В

Індуїстський бог Шива

індійській традиції багаторукі боги і богині мали знак багаторазового посилення своєї могутності та сили. Відомі шаманські зображення в культурі ескімосів, де рука виступає як аналог крил птахів. Внутрішня сила шамана символізується зображенням людських рук і ніг, розташованих по чотири сторони від людського обличчя. З цим можна порівняти зображення рук з розчепіреними витягнутими пальцями на ритуальному одязі в деяких індійських племенах. Подібний знак широко розповсюджений і в інших культурних ареалах, зокрема, на Середземномор'ї і Близькому Сході, де зображується на дверях і татуюється на обличчі. Приміром, у Магрибі використовується магічний жест правої руки, що охороняє від пристріту.

Рука може утримувати не тільки матеріальні об'єкти. Це доводить і відомий вислів – "узяти владу у свої руки". У доколумбовій Мексиці парні зображення рук того ж типу, що зустрічаються на ескімоському одязі, символізують головним чином зв'язок з культом богині Землі в ацтеків. Її відмінний знак – симетрично розташовані кисті рук.

Аналіз літератури дає можливість стверджувати, що нараховується більше двох тисяч символічних жестів руки. Руки – найрозумніший орган, який говорить символічною мовою. Вони скаржаться, плачуть, проклинають, проганяють, б'ють, пестять. Коли людина нервує, її майже завжди видають руки: то тремтять пальці, то їх мнуть, то нікуди діти кисті.

Князь Сергій Михайлович Волконський умовно поділяв руку на три ділянки: від пальців до зап'ястя, від кисті до ліктя і від ліктя до плеча. Цей розподіл він узяв у одного з перших дослідників семантики жесту Франсуа Дельсарта, який склав перші семантичні таблиці жестів, використовуючи принцип триєдності. Наприклад, кінці пальців – фаланга, початок підстави пальців – кінець пальців, підстава фаланги – зап'ястя. Кожна частина цих розподілів несе своє постійне значення. Кінці пальців – розум, і жест вказівного пальця в скроні – "не всі вдома", підтверджує цю позицію. Підстава фаланги виражена кулаком і значення кулака – прояв характеру – жест "стиснувши пальці в кулака". Зап'ястя позначають почуття (жест висячої кисті чи "собача лапа"). У дворянській Росії в панянок виховували рухи, і майже неможливо було зустріти даму з жестом висячої кисті. Дама "уміла тримати себе в руках". Чим ближче рука до тіла, тим більше конкретних значень має жест. Чим далі рука від тіла, тим жест більш абстрактний, і тоді не можна простежити, до якої ділянки тіла він відноситься. Наприклад, лікоть – прояв характеру. Недарма в народних танцях багато виставлених ліктів (жест – "руки в боки"). Плече позначає термометр почуття. Якщо воно піднято над нормальним рівнем, значить градус емоцій досить високий, якщо опущене – стан подавлений.

Дуже розповсюджений жест – руки, схрещені на грудях з ледве опущеною головою. Це символ схованої погрози. Також дуже розповсюджений жест "пішов геть" – рух руки від плеча. Накривання долонею тімені – знак омани, ілюстрований байкою Крилова "Демянова юшка": Дем'ян закрив тім'я рукою – знову обдурили.

Рука на емблематичному рівні – "рука, роздряпана колючою рослиною". Латинський напис на малюнку говорить: "Не рви моє листя, інакше твої нечестиві руки пораняться моїми колючками".

Своєрідний культ руки існувала на Русі. Є повір'я про "славну руку", мрію квартирних злодіїв. Це засушена рука мерця, що наводить на тих, хто не спить, непробудний сон. Просити руки чи відмовити в руці було у весільному кодексі символом майбутнього одруження.

У словесних виявленнях слово "рука" теж отримує символічне звучання: наприклад, кажуть, "рука руку миє". Це зв'язано з ритуальним обмиванням рук, де процедура миття рук знімала винність і виражала небажання брати провину на себе. Звідси вираження Понтія Пілата "я умиваю руки".

Популярне зображення з'єднаних рук, символу союзу і дружби, так зване рукостискання, уперше з'явилося в компанії "Hand in Hand Fire Office", заснованій в 1696 році. Подвійне рукостискання зустрічається і як пожежний знак у компанії "Union Assurance society", заснованій в 1714 році. Сильний наказовий жест руки використовується для залучення уваги до адаптованого компанією IBM вислову А. Камю, який закликає "віддавати усе в сьогоденні".

