Глава 4. Спадкові відносини «з іноземним елементом»

§ 4.1. Специфіка спадкових правовідносин

міжнародного характеру. Колізії законодавства

у галузі спадкування

У межах будь-якого правопорядку природним явищем є смерть фізичних осіб, що припиняє правоздатність людини і відкриває спадщину. Але кожному окремому правопорядку притаманні на­ціональні особливості, пов'язані з традиціями, які, в свою чергу, обумовлені дією історичних, етнічних, релігійних та інших факто­рів, внаслідок чого правове регулювання спадкових відносин надто ускладнюється. До того ж, ці особливості стосуються всіх основних етапів процесу спадкування, починаючи з визначення складу спад­щини і закінчуючи процедурою вступу у володіння майном.

У сучасному світі мільйони громадян є суб'єктами спадкових відносин, що виникають незалежно від їхньої країни постійного місця проживання, зокрема, і в Україні. У разі смерті громадянина України за кордоном або якщо його майно чи майнові права зна­ходяться за межами України виникає низка правових проблем, се­ред яких важливе місце належить питанням правового регулювання спадкових відносин.

Зміст спадкування, яким би чином воно не визначалось, зво­диться до правонаступництва у зв'язку зі смертю фізичної особи. Однак, що конкретно має бути об'єктом правонаступництва, тоб­то з чого саме складається спадщина, у різних законодавствах ви­рішується по-різному. У багатьох законодавствах цей об'єкт позна­чається як все майно, що залишилось після померлого. Дещо інакше склад спадщини визначається у чинному ЦК України (ст. 1218), за яким до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що нале­жали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинили­ся внаслідок його смерті. Слід зазначити, що в ст. 1219 ЦК містить­ся перелік прав та обов'язків, які не входять до складу спадщини, оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спадкодавця.

Цивільний кодекс України передбачає, що задля точного і об'єктивного вирішення питання про склад спадщини повинен бути врахований саме момент (година та хвилина) набуття чи припинен-

ня прав та обов'язків. Так, якщо після настання смерті спадкодавця, але в один день (добу) з її настанням спадкодавцеві нарахована гро­шова винагорода або судом було прийнято рішення про конфіска­цію його майна, такі акти не породжують юридичних наслідків спад­кування. У першому випадку спадкодавець не встиг набути права на винагороду і тому останнє не може переходити до членів його сім'і або входити до складу спадщини за правилами ст. 1227 ЦК України, у другому - оскільки рішення про конфіскацію прийняте вже після смерті суб'єкта права власності, майно спадкодавця не переходить у прибуток держави, а включається до спадкової маси [1].

Особлива ситуація з визначенням складу спадщини має місце в англо-американському праві, якому відомий інститут так званих перших грошей. Наприклад, у США це право на перші долари, за яким один з подружжя, що пережив іншого, успадковує все майно померлого, якщо воно не перебільшує фіксованої вартості, розмір якої коливається від З тис. дол. у штаті Нью-Йорк і до 100 тис. дол. в Південній Дакоті. Зрозуміло, інші спадкоємці залучаються до успадкування тільки у випадках, коли спадщина за вартістю пере­більшує встановлені відповідним правом суми [2, С 553].

Існування колізій у міжнародному спадкуванні зумовлено на­явністю іноземного елемента, відмінностями між національними правопорядками та їхнім плюралізмом, а'також взаємодією націо­нальних правових систем у галузі спадкового права. Зокрема, спо­стерігається різний підхід до підстав спадкування, форми та зміс­ту заповіту, заповідальної дієздатності громадянина, скасування заповіту, розподілу спадкового майна тощо. Так, на практиці може виникнути ситуація, коли громадянин України помирає і залишає після себе спадкове майно, що знаходиться як в Україні, так і за її межами. Його спадкоємцями можуть бути громадяни різних держав. У такому випадку виникають колізійні проблеми, які розв'язуються за допомогою колізійних норм, тобто визначається закон держави, який слід застосувати до правовідносин. Виникають колізійні пи­тання щодо спадкування і у випадку, коли особа має подвійне гро­мадянство, або вона є особою без громадянства. Є. Цительман про­понував вирішувати такі колізії шляхом використання першого з отриманих громадянств. У випадку, коли особа не має громадянства, зазначав А. Макаров, необхідно брати до уваги закон дії останнього громадянства або звернутися до доміцилію (місця проживання) [З, С 60-61].

