§ 2. Глобальна система та регіональні підсистеми міжнародних відносин

Залежно від просторово-географічних характеристик виокремлюють зага-льнопланетарну міжнародну систему, регіональні підсистеми-компоненти, суб-регіональні підсистеми.

До кінця другої світової війни не існувало планетарної міжнародної систе­ми, що характеризувалась наявністю двох головних конфліктних ліній або осей, які поділяли Схід та Захід під час холодної війни (ідеологічне, політичне, військово-стратегічне протиборство), а з іншого боку - Північ та Південь (еко­номічно розвинені та відсталі країни).

Регіональні підсистеми - це сукупність специфічних взаємодій, в осно­ві яких лежить спільна географічна належність.

Виокремлюються не тільки регіональні, але й групові та двосторонні аспек­ти взаємодії держав як структурні рівні міждержавної системи.

§ 3. Розпад колоніальних систем. Країни, що визволилися, у світовій політиці

Криза колоніалізму та її чинники. До другої світової війни колоніальні володіння займали приблизно третину земної суші. В колоніях та на підманда­тних територіях проживало близько одної третини населення Землі, ще одна його третина припадала на напівколоніальні країни.

По закінченні другої світової війни розпочався процес деколонізації, який тривав кілька десятиріч та спричинив ліквідацію колоніальних імперій.

65

Основними чинниками розпаду колоніальних імперій були:

• поразка в другій світовій війні Німеччини, Італії та Японії та втрата ними своїх колоніальних володінь;

• значне ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Гол­ландії та Бельгії;

• розвиток національно-визвольного руху, підвищення національної само­свідомості, економічне зростання в колоніях під час другої світової війни;

• здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в другу світову війну, досвіду збройної боротьби.

До Статуту ООН були включені положення про рівноправ'я та самовизначен­ня народів. Мандатну систему Ліги Націй заступила опіка ООН, яка мала метою створення умов для надання незалежності підлеглим територіям.

Ступінь антиколоніальної активності, піднесення національно-визвольного руху в різних частинах світу були неоднаковими: вони зумовлювався рівнем розвитку народів, що їх насели, та рівнем політичної свідомості цих народів.

Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі):

• перший (1945 - до середини 50-х рр.) - визволення від колоніальної за­лежності країн Азії;

• другий (із середини 50-х до середини 60-х рр.) - поява незалежних дер­жав у Північній та Тропічній Африці;

♦ третій (з 1975 до 1990 р.) - завершення деколонізації Півдня Африки. Перша хвиля деколонізації. Розпад колоніальних імперій розпочався

на азіатському континенті. Азіатські народи більшою мірою, ніж інші залежні народи, виявилися втягнутими до прямої участі в другій світовій війні, у тому числі в лавах Опору, що допомогло створити в Індокитаї, Бірмі, на Філіппінах та в Індонезії масові народні армії. В Індії колонізатори самі надали зброю чи­сленним індійцям, мобілізованим для участі у війні з Японією та Німеччиною. Це не могло минутися безслідно з огляду на історію визвольної боротьби ін­дійського народу. Схожі процеси відбувалися й на Близькому Сході.

Слід урахувати й те, що істотно змінилися патріархальні соціально-економіч­ні структури країн Азії, набули розвитку капіталістичні виробничі відносини, з'яв­илися пролетаріат та національна буржуазія, які були зацікавлені, хоч і з різних причин, у ліквідації системи колоніальної та напівколоніальної залежності.

Головні події на континенті розгорнулися в перше повоєнне десятиріччя. Першими проголосили незалежність країни Близького Сходу й Південно-Східної Азії.

Складні процеси відбувалися у Французькому Індокитаї, 2 вересня 1945 р. проголошено незалежність Демократичної Республіки В'єтнам. Але Франція зро­била спробу відновити там колоніальний режим, що призвело до війни за не­залежність. У березні 1949 р. Франція надала незалежність В'єтнаму, у 1953 -Кампучії та Лаосу, у 1957 р. - Малайї.

На Близькому Сході розпочався крах мандатної системи. Велика Британія мусила у 1946 р. погодитися на незалежність Йорданії. Ще під час другої світової війни (1941) була формально проголошена незалежність Сирії та Лівану - під­мандатних територій Франції, але фактично вони стали незалежними в 1946 р. після виведення французьких збройних сил.

Боротьбу індійського народу за незалежність очолив утворений ще в 1885 р. індійський національний конгрес.

66

У 1947 р. Індія отримала статус домініону. У країні поширилися масові індо-мусульманські сутички. Велика Британія запропонувала "план Маунтбеттена", який передбачав поділ країни. У серпні 1947р. утворилися незалежні Пакистан та Індійський Союз.

Поразка Японії надихнула на визвольну боротьбу народи Індокитаю, Бірми, Малайї, Індонезії, які проголосили свою незалежність як тільки стало відомо про розгром Японії. Радянська Армія, ліквідувавши квантунське угруповання японських військ, допомогла Китаю позбутися японських окупантів, У 1948 р. Велика Британія надала незалежність Цейлону. У тому самому році проголо­шено незалежність двох корейських держав.

4 липня 1946 р. США визнали незалежність Філіппін, 4 січня 1948 р. проголо­шено незалежність Бірми.

Індонезія протягом трьох століть була колонією Голландії та Португалії. За років другої світової війни її окупувала Японія. Після капітуляції Японії в серпні 1945 р. Індонезія проголосила незалежність.

Під приводом роззброєння залишків японської армії Голландія і Велика Британія восени 1945 р. розпочали в Індонезії інтервенцію. Але Велика Брита­нія вже на початку 1946 р. вивела свої війська.

Після безуспішних спроб воєнними засобами зберегти свій колоніальний режим в Індонезії Голландія надала їй незалежність та вивела свої війська. У серпні-листопаді 1949 р. було досягнуто домовленість про визнання Голландією суверенітету Республіки Сполучених Штатів Індонезії та входження її до складу Нідерландсько-індонезійського Союзу на чолі з голландською королевою.

15 червня 1950 р. Індонезія офіційно проголосила себе унітарною республікою, а за кілька років (у квітні 1956 р.) розірвала всі договори конференції "круглого столу". У вересні 1950 р. Індонезія стала членом ООН. До середини 50-х рр. май­же вся Азія, за винятком кількох територій, позбулася колоніальної залежності. На цей час територія колоніальних володінь зменшилася майже вдвічі порів­няно з довоєнним часом.

Друга хвиля деколонізації. Із середини 50-х рр. розпочався новий етап розпаду колоніальних систем. Одну з найважливіших особливостей нового ета­пу становило те, що розпад колоніальних систем наближався до вирішальної стадії, набував глобального характеру. Національно-визвольна боротьба була спрямована не лише проти тієї чи іншої колоніальної держави, а проти колоні­альної системи в цілому.

Підсумком цього етапу став крах колоніальних систем в Африці. Слід за­значити, що процес деколонізації розпочався тут раніше, одразу після закін­чення другої світової війни.

