4.Регулювання інвестиційних потоків

Іноземні інвестиції відіграють велику роль в економічному розвитку будь-якої держави незалежно від рівня її економічного розвитку.

Важливість прямих іноземних інвестицій (ПІІ) значно зросла у 80-90-х роках, коли їх почали розглядати як один із основних засобів інтеграції національної економіки у світове господарство на основі перенесення виробничих потужностей, переказування капіталу, передавання технології, управлінського досвіду і навичок, інновацій у країну, що приймає, нерідко в більшу економіку (щоб досягти так званого "ефекту масштабу").

ПІІ відіграли важливу роль в економічному розвитку багатьох країн. Яскравим прикладом є нові індустріальні економіки Східної Азії і Латинської Америки. У чотирьох країнах – членах Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) – Малайзії, Філіппінах, Індонезії і Таїланді – приплив іноземних інвестицій у деякі галузі промисловості (головним чином в електроніку й автомобілебудування) сприяв трансформації структури національних економік і зміні їхньої спеціалізації від експортерів сільськогосподарської продукції і мінеральної сировини до великих виробників і експортерів переважно готової про­мислової продукції. ПІІ безпосередньо впливають на формування інвестиційних фондів країни, що приймає. Можливо, іноземні капіталовкладення зможуть стати додатковим джерелом поповнення національних капіталів, що сприятиме розширен­ню капітальних ресурсів країни, яка приймає. Частка останніх виявляється більшою, ніж фактична частка іноземних інвестицій. Наприклад, у країнах, що розвиваються, частка ПІІ у валових внутрішніх капіталовкладеннях у середньому становила близько 7 % у період 1991-1997 рр., хоча в обробній індустрії цей показник значно вищий. Цей ефект може бути пов'язаний із конкуренцією між національними фірмами.

Іноземні інвестиції сприяють економічному зростанню економіки країни, що приймає на основі ефективнішого використання національних ресурсів. Можна виділити два канали ефективності.

1. Прихід іноземних фірм на національний ринок призводить до заміщення чи витіснення менш ефективних національних компаній, що спричинює перерозподіл внутрішніх ресурсів між більш і менш рентабельними компаніями і сприяє зростанню середнього рівня продуктивності праці і середніх доходів на душу населення у країні, що приймає. Іноземні інвестори не одержують економічних переваг від зростання продуктивності праці у вигляді більшого прибутку на відміну від резидентів країни, що приймає, які мають вищий середній рівень доходів за рахунок припливу ПІІ.

Створення закордонних філій і дочірніх компаній сприяє підвищенню середнього рівня продуктивності праці. Розрізняють дві основні причини цього явища:

1. іноземні компанії мають вищий рівень вкладення капіталу на одиницю праці, що безпосередньо впливає на зростання продуктивності праці;

2. як правило, іноземні компанії – більші структури (порівняно з національними фірмами) і сприяють зростанню про­дуктивності праці за рахунок так званого ефекту масштабу.

Крім того, в іноземних компаніях вищий середній рівень заробітної плати з урахуванням того, що певна частка зростання середньої продуктивності, пов'язана з припливом ПІІ, проходить через місцеві фактори виробництва.

2. Другий канал ефективності іноземних інвестицій пов'язаний із посиленням конкуренції на місцевих ринках за рахунок іноземних компаній. Діяльність останніх спонукає національні фірми працювати ефективніше. У такий спосіб діяльність закордонних фірм сприяє швидшій передачі нової і передової технології й удосконаленої практики менеджменту місцевим фірмам на основі вертикально інтегрованих зв'язків і так званого показового (чи демонстраційного) ефекту.

Транснаціональні корпорації (ТНК) надають країні, що приймає, свої міжнародні канали закупівель, виробництва і збуту, що створює умови для доступу на світовий ринок національних фірм і розширення чи, навпаки, скорочення їхніх зв'язків із місцевими постачальниками.

Як правило, ТНК реінвестують велику частину отриманого прибутку в дочірні компанії і меншу частину прибутку вивозять за кордон. Тобто на відміну від місцевих фірм вони більше зацікавлені в тому, щоб залишати отримані прибутки для реінвестування у країні, що приймає. Це також сприяє вищому рівню формування капітальних фондів у національній економіці. Навіть коли ТНК використовують національні джерела фінансування капіталовкладень, їхня експансія може здійснюватися на основі формування капіталу, якщо вона не веде до витіснення місцевих виробників.