Жест розкритої руки (п'ятірня) – до відмовлення; розчепірені пальці, витягнуті прямо на глядача – архаїчний жест відлякування нечистої сили. Зображення п'ятірні в якості магічного оберегу зустрічається в різних культурних традиціях: на церемоніальному одязі в американських індіанців, на дверях будинків і навіть на обличчі (татуювання) у народів Близького Сходу. Ще кілька років назад стилізовану п'ятірню можна було бачити за склом легкових автомобілів. В арабів Передньої Азії і Магриба цей жест позначає прокляття. При цьому вважалося, що "середній і безіменний палець закривають ворогу ока, мізинець і вказівний – затикають вуха, а великий палець замикає вуста. Захисним амулетом від подібного прокльону служить так звана "долоня Фатими" - зображення відкритої руки з оком на долоні."

Архаїчний характер має і знак руки як символ влади, високого положення в суспільстві. "Божа рука – владика"; "Під рукою царевою народи і землі" тощо. Зв'язок руки із символікою соціального статусу добре відчувається в таких висловах, як "він – моя права рука" (головний помічник), "довгі / короткі руки" (багато / мало влади) та ін.

В основі символіки руки, як знаку влади, лежить ідея приналежності. У логіку традиційних представлень доторкнутися до чого-небудь у багатьох випадках означало "вступити у володіння" (порівн. у "дитячому праві": "Я першим доторкнувся"). Значимість цієї дії підвищувалася, якщо мова йшла про об'єкт, наділеним особливим статусом, наприклад, про деякий сакральний предмет, що втілює основні цінності колективу. У багатьох народів людина, яка доторкнулася до тих чи інших деталей вогнища, автоматично вступала під заступництво господарів будинку. У народів Кавказу навіть ворог, якщо доторкнувся до ланцюга над вогнищем, ставав недоторканим. Немає нічого дивного в тому, що російські селяни не хотіли, щоб іноземці торкалися руками їхніх ікон.

Картина світу людини будується за допомогою визначеного набору протиставлень, таких як життя-смерть, щастя-нещастя, чоловічий-жіночий та ін. Серед них фундаментальне значення мають просторові опозиції (верх- низ, внутрішній-зовнішній, правий-лівий), що лежать в основі всієї багатоаспектної (не тільки просторової) системи орієнтації людини в навколишньому світі. Одна з особливостей просторових опозицій полягає в тому, що вони можуть набувати оцінкового сенсу. Це особливо характерно для протиставлення правий-лівий.

Жестова комунікація, невербальні форми взаєморозуміння виражають відносини і моральні норми. Праве асоціюється з правдою, правильним, правотою, у той час як ліве – з неправдою (кривдою), неправильним, неправотою. Правому приписується найчастіше позитивне, а лівому – негативне значення.

Характер опозиції "праве-ліве" безпосередньо визначається нерівноцінністю правої і лівої руки. Біологічні передумови для праворукости обумовлюються функціональною асиметрією людського мозку. Культурні установки підтримують праворукість, з одного боку, і ґрунтуються на ній – з іншого. На цьому фундаменті ґрунтується опозиція "праве-ліве", багато визначальних особливостей ритуальної й етикетної поведінки.

У багатьох народів суворо розмежовувалися дії, які потрібно робити правою і лівою рукою. За уявленнями монголів, права рука – "рука благодаті", і тільки цією рукою можна було вручати і приймати дарунки, доїти худобу, віддавати що-небудь. У деяких народів функції лівої руки обмежувалися буквально з колиски. Наприклад, серби залишали несповитою тільки праву руку дитини, "щоб вона мала змогу захищатися нею від чорта". Мусульмани вважають праву руку ритуально чистою, тому нею можна було вітати людину, брати їжу, торкатися "чистих" частин тіла.

У плані нашого розгляду надзвичайно важливо проаналізувати жестову мову і її зв'язок з мовленням. Замість того, щоб сказати "так" чи "згодний", ви можете кивнути головою. Замість того, щоб сказати "здрастуйте", можна простягнути руку чи нахилити голову. Коли вам треба особливо підкреслити якусь думку, ви піднімаєте вгору вказівний палець. Вказівним пальцем ви погрожуєте пустотливій дитині, і цей жест цілком заміняє наказ "припини!". Таким чином, можна сказати, що мова жестів (принаймні, по своїй функції) еквівалентна звуковій (вербальній) мові.