Африканський континент було поділено між різними європейськими держа­вами. Відсталість та роз'єднаність африканських народностей, відсутність чіт­кої класової диференціації та незрілість політичного руху, здавалося, надава­ли колонізаторам підстави для сподівань на довгі роки неподільного пануван­ня. Але африканці думали інакше. Африка зробила чималий внесок у справу перемоги над фашизмом, і це допомогло її народам усвідомити свою силу. За підрахунками, близько 1 млн африканців було мобілізовано в армії союзників та близько 2 млн обслуговували діючі війська. Зросла роль африканської інте­лігенції, із середовища якої вийшло багато борців за свободу Африки: Кваме Нкрума, Джомо Кеніата, Ахмед Секу Туре, Патріс Лумумба та ін. Реальною політичною силою на континенті став панафриканський рух. У зверненні П'ятого

67

панафриканського конгресу (Манчестер, жовтень 1945), що зібрав представни­ків різних партій, профспілок, національних організацій з усіх кінців Африки, було проголошено: "Усі колонії мають бути вільними від закордонного контро­лю, як політичного, так і економічного".

У 1947-1948 рр. відбулося велике антиколоніальне повстання на Мадагаска­рі. Його очолила партія "Демократичний рух за мальгаське відродження", ство­рена в 1946 р. на базі широкого об'єднання різних верств населення. Франція відповіла масовими репресіями. Воєнні дії охопили п'яту частину території ост­рова з населенням близько 1 млн. У ході придушення повстання було вбито по­над 100 тис. мальгашів, близько 20 тис. активістів руху ув'язнено. Проте ця ге­роїчна боротьба позначилася на долі континенту.

У 1952 р. проти англійських колонізаторів повстав народ Кенії. Це повстання, яке дістало назву "мау-мау", набуло характеру своєрідної селянської війни й три­вале понад чотири роки. Базою для повстанців служили непролазні джунглі. Під час придушення повстання англійські війська вбили понад 11 тис. африканцю, понад 60 тис. були перебували у в'язницях та концтаборах. В організації повс­тання колонізатори звинуватили Спілку африканців Кенії, створену 1946 р. Спіл­ку заборонили, а її лідерів заарештували. Серед них був і Джомо Кеніата - май­бутній перший президент незалежної Кенії.

Різними районами Африки прокотилися численні страйки, які мали не тіль­ки економічний, а й політичний характер. Загальний страйк портових робітників у Матаді (Бельгійське Конго, 1945) вилився у збройну сутичку з поліцією та військами. В Алжирі в травні 1945 р. жертвами розправ із хвилею виступів ста­ли 45 тис. алжирців. Масові заворушення на континенті мали місце й пізніше. В Аккрі (Золотий Берег - тепер Гана) в лютому 1948 р. англійська поліція роз­стріляла демонстрацію, організовану спілкою ветеранів війни. Сумний підсумок репресій: 29 убитих та понад 200 поранених. У Нігерії в листопаді 1949 р. під час розстрілу африканських шахтарів, що страйкували в місті Енугу, було вби­то 18 та поранено 31 особу.

Африканський національно-визвольний рух набував дедалі більш зрілих форм. З'явилися політичні партії, що очолили боротьбу за незалежність: "На­родна партія конвенту" у Золотому Березі під проводом Кваме Нкруми, "Націо­нальна рада Нігерії та Камеруну" під керівництвом видатного політичного діяча Б.Азіківе, "Демократичний рух Африки" що розгорнув свою діяльність у більшо­сті французьких колоній, та інші організації, діяльність яких поступово підрива­ла позиції колонізаторів.

В Африці активізувався арабський національно-визвольний рух. У повоєн­ний період Лівія стала першою державою на африканському континенті, яка здобула незалежність. У 1950 р. ООН прийняла рішення про надання їй неза­лежності. У грудні 1951 р. Лівію було проголошено незалежним королівством.

У 1956 р. здобули незалежність Марокко та Туніс, у 1958 р. - Гвінея. У 1954 р. розпочалася визвольна війна в Алжирі, яка завершилася 1962 р. Під час ре­ферендуму 99 % алжирців проголосували за незалежність. У 1962 р. була про­голошена Алжирська Народна Демократична Республіка. Франція мусила визна­ти незалежність Алжиру. Визволення Алжиру спричинило цілковитий розпад Французької колоніальної імперії.

Проголошення незалежності Судану в 1956 р. відбулося на хвилі повоєнної антиколоніальної боротьби. Доля Судану значною мірою пов'язана з долею арабського, у тому числі єгипетського, національно-визвольного руху. У 1899 р.

68

під час колоніального поділу Африки Судан формально отримав статус англо-єгипетського кондомініуму (спільне керівництво), а фактично став британською колонією.

Антиколоніальний рух в Єгипті дістав відгук у Судані У 1951 р. парламент Єгипту денонсував угоду 1899 р. та проголосив Судан частиною Єгипту. Вели­ка Британія не визнала цього рішення, посилила свою військову присутність у Судані, проте, не покладаючись на воєнне розв'язання проблеми, зробила ставку на суданський сепаратизм. Слід зазначити, що половину населення країни становлять араби, які мешкають на півночі, на кордоні з Єгиптом, а пів­денна частина країни заселена африканцями з числа негритянських етнічних спільнот. Це є істотним фактором політичної нестабільності.

У 1955 р. Установчі збори Судану ухвалили рішення про проголошення не­залежності, а в 1956 р. було проголошено незалежність Судану.

Характерною особливістю розвитку національно-визвольного руху в цей період було те, що з локально відокремлених рухів він перетворився на глоба­льний, поширився на все основні райони колоніальних імперій. З півдня хвиля національно-визвольного руху посунулася на північ та прокотилася потім Захі­дною, Центральною та Східною Африкою.

Бандунзька конференція країн Азії та Африки. Здобуття реальної політичної незалежності країнами Азії й Африки перетворило їх на рівноправних суб'єктів міжнародних відносин. Кожна з них отримала можливість вибору шляхів роз­витку. 18-24 квітня 1955 р. в м. Бандунг (Індонезія) з ініціативи Індонезії, Бірми, Індії, Пакистану та Цейлону відбулася конференція, в якій взяли участь 29 країн та територій Азії й Африки, зокрема КНР і Японія. Азію представляли 23 делегації, Африку - шість. Той факт, що учасниками конференції були як соці­алістичні країни - ДРВ і КНР, так і країни, що входили у військово-політичні блоки з країнами Заходу - Пакистан, Туреччина, Таїланд, Ірак, зумовив значні розбіжності в позиціях сторін.

Головна увага на конференції приділялась розробці практичної програми мирного співіснування та незалежного розвитку країн Азії й Африки, подальшій боротьбі проти колоніалізму. Заключне комюніке містило Декларацію щодо сприяння загальному миру й співпраці. Узгодженою платформою конференції, як це зафіксовано в її заключному комюніке, стали антиколоніалізм і антиімпе-ріалізм. У комюніке дістала відображення й ідея мирного співіснування держав, що належать до різних систем, були сформульовані 10 принципів мирного спі­віснування, які конкретизували ідеї п'яти принципів мирного співіснування ("панча шила" - п'ять принципів), проголошених раніше в преамбулі угоди між КНР та Індією про торгівлю і зв'язки Тибетського району Китаю з Індією Вони передбачали:

• взаємну повагу до територіальної цілісності та суверенітету;

• ненапад;

• невтручання у внутрішні справи;

• рівноправність ;

• мирне співіснування.

