Тема 4.2. Структура політичної культури. Політична поведінка

В структурі політичної культури виділяють три головних взаємопов’язаних елемента: політичний досвід, політичну свідомість і політичну поведінку.

1. Політичний досвід, отриманий на протязі історичного розвитку суспільства, існує у певних формах, завдаючи помітний вплив на формування політичної свідомості людей та, у кінцевому рахунку, визначаючи політичну поведінку людей. Політичний досвід фіксується у таких основних формах:

• в історичних, літературних і наукових пам’ятках;

• у політичних традиціях, звичаях, ідеологіях;

• у символах, стереотипах і міфах;

• у формі існуючої політичної системи суспільства з її інститутами, нормами, системою зв’язків та моделями поведінки.

____________________________________________________________________

“ Політична культура суспільства складається з системи емпіричних переконань, експресивних символів та цінностей, що визначають ситуацію, в якій відбувається політична дія. Вона формує суб’єктивну орієнтацію на політику ”.

( Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

“Політична культура являє собою сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, притаманних даній соціальній спільності”.

(М. Х. Фарукшин “Політична культура суспільства”)

________________________________________________________________________________

Політичний стереотип (від грец. stereos – твердий і typos – відбиток) – це спрощене, схематичне, деформоване і ціннісно-орієнтоване уявлення про політичний об’єкт.

Визначальними ознаками стереотипу є:

1. Персоніфікація подій (причина тих чи інших подій пов’язується із діяльністю конкретної особи або групи).

2. Емоційна забарвленість (різке позитивне чи негативне ставлення до будь-чого або будь-кого).

3. Ірраціональність (факти, які заперечують дане уявлення, не сприймаються).

4. Усталеність (стереотип зберігається навіть при зміні політичної ситуації).

Як правило, в політичних стереотипах у спрощеній формі сумується політичний досвід певної групи. В буденній свідомості стереотипи можуть замінювати знання про політичні об’єкти, значно спрощуючи процес прийняття рішень. Стереотипи сприяють формуванню ідентичності, розділяючи соціальний світ за віссю «ми»-«вони», «свої»-«чужі».

Політичний міф – це статичний образ, що спирається на вірування та дозволяє інтерпретувати незвичайні політичні факти та події. Політична міфологія формує політичні настанови сталого характеру, змінюючи реальні знання суб’єктивними (вигаданими, емоційно забарвленими уявленнями про політичні явища та процеси).

Політична міфологія (як і міфологія взагалі) виникає тоді, коли перед суспільством або певними соціальними групами постають невідомі або непідконтрольні події та явища, що містять в собі загрозу їх існуванню. Саме тому розквіт міфотворчості відбувається в періоди соціальних катастроф, криз.

____________________________________________________________________

“ Політичні міфи… слід трактувати як набір потенційно суттєвих уявлень, що спираються, головним чином, на емоції… Більш важливим, аніж їх зміст, виявляються функції міфів як регуляторів політичних відносин”.

(А.Ф. Лосєв “Філософія. Міфологія. Культура.”)

“ У критичних ситуаціях людина завжди звертається до надзвичайних засобів. Наші сьогоднішні політичні міфи є саме такими надзвичайними засобами. Коли розум не виправдовує наших сподівань, то завжди залишається в якості ultima ratio - влада надприродного і містичного. Міф досягає апогею, коли людина віч-на-віч зіштовхується із несподіваною і небезпечною ситуацією... У всіх діях, що не вимагають надзвичайних засобів, ми не знайдемо ані магії, ані міфології. Однак високорозвинена магія і пов'язана із нею міфологія завжди відтворюються, якщо шлях повний небезпек, а його кінець неясний”.

(Е. Касірер “Техніка сучасних політичних міфів.”)

________________________________________________________________________________

Визначальними ознаками будь-якого міфу є:

1. Обмеженість (міф використовує обмежену кількість символів).

2. Абстрактність (міф не співвідноситься із емпіричною дійсністю, не потребує перевірки та підтвердження фактів).

3. Статичність (міф не співвідноситься із реальним часом).

____________________________________________________________________

“ Міф сам по собі невразливий. Він є нечуттєвим до раціональних аргументів, його не можна заперечувати за допомогою силогізмів”.

(Е. Касірер “Техніка сучасних політичних міфів.”)

