християнство);

• нежорстко централізовані (іслам);

• самовпорядковані (індуїзм, даосизм, синтоізм);

• децентралізовані.

За статусом у державі виділяють:

♦ релігії, що мають статус державної (іслам в ІРІ, країнах Перської затоки);

♦ релігії, статус яких не закріплений відповідними державними актами (кон­ фуціанство та даосизм в Китаї);

• релігії, що є належністю національних меншин (іслам в Україні); За правовим статусом виділяють:

• релігії, які підтримуються державою (християнство, іслам, індуїзм);

♦ релігії, які не підтримуються державою і переслідуються (свідки Ієгови, бехаїти в Ірані);

• релігії, до яких ставлення держави є нейтральним. За формами поширення виділяють:

• континуальні (християнство, іслам, буддизм, індуїзм);

• дискретні (іудаїзм).

За етносоціальними характеристиками віруючих виділяють:

♦ автохтонні, або етнічні, що стали частиною етнічної самосвідомості, на­ лежністю етнічної культури (індуїзм);

♦ уніфіковані, які мають надетнічний характер (християнство). За просторово-часовим критерієм виділяють:

♦ світові (буддизм, християнство, іслам, неохристиянські релігії - мормони, Церква Християнської Науки, нові релігії- Рух Харе Кришна, Церква Єднання, Всесвітня Бахаїтська Віра);

84

85

• регіональні (мають надетнічний характер, об'єднують кілька етносів, утворю­ють континуальні просторові форми - конфуціанство, даосизм, індуізм).

• локальні (несуть на себе особливості етносу, де утворилися і звідки набу­ли поширення - вішнуізм, шіваїзм, сікхізм, джайнізм); мають мозаїчний харак­тер просторової організації;

• місцеві, що сформувалися в певному етносі, стали частиною його культури, мають незначну територію поширення, утворюють здебільшого дискретні форми просторової організації (фетишизм, анімізм, культ предків, тотемізм, шаманізм, окремі місцеві вірування етносів та етнорелігійних груп).

У науковому релігієзнавстві широко застосовується історичний метод, що передбачає вивчення релігійних систем в процесі їх виникнення, становлення та розвитку з урахуванням як загальних закономірностей, так і конкретних об­ставин.

Важливим методом дослідження ролі релігійного чинника в міжнародних відносинах є соціологічний. Взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціа­льну поведінку вивчає соціологія релігії. Релігія являє собою соціальний фе­номен, тобто спільноту людей, поєднаних вірою. Соціологічний метод аналізує вплив релігійної поведінки і релігійних організацій на соціальну групу, на життя в суспільстві.

Для дослідження релігійного процесу найбільш прийнятним є цивілізацій-ний підхід, яких дає змогу розглядати кожну релігію як самодостатню та непо­вторну систему. Більшість цивілізацій мають те чи інше релігійне забарвлення. Інколи і свою назву вони отримують відповідно до релігії, яка домінує.

Цивілізаційний фундамент будь-якого суспільства спирається на релігію, яка є його основою. Релігії являють собою складні багатоваріантні та динамі­чні утворення, які формуються значною мірою відповідно до тих принципів, які несе та чи інша цивілізація.

У кожній релігії у процесі розвитку відбуваються певні зміни, що відповіда­ють її місцю в загальній системі цивілізаційної регуляції.

Рівень впливу релігії на міжнародні відносини визначається із врахуванням типу цивілізацій, цивілізаційних ойкумен, окремих культурно-цивілізаційних бло­ків, певного етапу розвитку локальних цивілізацій.

Те, що зараз вважається фундаменталізмом, є постійною рисою всіх вели­ких цивілізацій, культур і націй у моменти вибухів, що породжуються конфрон­тацією, регресом, втратою колишніх темпів поступального розвитку та експан­сією. У такі періоди люди звертаються до фундаментальних принципів тієї чи іншої релігії або політичної філософії.

Можна припустити, що підйом ісламського фундаменталізму на сучасному етапі має певні аналогії з фундаменталістськими ідеями періоду Реформації в Європі в XVI ст.

Із врахуванням релігійного чинника виокремлюються наступні цивілізаційні

ойкумени:

Макрохристиянський світ з трьома основними компонентами - Західно-Євро-пейсько-Північно-Американський (католицько-протестантський), Латиноамери­канський (католицький) і Східноєвропейсько-Євразійський (православний з анк­лавами ісламу та буддизму),

Мусульманський світ;

Індійсько -Південноазійський світ;

Китайсько-Далекосхідний світ.

Там сформувались різні соціокультурні системи зі своїми специфічними релігійно-світоглядними особливостями.

Можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків.

• китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);

• індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

• арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Для китайсько-конфуціанського блоку характерним є акцент на соціальну етику та адміністративно регламентовану поведінку, ідеї добробуту, рівноправ'я.

Конфуціанство, виконуючи роль державної ідеології та політики, виступало як регулятор у взаємовідносинах країни з небом і від імені неба - з різними племенами і народами, що населяли світ. Піднебесна держава розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації. Весь світ поділявся на цивілі­зований Китай і варварів, що населяли його околиці.