До 10 принципів мирного співіснування ввійшли:

• повага до основних прав людини, а також цілей та принципів Статуту ООН;

• повага до суверенітету та територіальної цілісності всіх країн;

• визнання рівноправності всіх рас і націй - великих і малих;

• утримання від інтервенції й втручання у внутрішні справи інших країн-

69

• повага до права кожної країни на індивідуальну чи колективну оборону згідно зі Статутом ООН;

• утримання від використання угод щодо колективної оборони в інтересах якоїсь із великих держав і від тиску на інші країни;

• утримання від агресії проти територіальної цілісності або політичної неза­лежності будь-якої країни;

• урегулювання всіх міжнародних спорів мирним шляхом;

• сприяння взаємним інтересам і співпраці;

• повага до справедливості й дотримання міжнародних зобов'язань.

Бандунзька конференція мала велике міжнародне значення. По-перше, во­на свідчила про зміцнення незалежного зовнішньополітичного курсу країн, що визволилися; по-друге, її рішення сприяли як подальшому розвитку національ­но-визвольного руху, так і утвердженню в міжнародних відносинах принципу мирного співіснування; нарешті, конференція заклала засади Руху неприєд­нання - нового напряму у світовій політиці.

Подальші міжнародні конференції країн, що визволилися, 50-х рр. - Конфе­ренція солідарності народів Азії й Африки в Каїрі 1957 р.; Конференція незалежних країн Африки в Аккрі 1958 р.; Конференція народів Африки в Тунісі 1958 р. та ін.) доповнили, розширили й уточнили принципи мирного співіснування, зробивши їх важливим елементом міжнародного спілкування.

"Третій світ". Становлення руху афро-азіатської солідарності. Нові самостійні держави, що з'явились на територіях колишніх колоніальних імперій, разом з іншими економічно малорозвиненими країнами Азії, Африки та Південної Америки утворили "третій світ".

Цілісність та специфіку країн "третього світу" визначав цілий комплекс чин­ників. Вони мали багато спільного: низький рівень економічного розвитку; осо­бливе місце в системі світового господарства; багатоукладну економіку; наяв­ність гострих економічних, демографічних, соціокультурних проблем, шляхи розв'язання яких ще не були знайдені. Водночас існували й чинники, що роз'­єднували ці країни: нерівномірність соціально-економічного розвитку, поляри­зація орієнтацій у міждержавних відносинах тощо.

Національно-визвольний рух у цей час вирізнявся розвитком та зміцненням внутрішньої згуртованості.

Зовнішньополітична діяльність афро-азіатських держав спрямовувалася на збереження і зміцнення міжнародного миру та безпеки, подолання колоніаліз­му, расизму в усіх формах і виявах, розвиток співпраці. Зовнішньополітична активність молодих суверенних держав діставала відображення в міжнародних актах, прийнятих самостійно або спільно з іншими державами.

На сесіях Генеральної Асамблеї ООН, у Комітеті ООН з роззброєння та в інших її органах представники країн Азії й Африки брали активну участь в об­говоренні питань роззброєння, підкреслювали свою зацікавленість в їх невід­кладному розв'язанні, виступали з конструктивними пропозиціями.

Об'єктивні потреби незалежного розвитку змусили уряди національних дер­жав Азії й Африки докласти зусиль до ліквідації іноземних військових баз. Це питання розглядалося на Бандунзькій конференції 29 афро-азіатських держав.

Таким чином, позиції миролюбних сил в Азії й Африці значно зміцнилися пі­сля краху колоніальних систем. Розвиток національно-визвольного руху в країнах Азії й Африки поставив на порядок денний утворення міжнародної ор­ганізації з метою об'єднання їхніх зусиль на світовій арені.

У квітні 1955 р. у Делі відбулася конференція представників громадсько-політичних організацій 14 азіатських країн. Конференція утворила Міжнародний комітет солідарності народів азіатського континенту й закликала до утворення національних комітетів солідарності. До цього руху приєдналися громадсько-політичні організації африканських країн.

Перша конференція солідарності народів Азії й Африки проходила в Каїрі в грудні 1957 р. У ній брали участь представники політичних партій, громадських рухів, національно-визвольних рухів, національних комітетів солідарності більш ніж 20 країн Азії й Африки. Вони виступили ініціаторами створення Орга­нізації солідарності народів Азії й Африки (ОСНАА).

У багатьох країнах виникали національні комітети, які зробили чималий вне­сок для того, щоб допомогти місцевим патріотичним організаціям правильно зорієнтуватися в складній обстановці революційної боротьби й визначити найко-ротші шляхи досягнення головної мети - завоювання політичної незалежності.

Прихильники руху ОСНАА прагнули до того, щоб зовнішньополітична дія­льність кожного уряду підкорялася загальним завданням антиімперіалістичної боротьби народів в умовах краху колоніалізму. Протягом свого існування ОСНАА послідовно обстоювала ідеї свободи, незалежності, миру й дружби між народами, прогресу; основні зусилля організації спрямовувалися на боротьбу проти колоніалізму, на подолання його політичних та економічних наслідків, за національне відродження й соціальний прогрес.

Значну увагу рух афро-азіатської солідарності приділяв соціально-еко­номічним проблемам країн "третього світу", питанням забезпечення їхньої еко­номічної незалежності. Важливу роль у розробці стратегії соціально-економіч­ного розвитку для країн, що визволилися, відіграв економічний семінар, органі­зований ОСНАА в лютому 1965 р. в Алжирі. З метою налагодження співпраці в подоланні соціально-економічної відсталості країн, що позбулися пут колоніа­лізму, рух афро-азіатської солідарності утворив спеціальний постійний еконо­мічний орган.

Загалом рух афро-азіатської солідарності надав процесу національного ви­зволення міжнародно-політичного характеру і справив тим самим значний вплив на розвиток міжнародних відносин.

Таким чином, середина 50-х рр. позначилася піднесенням національно-визвольного руху народів Північної Африки. На початку 50-х рр. арабські та азі­атські країни порушили в ООН питання про надання незалежності Марокко й Тунісу, оскільки ці країни вже досягли відповідної політичної зрілості. Антиколо­ніальний рух переміг: 2 березня 1956 р. незалежність здобули Марокко, а 15 черв­ня 1956 р. - Туніс. Франція мусила визнати новий міжнародний статус цих країн.

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло збройне повстання проти французів, що пере­росло в партизанську війну. Боротьбу очолив Фронт національного визволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі тривала до 1962 р. 18 березня цього ж року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі передбачалося проведення референдуму з метою визначення подальшої долі країни. За результатами референдуму у вересні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

70

71

Упродовж кількох років свої колонії в Африці втратили Велика Британія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі колоніальні країни Тропічної та Південної Африки. За період з 1950 по 1960 р. ситуація в Тропіч­ній Африці змінилася докорінно. У 1950 р. на всій цій величезній території було тільки дві юридично суверенні держави: Ліберія й Ефіопія. До кінця 1960 р. у Тропічній Африці на теренах колишніх колоній існувала вже 21 незалежна держава. Революційні процеси наростали й на Півдні Африки.