________________________________________________________________________________

Серед усього різноманіття сюжетів політичного міфу можна виділити чотири основні теми:

• міф про змову (пояснення негативних явищ як наслідку дій тайних сил);

• міф про золоте століття (заклик повернутися до світлого минулого або йти у світле майбутнє);

• міф про героя-рятівника (наділення певних політичних фігур харизматичними рисами);

• міф про єдність (пошук порятунку у єдності, у протистоянні ворогу).

____________________________________________________________________

“ Якщо ми спробуємо розкласти наші сучасні політичні міфи на складові частини, то знайдемо, що вони не містять в собі жодної нової риси. Всі вони вже добре відомі...”.

( Е. Касірер “Техніка сучасних політичних міфів.”)

“Міфічне мислення і поведінка багато в чому залишаються фундаментом, що дозволяє не тільки розвиватися містичним вченням нашого часу, але й організовувати складну структуру соціального існування. Хоча західна цивілізація доклала чимало зусиль, щоб вигнати міфологію із свідомості своїх громадян, проте успіх цього тривалого і масштабного заходу можна вважати вкрай поверхневим... У міфологічній свідомості свій особливий час і простір: час тут циклічний, а простір – це простір аграрного ритуалу (міф про природу, що вмирає та воскресає) ”.

(С.О. Матвєєв "Політична психологія")

________________________________________________________________________________

Політичний символ – це певний знак, що виконує комунікативну функцію між особистістю та владою.

Політична символіка може бути представлена як сукупність державних символів і атрибутів влади, національно-державних і культурно-історичних форм та образів політичної культури суспільства, а також символів, що утворюють знакову систему певних політичних течій.

Все різноманіття політичної символіки в сучасному суспільстві можна поділити на такі групи:

1. Державна символіка (прапор, герб, гімн, девіз).

2. Ритуально-процесуальна символіка (інавгурації, коронації, присяги).

3. Умовно-графічна політична символіка (колірна символіка, емблеми, ордена, медалі, грамоти).

4. Наочно-агітаційна політична символіка (гасла, плакати, листівки, політична реклама).

5. Скульптурно-архітектурна символіка (архітектурні спорудження, пам'ятники, скульптури).

6. Об'єктивно-предметні політичні символи (військова техніка, дерева, гори).

7. Політичний імідж (штучно створений образ політичного лідера, партії).

____________________________________________________________________

“ Єдність будь-якої культури спирається на спільність мови її символіки”.

( О. Шпенглер “Занепад Європи”)

“Політичні іміджі як держави, так і її лідерів можуть відповідати реальності або бути ілюзорними; проблема полягає в тому, що вони серйозно впливають на політичну поведінку і стають невід’ємною частиною політичного процесу в сучасному світі”.

(С.О. Матвєєв "Політична психологія")

________________________________________________________________________________

Особливим символом політичної культури виступає мова як система знаків, наділених певним значенням, що використовується для збереження, перетворення та передачі інформації.

Структура мови, поняття, що в ній існують, відображають характер соціально-політичних зв’язків, структуру конкретного типу політичної системи, а також саму систему розподілу політичної влади. Таким чином, мова може виступати не тільки засобом комунікації, а й засобом маніпулювання суспільною свідомістю з метою формування певних політичних настанов і орієнтацій.

Так, прикладом відображення тоталітарного характеру політичної системи суспільства, повного контролю політичної влади за всіма сферами суспільного життя, який вплинув на формування свідомості і поведінки людини в СРСР, є сформована за роки радянської влади мова, що містила в собі, наприклад, такі поняття, як соціалістичний табір, братерські країни, битва за врожай, ударник соціалістичної праці, міста-герої; цілу низку скорочень – КПРС, ВЛКСМ, НКВС, а також певні назви (міст – Сталінград, Ворошиловград, Ленінград; газет – "Комсомольська правда", "Піонерська правда", "Ленінська зміна"), імена (Октябрина, Індустрина, Даздраперма), гасла ("комунізм – це радянська влада плюс електрифікація всієї країни", "п’ятирічку – за чотири роки", "економіка повинна бути економною", "піонер, ти відповідаєш за все") тощо.

Мовна спільність підтримує згуртованість суспільства, адже спільна мова відбиває спільні для людей політичні знання, досвід та моделі поведінки. Таким чином, мова сприяє формуванню групової політичної ідентичності. Саме тому сучасні держави приділяють велику увагу мовній єдності. Наявність лінгвістичних підгруп всередині суспільства може бути причиною конфліктності в державі (Квебек – у Канаді, Каліфорнія – в США, Східні та Західні регіони України, Крим).

