Перехід спадщини до держави

Усім правовим системам світу відомі ситуації, коли у випадках спадкування відсутні як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом. Майно, яке в таких випадках залишається, у правовій сис­темі більшості країн позначається терміном «виморочне», а також «відумерле». У міжнародному приватному праві є норма, яка має універсальний характер, згідно з якою якш;о спадкодавець помер і не залишив спадкоємців, майно переходить до держави. Це майно переходить до держави на підставі права на спадкування або держа­ва привласнює майно, яке на території стало безхазяйним, на основі свого територіального суверенітету. Якш,о держава є спадкоємцем, то вона може претендувати на все майно спадкодавця, де б воно не

98

знаходилось. А якщо держава отримує майно на підставі прерогати­ви суверенної влади, то в такому разі вона може розповсюджувати свій суверенітет тільки на майно, яке знаходиться на її території, не­залежно від громадянства померлого.

Підстави, за яких спадщина переходить на користь держави, є різними в різних правопорядках, і вони встановлюються на розсуд самої держави. У чинному цивільному законодавстві України (ст. 1277 ЦК) для цього використано термін «відумерлість спадщини»-. Спираючись на суверенне право здійснювати юрисдикцію в меж­ах своєї території, держави обертають зазначене майно на свою ко­ристь. В. Л. Толстих зауважує, що питання про природу переходу відумерлого майна до держави належить до кола «вічних» спорів [11, С 201-203]. В Україні тільки за рішенням суду спадщина може бути визнана відумерлою і тільки за ріщенням суду може перейти у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини. Згідно з п. 2 ст. 1151 ЦК РФ, відумерле майно переходить у влас­ність Російської Федерації у порядку спадкування за законом.

У деяких країнах, зокрема в США, Франції, Австрії, існує інший підхід: держава одержує майно за так званим правом «окупації», тобто, оскільки майно є безхазяйним, воно має перейти до держави. Що стосується переходу до держави відумерлого спадкового майна, то він можливий лише в силу «окупації»: держава як суб'єкт публіч­ної влади обертає це майно у свою власність незалежно від ставлен­ня до цього спадкодавця, подібно до того, як це здійснюється щодо безхазяйного майна.

Сутність права «окупації», яке вперше на законодавчому рів­ні було відтворене у французькому Цивільному кодексі, зводиться до того, що відумерла спадщина розглядається як майно, яке не має власника, і, оскільки це майно знаходиться на території відповідно­го суверена, воно ним і «захоплюється». Звідси випливає суттєвий юридичний наслідок: відумерла спадщина, що знаходиться на тери­торії іноземної держави, тобто іншого суверена (наприклад, вклад в іноземному банку), на підставі цього самого права «захоплюється» відповідним іноземним сувереном, з цього питання можна навести такі приклади із судової практики. В одній зі справ (1954 р.) апеля­ційний суд затвердив рішення суду першої інстанції, яким були ви­знані обґрунтованими вимоги іспанської скарбниці стосовно цінних паперів, що знаходились в Англії та належали доміцильованому в Іспанії і померлому там англійцю. Рішення засновувалось на тому,

г 99

що спадкодавець не залишив заповіту і не мав спадкоємців за зако­ном, а перехід у таких випадках майна до казни класифікувався за іспанським правом як спадкування держави. Суд зазначив, що хоча за англійським правом це майно вважається відумерлим, внаслідок чого має переходити до англійської скарбниці, було б неправильним застосовувати англійську концепцію до іноземного права. У друго­му рішенні (1936 р.) англійський суд визнав рухомість, що залиши­лась в Англії після англійця, доміцильованого в Туреччині, такою, що підлягає передачі до англійської скарбниці, бо за турецьким пра­вом відумерле майно надходить до скарбниці як безхазяйне, тобто -за правом «окупації» [12, С 255].

Зважаючи на певну делікатність цього питання, у міжнародному приватному праві відсутні універсальні уніфікації щодо підстав та порядку переходу спадщини до держави. Не регулюються подібні ситуації і в Кодексі Бустаманте. У Мінській конвенції вирішенню цього питання присвячено статтю, за якою якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить до Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове майно залишається тій Договірній Сто­роні, на території якої воно знаходиться.

Відмінності в обґрунтуванні права держави на відумерле майно мають істотне практичне значення. Так, на практиці може виник­нути ситуація, коли український громадянин помирає за межами України і у нього не залишається ніяких спадкоємців. Якщо вважа­ти, що майно повинне перейти до держави як до спадкоємця, то воно має перейти до української держави. Якщо ж вважати, що це майно повинне перейти за правом «окупації», то воно має перейти до тієї держави, на території якого цей громадянин помер або залишилося його майно.

Стосовно російського права слід зазначити, що значне розши­рення кола спадкоємців за законом, яке передбачене главою 63 Ци­вільного кодексу РФ (введення семи черг спадкоємців замість двох, що раніше діяли відповідно до Основ 1991 p.), призвело до скоро­чення випадків виникнення відумерлого майна.

У сучасних міжнародних цивільних відносинах доля відумерло­го майна, яке належить іноземцям, регулюється також і двосторон­німи договорами про правову допомогу, укладених з цілою низкою держав. Такі договори були укладені, зокрема, СРСР і спеціально

100

регулювали перехід спадщини до держави. Наприклад, Договір між СРСР і В'єтнамом від 10 грудня 1981 року, який став чинним для України з 11 жовтня 1982 року. Згідно з цими договорами, відумер-ле рухоме майно передається державі, громадянином якої до момен­ту смерті був спадкодавець, а відумерле нерухоме майно переходить у власність держави, на території якої воно знаходиться [7, С 168]. Таким чином, перехід спадщини у власність держави, згідно зі світовою практикою, має місце у двох формах:

• за правом спадкування, як це встановлено у більшості держав (і, зокрема, передбачалось у ЦК України 1963 p.);

• за правом «окупації» (законодавство СІЛА, Франції, Австрії тощо).