Функціональна еквівалентність мови жестів і вербальної мови вже помічена, але, на жаль, не всі розуміють, що жестова мова не є загальнолюдською мовою і переносять символіку жестів, прийняту в культурі А, у культуру Б, у результаті чого комунікація чи не має місця, чи утруднюється. Так, наприклад, російські солдати, що побували в Болгарії в дні війни з Туреччиною 1877-1878 рр., не могли забути діаметральної протилежності між своїми і місцевими рухами голови, які позначали „так" і „ні". Зворотний розподіл знаків і значень спантеличував співрозмовників і часом приводив до прикрих непорозумінь. Хоча власна міміка піддається контролю в меншому ступені, ніж мова, росіяни могли б без особливих зусиль переключити знаки твердження і заперечення на болгарський лад, але головні труднощі полягали в непевності болгар, яким з двох мімічних кодів, своїм власним чи ж місцевим, користується в кожному окремому випадку їх російський співрозмовник.

Наведемо ще кілька прикладів розбіжності жестів. Українці, прощаючись, махають рукою (як, до речі, і люди інших національностей, наприклад англійці чи італійці), розвертаючи долоню від себе і розгойдуючи нею вперед і назад, тоді як англійці розгойдують нею з боку вбік, а італійці розвертають долоню до себе і розгойдують нею вперед та назад. Італійський жест по-українськи означає “йдіть сюди”, тому легко зрозуміти, яким чином виникають непорозуміння.

Український школяр чи студент, що бажає виступити на занятті, піднімає руку, витягнувши кисть; у німців піднімають два пальці. Українські студенти, якщо хочуть виразити схвалення викладачу, що блискуче прочитав лекцію, починають аплодувати; західноєвропейські студенти в тій же ситуації стукають кістками пальців по столі. В Індії й у деяких інших азіатських країнах знайомі при зустрічі складають руки човником, притискаючи їх до грудей, і злегка схиляють уперед голову, а не вітаються за руку. Говорячи про себе, європеєць показує рукою на груди, а японець – на ніс. Китаєць чи японець, розповідаючи про своє нещастя, посміхається, щоб “слухачі не засмучувались”; у європейському культурному ареалі цього не роблять.

Деякі “іноземні” жести просто не мають у нас еквівалентів. Наприклад, американський жест перемоги не має в нас ніякої відповідності. Не має відповідності і жест, відомий у США, який означає щось начебто “удачі тобі”, “будь здоровий”. Характерно, що жести, які не мають еквівалентів, досить часто інтерпретуються неправильно: скажімо, певний жест можуть сприйняти як погрозу, а не виявлення доброго настрою.

Крім жестів, що несуть певне смислове навантаження, є жести, що супроводжують мову, але які нездатні заміняти мовні вислови. Вони не несуть конкретної мовної інформації, тільки передають певні відомості. Якщо людина говорить українською мовою, а жестикулює по-італійському, то, хоча зміст його мови буде зрозумілим правильно, то за жестом не удасться сховати, що він іноземець. Коли українцю або росіянину доводиться рахувати на пальцях “один, два, три”, він загинає в кулак пальці лівої руки і використовує при цьому праву руку. У ряді західноєвропейських країн в аналогічній ситуації пальці розгинаються зі стиснутого кулака, а друга рука не використовується. Цікаво помітити, що українці та росіяни починають рахувати з мізинця, а західноєвропейці – з великого пальця; українці і росіяни, “підпираючи мовлення”, жестикулюють тільки однією – правою чи лівою – рукою. Деякі іноземці, особливо жителі Європи, жестикулюють двома руками, причому обидві руки рухаються завжди симетрично.

Усі існуючі жести можна умовно поділити на такі групи:

1) жести, що заміняють мову (наприклад, жест “вітання” чи “прощання”);

2) жести, що супроводжують мову (наприклад, жест “виділення важливого в мові”);

3) символічні умовні жести (наприклад, жест “віддавання честі” у військових);

4) експресивні жести (наприклад, жест “погрози”);

5) описові жести (наприклад, зображення гоління, запалювання сірника).

Жести – це виявлення настроїв та думок оратора. І. Кант, наприклад, називав руку "витягнутим зовні головним мозком". Відомо, що чим сильніше і живіше почуття, тим сильніший, експресивніший, виразніший жест.

Відкритість при спілкуванні виявляють такими жестами:

• розкриті руки (долонями вгору);

• пожимання плечима;

• потирання долоней - сигналізує про позитивні очікування, наприклад, перед успішною домовленістю, радістю.

