Тема 5.4. Культура навчання

На протязі розвитку людського суспільства культурні сценарії навчання поступово ускладнювались і вдосконалювались. Розглянемо деякі з них.

Буденно-практичне навчання – це історично перша, найбільш давня форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає спеціальної організації навчального процесу. Навчання відбувається стихійно, шляхом залучення підростаючого покоління до трудової діяльності дорослих.

Буденно-практичне навчання було головною формою навчання протягом довгого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Ця форма навчання зберігається і дотепер там, де праця не потребує спеціальної освіти, і оволодіти її секретами можна просто шляхом спостереження і наслідування старшим у домашніх умовах. Характерною особливістю такої форми навчання є нероздільне злиття процесу навчання з життям і неформальне особистісне спілкування вчителя і учня.

Демонстраційне навчання. Ця форма навчання склалася в міру ускладнення завдань навчання. У цій формі навчання організується як особливий процес взаємодії вчителя і учня: учитель показує, що і як потрібно робити, учень копіює дії вчителя. У цій формі навчання вперше відокремлюється від інших видів діяльності і стає самостійним, специфічним її видом. Вчитель демонструє учню способи діяльності не в процесі виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. Так, наприклад, за такою схемою до початку ХІХ ст. в Україні навчали аптекарів. Хлопчику 10-12 років досвідчений фармацевт спеціально пояснював, як готувати ліки, і тільки з плином часу допускав до самостійної роботи.

Сценарій демонстративного навчання потребує відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: підбору питань, посильних для учня, послідовного переходу від простих до більш складних завдань. Головним навчальним методом стає повторення. Ще в античні часи повторення стали називати “матір’ю навчання”. Учню не стільки пояснюють суть справи, скільки “вчать” прийомам її виконання. Від нього вимагається лише точне копіювання дій вчителя, а не розуміння того, що і як потрібно робити. У такій формі навчання вчитель ставить учня в позицію пасивного об’єкта навчання. Індивідуальні особливості особистості учня істотного значення для дій вчителя не мають. Його справа – продемонструвати знання і вміння, а як вони усвідомлюються учнями – це вже їх справа. Вчитель і учень тут, на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені один від одного та протиставлені як активний суб’єкт і пасивний об’єкт.

Розвиваюче навчання – третя, більш досконала форма навчального процесу. Вона виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Ян Амос Каменський та інші). Розвиваюче навчання пов’язано з розробкою спеціальних дидактичних прийомів, що збуджують активність учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, але і на пояснення, а учня – не просто на повторення і запам’ятовування, а й на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяють його засвоєнню. Центр тяжіння в навчанні переноситься на самостійну роботу учня, а тому він виводиться із пасивної позиції. Залишаючись для вчителя об’єктом педагогічного впливу, учень одночасно отримує можливість виявити себе як активний суб’єкт діяльності. Учитель тут повинен ставиться до учня як до особистості з наявними у неї індивідуальними психологічними особливостями і враховувати їх для того, щоби досягти максимального навчального ефекту: підбирати посильні саме для цього учня завдання, які дають можливість йому переходити до успішного вирішення більш складних завдань; підтримувати в ньому бажання вчитися, оцінювати його роботу так, щоб стимулювати навчальну діяльність тощо.

Сценарій розвиваючого навчання, на відміну від демонстративного, передбачає, що вчитель не просто вчить, не просто подає істину. Справжній вчитель вчить її віднаходити.

Одним із недоліків демонстративного і розвиваючого навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання. Він залишається провідником у лабіринті знань, умінь і навичок. Саме вчитель визначає для учня, що і як потрібно вивчати, які завдання і у якій послідовності учень має виконувати. Він бере на себе повідомлення основної інформації (у формі демонстрацій, бесіди, лекції). Саме вчитель несе відповідальність за навчальну діяльність учня. В більшості випадків цей сценарій педагогічної діяльності вибудовується як наука про принципи, методи, форми діяльності вчителя, а не учня – учні повинні робити те, що велить вчитель.

Креативне навчання. У XX ст. поступово починають зароджуватися ідеї нової психолого-педагогічної парадигми: виникають ідеї креативного (від англ. creative – творчий) навчання, що передбачає індивідуально-орієнтовану роботу педагога з учнями. У системі освітніх парадигм креативне навчання відносять до феноменологічної моделі освіти (А.Маслоу, А.Комбе, К.Роджерс). Воно передбачає персональний характер навчання з урахуванням індивідуально-психологічних особливостей учнів, бережливе відношення до їхніх інтересів і потреб. Його представники відкидають погляд на школу як на “освітній конвеєр”. Освіту вони розглядають як гуманістичну у тому розумінні, що вона найбільш повно і адекватно відповідає неповторній природі людини, допомагає їй виявити те, що у ній уже започатковано природою, а не “відливати” у відповідну форму, придуману кимось заздалегідь. Педагоги повинні створювати умови для самопізнання і підтримки унікального розвитку кожного учня у відповідності з успадкованою ним природою, надавати якомога більше свободи вибору і умов для реалізації людиною свого природного потенціалу.

Головним фактором креативного навчання є ініціатива учнів. Учень тут перестає бути об’єктом впливу і стає повноправним суб’єктом спілкування. Він несе відповідальність за свою роботу так само, як вчитель – за свою.

