Модуль іі. Феноменологія культури

З містовий модуль 3.

Мистецтво

в системі духовної культури

• Особливості духовної культури та її види.

• Мистецтво як унікальний механізм культурної еволюції.

• Диференціація і інтеграція видів мистецтва.

• Соціальні функції мистецтва.

Розмежування і протиставлення духовної та матеріальної культури у сучасній культурології тлумачиться по-різному. Під матеріальною культурою розуміють не якусь особливу галузь культури, відмінну від духовної, а знакову оболонку будь-якої культури, тобто матеріальні форми вираження духовних смислів. Духовна культура виділяється не за ознакою її "нематеріальності", а за її розміщенням відносно когнітивної, ціннісної і регулятивної вісей культурного простору. До духовної культури відносять міфологію, релігію, філософію, мистецтво та науку.

Мистецтво як форма культури – це сфера духовно-практичної діяльності людей, спрямована на художньо-образне осягнення і освоєння світу. Мистецтво нічого не аргументує – цим займається наука; нічого не пояснює – цим займається філософія. Воно не збирає фактів – це амплуа історії. Мистецтво не агітує – цим займається політика. Мистецтво розширює Всесвіт, бо творить нову його реальність.

Даний модуль розкриває природу та сутність мистецтва, його види та роль в житті людини як однієї з форм формування світогляду.

Тема 3.1. Особливості духовної культури та її види

У сучасній культурології ввійшло в традицію розділяти культуру на “духовну” і “матеріальну”. Проте, розрізнення цих понять тлумачиться по-різному, а спроби відділити “духовну” культуру від “матеріальної” і усвідомлювати їх як різні сфери культури, неминуче закінчуються невдачею.

Що мається на увазі, коли розділяють культуру на “матеріальну” і “духовну”? Деякі дослідники відносять до духовної культури те, що задовольняє духовні потреби людей, а до матеріальної – те, що задовольняє матеріальні потреби. Але існує багато речей, які можуть одночасно задовольняти і ті й інші потреби - наприклад, вироби декоративно-прикладного мистецтва. Окрім цього, не все, що задовольняє будь-які потреби людей, є культурним феноменом (наприклад, повітря), а культурні феномени не обов’язково повинні відповідати людським, соціальним потребам (наприклад, такі негативні явища культури, як наркоманія чи злочинність).

І нші називають духовною культурою створені людиною духовні цінності, а матеріальною культурою – виготовлені людиною речі, матеріальні предмети. Але духовні цінності не можуть існувати у культурі без матеріальної “знакової оболонки” (мови та артефактів). А матеріальні предмети можуть бути предметами культури тільки тоді, коли стають носіями соціальної інформації, тобто втілюють у собі якісь смисли й духовний зміст. Відповідно, духовна і матеріальна культура не можуть існувати відокремлено одна від одної.

Треті розуміють під духовною культурою сферу духовного життя суспільства – релігію, мистецтво, філософію, науку, а під матеріальною культурою – сферу матеріального життя, виробництва і використання матеріальних благ. Але сам процес виробництва і використання матеріальних благ (як і все людське життя), лежать за межами культури.

Отже, розмежовувати і протиставляти духовну і матеріальну культуру як особливі галузі культури неможливо, адже, з одного боку, вся культура в цілому духовна, тому що вона є світ смислів (тобто духовних сутностей), а, з іншого боку, вона уся в цілому матеріальна, тому що “матеріалізована” у певних чуттєвих кодах, знаках і текстах. Тому під матеріальною культурою потрібно розуміти не якусь особливу галузь знань культури, відмінну від духовної культури, а знакову оболонку будь-якої культури, тобто об’єктивні, матеріальні форми вираження духовних смислів.

Духовну культуру як особливу галузь культурного простору потрібно виділяти за її розміщенням відносно когнітивної, ціннісної і регулятивній вісей. Галузь духовної культури слід відділяти не від «матеріальної» культури, а від культурних форм, зорієнтованих на практичну регуляцію поведінки, тобто від технологічної і соціальної культури. За цим підходом галузь такої культури в основному співпадає з широко поширеним її визначенням як сфери духовного життя. Проте галузь духовної культури набуває визначеності тоді, коли до неї відносять лише ті культурні форми, що зорієнтовані, головним чином, на вироблення знань, цінностей і ідеалів, і найменш спрямовані на безпосереднє обслуговування практичних потреб людини.