2. Політична свідомість визначається як система політичних знань, цінностей і переконань людей, на підставі яких формуються усталені політичні орієнтації та настанови по відношенню до політичної системи.

Політична свідомість складається з:

• політичних знань – знань про політичну систему, інститути і процедури, за допомогою яких забезпечується участь людей в політичному процесі;

• політичних цінностей – певних суджень про політичне життя, про політичні цілі та відповідні переваг – законність, порядок тощо;

• політичних переконань, що формуються на підставі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують певний політичний ідеал;

• політичних орієнтацій – настанов на певну політичну систему і відповідну модель поведінки в політичному процесі.

Політичні знання, цінності, переконання та орієнтації не вичерпують перелік елементів, що характеризують структуру політичної свідомості. До її структури можна включити також політичні погляди, смаки, звички та ін. Крім того, характеристика політичної свідомості була б неповною без такого регулятора політичної поведінки, як соціальні норми – загальні правила поведінки, що розповсюджуються на все суспільство й регулюють суспільні відносини. До системи соціальних норм відносять звичаї, традиції, моральні норми, релігійні норми, а також норми права – систему загальнообов’язкових, норм, встановлених та забезпечених державою, і спрямованих на врегулювання суспільних відносин. Соціальні норми відбивають вимоги суспільства до політичної поведінки індивідів або певних соціальних груп та дозволяють здійснювати соціальний контроль.

3. Політична поведінка як практична взаємодія соціальних суб’єктів (окремих осіб, соціальних груп) та політичної системи, безпосередньо зумовлюється політичною свідомістю та рівнем політичного розвитку.

____________________________________________________________________

“ Політична поведінка є логічним наслідком завершення процесу соціалізації, констатацією наявності у політичного актора політичної культури”.

(С.О. Матвєєв "Політична психологія")

________________________________________________________________________________

Політичну поведінку можна поділити на політичну участь і політичну неучасть (абсентеїзм).

Політична участь – це вплив соціальних суб’єктів на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів та процес вироблення політичних рішень.

На політичну участь громадян завдають вплив як об’єктивні фактори (тип політичної культури, розклад політичних сил), так і суб’єктивне ставлення до політичної системи, цінностей даної політичної культури, мотиви участі в політиці, потреби, знання та інформованість.

____________________________________________________________________

“ Політична участь – це інструментальна активність, за допомогою якої громадяни намагаються впливати на уряд таким чином, щоб він вдавався до бажаних для них дій”.

(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

________________________________________________________________________________

Одна з найбільш поширених вітчизняних класифікацій політичної поведінки передбачає виділення таких різновидів політичної участі:

- активну участь, що складається з участі у виборах, референдумах, мітингах, демонстраціях, участі у діяльності політичних організацій та виконання професійних політичних функцій у державних інститутах;

- пасивну участь - реакцію (позитивну або негативну) на політичну систему, що не потребує спеціальних активних дій (наприклад, додержання законів).

Згідно з однією з найвідоміших західних класифікацій політичної поведінки, автором якої є англійський вчений А. Марш, виділяють три основних типи політичної участі:

1. Ортодоксальну участь – дії, що забезпечують усталене функціонування політичної системи (участь в голосуванні, лобіювання інтересів, мітинги, демонстрації).

2. Неортодоксальну участь – несанкціоновані законом дії або дії, спрямовані проти політичної системи (бойкоти, неофіційні страйки тощо).

3. Політичні злочини - політична діяльність з використанням нелегітимної сили (революції, війни, тероризм та ін.).

Американський політолог У. Мілбрайт поділяє політичну участь на конвенціональну (легальну, яка регулюється законом) і неконвенціональну (незаконну). До першого типу він відносить участь у партіях, виборчих кампаніях, голосування на виборах і референдумах, до другого – страйки, бунти, відмову підкорятися закону та ін. При цьому, неконвенціональна політична участь може здійснюватися несиловими (демонстрації, мітинги) та силовими засобами (бунт, тероризм).