Дослідження впливу іноземних інвестицій на економічний розвиток країни, що приймає встановили, що:

• ПІІ можуть збільшити обсяг сукупного капіталу, а відтак, сприяти економічному зростанню. Однак необхідно, щоб іно­земні інвестиції не витісняли відповідні суми національних ка­піталів унаслідок зростання конкуренції на ринках: ПІІ сприяють економічному зростанню, якщо вони більш рентабельні прибуткові порівняно з національними капіталовкладеннями;

• внесок ПІІ у посилення економічного зростання можли­вий тільки за наявності зв'язку між ПІІ і рівнем кваліфікації трудових ресурсів.

ПІІ позитивно впливають на економічний розвиток країни, Що приймає, сприяючи зростанню ефективності складових факторів економічного розвитку на основі реструктуризації еконо­міки, розвитку інфраструктури, сприяння зайнятості місцевої Робочої сили, передачі технологій, управлінського досвіду, права користування торговою маркою материнської компанії та ін. У держави, що приймає ПІІ, немає явних причин обмежувати приплив довгострокового капіталу у формі інвестицій. Але будь-яка держава здійснює регулювання припливу іноземних інвестицій на основі різного роду заходів, у т. ч. здійснюючи вплив на обсяг залучуваних інвестицій, їх галузевий розподіл.

При розробці національної політики регулювання інвестиційних потоків держава враховує їхній можливий негативний вплив. На думку закордонних аналітиків, варто виділити три моменти:

1. вкладення іноземного капіталу у виробництво відбувається одноразово, а вивезення прибутку – постійно. Це зумовлює вирівнювання обсягу раніше завезеного (у формі капіталовкладень) і вивезеного капіталу (у формі прибутку й доходів). Отже, відбувається "старіння" інвестицій. Однак далеко не завжди ін­вестор повністю вивозить отриманий прибуток. Щоб стимулювати реінвестування отриманого прибутку в країні, що приймає, необхідний стабільний і сприятливий інвестиційний клімат;

2. як відомо, капітал (іноземний чи національний) вкладаєть­ся в галузі, що забезпечують найшвидшу і найбільш ефективну віддачу, що може призвести до диспропорційного розвитку національної економіки, якщо держава не буде регулювати напрями капіталопотоків. Вищесказане стосується також екологічно брудних галузей виробництва, які переносяться з промислово розвинених країн у держави, що розвиваються, і в країни з перехідною економікою з порівняно "м'якими" стандартами захисту навколишнього середовища;

3. виділяють і психологічний момент. Зокрема, негативне ставлення приватнопідприємницького сектору, окремих громадян країни, що приймає, до володіння іноземним капіталом прибутковими галузями, компаніями, впливом, який вони справляють на визначення стратегії розвитку тієї чи іншої галузі економіки та ін.

Будь-яка держава як інститут влади повинна відігравати активну роль у розробці й реалізації політики залучення іно­земних інвестицій з метою:

• сприяння економічному зростанню країни;

• забезпечення економічного суверенітету і/чи одержання максимально можливих економічних переваг.

Перша мета вимагає збільшення частки іноземної власності у статутному капіталі фірми і контролю з боку закордонних влас­ників, наприклад у тих галузях, де залучення капіталовкладень позитивно впливає на зростання продуктивності праці в країні, тло приймає. Друга мета вимагає вищої частки національної власності і збереження контролю над місцевими інвесторами.

Державна політика країни, що приймає, стосовно іноземного капіталу передбачає:

• політику регулювання інвестицій з метою одержання максимуму прибутку на одиницю вкладеного капіталу. На­ріжний камінь цієї політики – найбільш ефективна віддача від вкладеного іноземного капіталу;

• політику стимулювання для залучення максимально можливого обсягу капіталу. Тут важливіше забезпечити потен­ційно найбільший приплив інвестицій, а не їхня ефективність.

