Практичні завдання

Вправа 1. Виконати морфемний аналіз: малювання, напівпрозора, людяність, житейський, сімдесятиріччя, двадцятип’ятиповерховий, п’ятдесят, будь-хто, якийсь, шестеро.

Вправа 2. Виконати словотвірний аналіз: співвітчизник, двовладдя, м’ясорубка, віце-адміральський, позакласний, шахово-шашковий, своєрідний, абихто, котрийсь, який-небудь.

Вправа 3. Виконати морфологічний аналіз усіх іменників та прикметників.

Варіант 1

– Між людьми буває і гірше, без горя не зживеш віку, – пожалів батько свою норовисту дитину, і з доброго дива йому згадалася Тетянка, її уста, що пахли чорнобривцями, її ноженята, що приносили йому шматки пахучого вересня. Та весільні гості і клопоти одразу ж підкосили давній вересень, і його зорі, і підсинені трави… Щось же треба робити. Але що? В такій халепі і найрозумніший стане Оверком.

(М. Стельмах)

Варіант 2

На застелених столах, як живі вилежуються печені поросята і в звужених крихких повіках чаять насмішку до його весілля. У полив’яних мисках і полумисках чекає гостей продимлена в комині шинка, лискуча веприна, кільця ковбас, нагорблена індичатина, сліпоокий од жиру холодець, золоті злитки линини і застигла юшка з обезголовлених в’юнів. Їх навіть представники з району хвалять, запиваючи скаженою слив’янкою, від якої пересікається дух. А скільки ще варива мліє у печах, вигрівається на печах та мерзне в коморі. Кому достача, а кому один розор.

(М. Стельмах)

Варіант 3

Що ж тоді він скаже їй? Що?.. І вже тепер слова, як жорнове каміння, змовкали в ньому. Він тільки скаже, що хотів побачити її, та й більше нічого. А вона здогадається – і вжене в його душу насмішку, як ніж. Але чого насміхатись над його болем?.. Він знову й знов шеретує свої думки, на яких не тримається навіть пилок надії. Та не кожен з надіями йде до кохання, ідуть і з мукою. І хоч болить, та не дрібніє серце від цього: на болях його проростає і людяність, і незрадливість, і скарби душі. А що дісталося легко, легко й сходить. Як вода по камені.

(М. Стельмах)

Варіант 4

Надія і Богдан виходять із млина. І тут біля обкипілого шумовинням колеса, парубок відчув, що Надійчині коси так само пахнуть лугом, як пахли колись Яринині.

Вони мовчки минають два містки, під якими і тепер не спить вода, і заходять на просторе подвір’я.

– Годі, годі, бачу, що добрий, такий уже добрий, далі нікуди, – молодиця рукою заспокоює вірного сторожа і підходить до замкнених дверей. – А мій водяник ще з річки не приходив. І як там можна висидіти цілісінький день? – перегинаючи стан, дістає зі схованки дерев’яний ключ і одним порухом долоні відмикає сінешні двері.

(М. Стельмах)

Варіант 5

Хіба ж під вечоровими яворами, у головах яких стояли зорі, а в ногах жебоніла вода, таким ввижалося власне свято?.. А тепер їдь по болях своїх, по сльозах своїх. Ще так недавно і добре і недобре око завидувало на її вроду. А що з неї? Більше поговору, більше печалі, та й годі. От і зараз: скільки патякальних по-різному замарнословить про її втечу, скільки плесканів вечервлиться на її бездолі. І хай!.. Не родись красивим, а родись щасливим.

І знову осінь глянула у вічі, тільки не з лісу, а з туманцем підсиненого поля, де іскрилися-згасали пізні гречки і на стернях, прислухаючись до перелітних птахів, непокоїлись гуси.

(М. Стельмах)

Варіант 6

Ось і міст, звичайний дерев’яний міст з двома поручнями, щоб на них могли спочити руки людини, а під ним живе відлуння, і теж непокоїться вода, торкає коріння і явора, і калини, і тиші. За мостом на відділі ледь-ледь бовваніла неосвітлена хата Соломії. Він прислухався до оселі, та не почув ні в ній, ні біля неї жодного голосу. Певне, занесла його до сусідів чи в сон. Весна ж! Натомляться руки, натомляться ноги. О, чи не засувка обізвалася? Ні, то на хаті спросоння клацнув дзьобом лелека. І ти чогось засумував, як лелека після жнив. У молодості входиш у кохання, наче у весняний шум, пізніше, – як у повінь, не знаючи, куди вона занесе тебе.