До найбільш поширеного типу політичної участі відносять електоральну поведінку (участь у виборах). На її спрямованість завдає вплив, перш за все, ідентифікація конкретного виборця з певною соціальною групою або партією. Коло виборців, які голосують за певну партію або кандидата, називають електоратом (від лат. elector – виборець). Електорат, як частина населення, що підтримує ту чи іншу політичну силу, стає основою її діяльності, перетворює партії на впливові сили політичного процесу. Виборча активність електорату допомагає прийти до влади партіям та політичним лідерам, вибори посилюють позиції існуючої влади, надаючи можливість правлячій еліті діяти в якості стабільного політичного інституту. Для того, щоб політичні лідери, партії (або еліта в цілому) мали достатню електоральну базу, їх політична діяльність повинна співпадати з інтересами певної частини населення. У випадку, якщо виборці позбавляються можливості впливати на існуючу ситуацію, електоральна активність зменшується, що відбивається у відмові від участі в голосуванні на виборах, зниженні легітимності, активізації опозиційної діяльності. Неможливість або нездатність в цілому усвідомлювати реальну політичну дійсність та впливати на ситуацію, що склалася, називають електоральною пасивністю. На електоральну поведінку помітний вплив завдають такі фактори, як рівень індивідуальної політичної культури та політичної свідомості, ступінь інформованості населення, стан політичної інфраструктури, соціальна динаміка та ін.

Вибори можуть відбуватися в умовах як демократичного, так і автократичного політичного режиму. При цьому, в останньому випадку вибори мають скоріше формальний характер, аніж характер реальної боротьби за політичну владу. Результати таких виборів не впливають на розподіл владних повноважень в суспільстві – влада контролюється правлячою політичною елітою, показники якої від результатів голосування на виборах не змінюються.

“У соціалістичному суспільстві виборець голосує за списки кандидатів однієї партії, яка висловлює на рівні інститутів сподівання однорідного суспільства… Політичні вибори змінюють своє значення: мова більше не йде про представництво людей, інтересів і ідеологій, передбачається лише безпосередня участь народу у прийнятті рішень. В індустріальному, буржуазному суспільстві вибори мають характер участі. Вони включаються до процесу комунікації між тими, хто управляє, і тими, ким управляють”.

(Ж.Коттере, М.Емері “Виборчі системи”)

Серед форм політичної участі важливе місце займають протестні форми.

Політичний протест – це відкритий прояв негативного ставлення до політичної системи в цілому, її окремих елементів, норм, цінностей, а також рішень, що приймаються політичною владою.

Виникнення політичного протесту, як правило, пов’язане із неефективністю реалізації політичної влади. До протестних форм відносяться мітинги, демонстрації, тероризм (найнебезпечніша форма політичного протесту), а також такі форми, як політичний хепенінг, політичний анекдот.

Демонстрації і мітинги представляють собою масові збори населення з метою обговорення питань поточного політичного життя, підтримки певних вимог до органів державної влади, висловлення протесту проти її рішень тощо.

Тероризм – насилля або загроза його застосування (залякування) по відношенню до осіб, які не є прямими політичними ворогами. Метою тероризму є привертання уваги до конфлікту, в якому приймає участь група, що вдається до даних засобів боротьби. У сучасному світі спостерігається тенденція до ескалації терористичної діяльності (намагання вирішувати конфліктні питання шляхом насилля, терору, використовуючи слабкість того чи іншого суспільства або його політичної системи), а також до ускладнення її характеру (виникнення міжнародних екстремістських організацій, зростання масштабності терору, акти геноциду у етно-конфесійних конфліктах).

Політичний хепенінг – гумористична форма політичного протесту, що знаходить свій прояв у театралізованих масових діях, які мають політичний характер. (Так, яскравими прикладами політичного хепенінгу є утворення у 1995 році в Росії партії "Диктатури плюралізму", а також реєстрація суспільно-політичного руху "Субтропічна Росія", в програмних положеннях якого закріплені зниження температури кипіння води до +50 ⁰С та підвищення середньорічної температури в Росії до +20 ⁰С).

Політичний анекдот – лінгвістична форма реакції (відреагування агресії) проти окремих лідерів, діючих інститутів влади або існуючої ідеології. Переказ політичного анекдоту є символічною боротьбою проти певної політичної сили (та, одночасно, символічним актом перемоги над ним). Причиною існування політичного анекдоту є відсутність легальних каналів прояву протесту у сфері політики (виборів, демонстрацій тощо). Демократизація суспільства, зміна політичної ситуації, поява офіційних каналів відреагування агресії (від виборів до політичних коміксів) знімають напруженість у суспільстві або спрямовують агресивність на інші соціальні об’єкти.