Форми боротьби африканських народів за незалежність вирізнялися вели­кою різноманітністю, зумовленою місцевими особливостями й конкретним співвідношенням політичних сил в окремих країнах. Встановлення колоніаль­них кордонів мало наслідком порушення або різке скорочення традиційних зв'язків між африканськими народами, а в більшості випадків - розкол народів на окремі частини. Водночас налагодилися нові зв'язки між етнічними групами, які протягом життя кількох поколінь опинилися в межах однієї колонії, в умовах одного колоніального режиму. В період колоніалізму відбулися також суттєві соціальні зрушення, особливо в районах відносно швидкого капіталістичного розвитку - такі райони виникали в кожній з колоній. Однак африканська ново­народжена буржуазія ще не зміцніла настільки, щоб конкурувати з європейсь­ким капіталом.

Першою в Тропічній Африці здобула незалежність англійська колонія Зо­лотий Берег (Гана). Визвольну боротьбу в цій країні очолювала Народна партія Конвенту, що виникла в середині 1949 р. Вибори в Законодавчі збори в липні 1956 р. показали, що більшість населення підтримує Народну партію. Палата громад британського парламенту 18 вересня 1956 р. прийняла закон про надання Золотому Берегу статусу домініону. Урочисте проголошення Золо­того Берега державою Гана відбулося 6 березня 1957 р. До складу нової держави ввійшла й західна частина Того - підопічна територія ООН, що перебувала під англійським управлінням. На проведеному в травні 1956 р. в цій частині Того референдумі більшість населення висловилася за об'єднання із Золотим Бе­регом. У 1957-1960 рр. уряд Гани вжив заходів з ліквідації залишків колоніалі­зму й зміцнення незалежності. У 1960 р. за підсумками референдуму Гана була проголошена республікою. Вона залишилася в складі Співдружності, але статус домініону було скасовано, і останній англійський губернатор залишив країну.

За півтора року після визволення Золотого Берега впав колоніальний ре­жим у Гвінеї. 2 жовтня 1958 р. після проведення референдуму країна проголоси­ла себе незалежною Гвінейською Республікою.

У 1960 р. на африканському континенті з'явилося 17 нових держав. 1 січня 1960 р. став незалежним Камерун, що перебував під управлінням Франції, 27 квітня - Того, 26 червня - Мальгаська (Малагасійська) Республіка. Британська Сомалі й Сомалі, підопічна Італії, об'єдналися і 1 липня проголосили створення незалежної Сомалійської Республіки.

У серпні - листопаді 1960 р. здобули незалежність усі колонії Французької Західної й Екваторіальної Африки. Республіка Дагомея виникла 1 серпня. Респу­бліка Нігер - 3 серпня, Республіка Верхня Вольта - 5 серпня, Республіка Берег Слонової Кості - 7 серпня, Республіка Чад - 11 серпня, Центральна-Африканська Республіка - 13 серпня, Республіка Конго (зі столицею Браззавіль, колишнє Се­реднє Конго) - 15 серпня, Габонська Республіка - 17 серпня, Ісламська Республіка Мавританія - 28 листопада.

20 червня була проголошена незалежність Федерації Малі. Ця федерація ви­никла ще в колоніальний період, 17 січня 1950 р. у результаті об'єднання Се­негалу й Французького Судану і була названа на пам'ять великої середньовіч­ної західноафриканської держави - Малі. Однак федерація майже відразу роз­палася: 20 серпня 1960 р. Сенегал вийшов з її складу і став незалежною респуб­лікою. 22 вересня колишній Французький Судан було проголошено суверенною Республікою Малі.

Серед колоніальних володінь, що стали незалежними в 1960 р., були най­більші країни Тропічної Африки - Нігерія і Конго (колишнє Бельгійське Конго). Нігерія, найбільша за чисельністю населення країна африканського материка (35-36 млн мешканців), позбулася колоніального статусу 1 жовтня 1960 р. за рішенням британського уряду. Конго - найбільша країна Африки за площею (2345,4 тис. км²) - проголосила незалежність ЗО червня 1960 р.

Завершальним акордом деколонізації стало визволення від колоніальної залежності народів Тропічної Африки на межі 60-х рр. XX ст. На руїнах колоні­альних імперій Великої Британії, Франції, Бельгії й Португалії виникло близько 40 незалежних держав. Метрополії передали владу еліті цих країн, зберігши з ними політичні й економічні зв'язки.

У 70-80-ті рр. XX ст. зазнала краху остання португальська колоніальна ім­перія. Визволилися Ангола й Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського та Тихого океанів. Здобуття незалежності Намібією в березні 1990 р. завершило цей гло­бальний процес ліквідації колоніалізму.

Виникнення близько сотні нових держав на колишній колоніальній перифе­рії має величезне міжнародне значення. Ці держави стали важливим чинником світової політики. Вони становлять приблизно дві третини держав - членів Ор­ганізації Об'єднаних Націй.

Ще більше значення деколонізація має для розвитку людської цивілізації в глобальному масштабі. Перетворення колишніх колоніальних систем на сис­тему незалежних держав якісно змінило вектор історичного розвитку гігантсь­кого афро-азіатського регіону. Народи незалежних держав здобули можливість самостійного розвитку, модернізації й вибору шляху розвитку із врахуванням національних традицій і культурно-цивілізаційних особливостей. Застійність, непорушність архаїчних економічних та соціальних структур змінилися варіан­тністю і різноманітністю шляхів суспільного розвитку.

Становлення ідеології та практики Руху неприєднання. Конфлікти між великими державами, а також їхні спроби втягнути в глобальне протисто­яння країни Азії, Африки й Латинської Америки підштовхнули велику групу ви­датних діячів держав, у тому числі тих, які нещодавно визволилися від колоні­альної залежності, зайняти позицію неучасті у військово-політичних блоках, відсторонитися від конфліктів провідних держав світу. Уперше термін "Рух не­приєднання" був використаний у документах III конференції країн, що не приєд­налися (Лусака, 1970). Формуванню Руху неприєднання передувало зародження доктрини неприєднання на межі 40-х і 50-х рр. та вибір політики неприєднання більшістю країн, що визволилися, наприкінці 50-х - початку 60-х рр. Започатку­вав ідеологію Руху неприєднання Д.Неру.

З ініціативи прем'єр-міністра Індії Д.Неру, президента Югославії Й.Броз Тіта, президента Єгипту Г.А.Насера, керівників Індонезії й Гани та інших держав у вересні 1961 р. у Белграді відбулася конференція 25 глав урядів, що поклала

72

73

початок Руху неприєднання. її організаторами стали Югославія, Єгипет, Індія, Індонезія та Афганістан. Учасники Руху, більшість яких вважали, що США і СРСР несуть рівну відповідальність за міжнародну напруженість і гонку озбро­єнь, проголосили неприєднання до військово-політичних блоків, підтримали боротьбу народів проти колоніалізму, за незалежність, за ліквідацію економіч­ної нерівності у світі, за мирне співіснування.