У креативному навчанні навчальний процес перетворюється в спільну роботу вчителя і учня. Він організовується як форма безпосереднього, живого людського контакту, повноправних партнерів, зацікавлених один в одному і в справі , якою вони разом займаються. Вчитель тут не “поводир”, а людина, що має більший об’єм знань і вмінь, аніж учень, а тому спроможний давати поради і рекомендації учню. Відносини між вчителем і учнем приймають характер неформального, особистого спілкування. У цьому спілкуванні відбувається не однобокий рух інформації від вчителя до учня, а двосторонній обмін інформацією. В ньому задіюється вся особистість учня в цілому – не тільки інтелект, а й емоції, воля, моральні і соціальні відчуття. Вчитель тут уже не просто “виконує обов’язки, а входить в духовний світ учня як близька йому людина. Навчання в цій формі – це вже, власне, не “навчальний процес” як система педагогічних засобів, а самонавчання, яке кожен окремо взятий учень разом з вчителем організує у відповідності з психологічними особливостями своєї особистості.

Креативне навчання є не що інше, як навчання творчості, і саме воно є також творчою діяльністю. При цьому великого значення набуває особистість педагога. Він повинен бути яскравою, талановитою, творчою особистістю. Саме творчий педагог може навчити творчості іншого.

Методи креативного навчання використовуються ще дуже мало. Фактично вони увійшли в практику лише на верхньому “поверсі” освіти – в аспірантурі, навчання у якій завжди передбачало креативний підхід. Дійсно, аспірант вчиться виконувати оригінальну дослідницьку роботу за допомогою свого наукового керівника. Від нього очікується самостійність і ініціатива у вирішенні творчого завдання і отримання нового наукового результату. Крім аспірантури, в сфері освіти до креативних методів найбільше звертаються у навчальних закладах, де навчають творчим професіям – художників, артистів, літераторів.

Неінституційна модель освіти (П.Гудман, І.Ільїч, Ж.Гудлед, Ф.Клейн, Дж.Холт, Л.Бернар) зорієнтована на організацію освіти поза соціальних інститутів, зокрема шкіл і вузів. Це – освіта на “природі”, з допомогою:

– мережі Internet;

• системи “відкритих шкіл”;

• дистанційного навчання тощо.

Інноваційні сценарії освіти у вищій школі. Інновації (від лат. in – в, та novus – новий) в системі освіти пов’язані із внесенням змін:

- у цілі, зміст, методи і технології, форми організації і систему управління;

• у стилі педагогічної діяльності та організацію навчально-пізнавального процесу;

• у систему контролю і оцінки рівня освіти;

• у систему фінансування освіти;

• у навчально-методичне забезпечення освіти;

• у систему виховної роботи;

• у навчальний план і навчальні програми;

• у діяльність вчителя і учня.

Однією з головних тенденцій розвитку сучасної освіти є інтенсивне формування міжнародного освітнього простору, створення глобальної стратегії освіти людини. У наш час прогнозуються тенденції розвитку світового освітнього простору, виділяються типи регіонів за ознакою взаємодії освітніх систем і їх реагування на інтеграційні процеси. Усі країни поєднує розуміння того, що сучасна освіта повинна стати міжнародною. Створюється полікультурне середовище, яке передбачає свободу культурного самовизначення майбутнього спеціаліста і збагачення його особистості. Формуються принципи глобальної освіти, до основних з яких, за визначенням Р. Хенві, можна віднести:

- формування широкого світогляду, системного мислення, уміння самостійного мислення та ін.;

- формування толерантності, здатності сприймати різні погляди на суспільний устрій, культурні цінності тощо.

Стан та основні тенденції розвитку сучасного світу призводять до необхідності переходу від парадигми антропоцентризму до культуроцентристської парадигми, що передбачає якісно інший рівень освіти за рахунок посилення її гуманітарної сфери.

Реформування системи вищої освіти в Україні характеризується пошуком оптимальної відповідності між усталеними традиціями у вітчизняній вищій школі і новими тенденціями, пов’язаними із входженням у світовій простір.

До головних завдань, що постають перед вищою школою в Україні, можна віднести створення нової нормативної бази національної вищої освіти, її узгодження із вимогами європейської системи стандартів у галузі освіти, а також підвищення якості вищої освіти, що стає найважливішою соціокультурною проблемою, яка зумовлюється інтенсивним процесом глобалізації, необхідністю формувати умови для індивідуального розвитку особистості, її самореалізації.

На цьому шляху спостерігаються такі основні тенденції:

1. Розвиток багаторівневої системи освіти (поява бакалавратів і магістратур), приведення навчальних програм у відповідність до світових освітніх стандартів, введення атестацій, акредитацій закладів освіти тощо.

Перевага цієї системи полягає в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує більшу мобільність в навчанні та у виборі майбутньої спеціальності, формує спроможність у випускника отримати на базі університетської освіти нові спеціальності.

2. Розвиток ринку освітніх послуг (поява закладів освіти різних форм власності, перетворення інститутів на академії та університети, надання провідним вузам статусу національних та автономних).

3. Оновлення вищої освіти з врахуванням вимог світових освітніх стандартів, що передбачає перенос акцентів з простого отримання знань на технологічні методи освіти та розвиток системного мислення. Основною вимогою до сучасного спеціаліста стає уміння оперативно та ефективно приймати рішення в умовах дефіциту часу та наявності суперечливої інформації.

4. Широке застосування сучасних інформаційних технологій, інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів.

5. Університезація вищої освіти, інтеграція вищих навчальних закладів з провідними в Україні та в світі університетами, що призводить до появи університетських комплексів.

6. Зміна формули “освіта на все життя” формулою “освіта через все життя”, тобто орієнтація на безперервну освіту як основу соціального розвитку, що зумовлено посиленням ролі особистості в суспільстві і виробництві, зростанням її потреб, гуманізацією і демократизацією сучасних суспільних відносин, інтелектуалізацією праці, швидким розвитком техніки і технологій.