89

ЧіІ

принцип застосування закону доміцилію у питаннях спадку­вання набув значного поширення у законодавстві багатьох держав. Так, цей принцип закріплено у ст. 34 Закону Венесуели «Про між­народне приватне право», ст. 1197 ЦК Узбекистану, ст. 28 ЦК Греції, ст. 1206 ЦК Киргизії, ст. 1133 ЦК Білорусі, ст. 436 ЦК Монголії та ін. Наприклад, у ст. 1224 ЦК РФ, зазначено, що спадкові відноси­ни підпорядковуються праву держави місця останнього постійного проживання спадкодавця. Відповідно до ст. 20 ЦК РФ місцем про­живання фізичної особи визнається місце її постійного чи переваж­ного проживання. Аналогічно визначається місце проживання і у ст. 6 ЦК Казахстану.

Колізійні норми щодо спадкування можуть міститися у різних джерелах права. Зокрема, у таких країнах, як Вірменія, Білорусь, Киргизія, Казахстан, Узбекистан, В'єтнам, Греція, Єгипет, Іспанія, Монголія, Португалія, Луїзіана, Франція, Естонія тощо колізійні норми спадкового права зосереджені у цивільному кодексі. Проте у Румунії, Німеччині, Італії, Грузії, Австрії, Угорщині, Польщі, Туреч­чині, Чехії, Швейцарії колізійні норми спадкування знаходяться не в Цивільному кодексі, а у законах про міжнародне приватне право. В Україні колізійні норми спадкування також розміщені у Законі «Про міжнародне приватне право» (статті 70-72) [4]. Проте в Болгарії, Сербії, Чорногорії норми містяться у спеціальних законах - законах про спадкування.

У правових системах різних країн закріплюються такі форми за­повіту, як власноручний заповіт - заповіт складається власноручно заповідачем, в так званій олографічній формі, коли власноруч скла­дений заповіт вважається справжнім волевиявленням спадкодав­ця, яке не потребує жодного посвідчення, при цьому мащинописні тексти не допускаються; заповіт у формі публічного акту, тобто складений за участю офіційної особи і часто в присутності свідків, наприклад, у Франції, Японії, Швейцарії; таємний заповіт, складе­ний заповідачем і переданий в запечатаному вигляді на зберігання нотаріусу. Законодавство низки країн допускає усну форму запо­віту в особливих обставинах, коли особа не може залишити запо­віт у формі, яка передбачена законом (наприклад, особа перебуває у місцевості, з якою немає зв'язку через виняткові обставини). Так, у Каліфорнії був визнаний заповіт, написаний на щаблинах сходів [5, С. 539-546]. В деяких державах для чинності заповіту вимага­ється нотаріально посвідчена письмова форма спадкового роз-

90

порядження. Наприклад, згідно зі ст. 922 Цивільного кодексу Ні­дерландів, заповіт, укладений підданим Королівства Нідерландів, повинен мати олографічну форму, навіть якщо заповіт укладено за кордоном. В Україні заповіт складається у письмовій формі, із за­значенням місця та часу його складання, має бути особисто підписа­ний заповідачем і посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами у встановленому Цивільним кодексом поряд­ку. Законом гарантується таємниця заповіту або його скасування, яке може бути зроблене заповідачем у будь-який час. Крім того, по­дружжя має право скласти спільний заповіт - спадковий договір. Спільні заповіти відомі правовим системам Франції, Англії, ФРН та деяких інших держав. У деяких державах допускаються так звані «взаємні заповіти». Взаємні заповіти, укладені кількома особами, кожен з яких укладає заповіт на користь іншої особи, відомі здебіль­шого державам правової сім'ї загального права.

Ще однією колізією в міжнародному спадкуванні є колізія сто­совно здатності до складання заповіту. Так, у Франції, Швейцарії, Великій Британії, більшості штатів США здатність до складання заповіту виникає разом з повноліттям - 18 років, за правом Німеч­чини - по досягненні 16 років. Так само вік 16 років дає право скла­дати заповіт у Франції, але тільки щодо половини майна - предмета заповідального розпорядження, а за відсутності родичів до шостого ступеня споріднення, дозволяється заповідати все майно. З 14 ро­ків складають заповіт у деяких штатах США, а в Англії з 14 років заповіт можуть укладати військові і моряки [6, С 285-286]. Зако­нодавство більшості держав не наділяють здатністю до складання недієздатних осіб: душевнохворих, глухих, німих, сліпих, осіб, що зловживають спиртними напоями тощо.

