39. Поняття «розумного строку» розгляду справ, що сформоване Європейським судом з прав людини в практиці застосування статті 6 Конвенції.

У кримінально-процесуальному законодавстві України не встановлено граничного строку розгляду кримінальних справ у суді першої інстанції. Однак, незалежно від цього, судді повинні додержувати розумних строків, особливо тоді, коли обвинувачений знаходиться під вартою. Стосовно таких справ у ч. 1 ст. 6 Конвенції закріплена вимога щодо права «на судовий розгляд протягом розумного строку або на звільнення до суду», що гарантується ч. 3 ст. 5 Конвенції. Зміст поняття «розумний строк» визначається характером справи. Період, про який йдеться в ч. 1 ст. 6 Конвенції, охоплює не тільки час до початку суду, а й загальну тривалість судового розгляду, до ухвалення рішення судом першої інстанції

40. Виконання внутрішньодержавних судових рішень як невід’ємний елемент права на справедливий суд відповідно до статті 6 Конвенції.

Загальним правилом для держав — членів Ради Європи, які ратифікували Європейську конвенцію, є те, що її положення стали складовою внутрішнього права, і, відповідно, мають пряму дію, що отримало підтвердження у рішеннях органів конституційної юрисдикції держав-членів. Імплементація міжнародно-правових норм в національне законодавство є досить складною процедурою. У вітчизняній літературі спроба визначити “імплементаційні напрямки” впливу рішень Європейського суду з прав людини на національну імплементацію Конвенції була здійснен шляхом визначення таких “імплементаційних напрямків”:

- обов'язкове виконання рішення по конкретній справі;

- можливість повторного розгляду (перегляду) справи за умов неналежного реагування на рішення;

- приведення національного законодавства у відповідність з Конвенцією;

- застосування норм Конвенції національними правозастосовчими органами, зокрема судами;

- тлумачення Конвенції національними суб'єктами права;

- діяльність органу конституційної юрисдикції;

- вплив рішень Суду на правосвідомість представників органів держави, окремих громадян

41. Гарантії від неправомірного застосування кримінального покарання: стаття 7 Конвенції.

Пункт 1 статті 7 Конвенції відображає принципи, згідно з якими особа не підлягає покаранню за діяння, яке на час його вчинення не кваліфікувалося як злочин та забороняється призначати покарання більш суворе, ніж те, яке передбачалось на момент скоєння злочину. Тобто, стаття 7 забороняє ретроактивне застосування кримінального права та застосування його по аналогії. Відповідно до цих вимог, держава-учасниця Конвенції зобов'язана чітко формулювати своє кримінальне законодавство та давати його обмежувальне тлумачення з тим, щоб особа, яка притягується до кримінальної відповідальності, могла об'єктивно знати, що вчинене нею діяння кваліфікується на момент його вчинення як злочин. До того ж законодавець в правовій нормі повинен точно вказувати верхню межу покарання, яке може призначатися за кожний конкретний злочин. Законодавчі органи держави-учасниці вправі встановлювати, яке діяння слід вважати кримінально караним. В даному випадку стаття 7 не встановлює ніяких правил чи обмежень.

Стаття 7 прямо не передбачає можливість застосування до особи більш м'якої норми, ніж та, яка діяла на момент вчинення нею злочину, хоча і не забороняє цього. Пункт 2 статті 7 містить виключення з правил встановлених пунктом 1 цієї статті і передбачає "покарання будь-якої людини за будь-які дії або бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальний злочин згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями". Слід відмітити, що ці виключення були передбаченні з метою покарання винних у скоєнні військових злочинів під час другої світової війни і фактично в теперішній час не діють.