Для індо-буддістсько-мусульманського характерним є акцент на релігійно детерміновану індивідуальну поведінку людей. Матеріальний добробут, соціа­льна гармонія та рівноправ'я людей цінності не мають.

Арабо-мусульманському блоку притаманний акцент на релігійно детермі­новану соціальну поведінку, турбота про добробут соціуму (умми), соціальне страхування (закят).

Отже, що стосується окремих культурно-цивілізаційних блоків, локальних цивілізацій, кожної окремої країни або народу, під терміном "релігійний фак­тор" поряд із загальними рисами розуміються й свої специфічні особливості, пов'язані з історією, культурою, політичним та економічним рівнем розвитку, етнопсихологічними рисами.

Просторові закономірності, певні тенденції у взаємодії релігійного процесу із зовнішнім середовищем, розвиток і динаміку цих взаємодій можна виявити, зіставляючи георелігійні ситуації певних територій. Географічність у вивченні соціальних явищ полягає у сполученні просторових, комплексно-пропорційних, конкретних і глобальних підходів з історичними, соціологічними, економічними та екологічними, які більш-менш всебічно охоплюють територіальні аспекти взаємодії суспільства і природи і виявляються у вигляді дискретних утворень ноосфери, що є ієрархічно організованими цілісними системами.

Комунікативний метод розглядає релігію як результат взаємодії членів пе­вного соціуму, їх комунікації.

Психологічному методу притаманні релігійні емоції обов'язкового характе­ру. Те, що емоційно переживає людина, складає психологічний зміст релігійних норм.

Психоаналітичний метод досліджує роль несвідомого в релігійному житті. § 3. Церква як суб'єкт міжнародних відносин

Розвиток релігії являє собою складну структуровану будову, що включає релігійну свідомість, культову діяльність та релігійні організації.

Важливою метою релігійних організацій є нормативний вплив на їх членів, формування у них спільної мети, цінностей, ідеалів. Виокремлюються декілька основних форм релігійних організацій. По-перше, це церква - тип релігійної організації зі складною централізованою та ієрархізованою системою взаємо­дій між священнослужителями та віруючими, організації, координації релігійної діяльності та контролю за поведінкою людей. По-друге, це секта, що виникає

86

87

внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів як результат зміни віровчення та культу. По-третє, це деномінація як перехід­ний тип, що може набувати рис як церкви, так і секти.

У системі міжнародних відносин церква нерідко виступає їх суб'єктом. У цьому плані стає очевидною ідеологічна підтримка конкретною конфесією по­зиції своєї держави. Це, мабуть, одна з головних її функцій у міждержавних та міжрелігійних відносинах. У зв'язку з цим необхідно зазначити, що сучасні кон­фесії відіграють важливу роль у розгортанні міжнародних конфліктів, а інколи їх позиції можуть бути визначальними.

Особливим фактором регулювання міжконфесійної ситуації у будь-якому регіоні є власне діяльність церкви як соціально-політичного інституту. Відокре­мившись від держави, церква може виступати як самостійна і досить могутня політична сила в суспільстві. Вона використовує найбільш універсальний засіб ідеологічного тиску - віру, завдяки цьому нерідко відіграє провідні ролі у розви­тку конфліктних ситуацій, за можливістю звертаючи їх у те або інше русло, від­повідно до потреби.

На противагу численним релігійним конфліктам необхідно згадати сучасний релігійний рух за мир. Провідне місце в релігійному русі за мир відіграє христи­янство та буддизм.

У рамках протестантських конфесій рух за мир став більш масовим, набув міжнародного характеру. Сучасні протестантські церкви виступають не лише частиною загальнохристиянського або загальнорелігійного руху, а й у союзі зі світськими миролюбними силами. При вирішенні практичних питань протеста­нтські релігійні об'єднання нерідко використовують світські наукові розробки і загальновживані у миротворчому русі форми роботи.

Набув значного розвитку і католицький рух за мир, хоча в діях католицьких діячів часто простежується деякі особливості, пов'язані з колишнім пануванням цієї релігії в світі, оскільки позиції католицизму останнім часом занепадають, в основному через посилення інших християнських конфесій.

Православний рух за мир традиційно виражається в двох формах: спільній суспільно-корисній діяльності та спільній боротьбі віруючих та невіруючих за

збереження миру.

Щодо ісламу, то проти будь-якого терору і насилля всіляко виступають му­сульманські реформісти - таким є ісламський рух за мир.

З початку XX ст. широкого розповсюдження набуває так званий екуменістич-ний рух (від гр. "ойкумена" - всесвіт). Це рух за об'єднання всіх християнських церков. На сучасному етапі цей рух здійснюється в межах і під керівництвом Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). У 60-70-х рр. XX ст. виникає "нова екуменістична духовність", або рух "харизматичного відновлення". На його основі була сформо­вана концепція "суперекуменізму" - уява щодо необхідності зближення всіх кон­фесій та релігій, рух до релігійного синкретизму.

Керівники як західної , так і східної Церков, або Церкви-сестри, прагнуть подолання багатовікової ворожнечі. Ще в 1964 р. Папа Римський Павло IV та Константинопольський патріарх Афінагор скасували взаємні прокльони, якими

обмінялися церкви в XI ст.

В Україні екуменістичний рух репрезентований Всеукраїнською Радою церков.

88