З 1981 р. 1 вересня святкується як День Руху неприєднання. Своєрідність організаційної сторони діяльності Руху неприєднання полягає в тому, що він функціонує без Статуту, тобто не має основоположного докуме­нту, який визначав би його мету, завдання та структуру, регламентував функції його органів. Головні програмні документи Руху неприєднання приймаються на конференціях глав держав та урядів, що в 60-70-ті рр. проводилися регулярно (Белград - 1961 р., Каїр - 1964, Лусака - 1970, Алжир - 1973, Коломбо - 1976, Гавана - 1979 р.). Країна, в якій проводиться конференція у верхах, стає країною-координатором, а її керівник - головою руху. Країна-координатор і керівник Руху неприєднання забезпечують підготовку його форумів та документів. Для обгово­рення актуальних проблем проводяться конференції міністрів закордонних справ. Документи Руху неприєднання ухвалюються на основі консенсусу й ма­ють рекомендаційний характер.

Отже, цілі та принципи Руху неприєднання зафіксовані в програмних доку­ментах його форумів. Це - боротьба проти імперіалізму, колоніалізму й неоко­лоніалізму, апартеїду, расизму та всіх форм гегемонізму й експансіонізму, за мирне співіснування держав, розрядку міжнародної напруженості, припинення гонки озброєнь, за перебудову світових економічних відносин, за новий міжна­родний інформаційний порядок.

Еволюція Руху неприєднання в 60-70-ті рр. Зовнішньополітична ак­тивність нових суверенних держав віддзеркалюється в міжнародних актах, прийнятих ними самостійно або спільно з іншими державами. Функція підтри­мання миру й міжнародної безпеки є одним з найважливіших аспектів зовніш­ньополітичної діяльності афро-азійських країн.

У розглядуваний період на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, у Комітеті ООН з роззброєння та в інших її органах представники країн Азії й Африки брали активну участь в обговоренні питань роззброєння, підкреслювали свою зацікавленість у їх швидкому розв'язанні, виступали з конструктивними пропо­зиціями.

Перша Асамблея Організації африканської єдності (Каїр, 17-21 червня 1964 р.) ухвалила Декларацію про оголошення Африки без'ядерною зоною. Кері­вники африканських держав заявили про готовність взяти на себе зобов'язан­ня не виробляти ядерної зброї й не встановлювати контроль над нею, закли­кали всі держави взяти на себе аналогічні зобов'язання, а ядерні держави -поважати Декларацію, дотримуватися її вимог. Асамблея ОАЄ звернулася до Генеральної Асамблеї ООН з проханням схвалити декларацію і вжити всіх не­обхідних заходів для скликання міжнародної конференції з цих питань. Проект резолюції, поданий 28 африканськими країнами - членами ОАЄ, був одно­стайно схвалений XX сесією Генеральної Асамблеї ООН 3 грудня 1965 р. і проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї 2033 (XX) під назвою "Де­кларація про перетворення Африки на без'ядерну зону".

Об'єктивні потреби незалежного розвитку змусили уряди національних дер­жав Азії й Африки подбати також про ліквідацію іноземних військових баз. Це

питання було внесено до порядку денного таких міжконтинентальних форумів, як Бандунзька конференція 29 афро-азіатських держав (1955), Белградська (1961), Каїрська (1964), Лусацька (1970) конференції держав, що не приєднали­ся. Створення ОАЄ поставило боротьбу за ліквідацію баз на африканській землі на якісно новий щабель. Згідно з рішенням конференції в Аддис-Абебі (1963), ця боротьба вважається принципом державної політики. Резолюція про роззброєн­ня запропонувала всім державам Африки ліквідувати іноземні військові бази на своїх територіях і денонсувати угоди про "взаємну оборону", нав'язані раніше колоніальними державами. Положення резолюції ОАЄ 1963 р. про роззброєння лягли в основу рішень Каїрської конференції держав, що не приєдналися. У спе­ціальному документі "Військові пакти, іноземні війська та бази" було зафіксова­но, що учасники Каїрської конференції вважають "утримування й розміщення в майбутньому іноземних військ на територіях інших держав проти волі цих країн грубим порушенням суверенітету держав та загрозою свободі й міжнародному миру". Конференція заявила "про цілковиту підтримку країн, які прагнуть домог­тися евакуації іноземних баз зі своєї території", і запропонувала державам, що утримують війська й бази в інших країнах, негайно їх вивести.

Процес очищення території незалежних країн від іноземних баз і військових контингентів у зазначений період ще далеко не закінчився, проте колоніальні держави протягом 70-х рр. змушені були піти на значні поступки в цьому пи­танні, особливо в Африці. На південь від Сахари французьким колонізаторам удалося зберегти лише по одній базі в Сенегалі, Березі Слонової Кістки, Ніге­рії, Центральноафриканській Республіці, Габоні та на Мадагаскарі. Від багато­тисячного контингенту "імперських сил" Великої Британії в Африці лишилося тільки три форпости - в Південній Родезії, Свазіленді та ПАР. На 1972 р. Ве­ликій Британії вдалося частково компенсувати свої втрати за рахунок будівни­цтва військових баз у зоні "на схід від Суецу" (від мису Або до мису Доброї Надії, на Сейшельських островах, у районі архіпелагу Чагос та на островах Маврикій, Альдатра, Фаркуар). Одночасно Велика Британія і ПАР приступили до створення спеціальних військово-морських сил для контролю за комунікаці­ями навколо мису Доброї Надії.

Значно звузилася зона американської "військової присутності" в Північній Африці. Після приходу до влади Революційної ради в Лівії США змушені були в терміновому порядку евакуювати свою ключову авіабазу Віл-лус-Філд. У ба­гатьох арабських країнах останні відчутні сліди американського впливу зникли після війни 1967 р. на Близькому Сході.

Таким чином, позиції миролюбних сил в Азії й Африці після краху колоніа­льної системи значно зміцнилися.

Важливим аспектом функції підтримки міжнародного миру й безпеки є мир­не врегулювання міждержавних конфліктів. Напружені ситуації в Азії й Африці, як правило, спричинюються прикордонними проблемами, що дісталися моло­дим суверенним державам у спадщину від колоніальних часів.

ОАЄ нагромадила позитивний досвід урегулювання суперечностей між аф­риканськими країнами. В її активі - врегулювання територіальних конфліктів між Кенією, Ефіопією і Сомалі, а також прикордонних непорозумінь між Сене­галом і Гвінеєю. Під час наради в Рабаті (1972) було підписано угоду про вре­гулювання прикордонних конфліктів між Марокко й Алжиром.

Певні зрушення в цьому плані відбулися й на азіатському континенті. Відо­мо, що протягом багатьох років відносини між Індією і Пакистаном затьмарю-

74

75

валися недоброзичливістю і ворожнечею, які неодноразово виливалися в збройні сутички. Перемога національно-визвольного руху й створення незале­жної держави Бангладеш визначили нову розстановку сил у цій частині Азії. Прогресивна громадськість світу з глибоким задоволенням сприйняла індо-пакистанську угоду, підписану в Сімлі 3 липня 1972 р. У документі, прийнятому за підсумками переговорів між прем'єр-міністром Індії І.Ганді і президентом Пакистану З.А.Бхутто, проголошувалися рішучі наміри обох урядів покласти край конфронтації.