Захист включає жести, якими ми реагуємо на можливу загрозу, на конкретні ситуації. Це можуть бути:

• руки, схрещені на грудях (коли ми бачимо співрозмовника, який схрестив руки, доцільно переглянути те, що ми робимо або обговорюємо, бо партнер починає відсторонятися від обговорення);

• зчеплені пальці рук - позначають розчарування і бажання людини приховати своє негативне відношення.

Загрозливі жести:

• зближення кистей рук з напівзігнутими і розставленими пальцями, що ніби охоплюють м’яч, означають об’єднання, зближення. Розведення рук у такому положенні – роз’єднання, віддалення;

• руки з напівзігнутими пальцями, що ніби малюють шар, означають узагальнення, множину;

• горизонтальний рух “покритої руки” означає ряд однорідних, однакових явищ при їх перерахуванні;

• значення “сутність”, “головне” частіше передається жестами: пальці збираються до купи, вказівний палець піднятий вгору, кисть стулена в кулак;

• протиставлення, протилежність демонструється зігнутою в лікті рукою, яка коливається з боку в бік.

Вказівні жести:

• “Я”, ”Ми” показуються кистю руки з витягнутими пальцями, що згинаються у напрямку до грудей;

• вказівка на адресата: “відкрита рука” спрямована до аудиторії.

Регулятивні жести:

• піднята рука, зігнута у лікті означає “Увага!” або заклик до тиші;

• “Часу мало!” – вказівка на зап’ясток, де носять годинник.

Жести – модифікатори (жести, що посилюють значення слів):

• “Відкрита рука” (долоня звернена вгору і розкрита, пальці витягнуті). Рухи “відкритої руки” посилюють значення “віддачі” “звістки”, якщо робляться від себе, і значення “приєднання”, - “отримання”, якщо спрямовані до себе;

• “Покрита рука” (долоня звернена донизу, рухи від себе) - значення “неприйняття”, “непогодження”, “заперечення”. Особливо посилюється це значення, якщо витягнуті пальці “покритої” руки розсуваються;

• “Кулак”. Стулити “Відкриту руку” в кулак означає “об’єднання”, “узагальнення”. Це знак загрози, категоричності твердження.

Досліджуючи невербальні засоби міжкультурної комунікації, важливо розкрити етикетну роль фізичних контактів у міжособистісному спілкуванні.

У поведінці людини важливе значення мають фізичні контакти, дотики. Як відомо, діти, позбавлені материнської ласки, позбавлені можливості постійно стикатися з тілом матері, відстають у своєму розвитку від однолітків. Однак не тільки малим, але і дорослим дотик винятково важливий для повного щиросердного благополуччя. А інакше, навіщо б люди обіймалися, цілувалися при зустрічах, розлуках, тобто в момент найвищої напруги емоцій? Відомий фахівець в галузі сімейних відносин у США В. Сатир вважає, що кожному з нас для щиросердного благополуччя необхідно від 4 до 12 обійм у день (мається на увазі, що обіймаються близькі люди). Для всіх людей дотик виражає інтимну схильність і ніжність, а також і владу. Вираження влади, наприклад, можна визначити по тому, що це особливий дотик, доступний лише одному з двох учасників процесу спілкування і не має негативних наслідків.

Спостереження показали, що люди, які хочуть у чому-небудь переконати інших, часто доторкаються до них. Але це ще не свідчить про те, що своїм дотиком Ви когось переконали: це може викликати і роздратування. Так само, як будь-якій людині необхідна визначена дистанція, їй приємні дотики, але тільки у певній мірі і не від кожного співрозмовника. Помічено, що жінки більше схильні до дотиків і виявлення своїх почуттів за їх допомогою. Однак у діловому спілкуванні це іноді приводить до деяких труднощів, тому що чоловіки часто сприймають дотики як натяк на сексуальні, інтимні стосунки чи запрошення до них. В арабських країнах дотик є невід'ємною частиною для двох учасників процесу спілкування. Так, наприклад, жителі Марокко, Сирії та Лівану, вітаючи один одного, доторкуються по черзі лівою і правою щокою, таким чином підкреслюючи довірливе, родинне ставлення один до одного.

Дотики залежать від ситуацій, умов і настроїв. Часто вони служать висловленням нашого ставлення до іншої людини.

