Три чистих типи панування:
легальне (існує в сучасних для М.Вебера буржуазних країнах: Англія, Франція, США,
базується на пануванні закону);
традиційне (існувало переважно у традиційних давніх суспільствах, засноване на
традиційних діях, порядках, звичаях; характерна відсутність формального права
і законів);
харизматичне (засноване на харизмі (певними надординарним властивостями вождів, великих
полководців, пророків і провидців, як-от Будда, Ісус, Магомет, А.Македонський,
Цезар, Наполеон).
Вважав можливим в межах існуючого капіталістичного ладу створити взірцево-раціональний тип влади, пов'язаний з утвердженням раціонально-бюрократичного типу правління, що є реалізацією на практиці ідеї політичної раціональності. Цього можна досягнути тільки у процесі еволюційних, а не революційних змін у політичному житті.
Таким чином, М.Вебер посідає центральне місце у класичній соціології, його ідеї залишаються актуальними в сучасних умовах початку ХХІ століття. Поставивши людину в центр наукового дослідження, можна чітко констатувати відхід Вебера від ідей позитивістського натуралізму, надаючи пріоритет проблематиці людини у соціологічному вченні. М.Вебер – один із засновників формальної соціології з виробленням оригінального аналітичного апарату. Ввів у науковий обіг поняття соціальної дії, соціальної поведінки, ідеального типу, легітимного порядку, розробив категорії влади, адміністрації тощо.
Ідеї м.Вебера, що є найважливішими для соціології:
суспільство – автономна реальність, докорінно відмінна від природи;
ця відмінність у тому, що в суспільстві діє наділена свідомістю людина, вчинки і поведінку котрої має досліджувати соціологія;
специфіка дослідницького методу соціології – намагання зрозуміти сенс вчинків і саму діючу особу;
із розвитком суспільства в діях людини зростає момент раціональності;
зростання раціональності в ході історичного розвитку – одна з головних тенденцій поступу людства;
соціологія як наука має бути вільною від суб’єктивних оціночних суджень;
професійна етика соціолога вимагає незалежності від пануючих у суспільстві ідеологій та власних пристрастей і симпатій.
3.3.Структурний функціоналізм т.Парсонса та р.Мертона.
До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм і конфліктологію, оскільки структурні парадигми розглядають організацію, функціонування і розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. (Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні і тлумаченні людської поведінки на мікрорівні).
Засновники сучасного структурного функціоналізму – Толкотт Парсонс (1902 – 1979) і Роберт Мертон (1910 – 2003) в своїх працях спирались на ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгайма, М.Вебера та ін.
Суть структурного і функціонального підходів. При структурному підході об’єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут або соц. процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу, утворюючи певну структуру. Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. Соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі стани сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що властиві певному системному об’єкту за умови збереження його структурної цілісності.
Для Т.Парсонса соціальна система – це сталий комплекс соціальних дій, що повторюються і взаємопов’язуютсья. Соц. система – усталений комплекс мотивованої людської поведінки. Соц. структуру утворює система соц. відносин людей, які діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно один одного. Роль – це одиниця соц. відносин, де поєднані мотиви дій індивіда і його очікування щодо інших людей.
Діючий індивід роль соц. структура.
Т.Парсонс намагається визначити сукупність необхідних умов для всіх соціальних систем. Кожна соц. система має задовольняти певні фізичні потреби своїх членів таким чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати засоби розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей (тобто входження людини в суспільство і її адаптації до конкретних норм поведінки, властивих цій системі). Кожна система повинна мати певні засоби боротьби з правопорушеннями, використовуючи форми примусу або спонуки. Соціальні інститути в системі мають функціонувати злагоджено. Діючі норми мають доповнювати культурні цінності.
До формалізованої моделі системи дії входять культурна, соціальна, особистісна і органічна підсистеми, між якими відбувається взаємний обмін. Кожна з підсистем спеціалізується на виконання певних функцій: особа – функції досягнення мети; соціальна підсистема – функції інтеграції індивідів; культурна підсистема – функції поширення еталонів, цінностей, вірувань, знань; організм – функції адаптації до середовища.
У 1970-х роках Т.Парсонс завершує розробку теорії системи людської дії та її взаємообмінів з середовищем, яка становить сукупність підсистем світобудови (Всесвіту): світу фізичних об’єктів, біосфери і позасвідомого світу «кінцевих сенсів буття». Ця запроваджена науковцем система понять має значний вплив на сучасну західну соціологію.
Р.Мертон також підтримує парадигму функціонального аналізу, але, досліджуючи соц. систему і структуру, зосереджується на дисфункціях соц. поведінки, що виділяється від суспільних норм. На його думку, інтеграція суспільства є явищем проблематичним, а різні її ступені балансують на межі спектра: від повної згоди (консенсусу) до розбіжності (диссенсусу). Тому ґрунтовно аналізує розбіжності, оскільки вони порушують єдність суспільства. Р.Мертону належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолати шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.