В різних країнах також неоднаково визначається коло спадко­ємців за законом. Історично склалися дві базові системи спадку­вання згідно із законом: романська система (заснована на розподілі спадкоємців через низхідну, висхідну і бокову лінії на класи, черги або розряди) і система парантел (парантела - це група кровних ро­дичів, які походять від єдиного пращура). Англосаксонська система відрізняється також тим, що низхідний спадкоємець може отримати спадщину тільки з моменту повноліття. Крім того, особливістю ан­глосаксонської системи спадкового права є те, що серед спадкоємців, згідно із законом формально на першому місці стоїть переживший з подружжя. Позашлюбні діти, чиї спадкові права на початку XX ст.

91

цілком заперечувалися, також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими дітьми. Законодавством багатьох держав було закріплено норму про можливість батьків спадкувати після позашлюбних дітей так само, як і після їхніх закононародже-них дітей. Такі зміни у законодавстві держав Західної Європи були викликані прийняттям у рамках Європейської Ради Конвенції про усиновлення дітей від 24 квітня 1967 року та Конвенції про право­вий статус позашлюбних дітей від 15 вересня 1975 року [2, С. 278].

Різним є ступінь свободи заповіту. У багатьох країнах свобода за­повідача розпоряджатися своїм майном обмежується на користь членів сім'ї. Проте коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, визначається неоднаково, різним є і розмір самої обов'язкової частки. На­приклад, мусульманське право значно обмежує свободу розпорядження майном в заповіті - заповідач може розпорядитися тільки 1/3 частиною свого майна на користь осіб, які не є спадкоємцями за законом.

Необхідно зазначити, що у системі континентального права управління майном і сплата боргів є справою самих спадкоємців, і хоча заповідач може призначити душе прикажчика, і такі призна­чення зустрічаються нерідко, - це однак не є правилом. Крім того, душеприкажчик континентальної правової системи має більш об­межені функції, ніж англійський душеприкажчик, тому що спад­коємці залишаються відповідальними за борги спадкового майна. Виконавець заповіту або, відповідно, адміністратор спадщини лік­відовує всі справи спадщини: тільки до нього звертаються кредито­ри спадкодавця і лише він стягує борги, що належали спадкодавцю. Після ліквідації справ спадщини, адміністратор передає її спадкоєм­цям згідно із законом, а виконавець заповіту розподіляє спадщину відповідно до заповіту [7, С. 162-163].

Схема ухвалення спадщини в країнах з англосакською системою права може бути представлена таким чином:

Схема 4.1

92

Окрім того, правові системи всіх держав розглядають такий су-бінститут спадкування, як перехід спадкового майна (відумерлого майна) до держави. Відмінності в правовому регулюванні цього ін­ституту зводяться до такого:

згідно з законодавством романо-германських країн, у випад­ку, якщо спадкодавець не має спадкоємців згідно з законом і не залишив заповіту, ііого майно переходить до держави як до спадкоємця; - відповідно до англо-америкапського права, за відсутністю спадкоємців, держава одержує спадкове майно не за правом спадкування, а за правом «окупації» встановлення права власності на безхазяйне майно.

Таким чином, для регулювання відносин спадкування, законо­давство зарубіжних країн традиційно використовує такі основні прив'язки:

особистий закон спадкодавця (на момент складання (скасуван­ня) заповіту або на момент смерті); - закон місця складання за­повіту або його скасування; - закон місцезнаходження спадко­вого майна (в основному, стосовно нерухомості). У країнах загального права одержала розповсюдження і така прив'язка, як закон, який має більш тісний зв'язок з приватноправо­вими відносинами. Застосування такої прив'язки обумовлене специфі­кою прецедентного права. У континентальних країнах через відсутність прецедентного права ця прив'язка не набула істотного поширення. Колізійні прив'язки для встановлення застосованого нрава: Закон місця знаходження майна. Закон місця складання заповіту. Закон місця знаходження нерухомості. Закон громадянства спадкодавця у момент його смерті. Особистий закон спадкодавця. Закон останнього постійного проживання спадкодавця та ін.

Колізійно-правові питання спадкування

Визначення кола спадкоємців за законом і за заповітом

Вимоги, які висуваються до форми заповіту

Система розподілу спадкового майна

Розмежування між спадкуван-ням рухомого і нер5^омого маііна

Схема 4.2.

93

_м