З погляду етикету спілкування найбільш важливо розглянути специфіку використання рукостискань та поцілунків у міжособистісних контактах.

Рукостискання – один з найбільш звичних усім етикетних жестів, використовуваних переважно при зустрічі, знайомстві, прощанні. Однак у країнах Східної та Південної Азії рукостискання не було відомо до знайомства з європейською культурою. І не тільки рукостискання, усякий дотик під час зустрічі чи бесіди розцінювався як порушення правил спілкування, як утрата самоконтролю, або як вираження недружелюбності й агресивних намірів. У той ж е час араби, латиноамериканці та представники Південної Європи торкаються один одного під час вітань і діалогу дуже активно. Замість рукостискання часто використовують обійми, поцілунки в щоку.

У слов'янських народів сфера застосування рукостискання не обмежувалася етикетом вітання. Воно входило в багато інших ритуальних дій. Так, наприклад, і в наші дні зберігся звичай подавати один одному праву руку при якій-небудь домовленості ("бити по руках"), торговій угоді. Рукостискання застосовувалося у всіх випадках, коли було потрібно підтвердження умов домовленості. Тому народні вираження, що існують дотепер, "закласти праву руку", "викупити праву руку" означали відповідно "дати слово" і виконати обіцянку". Звідси і роль руки в клятві, божінні ("щоб рука відсохла"). З давніх часів відомий звичай рознімання рук третьою людиною (суддею), яка ставала порукою справедливого виконання умов. Рукостискання було і залишається центральним моментом примирення.

В усіх співтовариствах, де рукостискання використовуються для вітання, розходження стосуються декількох моментів: хто першим подає руку (старший чи молодший); потискують чи ні руку людині протилежної статі; варто тиснути руку всім присутнім чи не всім.

Здавна прийнято, по-перше, подавати для вітання праву руку. (Слов'яни звичайно супроводжували цей жест словами: "Права рука, ліве серце", підкреслюючи тим самим "сердечність" відносин, щирість). По-друге, рукостискання завжди здійснювалося голою рукою. Раніш, знявши рукавицю, чоловік показував, що в нього в долоні немає зброї, а також що він довіряє партнеру і не боїться "псування" від нього. Ці особливості рукостискання зберігаються й у сучасному спілкуванні.

На Русі спочатку рукостискання були прийняті тільки серед чоловіків, причому першим подавав руку старший, хазяїн, начальник. При дворі московських царів рукостискання застосовувалося винятково при спілкуванні з європейськими послами, та й то рідко. Воно осмислювалося як різновид "царської милості": гостям дозволялося "потримати царську руку". Пізніше рукостискання перейшло в повсякденну практику як жест рівних.

________________________________________________________________________________

“ Рукостискання між чоловіком і жінкою ввійшли в повсякденне спілкування порівняно недавно. Раніше на таку форму спілкування накладалася заборона, що, мабуть, зв'язано з уявленнями про те, що рукостискання – любовний жест. Є навіть свідчення, що в XVI – XVII ст. у росіян не дозволялося братися за руки в хороводах”.

(І.М. Крохіна, А.Л. Крупенін “ Все про етікет”)

________________________________________________________________________________

У наш час при зустрічі, знайомстві, прощанні жінка перша протягає руку чоловіку в знак особливої прихильності. Вона може не знімати рукавички, рука ж чоловіка повинна залишатися оголеною. Вітатися і подавати руку жінка може сидячи, чоловік же повинен неодмінно встати.

Якщо доводиться вступати в контакт із невеликою групою людей, можна обмінятися рукостисканням з усіма. У великій компанії людина, яка щойно прийшла, може обмінятися рукостисканням тільки з двома – трьома старшими чи з хазяїном, а іншим адресувати загальне словесне вітання.

Останнім часом психологи встановили, що техніка виконання рукостискання може додати цьому жесту визначене психологічне значення, передати характер взаємин. Є так зване "владне" рукостискання, коли рука захоплює руку іншої людини мовби зверху вниз, демонструючи при цьому перевагу, бажання очолювати в процесі спілкування. Рукостискання, у якому демонструється покірність, бажання віддати ініціативу припускає, що людина подає руку, розгорнувши її відкритою долонею нагору. Коли рукостисканням обмінюються два владних чи рівноправних партнери, то долоні обох залишаються у вертикальному положенні. У такий же спосіб передається і почуття поваги, взаєморозуміння.

Рукостискання із застосуванням обох рук виражає особливу щирість і любов, довіру і безкорисливість стосовно співрозмовника.