Політичній участі протистоїть політична неучасть – абсентеїзм.

Абсентеїзм (від лат. absentis – відсутній) – це ухилення від участі у політичному житті, втрата інтересу до політики і політичних норм.

Абсентеїзм є усталеною формою сучасного політичного життя, своєрідним проявом політичної свободи особистості, в той час як тотальна політична активність свідчить про псевдоучасть (участь без можливості вибору), автократичний характер існуючого політичного режиму.

Аполітичність певної частини суспільства є звичайним явищем навіть в умовах стабільної демократичної держави, що пояснюється соціальними і психологічними факторами. Адже чим розвиненішими є інститути громадянського суспільства, чим більшим є простір для самовизначення особистості, тим більша ймовірність існування абсентеїзму. Неучасть в політиці може бути наслідком соціально-економічного благополуччя (абсентеїзм в даному випадку виступає ознакою стабільності). Але, крім аполітичності, коли людина просто не бачить цінності своєї участі у політиці, неучасть у політичному житті може бути демонстрацією ставлення до влади, політичного режиму, у абсентеїзмі можуть бути відображені і протест, і незадоволеність можливостями політичного вибору. Особливу загрозу становить певне політико-психологічне відчуження, що досить часто призводить або до повної політичної апатії, або до екстремізму. Таке відчуження знаходить свій прояв у почутті політичного безсилля –неможливості вплинути на політику, державні органи влади і посадових осіб; безглуздості політики, коли політичні інститути і процеси уявляються незрозумілими і непередбачуваними, а дії політиків – довільними та випадковими.

Саме тому абсентеїзм може не тільки свідчити про економічне благополуччя і політичну стабільність у суспільстві, але й бути відображенням відчуження людини від влади, показником втрати довіри населення до влади, втрати інтересу до тих або інших напрямків політичної діяльності. Перетворюючись на масове явище, абсентеїзм може становити істотну загрозу легітимності представницьких органів влади.

____________________________________________________________________

“ Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин, живе поза державою - або нерозвинена в моральному плані істота, або надлюдина. А чи можуть ті, хто не приймає участі в управлінні державою, дружньо ставитися до державного устрою?”.

(Аристотель “Політика”)

“ У політиці не може бути невинної помірності… Ті, хто практикує абсентеїзм, як правило, вважають, що вони знаходяться поза політичним життям. Проте істина криється в іншому. Абсентеїзм – це також політична позиція”.

(Л.Саністебан “Основи політичної науки”)

“Хоча норма, що потребує від людини участі в суспільних справах, є дуже поширеною, активна участь зовсім не є найважливішою формою діяльності для більшості людей. Політика - ані головне їх заняття у вільний час, ані головне джерело їхнього задоволення…”.

(Г. Алмонд, С. Верба “Громадянська культура і стабільність демократії”)

________________________________________________________________________________

Криза політичної участі може бути подолана шляхом вирішення головних соціальних проблем, засвоєння нових нормативів участі, характерних для громадянського суспільства, структуруванням суспільства, розвитком конкурентних механізмів в політиці.

Дослідження взаємозв’язків політичної участі та політичної стабільності суспільства свідчать, що незадоволеність населення своїм становищем, обмеження соціальної мобільності призводять до підвищення політичної активності, до посилення використання протестних форм політичної поведінки в політичній діяльності. При цьому, в свою чергу, рівень соціально-політичної незадоволеності підвищується у зв’язку із зростанням соціальної мобілізації та ускладненням економічної ситуації в країні. За думкою американського вченого С. Хантінгтона, забезпечення стабільності, особливо за умов модернізації політичної системи, потребує обов’язкового обмеження ролі політичної участі мас з метою збереження стабільності існуючих політичних інститутів.

____________________________________________________________________

“ Взяті разом урбанізація, грамотність, освіта та вплив ЗМІ, які є детермінантами соціальної мобілізації, дають поштовх зростанню прагнень і масових очікувань, які, у разі їх своєчасного незадоволення, спричиняють політичні індивідуальні та групові претензії. За відсутності сильних і достатньо адаптивних політичних інститутів, такий зріст політичної участі означає нестабільність и насильство”.

(С. Хантінгтон “Політичний порядок в суспільствах, що змінюються”)

________________________________________________________________________________