Отже, афро-азіатські держави своїми миролюбними акціями підтвердили статутні положення ООН щодо територіальної цілісності й політичної незалеж­ності будь-якої держави. Вони також визнали недоторканність кордонів, що склалися на час проголошення незалежності, а в разі виникнення міжнародних конфліктів зберігали за собою право арбітражу з метою нормалізації відносин між ворогуючими сторонами.

Боротьба за ліквідацію колоніалізму, расизму й неоколоніалізму стала однією з найважливіших функцій зовнішньополітичної діяльності афро-азіатських країн. Основу цієї боротьби становить право націй на самовизначення, яке було зафіксоване в Статуті Організації Об'єднаних Націй, а в подальшому під­тверджене іншими важливими документами ООН: Декларацією про надання незалежності колоніальним країнам і народам, міжнародними пактами про права людини, рішеннями Спеціального комітету з деколонізації, резолюціями Генеральної Асамблеї 627 (VII), 1803 (XVII) і 2158 (XXII) "Про невід'ємний су­веренітет над природними ресурсами". Декларацією про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав тощо.

Велике значення для здійснення принципу самовизначення мають також ак­ти, прийняті конференціями держав, що не приєдналися - Організацією солідар­ності країн Азії й Африки та Організацією африканської єдності.

Унаслідок зміни загального співвідношення сил в ООН на межі 50-60-х рр. XX ст. право націй на самовизначення і необхідність остаточної ліквідації колоні­ально-расистських режимів визнавалися переважною більшістю країн - членів ООН. Ініціаторами дискусій і авторами антиколоніальних резолюцій виступали, як правило, представники молодих незалежних держав. Ефективність боротьби ООН проти колоніалізму й расизму значно зросла, і неабияку роль у цьому віді­грали міжнародні демократичні організації. У 1969 р. Генеральна Асамблея ООН розглянула "Маніфест про південну частину Африки", підготовлений VI сесією Організації африканської єдності, і заявила про свою непохитну волю шукати спільно з ОАЄ справедливих рішень щодо статусу Південної Африки, де на той час склалося загрозливе становище. 21 листопада 1969 р. на засіданні Генераль­ної Асамблеї ООН було прийнято резолюцію про політику апартеїду уряду ПАР і рекомендації Ради Безпеки вжити невідкладних заходів задля ліквідації загрози міжнародному миру в цьому районі земної кулі. Генеральна Асамблея схвалила пропозиції групи африканських країн про застосування економічних санкцій до ПАР, Португалії й расистського уряду Південної Родезії. Делегати афро-азіатських країн піддали гострій критиці західні держави, які порушували попере­дні рішення ООН щодо Південної Африки.

Створення осі Північ - Південь. Проблема нового міжнародного економічного порядку. Вісь Північ - Південь - термін, який став вживатися щодо взаємовідносин між країнами, які визволилися й розвиваються (Південь), і розвиненими країнами (Північ) у зв'язку з перебудовою міжнародних економі-

76

чних відносин. Причиною виникнення діалогу між цими групами країн стали процеси економічної деколонізації й прагнення країн, що визволилися, стати рівноправними учасниками міжнародних відносин. Вимоги країн, що розвива­ються, щодо перебудови міжнародних економічних відносин на справедливій і рівноправній основі дістали втілення в програмі нового міжнародного економіч­ного порядку (НМЕП).

Вимога про встановлення НМЕП була вперше висунута на IV конференції на найвищому рівні країн, що не приєдналися, в Алжирі 1973 р.

Свою концепцію перебудови міжнародних економічних відносин країни, що розвиваються, сформулювали в трьох документах - "Декларації про встанов­лення нового міжнародного економічного порядку", "Програмі дій" і "Хартії еконо­мічних прав та обов'язків держав". Ці документи були схвалені VI та VII спеціа­льними сесіями і XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН у 1973-1974 рр. Про­граму встановлення нового міжнародного економічного порядку прийняла у квітні 1974 р. VI спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН, скликана з ініці­ативи Алжиру.

Основоположними принципами НМЕП є:

• суверенітет і рівноправність держав;

• територіальна цілісність і взаємне невтручання у внутрішні справи;

• право кожної країни обирати найприйнятніший для неї шлях розвитку;

• суверенітет держави над природними ресурсами і всією економічною дія­льністю;

• контроль за діяльністю транснаціональних корпорацій;

♦ надання допомоги без будь-яких політичних або військових умов. Принципи нового міжнародного економічного порядку передбачають також

преференційний режим для країн, що розвиваються, в усіх сферах міжнарод­ної економічної співпраці, перебудову міжнародної валютної системи, встано­влення справедливого співвідношення між цінами на сировину й промислову продукцію, регулювання сировинних ринків, полегшення умов передачі техно­логії, прискорення процесу індустріалізації.

Таким чином, основні ідеї НМЕП, що містяться в його програмних докумен­тах, можна об'єднати в три групи принципів:

• забезпечення міжнародно-правової основи для здійснення суверенітету країн, що розвиваються, над своїми природними ресурсами та економікою;

• перебудова міжнародної торгівлі, реформа валютно-фінансової системи, що склалася, й інтенсифікація допомоги країнам, що розвиваються;

• розвиток та зміцнення економічної, торговельної, фінансової й технічної співпраці між країнами, що розвиваються.

Боротьба за новий міжнародний економічний порядок - складне й супереч­ливе явище. Його встановлення є однією з глобальних проблем сучасності, оскільки торкається інтересів усіх країн.

Еволюція Руху неприєднання у 80-90-ті рр. XX ст.

Наприкінці 80-х - початку 90-х рр. головна мета та основні завдання Руху неприєднання зазнали істотних змін. Це було пов'язане із завершенням "холо­дної війни", крахом біполярної структури міжнародних відносин. Адже Рух не­приєднання виник як результат протиборства двох світових систем, тому із закінченням їх протистояння виникла думка, що Рух неприєднання вичерпав себе, оскільки вже не постає питання про неприєднання чи приєднання до тієї чи іншої сторони.

77

У 90-ті рр. відбулися докорінні зрушення, які змінили геополітичне стано­вище у світі. Однак залишається "третій світ" - незалежно від того, що деколо­нізація вже завершилася, і залишається Рух неприєднання, який у нових умо­вах набуває нового змісту.

Рух неприєднання формувався як рух захисту прав народів на самовизна­чення і державну незалежність на підставі спільних зусиль із захисту миру і спільної відмови від участі у війні в Кореї та у військових блоках СЕНТО і СЕА-ТО. Саме ці ідеї були покладені в основу Руху неприєднання, вони залишалися актуальними і в 90-ті рр. Ці основоположні ідеї дали змогу Руху неприєднання інтегрувати в рух країн, що визволилися, які на сьогоднішній день являють со­бою дві третини світового співтовариства.

За 30 років існування Рух неприєднання виступав з трьома основними гло­бальними програмами: деколонізація, боротьба за мир, боротьба за новий еко­номічний порядок. На кожному історичному відтинку та чи інша програма посі­дала пріоритетне місце в діяльності Руху неприєднання.