Як правило, держава як інститут влади паралельно проводить політику в обох напрямах: і політику регулювання, і полі­тику стимулювання іноземних капіталів. Але перевага надається одному із цих напрямів залежно від рівня економічного роз­витку країни і лобіювання урядом інтересів відповідних груп населення.

Уряд кожної держави вибирає національну інвестиційну стратегію, що відповідає поставленій меті і пріоритетам економічного розвитку. Але можна визначити таку закономірність, що склалася наприкінці 80-х років у промислово розвинених країнах: чим вищий рівень економічного розвитку держави, тим вільніший допуск ПІІ. У країнах, що розвиваються, тенденція зворотна. При цьому в більш економічно розвинених державах превалює політика регулювання, коли держава підтримує на­ціональні компанії, забезпечуючи їм умови для більшої конку­рентоспроможності на внутрішніх ринках. У найменш розвинених країнах діє політика стимулювання іноземних інвестицій, спрямована на сприяння максимально можливого залучення капіталу. Однак внаслідок нестабільного і несприятливого інве­стиційного клімату підвищеного рівня ризику приватні інвестиції практично не вкладаються в економіку цих держав. По-перше, це відбудеться внаслідок зниження законодавчо визначених ставок податку на доходи корпорацій (такий процес відбу­вається не тільки в Європі, але й по всьому світу). Так, вже в 2005 р. Нідерланди знизили ставку податку на корпорації з 34,5 % до 31 %. До 2007 р. ця країна має наміри знизити ставку До 30 %, і тоді реальні податки становитимуть 16,5 %. Аналогічний крок планує зробити Фінляндія. Ставка податку на корпорації буде знижена у найближчий період на 3 %, і тоді ефективна ставка податку на інвестиції становитиме для країни 17,5%.

По-друге, згідно з розрахунками економістів Credit Suisse First Boston інфляція в єврозоні перевищила 3 % наприкінці поточного 2006 р. Тобто буде перевищувати показник, який був закладений при розрахунку ефективної маржинальної ставки податку. Це може виникнути внаслідок високих цін на нафту, хоча індекс базової інфляції (виключаючи ціни, що часто зміню­ються на харчування та енергоносії) не перевищить 2%. Обираючи країну для здійснення інвестування, фінансові менеджери повинні проаналізувати величезний масив інформації. Види податків в усіх країнах настільки численні, що за підрахунками економістів на прикладі США, якщо замінити всі федеральні та місцеві податки плюс податок на доходи корпорацій одним фіксованим збором, то це дозволило б додатково залучити в еко­номіку тільки 2 трлн дол. Крім доволі великої кількості місце­вих та загальнонаціональних податків, важливе значення мають також норми закону про оподаткування прибутку підпри­ємств, що використовуються в країні. Вони безпосередньо впливають на величину валових витрат і, як наслідок, на розміри прибутку. Саме тому при виборі країни для здійснення інвестицій фінансові менеджери як правило використовують тільки один показник із всієї системи оподаткування підприємницької діяльності – податок на доходи корпорацій.

Однак такий підхід може призвести до зовсім неправильних результатів. Враховуючи всі фактори, що впливають на оподаткування інвестицій, можна розрахувати так звану маржинальну ефективну ставку податку на інвестиції.

Ця ставка демонструє ту частину доходів корпорацій, яку вони реально можуть заплатити з отриманням доходів в іно­земній державі.

Маржинальну ефективну ставку податку на інвестиції можна розрахувати так: зменшення рентабельності в результаті дії фактора оподаткування ділиться на рентабельність інвестицій без врахування оподаткування (прибуток до/після опо­даткування ділиться на обсяг інвестицій). При цьому вона зважена на рівень ризику і на рівень інфляції в країні.

Оскільки рентабельність виробництва й сфери послуг може суттєво відрізнятись, то це можна розрахувати окремо.

У східноєвропейських країнах на відміну від України, підприємцям немає необхідності доводити, що понесені видатки пов'язані з веденням бізнесу. Саме це й призвело до досить привабливо низької ефективної ставки податку. А Швеції вдалося знизити ефективну ставку внаслідок дозволу на прискорену амортизацію.