(М. Стельмах)

Варіант 7

За вікнами ніч, нескінченна зимова ніч. Інколи з неї вихопиться острівець вогнів, і знову темінь, і качиний перестук коліс, і сумовитий посвист вітру-скрізняка. Під цей качиний перестук їде сон третього класу, їдуть лозові кошики, схожі на колиски, їдуть сонні матері, на руках у яких замовкли білі вузлики немовлят, їдуть печалі навколо стиснутих уст і їдуть надії на всміхнених лицях. А ти самотньо нагріваєш вікно головою, підкидаєш до мозку дровець, і він аж гуде від огню і чаду, і крутить, і крутить, і крутить оту стрічку спогадів, що має тільки один образ і одну синяву очей.

(М. Стельмах)

Варіант 8

Сьогодні на світанку його збудив сум зозулі, яка в цю пору вже не повинна б кувати. Що згадалось їй, грішниці нашого лісу? Напевне, давні любощі, бо кажуть, що після петрівки озиваються – згадують минуле – тільки старі зозулі.

Він потягнувся до того кування. Зозуле, зозуле, в чиєму ти саді ранкуєш?

– Ку-ку, ку-ку, – чітко одлічує досвіт чиїсь роки тривог і надій та й підводить зі сну турботи, і осміхненне кохання.

(М. Стельмах)

Варіант 9

За сусідським двором заскрипів журавель, із відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть. Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить.

Потім сполохано прокинулися їхні двері, на подвір’я з кленовою дійницею вийшла осміхнена мати. Вона всі ці дні не розлучається з посмішкою: аякже, приїхав учений син, що перший із їхнього села закінчив інститут. Правда, вчилися по науках попівські та багацькі діти, а тепер і до бідноти дійшло.

(М. Стельмах)

Варіант 10

Міг він попишатися, але ранкує і зорює з косою – уже сорок вісім трудоднів викосив. Ще каже, викосить два та й почне збиратись у свою дорогу. Як там буде поміж людьми? Спасибі власті, що недалеко посилає, можна буде якось і свіжини передати. А їй треба до дівчат придивитись порадити щось, бо вже такі роки, що до внуків ідуть. От жаль: з Яриною не так вийшло. А була ж дівчина, як весняна година. Вона давненько накидала на Ярину оком, та й Богдан ніби тягнувся до неї, однак через сибірного Васюту не так склалось, як гадалось.

(М. Стельмах)

Варіант 11

Богдан, відриваючись від косаря, вже збирав у міжпліччі росу, і хоча відчував, що йому не втекти від нього, мав на душі нетривожний всеохоплюючий світ, мав літо в очах. Щось бриніло в йому не тільки жнивовицею, а й бентежними думками, добрим неспокоєм. Якось солодко вчувалося: іще покіс, іще другий, іще день, іще другий – і він увійде в довгождану таємницю, як тепер входить у золоті, з голубим повівом хліба. Шелести ж літечко, шелести, вигойдуй свій литий колос, свою прихильність до людей і ще щось…для нього. І не втома, а передчуття, слова, мов хміль, бродили в ньому.

(М. Стельмах)

Варіант 12

У молодості ми всі від дороги чекаємо казки. І вона справді, проходить чи пробігає дорогами твоєї юності і лише коли-не-коли зупиняється біля нас. Дорого, мила дорого, і сум верби, і тополина задума біля тебе, і блакитна з айстрами хмарин хустка неба над тобою – як усе це разом схоже на пристановище синього птаха! Тільки де він?..

Але сьогодні казка почалася не з дороги, а з візника, про яких уже стільки писалося в книжках. Не порушуючи традиції попередніх візників, в цей теж знайшовся в районному центрі на базарі, і теж був дотепним, і одразу ж здивував Богдана.

(М. Стельмах)