На першому етапі основні зусилля були спрямовані на здійснення деколо­нізації. Багато в чому завдяки зусиллям Руху неприєднання колоніалізм віді­йшов в історію. Це важливий етап у політичній практиці постконфронтаціиного світу, особливо в Азії.

Боротьбу за мир і роззброєння в діяльності Руху неприєднання неможливо окреслити хронологічними межами. Це довготривалий процес, який має свої особливості. Рух неприєднання виступав за загальне і повне роззброєння ве­ликих держав, і наголошував, що тільки в такому випадку країни "третього сві­ту" приєднаються до них у цій сфері.

У 90-ті рр. провідними в діяльності Руху неприєднання стають економічні аспекти. Програма утворення нового світового економічного порядку була ви­сунута Рухом ще 20 років тому, однак тоді вона розглядалася в межах проти­стояння Схід-Захід і фактично виходила за межі "неприєднання". Поступово характер відносин щодо утворення нового економічного порядку пересунувся з осі Схід-Захід на вісь Південь-Північ.

Наприкінці 80-х рр. прем'єр-міністр Малайзії Махатхіру Мохамаду виступив з ініціативою про створення комісії "Південь" на чолі з Джуліусом К.Ньєререй (Танзанія). Головним завданням цієї комісії була розробка програми економіч­ного розвитку країн Півдня відносно осей Південь-Південь і Південь-Північ, розрахованої на період до 2000 р.

Десятий саміт міністрів закордонних справ країн, що не приєдналися, про­ходив в Аккрі (Гана) з 3 по 8 вересня 1991 р. Головним на конференції було питання про подальшу концепцію розвитку руху неприєднання. Секретар На­родного бюро із зовнішніх зв'язків та міжнародної співпраці Лівії ібрагім Муха-ммед Бішара, заявив, що після розвалу східного блоку питання про приєднан­ня не постає і треба вести пошуки інших напрямків діяльності Руху. Пріоритет­ною була названа економічна сфера.

У лютому 1992 р. у Ларнаці (Кіпр) відбулася зустріч, на якій за пропозицією міністра закордонних справ Ірану А.Велаяті було прийнято рішення про участь у Русі неприєднання чотирьох пострадянських республік - Азербайджану, Уз­бекистану, Тукменістану і Таджикистану.

У жовтні 1995 р. у Картахені відбувся Одинадцятий саміт Руху неприєднан­ня, учасники якого заявили про твердий намір як самостійна політична сила брати участь у формуванні сучасного багатополюсного світу. Вони дійшли ви-

78

сновку, що не можна замикатися на власних проблемах чи балансувати між інтересами великих держав; необхідно виходити на широку міжнародну спів­працю з усіма основними суб'єктами світової політики. Розпад осі Схід-Захід дав поштовх процесам об'єднання Півночі, що, на думку країн, які не приєдна­лися, обумовило необхідність об'єднання Півдня, причому зазначалося, що Рух неприєднання стане тим механізмом, за допомогою якого здійснювати­меться діалог за віссю Північ-Південь.

На конференції ставилося ще одне важливе завдання - не розчинитися в Г-77. Кожне об'єднання мало знайти свою нішу в системі міжнародних коорди­нат. Картахенский форум визначив, що за Рухом залишилися формулювання стратегії, вироблення політичної підтримки переговорних зусиль країн, які роз­виваються, у міжнародних фінансових організаціях та у ВТО, ведення перего­ворів з Г-8.

Ці напрями передбачають пошук розв'язку життєво важливих соціально-економічних проблем країн, що розвиваються, на основі розумного і взаємови­гідного компромісу з розвиненими державами в усьому спектрі політичних і фінансово-економічних відносин.

Головними засобами досягнення цих цілей було проголошено зміцнення солідарності та взаємодії за віссю Південь-Південь та розвиток співпраці й партнерства за віссю Південь-Північ.

На Одинадцятому саміті було прийнято рішення про створення оператив­ного механізму координації дій, вироблення загальних позицій країн, що не приєдналися, і ведення переговорів з Г-7 і СС так званої "трійки" Руху непри­єднання (колишній, діючий і майбутній голови Руху).

Перші зустрічі міністрів закордонних справ "трійки" Руху з головуючою на той час в Г-7 Францією і "трійкою" ЄС відбулися в 1996 р. Згодом відбувалися контакти Руху неприєднання з Г-8 на міністерському рівні двічі на рік, напере­додні чергової зустрічі у верхах провідних світових держав і під час сесії Гене­ральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. Таким чином, діалог Північ-Південь набу­вав сили.

У квітні 1997 р. у Делі відбулася конференція міністрів закордонних справ країн, що не приєдналися. На конференції було утворено спеціальну економіч­ну групу у складі провідних економістів цих країн, яка підготувала для затвер­дження Дванадцятим самітом Руху практичні рекомендації.

З 31 серпня по 5 вересня 1998 р. у Дурбані (ПАР) проходив Дванадцятий са­міт країн, що не приєдналися, під гаслом "Мир і розвиток". У його роботі взяли участь понад 90 країн, сім держав були присутні як спостерігачі. У Дурбані курс на розширення партнерства і співпраці з Північчю отримав подальше підтвер­дження. Країни, що не приєдналися, висловилися за поглиблення діалогу із врахуванням взаємозалежності та спільності інтересів та на основі "взаємної вигоди й розділення відповідальності". Було виокремлено такі напрями спів­праці: реформа міжнародних фінансових організацій; реструктуризація боргів і скорочення термінів її розгляду; списання боргів біднішим, передусім афри­канським країнам; контроль за діяльністю інвестиційних банків розвинених країн; припинення міжнародних спекулятивних операцій з іноземною валютою, що ставлять під загрозу національні фінансові системи країн, які розвивають­ся; лібералізація міжнародної торгівлі; доступ до сучасних технологій.

Важливе місце в роботі форуму займало питання про розвиток взаємин за віссю Південь-Південь. Наголошувалося на необхідності зміцнення політичної

79

солідарності країн, що не приєдналися, в умовах глобалізації міжнародних відносин. Було зазначено, що головна проблема полягає в тому, що Південь як і раніше виступає в ролі експортера сировинної продукції для країн Півночі, тому "вертикальні" фінансові потоки Північ-Південь залишаються незмінними.

Ще в січні 1997 р. у Сан-Хосе відбулася конференція з проблем розвитку осі Південь-Південь, в основному проблем торгової, фінансової та інвестицій­ної політики країн, що розвиваються. Були розроблені програми і сформульо­вані рекомендації для найбільш розвинених країн Півдня, зацікавлених в осво­єнні нових і більш прибуткових ринків у країнах "третього світу", щодо розгор­нення "горизонтальних" кредитних потоків, зорієнтованих на піднесення слаб­кіших країн Півдня.

На Дурбанському саміті також було розглянуте коло проблем, що стосу­ються регіонального і світового економічного розвитку, пошуку шляхів мирного врегулювання регіональних конфліктів, поглиблення процесу роззброєння то­що. Окремо стояло питання про реформування ООН.