Міфологія, релігія, мистецтво, філософія, наука є основними формами духовної культури.

Духовна культура має деякі важливі риси, що відрізняють її від інших галузей культури.

1. На відміну від технологічної і соціальної культури, духовна культура неутилітарна. Це найбільш віддалений від практики вид культури (хоч, як і вся культура, вона формується і змінюється в залежності від розвитку суспільної практики).

Духовна культура за своєю сутністю безкорисна. Її змістом є не користь, не вигода, а “радість духу” – краса, знання, мудрість. Вона потрібна людям сама по собі, а не заради вирішення будь-яких зовнішніх утилітарних завдань (що не виключає, звісно, можливість користуватися нею у практичних цілях).

2. У духовній культурі людина у порівнянні з іншими галузями культури отримує найбільшу свободу творчості. Тут розум людини не пов’язаний практичною необхідністю, він здатний відірватися від дійсності і понестись від неї на крилах фантазії. Свобода творчості проявляється в міфології, релігії. Безмежний простір для творчості представляє мистецтво.

3. Творча діяльність у духовній культурі – це особливий духовний світ, створений силою людської думки. Цей світ незрівнянно багатший, ніж реальний світ. У ньому, поряд з образами дійсності, існують образи незвичайних явищ. У цьому світі живуть міфічні духи і боги, фантастичні гідри, дракони й русалки. Ми зустрічаємося там з Євгенієм Онєгіним, братами Карамазовими, Анною Кареніною, героями М. Гоголя, Т. Шевченка, Л. Українки. Там відбуваються небачені події – Ісус Навін зупиняє Сонце, із труни встає імператор тощо. І незважаючи, що цей світ наповнений вигадками, він існує за своїми власними законами і робить вплив на наше життя, можливо, навіть більший, аніж реальний світ чи реально існуючі люди.

4. Духовна культура найбільш чуттєва, бо вона спроможна відчувати навіть незначні зміни у житті людей і відгукуватися на них змінами у собі. Тому вона знаходиться у постійному напруженні й русі і є самою найуразливішою галуззю культури. Через її непрактичність, неутилітарність люди у важких життєвих обставинах починають бачити у ній непотрібний тягар, саму немічну частину культури (технологічна і соціальна культура хоч у дечому приносять користь). Ось чому духовна культура більш усього страждає при соціальних катаклізмах. Вони наносять їй більші збитки, аніж іншим галузям культури. Революції і реформи у суспільстві призводять до занепаду духовної культури народу. Разючі зміни останнього часу несуть для неї нову небезпеку. На наших очах відбувається зубожіння, занепад духовного світу людей. Так, на основі аналізу телепрограм може скластися враження, що в сучасному світі розкриті віковічна тайна кохання (яке є лише наслідком використання духмяного мила і одеколону із запаморочливим ароматом), що найбільш хвилююча проблема людства – лупа, а предметом самого жагучого зацікавлення сучасної людини є жувальна гумка і прокладки з крильцями. Духовна культура потребує піклування й турботи суспільства, збереження і розвиток її вимагає від суспільства відповідних зусиль. Якщо люди перестають нею цікавитися, вона втрачає внутрішню напругу і рух, відступає на полички бібліотек і у музейні запасники, покриваючись там пилом і перетворюючись у забуту, мертву культуру.

_______________________________________________________________________________

У 1935 році, представники більше двох десятків країн світу підписали міжнародний договір про охорону духовного надбання людства – Пакт Реріха. Документ одержав назву за ім’ям його ініціатора, всесвітньо відомого художника, ученого й громадського діяча – академіка М.К. Реріха.

“ Хтось може запитати – невже саме тепер, під час загальної матеріальної кризи доречно говорити про мистецтво й науку? Саме так, доречно. Розквіт мистецтва й науки є дозволом життєвих криз... Вище панацеї Культури не знало людство. Та й не буде знати, тому що в Культурі – сума всіх досягнень вогненої творчості... Досвід довгого часу вказує нам. Що мистецтво й знання розквітали там, де зверху вони визнавалися найбільшими стимулами життя. Там, де глави держав, де владики церкви й усі керівники життя сходилися в прагненні до прекрасного, там і відбувався ренесанс, те відродження, про яке тепер пишуться такі захоплюючі книги”

(Є. Полякова “Микола Реріх”)

________________________________________________________________________________