1.4.Класифікація парадигм
Класифікація парадигм. Структурний функціоналізм та системна теорія; марксизм, біхевіорістські парадигми (теорія соціального обміну і теорія раціонального вибору); інтерпретативні парадигми (символічний інтеракціонізм, феноменологічна соціологія та етнометодологія).
Соціологічна наука сьогодення обертається навколо наукових парадигм. Термін парадигма ввів амер. учений Томас Кун для визначення певної моделі постановки проблеми і її розв’язання. Ця модель лежить в основі тієї чи іншої теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених. Сучасна західна соціологія поділяється на ряд пануючих парадигм та належних до них напрямів і шкіл.
Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування і розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні і тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія має за мету розв’язання практичних завдань щодо керування суспільними процесами, розробку засобів соціального контролю та соц. інженерії тощо за допомогою соц. досліджень.
Засновники сучасного структурного функціоналізму – Толкотт Парсонс (1902 – 1979) і Роберт Мертон (1910 – 2003), які в своїх працях спирались на ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгайма, М.Вебера та ін.
Суть структурного і функціонального підходів. При структурному підході об’єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут або соц. процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу, утворюючи певну структуру. Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. Соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі стани сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що властиві певному системному об’єкту за умови збереження його структурної цілісності.
Для Т.Парсонса система – це сталий комплекс соціальних дій, що повторюються і взаємопов’язуютсья. Соц. система – усталений комплекс мотивованої людської поведінки. Соц. структуру утворює система соц. відносин людей, які діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно один одного. Роль – це одиниця соц. відносин, де поєднані мотиви дій індивіда і його очікування щодо інших людей.
Д
іючий
індивід роль соц. структура.
Т. Парсонс приділяє більшу увагу механізмам підтримки соц. порядку. Р.Мертон також підтримує парадигму функціонального аналізу, але, досліджуючи соц. систему і структуру, зосереджується на дисфункціях соц. поведінки, що виділяється від суспільних норм, стану аномії, соц. конфліктів тощо. На його думку, інтеграція суспільства є явищем проблематичним, а різні її ступені балансують на межі спектра: від повної згоди (консенсусу) до розбіжності (диссенсусу). Тому ґрунтовно аналізує розбіжності, оскільки вони порушують єдність суспільства.
Основні складові структурного функціоналізму:
Суспільство = система взаємопов’язаних структур, що утворюють єдине ціле. Елементи системи взаємозалежні в силу різних виконуваних ними функцій.
Соц. інститути (держави, церкви, профспілки тощо) – не самостійні утворення, а частини соц. системи, які впливають на функціонування всього суспільства.
Індивід – основний елемент системи, що входить до соц. структури через виконувану ним соціальну роль.
В основі соц. життя лежать норми і цінності.
Соц. системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності. Дисфункції суспільства = негативне явище, що потребує змін на краще. Роль соціології – виявлення соц. відхилень і попередження про них відповідні соц. інститути.
У сер. 60-х років ХХ ст. у структурно-функціональному підході західної соціології як протест проти теорії стабільності, порядку соц. системи виникає теорія конфлікту – конфліктологічна парадигма. Основоположники – Чарльз Мілз (1916 – 1962), Льюїс Козер (1913 – 2003), Ральф Дарендорф ( нар. 1929).
Положення: будь-якому суспільству притаманні нестабільність і конфлікти. Іноді (Л.Козер) конфлікти мають позитивну роль – за певних умов сприяють збереженню соц. системи або позитивним змінам у ній, зумовлюють відкриття в економічній і технологічній сферах. Конфлікт із зовнішнім ворогом краще гуртує суспільство проти нього. Р.Дарендорф у своїй конфліктній моделі суспільства напротивагу положенням структурно-функціонального аналізу затвердив положення: 1) кожне суспільство перебуває у процесі безперервних повсякденних змін; 2) у кожному суспільстві соц. конфлікти є повсюдними; 3) кожен елемент суспільства сприяє його інтеграції та змінам; 4) кожне суспільство ґрунтується на насильстві одних над іншими. Діалектика влади і опір владі – рушійна сила історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Р.Дарендорф вважає, що конфлікти як природний стан суспільства потрібно регулювати, не допускаючи «соціальних потрясінь».
Основні риси конфліктної соц. парадигми: суперечливі соц. системи прагнуть до змін. В основі соц. життя лежать непримиренні інтереси, тому конфлікт = постійний органічний внутрішній стан кожної соц. системи. Однак конфлікт має позитивне значення, сприяючи адаптації суспільства до змін і прогресу. Конфлікти вимагають соц. контролю для запобігання соц. вибухів і руйнації системи, а соціологія посідає провідне місце у профілактиці конфліктів і їх оптимальному розв’язанню.
Марксизм. К.Маркс (1818 – 1883) вважається засновником формаційного підходу. У розвитку суспільства (що розумівся ним як природно-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій) К.Маркс виділив 5 суспільно-економічних формацій: 1) первіснообщинну; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) комуністичну. Історична зміна формацій здійснюється шляхом вирішення протиріч, конфліктів. Проаналізував соц. конфлікти як явище, необхідне для суспільного розвитку і прогресу.