Країни - члени Руху неприєднання висловилися за зростання ролі ООН у формуванні нового світового устрою. Країни, що розвиваються, вбачали в ООН найбільш адекватний і надійний механізм, здатний гарантувати дотри­мання балансу інтересів усіх учасників міжнародного співтовариства. У той же час Рух неприєднання виступив за модернізацію ООН у бік більшої демократи­зації, підвищення ефективності її діяльності. Були окреслені такі основні напрями реформ: перерозподіл повноважень між Радою Безпеки і Генеральною Асамб­леєю на користь останньої, встановлення підзвітності їй Ради Безпеки, підви­щення ролі спеціалізованих органів і організацій.

Реформа Ради Безпеки має проводитися паралельно з усіма іншими пере­твореннями у структурі й методах діяльності ООН. Склад Ради, на думку учас­ників саміту, доцільно доповнити одинадцятьма непостійними членами, на основі дотримання принципу рівного географічного представництва, якщо не буде досягнуто згоди щодо "інших категорій членства". Інститут вето має бути ліквідований. Таким чином, головним об'єктом реформ обрана Рада Безпеки. Це зумовлене прагненням деяких країн, що розвиваються (Індія, Індонезія, Нігерія, ПАР, Бразилія, Аргентина), до представництва в цьому органі ООН як постійних членів від своїх регіональних груп. Конференція доручила робочій групі з реформування ООН, яку очолює Голова Руху неприєднання, продовжу­вати лінію на конструктивну співпрацю країн, що не приєдналися, з іншими членами ООН щодо узгодження параметрів реформ.

Стосовно процесу роззброєння Дурбанський саміт звернув увагу на склад­нощі, що постають на його шляху внаслідок проведення ядерних випробувань у Південній Азії. Рух неприєднання відмовився визнати за Індією та Пакиста­ном статус ядерних держав, вважаючи, що це може призвести лише до роз­межування країн, які не приєдналися. Разом з тим було зазначено, що існує об'єктивна причина ядерних амбіцій так званих "порогових" країн. На їх думку, проблема полягає в позиції ядерних держав, які не бажають відмовитись від принципу побудови своєї безпеки на основі ядерного стримування. Подібна позиція викликає занепокоєння Руху неприєднання і розцінюється їм як зазіхан­ня "ядерного клубу" на монополію в управлінні питаннями міжнародного миру. Тому Рух запропонував Конференції із роззброєння в Женеві розробити параме­три ядерного роззброєння і його проведення під міжнародним контролем з ви­значенням конкретних термінів ліквідації ядерних потенціалів, а також закликав ядерні держави офіційно відмовитися від концепції ядерного стримування.

Одним із найважливіших напрямів роззброєння Рух неприєднання вважає забезпечення і збереження балансу звичайних озброєнь, передусім у "тре­тьому світі", надаючи першорядне значення регіональним заходам регулю­вання рівня озброєнь, але з урахуванням закріпленого в Статуті ООН права кожної держави на самооборону. При цьому країни, що не приєдналися, напо­лягають на рівному доступі до отримання сучасних видів зброї та високих тех­нологій.

Саміт зазначив високу актуальність для країн, що не приєдналися, питання припинення нелегального поширення звичайних озброєнь. У зв'язку з цим Рух активно просуває ідею посилення міжнародного контролю за постачанням та­ких озброєнь.

У Дурбані до складу Руху неприєднання було прийнято 114 членів, ним стала Республіка Білорусь. Новим головою Руху обрано Президента ПАР Н.Манделу. Конференція прийняла Дурбанську декларацію, в якій закріплені місце і роль Руху в міжнародних відносинах як "передової сили нового тисячо­ліття, що знаменує собою еру націй, які відроджуються, еру Півдня, еру надії".

Таким чином, саміт у Дурбані завершив критичний і надто відповідальний етап історії Руху (який розпочався в Джакарті в 1992 р.) - етап оновлення. Ор­ганізація не припинила свою діяльність, а стала одним з важливих елементів формування багатополюсного світового порядку.

Рух неприєднання, який виник у 1961 р., об'єднує сьогодні 114 суверенних держав Азії, Африки, Латинської Америки, Європи та Океанії. Ще 15 країн бе­руть участь у роботі форумів Руху як спостерігачі.

Фактичне завершення процесу деколонізації та його наслідки. У кінці XIX - на початку XX ст. незахідні країни у переважній більшості являли собою лише пасивних учасників світових політичних процесів. Але у повоєнні десятиріччя сукупність цих процесів привела до подій, які загалом поклали кінець євроцентристському світу та сприяли утвердженню єдиної спільноти у загальнопланетарному масштабі.

Наслідком другої світової війни стали зміни всесвітньо-історичного значення - розпад колоніальних імперій та утворення нових незалежних держав. У близь­косхідному регіоні ще на початку 40-х рр. була визнана незалежність Сирії та Лівану. Раніше здобув незалежність Єгипет (1922), він і Ірак домоглися підпи­сання з Великою Британією угод про незалежність (1930 і 1936), хоча ряд поло­жень цих договорів і обмежували їх суверенітет.

Після війни першими на шлях незалежності встали народи Індостанського субконтиненту. Характерно, що ще у міжвоєнний період Велика Британія зму­шена була погодитися на входження Індії до Ліги Націй. Унаслідок національ­но-визвольної боротьби вже в 1947 р. народи цього регіону здобули незалеж­ність. Було утворено дві нові незалежні держави - Індія та Пакистан. Незалеж­ними стали інші народи Азії та Африки: країни Магрибу - Алжир, Туніс і Марок­ко у другій половині 50-х рр.; аравійські князівства - Аден, Кувейт, Бахрейн та ін.-у60-70-хрр.

За країнами Азії та Північної Африки піднялися народи Чорної Африки. За один тільки 1960 р., названий "роком Африки", політичну самостійність здобу­ли 17 держав - колишніх колоній Великої Британії, Франції, Італії та Бельгії. Цей процес набував подальшого розвитку. У 1973-1975 рр. незалежність здо­були народи колишніх португальських колоній. У 1989 р. у війні з ПАР отрима­ла політичну самостійність остання на Африканському континенті колонія -Намібія.

80

81

У 1997 р. Гонконг остаточно перейшов до Китаю, а 20 грудня 1999 року останній західний анклав в Азії - невеличка португальська колонія Макао на схі­дному узбережжі Китаю - була повернена цій країні. Тим самим де-юре було остаточно покладено край 500-річному колоніальному пануванню Заходу в Азії.

Багато країн, які раніше були лише об'єктами політики великих держав, по­ступово стали виступати в ролі рівноправних і активних суб'єктів світової полі­тики. Значно збільшилася кількість незалежних держав, визнаних повноправ­ними членами міжнародного співтовариства. Ці держави стали важливим фак­тором світової політики. Вони складають приблизно дві третини членів ООН.

Велике значення має деколонізація для розвитку людського суспільства у глобальному масштабі. Перетворення колишніх колоніальних систем на сис­тему незалежних країн якісно змінило вектор історичного розвитку Азії та Аф­рики. Народи, що визволилися, отримали можливість самостійного розвитку, модернізації та вибору шляхів подальшого поступу із врахуванням національ­них традицій і культурно-цивілізаційних особливостей.