За підрахунками економістів, найбільш сприятливий режим інвестування з огляду на оподаткування – в Ірландії, Ісландії, Словакії та, як це не дивно, у Швеції, країні, яка відома значними соціальними пільгами та виплатами й високими ставка­ми податків. Особливо вражає відмінність між ставкою податку на доходи корпорацій та ефективною ставкою для Словакії та Чехії. Відмінність додаткових податків, демократичний підхід до формування складу валових витрат, дозвіл на прискорену амортизацію знизили першопочаткову цифру практично на 10 %.

У Німеччині ж негативний вплив високих муніципальних податків посилюється неадекватними сучасним стандартам бухгалтерського обліку правилами підрахунку запасів на складі, що не дають можливості враховувати інфляцію (непередбачена індексація залишків на складі).

В усьому світі спеціальні економічні зони (СЕЗ) – це території зі спеціальними митними режимами та іншими пільгами, що стимулюють імпорт комплектуючих та експорт готової про­дукції (як правило, високотехнологічної). За своєю першочерговою метою території пріоритетного розвитку (ТПР) покликані заохочувати інвестиції в депресивні райони, в першу чергу для створення нових робочих місць. Наприклад, згідно з правилами ВТО, регіон має право на субсидії, якщо його ВВП на душу населення становить менше 85 % середнього показника по країні. Або якщо безробіття більш ніж на 10 % перевищує середній рівень. А українське законодавство з приводу інвестиційної діяльності у спеціальних економічних зонах не містить чітких критеріїв того, яким регіонам надавати пільги, а яким ні. Тому СЕЗ та ТПР охопили лише 10 % країни.

При цьому території пріоритетного розвитку можуть поширюватися на більшу частину області (наприклад, Донецької) або на всю область (Закарпатська). Однак у Закарпатській області інвестори минули гірські райони (низькі доходи жителів яких і є однією з головних проблем) й зосередились біля міст. Виявилось що інвестори від цього кроку мають наслідок дефіциту робочої сили.

Україна на відміну від Польщі та Китаю не стала витрачати кошти на інфраструктуру спеціальних зон та їх рекламу. Саме тому в деякі зони та території інвестиції так і не потрапили. З цієї ж причини інвестиції у спецзони скуповуються повільно – інвестори повинні були за свій рахунок провести воду, газ, електропостачання, каналізацію, а також побудувати під'їзні шляхи.

Державна політика регулювання іноземних інвестицій має проводитись стосовно закордонної власності, у податковій і митно-тарифній сферах, у валютній і ціновій сферах і т. ін. На практиці вона реалізується за допомогою різного роду заходів. Однією із загальноприйнятих класифікацій заходів державної політики є класифікація, розроблена ОЕСР, що включає п'ять груп заходів. Найбільш динамічними вважаються заходи торгової політики завдяки лібералізації в рамках багатосторонніх торгових переговорів у ГАТТ/ВТО. Саме ці заходи найбільше впливають на обсяг і напрями капіталопотоків.

І група – заходи торгової політики

1. Митно-тарифні й кількісні обмеження.

2. Галузеві обмеження імпорту, у т. ч. "добровільні" обмеження експорту.

3. Технічні бар'єри – національні стандарти, правила безпеки, охорони здоров'я та ін. Перераховані вище заходи стимулюють інвестиції, орієнтовані на заміщення ринкових потреб (імпортозаміщуючі галузі), але обмежують усі інші інвестиції.

4. Підписання регіональних економічних угод про формування зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків. Сприяє зростанню взаємних інвестицій країн – учасниць угруповання, стимулює ТНК до розвитку регіонального інтегрованого виробництва.

5. Введення правил про походження товарів. Сприяє зростанню інвестицій у виробництво проміжної продукції.

6. Створення експортно-виробничих зон. Стимулює зростання інвестиційних вкладень в експортно-орієнтовані й трудомісткі галузі.

7. Фінансування експорту. Стимулює прямі інвестиції, орієнтовані на використання місцевих трудових ресурсів, але може негативно позначитися на експортно-орієнтованих інвестиціях у тих випадках, коли субсидії є заміною девальвації на­ціональної валюти чи існує небезпека вжиття відповідних заходів.