К.Маркс створив матеріалістичне вчення про суспільство, рушієм розвитку якого є спосіб виробництва матеріальних благ. Характер розвитку суспільства = закономірний і поступально-прогресивний. Вперше серед всіх інших науковців представив суспільство як продукт історичного розвитку, як структуру, що динамічно розвивається. Обґрунтував виникнення соц. нерівності. «Протягом всього свого життя люди вступають в певні необхідні, незалежні від їх волі виробничі відносини (що є економічною структурою суспільства = базис, на якому ґрунтується юридична і політична надбудова). Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне життя визначає їх свідомість. На певному етапі розвитку матеріальні виробничі сили суспільства вступають в протиріччя з виробничими відносинами (які тепер – кайдани), що призводить до початку епохи соц. революції. Подальша зміна економічної основи зумовлює переворот у всій надбудові.
Біхевіористські парадигми. Дослівний переклад з англ. біхевіоризм = поведінка. Один з родоначальників теорії Дж. Уотен (1878 – 1958) на основі досліджень рос. учених І.Павлова і В.Бехтєрєва зробив висновок, що всі суспільні явища і процеси зводяться до взаємодії між стимулами, які впливають на людський організм і відповідними реакціями організму, де основними механізмами, що визначають суспільне життя, виступають фізіологічні механізми умовних рефлексів.
Теорія соціального обміну. Спробою відродження індивідуалізму1 в соціології економіки стає теорія соціального обміну американського соціолога Джорджа Хоманса (1910-1989) і П. Блау (1918), витоки якої лежать у біхевіористичній психології. У цій теорії увага залучається до "елементарної соціальної поведінки", яка виступає у вигляді обмінних відносин. Соціальна поведінка являє собою обмін благами, не лише матеріальними, а й нематеріальними, такими, як символи схвалення та престижу. Той, хто багато віддає, намагається натомість отримати більше, а той, хто багато отримує, змушений і давати більше. Чим більше винагороджується певний тип соціальної взаємодії, тим частішим є прагнення до його відтворення. За великої винагороди людина (спільнота) здатна затрачати більшу кількість зусиль заради її отримання, проте коли наступає насичення, ступінь взаємодії заради задоволення потреб зменшується. Процес подібного взаємовпливу веде кінець кінцем до встановлення рівноваги в обмінному балансі. При цьому людина стежить за тим, щоб відносна винагорода інших не перевищувала його власну, і таким чином формується структура малих груп. Отже, основна ідея теорії: люди взаємодіють між собою на основі свого досвіду, постійно зважуючи можливі винагороди і витрати.
Теорія раціонального вибору. З позицій біхевіоризму вважалося, що політика — діяльність людей у політичному житті, а не різні види політичних інститутів та владних структур, через які діють люди, і, по-перше, розглядалася політична поведінка особи, соціальних спільностей основного об'єкта політики, по-друге, для розкриття суті та змісту політичної діяльності особи, соціальної спільності широко використовувалися статистичні та кількісні формулювання, і, по-третє, розроблялися теорії, здатні з'ясувати, розкрити суть політичних подій, явищ, їх зміст, напрямок та ін.
Натомість, інституціональний підхід дає можливість розглядати політичну систему як сукупність державних і недержавних інститутів соціальних і правових норм, за допомогою яких реалізуються політико-владні відносини. Предметом дослідження є уособлені, організаційно оформлені центри влади: держава, політичні партії, громадські об'єднання і підпорядковані їм структури, а також норми, що регулюють діяльність таких інститутів та їх взаємодію.
За біхевіористською моделлю раціонального вибору, учасники політичної взаємодії a priori прагнуть до максимальної реалізації індивідуальних інтересів. Ці інтереси (цілі) можуть, у свою чергу, бути самоцінними (термінальними) або інструментальними. Якщо перші є особистісними та асоціальними і часто не усвідомлюються особистістю, то інструментальні цілі – соціальні і завжди рефлексовані: вони несуть у собі такі прагнення особистості, як повага, популярність, що можуть бути здобуті внаслідок оцінки індивіда іншими людьми як суб’єкта голосування. Відтак в моделі раціонального вибору політична активність суб’єкта розглядається як така, що, з одного боку, спрямована на отримання максимальної матеріальної вигоди, а з іншого – орієнтована на досягнення значущого соціального схвалення.
Для кращого розуміння соціально-психологічної сутності теорії скористаємося висловом одного з її предтеч, а саме Е. Даунса, який підкреслював, що „ кожна розумна людина приймає рішення відносно голосування так само, як і всі інші рішення: якщо доход перевищує видатки, людина голосує, якщо ні – утримується ”. Електоральна поведінка в цьому випадку вкладається у формулу:
R = PB – C+D,
де R – зиск від участі виборця в голосуванні, В – різниця між вигодою внаслідок обрання того або іншого кандидата, Р – вірогідність того, що конкретний голос буде вирішальним для перебігу виборів, С – витрати виборця і D – інші вигоди від участі у виборчому процесі (частування, подарунки, задоволення від виконання громадянського обов’язку тощо). У разі, якщо R є позитивним, то людина приймає рішення про участь у голосуванні, якщо R виявляється від’ємним, виборець вирішує не брати участі у виборах. Більшість дослідників доходять думки, що така модель спрацьовує навіть якщо виборець не усвідомлює самої логіки процесу.