С воєрідною формою спілкування є поцілунки. У міфології вони символізують злиття людських душ і посідають місце в одному ряді з такими формами встановлення штучного споріднення, як змішання крові та ін. Імовірно, саме таке значення несуть усі поцілунки між родичами, нареченою і нареченим, а в деяких випадках – поцілунки, якими росіяни (звичайно, господарка дому) вітали почесних гостей.

Сама назва поцілунку (про що свідчить етимологія слов'янського кореня "ЦІЛИЙ") несе побажання бути цілим, цільним, здоровим. Раніше був розповсюджений звичай цілувати дітей (у губи, у чоло, у голову), щоб захистити, уберегти від "псування". Для того, щоб утішити дитину, "зцілити", їй дотепер цілують забите місце чи дмуть на нього.

Із часів прийняття християнства поцілунок вітання у слов'ян зближається з поцілунком шанування, коли один із партнерів наділяється високим статусом чи високим ступенем престижності. У цих випадках більш розповсюджений поцілунок рук чи поцілунок у плече, але не в губи. Такими є, наприклад, поцілунки руки священика, цілування панської чи державної руки (чи навіть туфлі), цілування руки батьків чи почесних людей похилого віку та ін. Звичай цілувати жінці руку під час вітання і на знак особливої поваги на Русі в цілому не отримав широкого поширення.

У давнину поцілунок як жест вітання був розповсюджений ширше, ніж у наші дні. У деяких країнах був розроблений навіть "церемоніал поцілунків". У Стародавньому Римі були прийняті три варіанти вітань - відповідно до прийнятого порядку державного старшинства. Близькому оточенню імператора дозволялося цілувати правителя в губи, звичайним сановникам - цілувати руки імператора, слугам надавалися для поцілунку ноги. Надалі, при ускладнені ієрархії римського суспільства, церемоніал цей настільки ускладнився, що його скасували.

В Англії, наприклад, на початку ХVІ ст., у роки правління Генріха VІІ, етикет вимагав, щоб гість, який прийшов на обід, поцілував хазяїна, господарку, а також домашніх тварин.

У багатьох країнах звичай цілувати руку жінкам тепер практично не вживається. Однак у деяких країнах він зберігся. Так, досить широко розповсюджений цей звичай у Польщі. Поцілунок руки є там знаком особливої поваги до жінки і додає урочистості будь-якій зустрічі. В Австрії жінкам цілують руку лише в особливо урочистих випадках. В Україні та Росії цілують руку жінці на знак особливої поваги, в урочистих випадках, а також - в інтимній обстановці.

В українській традиції прощання (розставання) розповсюджене взаємне прощення гріхів, що супроводжується поцілунками, як серед чоловіків, так і серед жінок. Поцілунок також скріплював прощання з померлими чи вмираючими і "вибачення" їх.

Особливий звичай, що існує тільки у східних слов'ян, - обряд великоднього цілування, "Христосування" зі словами: "Христос воскрес!" - відповідь: "Воістину воскрес!" і трикратним поцілунком у губи чи щоки. Цей обряд має загальний характер і затверджує рівність усіх людей перед лицем уселюдської радості - воскрешенням Христа. Дотепер звичай цей викликає в іноземців подив і здивування.

Поцілунок є також етичною, естетичною і філософською категорією, а в культурології носить характер регуляції культурних сценаріїв діяльності.

Очевидно немає слів, щоб розкрити красу «поцілунку» у світі тварин. Велику естетичну насолоду доставляють нам краса «поцілунків» у птахів (голубів, гусей, журавлів, папуг). Якимись «усвідомленими» здаються «поцілунки» у кішок, собак і корів, диких тварин.

Безумовно, що усіма цими «поцілунками» у тварин керує інстинкт кохання. Але людина – істота мисляча, і тому, поцілунок у неї носить творчий характер.

Першопричиною поцілунків у світі природи, як уже було сказано, безумовно є кохання як продовження життя, як його репродукування. Мабуть поцілунок і є найвищим проявом цього високого і найбільш трепетного почуття.

В арто відмітити, що поцілунки, як правило, супроводжуються іншими формами контактів: дотиками, обіймами, рукостисканнями.

В цілому зазначені невербальні засоби спілкування є показниками статусно-рольових відносин, ступеня близькості осіб, що спілкуються. Вони являють собою певні "безмовні знаки" людини, що виконують такі функції: