Тема 9. Філософський зміст проблеми буття

План

1. Буття і основні його форми.

2. Формування науково-філософського поняття матерії.

3. Спосіб та форми існування матерії. Матеріальна єдність світу.

Література

1. Андреев В.П. Становление человечества. -М., 1984.

2. Ахундов М.Д. Концепция пространства и времени: истоки, эволюция, перспективы. -М., 1982.

3. Гурьев Д.В. Загадка происхождения сознания. -М., 1986.

1. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. -М., 1986.

2. Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. -К., 1989.

4. Пригожий И., Стэгнер И. Порядок из Хаоса. -М.,1986.

5. Проблема сознания в современной западной философии. - М., 1989.

6. Французова Н.П. Общественно-историческая сущность и творческая активность сознания. - М, 1983.

9. Философия природы. -М., 1986. Ю.Хайдеггер М. Время и бытие. - М, 1993.

11.Холличер Л. Природа в научной картине мира. -М., 1982. 12.Эйнштейн А. Физика и реальность. - М., 1979.

Поради та матеріали до вивчення течи

1. Вихідними філософськими поняттями, які необхідно засвоїти, відкриваючи світ філософського знання, є поняття "буття", "матерії"", "субстанції"", "руху", "простору", "часу", "картини світу".

Вивчення першого питання теми слід починати з історії формування уявлень про "буття"..За допомогою цієї категорії інтегруються основні ідеї, які втілені в процеси послідовного осмислення питання про існування світу. А саме, ідея про те, що світ є, він як безмежна і неприходяща цінність; ідея про те, що природне і духовне, люди й істоти рівно існують, хоча і в різних умовах їх існування як передумова єдності світу; ідея про те, що світ утворює сукупну реальність, дійсність, яка випереджає свідомість і дії конкретних індивідів та поколінь людей; ідея про те, що існуючи в тісному взаємозв'язку і багатоманітності своїх форм, буття виявляється через зв'язки між одиничними сутностями, кожна з" яких невідтворювальна, унікальна. - _Л

У філософії виділяють чотири відмінні, але взаємопов'язані основні форми буття: 1) буття речей, процесів, яке поділяється на буття речей, процесів природи, буття природи як цілого та буття речей і процесів, створених людиною ("друга природа"); 2) буття людини, яке поділяється на буття людини в світі речей і суто людське буття; 3) буття духовного (ідеального), в якому розрізняють індивідуалізоване духовне і об'єктивне духовне; 4) буття соціального, яке вміщує в собі індивідуальне буття (буття окремої людини в суспільстві і в процесі історії) і буття суспільства.

У цьому питанні слід розглянути основні форми буття. Говорячи про буття природи, необхідно зазначити, що її речі, стани і цілісність існують до, поза і незалежно від свідомості людини. У цьому полягає важлива відмінність природи як основної форми буття. Природа у цілому безкінечна в просторі та часі — вона завжди і всюди була, є і буде, ця особливість не притаманна окремим речам, процесам і станам. Важливою особливістю природи є діалектика плинного і стійкого буття окремих речей у безперервному бутті природного світу. Специфіка буття "другої природи",

тобто предметів, створених людиною, полягає у тому, що вони виступають як нерозривна єдність природного матеріалу, опредметненого духовного, опредметненої діяльності людей і функції даних предметів, але з іншого боку це абсолютно інша порівняно з перзинною природою комплексна реальність. Природа в цілому — безмежне буття, де існування окремої людини є швидкоплинним моментом. "Друга природа" є буттям, яке тісно пов'язане з часом і простором людського існування. Природа є безкінечним, неоглядним, невичерпним світом, який створюється людиною у його дуже незначній частині. Предмети і процеси "другої природи" створені людиною, і через те їх буття стоїть ніби на межі буття природи і людського світу.

Буття окремої людини і людства в цілому є специфічним і неповторним. Унікальність людського буття полягає, насамперед, у складній біологічній організації, яка відокремлює його від іншого світу. Філософи вбачають своєрідність людського буття не в біологічній організації, а в здатності надбудувати над природою рукотворний світ. Людина відображає у своїй свідомості величезну різноманітність світу, створює світ культури, в якому дивно поєднуються природні і соціальні якості. Серед форм буття людини відзначимо, передусім, її предметно-практичну діяльність. На думку матеріалістів минулого, людина як фізичне тіло діє на інші фізичні тіла з метою задоволення власних потреб; тут вона — лише мисляча річ серед усіх інших речей, на чому особливо наполягали матеріалісти минулого. Інша форма буття людини — практика соціальних перетворень. Людина є суспільною істотою, вона не може стати людиною поза соціальним оточенням. Третя форма буття людини — це її "самотворення", самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуками ідеалів, що приваблюють її, констатуючи і переживаючи певну ієрархію моральних цінностей та естетичних переваг, тобто аксіологічно. По-друге, вона прагне отримати максимальне, постійно конструює проекти перетворення світу (у тому числі і сама себе) до такого його стану, в якому б хотіла жити, стану, що гідний її.

Особливою формою буття виступає духовне, яке розуміється як єдність свідомого і несвідомого. Результатами духовного є принципи і норми людської спільності, творчості. Виділяють два великих підвиди духовного — духовне, яке невіддільне від життєдіяльності людини (інди­відуальне духовне), і духовне, яке може існувати незалежно, поза людиною (об'єктивне духовне). Перше, насамперед, включає свідомість індивіда. Буття індивідуальної свідомості (і несвідоме) є лише відносно самостійною формою буття, яка тісно переплітається з буттям об'єктивного духовного. Яскравим прикладом єдності індивідуального і об'єктивного духовного є, безперечно, мова та зв'язок мови і свідомості, мови і думки. Крім мови, до об'єктивного духовного належать норми і принципи людського спілкування, схеми поведінки, ідеї як результат творчості.

Кожна людина безперервно вступає у контакт з іншими людьми, є членом різних соціальних груп: сім'ї, виробничої спільності (колективу), нації. Таким чином, вона існує у тісному зв'язку з іншими індивідами. Вся діяльність людей здійснюється в межах, властивих певному соціуму суспільних відносин: моральних, економічних, правових та інших.

Світ, який оточує людину сьогодні, не гарантує їй безтурботного життя, оскільки із засобу захисту він перетворився на джерело глобальної небезпеки. Яка доля роду людського? Чи знищить він сам себе та все, що його оточує, власними руками, чи зможе відтворити втрачену гармонію буття? На ці запитання, окрім песимістичної, .є три основні конструктивні відповіді.

Перша з них — це заклик: «Назад до печер, до природного життя». Друга виходить з незворотності антропогенних катаклізмів і полягає в ідеї генетичної зміни самої людини для того, щоб несприятливі чинники обернулися на сприятливі. І третя, єдино допустима відповідь, на нашу думку, полягає у створенні нових, обережних безвідходних технологій, у значних витратах на відтворення екологічної гармонії. Людина не відмовиться від переваг цивілізації, так само, як і від своєї біологічної сутності, що дарована їй природою, але людині доведеться, оберігаючи себе як вид, боронити й усю гармонію буття.

2. Вивчення другого питання слід почати з формування в давній філософії принципу елементарності: В давній філософії спочатку субстанція розглядалась як "речовина", матеріал, з якого складаються різні речі. Середньовічне мислення твердило про існування безлічі різних субстанцій, незмінних начал ("Субстанціальних форм"). Середньовічна схоластика перетворює поняття субстанції на титул Бога як "Форми форм". Саме в руслі такого уявлення виникає поділ на дві субстанції — "духовну" і "тілесну". Це призводить до нерозв'язного дуалізму "душі" і "тіла". У філософії Нового часу протиставлення матерії і духа є однією з найважливіших проблем. Іншого звучання категорія субстанції набула у класичній німецькій філософії. Гегель визначав її як істотну сходинку розвитку ідеї, основу всякого подальшого розвитку, справжній початок всякого наукового мислення. Субстанція подана у його філософії як момент розвитку "Абсолютної ідеї"", яка є ідеальною. Пізніше ідеї Гегеля були розвинені К. Марксом. Від нього починається розуміння субстанції як матерії.

Більшість філософів визначають матерію як філософську категорію для визначення об'єктивної реальності, яка дана - людині в її відчуттях, яка відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них. Дане визначення не пов'язує матерію з будь-яким конкретним уявленням науки про будову матеріального світу.

Матерія — це філософська категорія, яка відображує загальні універсальні властивості навколишнього світу. Матерія має атрибутивні властивості: абсолютність (вона єдина об'єктивна реальність, яка є причиною

самій собі, вона вічна, незнищувана); невичерпність різноманітності матеріального світу; системно-структурна упорядженість матерії.

Студенти мають звернути на досягнення сучасної науки, які повністю збігаються з положеннями наукової філософії: загальним способом існування матерії є рух в його різноманітності, матерія існує в просторі і в часі, відображення є всезагальною властивістю матерії, існування матерії поза і незалежно від людини і людства, тобто її об'єктивність.

3. Студент повинен звернути свою увагу на те, що категорія "матерія" дозволяє розкрити універсальні взаємозв'язки, притаманні всім предметам і явищам, формам та способам буття. Ними є рух, час і простір.

Рух та матерія не можуть існувати окремо, вони принципово нерозривні, і рух без матерії неможливий, як і матерія без руху. Рух у філософії розуміють як будь-яку зміну. Оскільки матерія є абсолютною, рух як атрибут матерії також є абсолютним. Разом з тим, рух має відносний характер, оскільки проявляється через конкретні форми (види) матерії, які мають відносно сталу природу. Так, Земля нерухома відносно людини, що мешкає на ній, але рухається відносно Сонця. В основу класифікації форм руху покладено наявність конкретного матеріального носія. За найпростішою класифікацією розрізняють наступні форми руху. Механічний — це переміщення тіл у просторі по повній траєкторії, носіями руху тут є конкретні тіла (падіння каміння, політ супутника і та ін.). Фізичний — об'єднує в собі такі явища, як теплота, світло, електрика, магнетизм, гравітація. Хімічний — це складні взаємодії атомів, які породжують під час реакцій нові, більш складні речовини. Біологічний — це існування та розвиток живих організмів, у тому числі і рослин (носієм процесів життя є білок). Соціальний — це вся сукупність явищ та процесів, які відбуваються в суспільстві, їх носієм є людина, найбільш складним проявом соціального руху є процес людського мислення.

Досягнення сучасної науки дають можливість запропонувати інші вріанти класифікації форм руху. Наприклад, один з них, "світ ядра", "світ електромагнетизму", "світ тяжіння", "світ життя", "світ людського суспільства". У цій класифікації форми руху виділені з урахуванням рівня організації матерії, її постійного ускладнення. Для простоти можна виділити форми руху: в неживій, у живій природі; в суспільному житті. Таким чином, зробимо висновок: існує стільки форм руху матерії, скільки ми можемо виявити рівнів упорядкування матерії.

Основними формами існування матерії є простір і час. Простір — це взаємне розташування речей та процесів, їх протяжність і певний порядок взаємозв'язку. Елементами простору є точка, обсяг, довжина, відстань і та ін. Час — це тривалість існування речей та процесів,, послідовність зміни їх станів. Можна говорити про фізичний, біологічний, соціальний, космічний час. Дехто відрізняє екзистенціальний час, маючи на увазі складний потік почуттів та відчуттів людини, інших її духовних станів.

Матерія як філософський образ — це те, що існує поза людиною; буття — це те, як людина існує в тому, що поза нею, а світ — це те, як існуюче поза нею існує в ній.

Т е м а 11. ДІАЛЕКТИКА ЯК ЗАГАЛЬНА КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ ТА її АЛЬТЕРНАТИВИ

План

1. Сутність та зміст діалектики.

2. Закони діалектики.

3. Основні категорії діалектики.

4. Альтернативи діалектики.

Література

1. Адорно Т. Негативная диалектика. - М., 1989.

2. Антология мировой философии. -М., 1970.- Т.2.

3. Бичко І.В., Бойченко І.В. та ін. Філософія. - К., 2001.

4. Волинка Г.І., Гусєв В.1., Огородник І.В. Вступ до філософії. - К., 1999.

5. Введение в философию: Учеб. пособие / Рук. авт. кол. И.Т. Фролов. - М., 2001.

6. Філософія: Навч. посіб. / За ред. І.Ф. Надольного. - 2-ге вид. - К., 2001.

Поради та матеріали до вивчення теми

1. Діалектика як учення про всебічні зв'язки, рух і розвиток уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямованість, можливості та перспективи. Етимологічно діалектика означає розмову, бесіду діалог. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалектика може бути визначена як сукупність суб'єктивно усвідомлених, об'єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної діяльності людини. Діалектика, як і будь-яка система, поділяється на структурні складові елемен­ти: принципи, Закони і категорії. ,

Принципи — це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл, роль, участь усіх інших понять і суджень у процесі пізнання. Вони становлять фундамент діалектики, оскільки відображають підвалини буття і пізнання. Найбільш функціо­нальними й авторитетними принципами діалектики є принцип зв'язку і принцип розвитку.

Розвиток і зв'язок — протилежні поняття, але у своїй протилежності вони невіддільні й утворюють суперечність — сутність діалектичного способу розгляду. Розвиток — це незворотна, спрямована, необхідна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів. У результаті розвитку виникає нова

якість. Це загальна властивість матерії, її найважливіша ознака. Розвиток — це насамперед рух, зміна, але не будь-яка зміна, рух є розвитком. У процесі руху як розвитку створюється нове, необхідне, здатне до саморуху, самовідтворення.

Діалектика як філософська теорія розвитку спирається на такі фундаментальні поняття, як зв'язок, взаємодія, відношення. Поняття зв'язку є вихідним для розуміння універсальних зв'язків об'єктивної дійсності. Зв'язок відбиває взаємозумовленість речей і явищ, розділених у просторі і часі. Зрозуміло, категорія зв'язку у філософії не має нічого спільного з буденно-емпіричними асоціаціями: зв'язок розуміється не як безпосереднє дотикання і нерозривність речей, а як універсальна внутрішня взаємодія, багаторазово опосередкована і закономірна безперервність існування. Існують різноманітні зв'язки. Вони класифікуються залежно від ознак, які лягають в основу тієї чи іншої класифікації (об'єктивні і суб'єктивні, внутрішні і зовнішні, суттєві і несуттєві, складні і прості, необхідні і випадкові, прямі і опосередковані тощо).

2. Діалектика має власні закони. Закон — це суттєве відношення, зв'язок між сутностями, який є об'єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім, суттєвим, повторювальним. Загальновизнаними в діалектиці є три закони. Це закон єдності і боротьби протилежностей, взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення.

Закон єдності і боротьби протилежностей відповідає на питання "Що є джерелом розвитку?". У будь-якому конкретному предметі тотожність і відмінність є протилежностями, які, взаємодіючи, зумовлюють одна одну. Взаємодія цих протилежностей, як писав Гегель, є суперечністю. Уявлення про джерело розвитку виходить із визнання самосуперечливості усього сутнього. Це означає, що будь-який предмет, процес чи явище містять у собі таке, що є для них іншим, ніж те, котре виступає у них одночасно як єдність буття й небуття, існування й неіснування, в силу чого вони внутрішньо нестабільні, мають тенденцію до руйнації своєї тотожності (рівності) — до саморуху. Взаємодія цих протилежностей і є вираженням самої суперечності, а суперечність є джерелом будь-якого руху і розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні відповідає на питання "Який характер розвитку?". Цей закон конкретизується через ряд категорій (якість, кількість, властивість, міра, стрибок), котрі дають цілісне уявлення про його зміст як загального закону розвитку.

Гегель стверджував, що якість — це "сутнісна визначеність". Кількість — філософська категорія, що відображає такі- параметри речі, явища чи процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри, темп руху, температура тощо. До певного часу кількість, її зміна не зачіпають якості предмета і тому на це не завжди звертають увагу. Якісні зміни, що відбуваються в об'єктивному світі, здійснюються лише на основі кількісних змін. Єдність, взаємозв'язок якості і кількості виражаються в понятті міра. Міра — це межа,

в рамках якої предмет залишається тим, чим він є. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка' згодом теж буде порушена новими змінами. Стрибок є дискретністю у виникненні нового відносно до попереднього стану існуючого.

Закон заперечення заперечення відповідає на питання "Яка спрямованість розвитку?". Основою діалектичного заперечення є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв'язку старого і нового. Спосіб діалектичного заперечення має бути таким, щоб давав змогу далі розвиватися, щоб була спадкоємність старого з новим. Необхідно не лише щось піддати запереченню, а й знову зняти це заперечення, тобто перше заперечення має бути таким, щоб друге заперечення залишилося або стало можливим. Якщо розмолоти зерно, то це означає, що здійснено перше заперечення, але при цьому стало неможливим друге. Тому для кожної речі, кожного предмета є свій особливий вид заперечення, при якому може відбуватися розвиток. Такий тип заперечення у філософії називають діалектичним. Яскравим прикладом такого заперечення є вся історія суспільного розвитку.

З. У категоріях принципи діалектики знаходять ще більш розгорнуту деталізацію. Категорії — це гранично широкі форми ідеального відображення об'єктивного світу, які служать висхідними принципами пізнання і духовно-практичного перетворення дійсності. Завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує. На відміну від категорій філософії (свідомість, рух, час та ін.) категорії діалектики дані не в одиничній, а у так званій "парній" відокремленості: "зміст — форма", "можливість — дійсність", "причина — наслідок", "сутність — явище" та ін. І це не випадково: категорії по-своєму відтворюють суперечливу ("парну") природу законів діалектики ("єдність — боротьба", "кількість — якість", "заперечення —■ заперечення заперечення"). Саме тому категорії діалектики справедливо називають неосновними законами діалектики.

Особливе місце у системі категорій діалектики займають категорії одиничне, особливе і загальне. Загальне та одиничне існують окремо у вигляді аспектів, моментів окремого предмета чи явища. Одиничне — це окремий предмет, річ, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами, відповідною визначеністю. Загальне — це об'єктивно існуюча тотожність між предметами, речами і явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Одиничне існує як таке окремо. Загальне ж не існує як таке окремо. Воно існує через одиничне як його момент. Особливе — це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: пшениця — одиничне; злакова рослина — особливе; рослина взагалі — загальне.

Людині здавна була притаманна переконаність у тому, що будь-яке явище у своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось

іншим, фактором, який породжує його. В стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила — ніщо з нічого не виникає. У подальшому буденне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності, або причинно-наслідкового зв'язку. Причина — це те, що випереджає за часом, породжує предмет чи явище та активно впливає на його розвиток. Наслідок — результат дії причини, або групи причин.

Причина ніколи не виступає в чистому вигляді, її завжди супроводжують умови і привід. Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Розрізняють умови необхідні і достатні. Перші створюють можливість виникнення події, другі — забезпечують реалізацію цієї можливості. Важливо зрозуміти, що причина — одна з визначальних умов, тобто умова, яка здебільшого викликає дію. Щодо такої вирішальної умови, як причина, всі останні безпосередньо не породжують наслідок, а лише беруть участь у виникненні його.

Не слід також ототожнювати причину і привід. Привід пов'язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовнішнім поштовхом.

Поняття причинності відрізняється від споріднених але не тотожних йому понять детермінізму, казуальності, достатньої основи. Всі вони так чи інакше означають природну зумовленість явищ і все ж таки кожне з них свій смисловий відтінок. Детермінізм — найоб'ємніше з понять причиннісного циклу — виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагальнішому вигляді, універсальній значущості. В ньому відбито наскрізну взаємозумовленість буття, окремих явищ і універсуму в цілому. Казуальність порівняна з детермінізмом не має універсального значення. Навпаки, вона означає зв'язок причини і наслідку у вузько визначеному контексті.

Поняття достатньої основи подібне до поняття причинності: причина і підстава будь-якої дії — в сутності одне й те саме. Та у ході науково-теоретичного розвитку вони розійшлися в XVII ст. Поняття достатньої основи виділяється (у Лейбніца) як самостійний закон формальної логіки, а закон причинності зберігає значення закону бутгя.

Детермінальний зв'язок буття уточнюється: доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Всі явища можна розглядати з точки зору тієї міри обов'язковості, з якою вони існують.

Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.

Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування подій; випадковим є. те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

Скасування випадковості відкриває дорогу фаталізму. Гіпертрофуючи випадковість, деякі філософи займають суб'єктивістську позицію.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість виступає формою виявлення необхідності. Це означає, що останню не можна зводити ні до окремого факту, ні до арифметичної суми фактів. Окремі випадкові події виявляють необхідність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях, — лише уявна необхідність. По-друге, випадковість виступає як доповнення необхідності. Це означає, що випадковість — не просто зовнішнє виявлення необхідності, вона відіграє роль своєрідного будівельного матеріалу, з якого зводиться необхідність. Остання прокладає собі шлях через безліч випадковостей, є рівнодіючою випадкових елементів. При цьому випадковість ніколи не зливається з необхідністю.

З особливого боку висвітлюють зв'язок детермінації категорії можливості і дійсності. Одна ознака відрізняє їх від інших філософських категорій: за механізмом свого втілення ці категорії підкреслено процесуальні, тобто виражають буття в його становленні, у незавершеному прагненні до нових, більш досконалих форм.

Можливість — це філософське поняття, яке відображає об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософське поняття, яке характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета, дійсність можна назвати здійсненою можливістю.

Можливість має кілька ступенів здійсненності. Найвищу міру здійсненності має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Від реальної можливості слід відрізняти формальну можливість ї низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до куля. Від реальної і формальної можливостей слід відрізняти неможливість — можливість із нульовою ймовірністю здійснення.

Відносний характер можливості і дійсності, ї.ч взаємозворотяість яскравіше проявляються, якщо розглядати їх у контексті універсального зв'язку і розвитку явищ. При цьому .можливість І дійсність наче обмінюються функціями, заміщають одна одну.

Філософія XX ст, певною мірою є філософією діалектичних пошуків, розвитку різних концеїщій діалектики (некласичних), а також й альтернативних їй теорій розвитку, про які мова піде у наступному питанні.

4. Саме у XX ст. виникає цілий спектр некласичних концепцій діалектики: (екзистенціальна діалект, ика (К. Ясперс, Ж.-П. Сартр), діалектична теологія, або теологія кризи (К, Варт, П. Тілліх), діалектика

російського "конкретного ідеалізму" (С.Л. Франк, П.О. Флоренський), не­гативна діалектика (Т. Адорно, Г. Маркузе) тощо.

Діалектична теологія як концептуальна доктрина склалася в 20—30-х роках XX ст. Початок їй був покладений книгою швейцарського теолога Карла Варта "Послання до римлян" (1919 р.)і розвинутий такими видатними протестантськими теологами, як Е. Бруннер, П. Тілліх, Р.Н. Нібур. Головну антропологічну антиномію вони вбачають у зіткненні в людині божественного і гріховного. Однак ні культові маніпуляції, ні інтелектуальні пошуки не дають змоги подолати ситуацію відпаду людини від Бога. Бог несумірний з людиною, хоч остання і є творінням та образом божим. Він водночас суддя і недосяжний ідеал людини. Ця несумірність, оскільки на будь-якому рівні своєї досконалості людина стоїть перед Богом з порожніми руками, відчужена від нього і породжує в людини неспокій, а потім і страх. Цю саморозірваність людині, її відчуження можна подолати лише в акті "абсолютної віри" як "межі людських можливостей" (Тілліх). Діалектична теологія є теологією кризи, що фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто що такі, які одвічно неможливо вирішити. Саме тому діалектична теологія розвивалася в тісному контакті з екзистенціалізмом і багато в чому близька до нього.

Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалектично-психологічних прозрінь релігійного мислителя XIX ст. С. К'єркегора. Його "якісна діалектика", або "діалектика парадоксу", відбивала суперечності екзистенціального мислення, тобто мислення, яке не допускає примирення протилежностей. Екзистенціальна діалектика вкрай ірраціоналістична; і у К'єркегора, і у К. Ясперса вона протистоїть раціональному мисленню. Діалектика стосується лише сфери мислення і людського життя. Це діалектика індивідуального існування. Негативна діалектика представників франкфуртської школи (Т. Адорна, Г. Маркузе) констатує тотальний антагонізм сучасного суспільства, в якому пригнічується людська сутність, а загальні прагнення людини не задовольняються. Сучасному суспільству, яке М. Хоркхаймер назвав "пізньобуржуазним", слід протиставити заперечення і тотальну критику. Завдання полягає в тому, щоб зруйнувати сучасну буржуазну цивілізацію товарно-грошових взаємин і тим самим зняти з неї закляття раціонального мислення. Представники "негативної діалектики" свідомо заперечують діалектичну традицію і позертаються до стародавньої філософської традиції софістів і кініків.

Оригінальну концепцію діалектики запропонував російський філософ і православний богослов П.О. Флоренський. Коротко її можна охарактеризувати як діалектику християнського "конкретного ідеалізму". Висхідним пунктом "конкретноГ діалектики Флоренського стала ідея тотального антиномізму, що йде від І. Канта, яка тлумачиться як неминуча і внутрішньо зумовлена самосуперечливість буття і свідомості. Ця діалектика тому і називає себе "конкретною", що не бажає затуляти очі і не помічати

конкретно-живої антиномічності існування. Отже, ігнорувати протиріччя означає або міркувати абстрактно, або діяти бездумно. Головна відмінність її від гегелевської і матеріалістичної діалектики в тому, що вона прагне бути не науковим методом дослідження, сукупністю нормативних логічних процедур, а лише майстерністю мислення, яке притаманне пошукові істини і сприяє його успіху, її мета — прагнення досягти "істини справжньої та нескінченної"", брати участь у осягненні Бога.

Поняття "діалектика", якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має кілька визначень: 1) в античній філософії поняття "діалектика" означало мистецтво суперечки, суб'єктивне вміння вести полеміку — вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів; 2) під поняттям "діалектика" розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика — це теорія розвитку "абсолютної ідеї", "абсолютного духу" (у Гегеля); 4) діалектика — це вчення про зв'язки, що мають місце в об'єктивному світі; 5) діалектика — це теорія розвитку не лише "абсолютної ідеї"", "абсолютного духу", як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика — це наука про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання; 7) діалектика — це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об'єктивного світу, процесу пізнання істини; 8) діалектика — це теорія пізнання, яка враховує його складність і суперечливість, зв'язки суб'єктивного і об'єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їхні гносеологічні аспекти, 9) діалектика — це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як певна філософська концепція має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Ми поведемо мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме про діалектику як теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно будуть розглянуті і їхні альтернативи.

Почнемо з метафізики — антиподу діалектики як теорії розвитку. Що таке метафізика? Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він б>в уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (І ст. до н.е.), який об'єднав різні лекції і нотатки

Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.

Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: І) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії: 3) метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, спостережливого; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.

У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?

1 - У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю зідкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому?

З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для подальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про що вже йшла мова вище.

2-У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першопоштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.

3. - У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.

4. - У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалекти­кою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які

залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.

5. У самому стилі мислення, усвідомлення дійсності. Для метафізики характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність, закостенілість, негнучкість. З точки зору діалектики, щоб справді знати предмет, необхідно охопити, вивчити всі його сторони, всі зв'язки і опосередкування. Треба розглядати предмет у його розвитку, саморусі, зміні. Практика людини має увійти в повне визначення цього предмета як критерій істини.

5. У розумінні суті істинного знання. Якщо діалектика виходить з того, що істинне знання предмета досягається через суперечливий синтез його протилежних визначень, то метафізика істинність такого знання обмежує принципом "або—або", "або те, або інше", синтез протилежних визначень виключається.

6. У розумінні самої суті пізнання. Метафізика розглядає його як результат, діалектика — як процес, що дає змогу охопити суперечливу єдність абсолютної і відносної істин, показати їхню складність, діалектику зв'язку, якісні переходи від емпіричного до теоретичного рівнів.

7. І, нарешті, останнє. Альтернативність метафізики і діалектики виявляється в тяжінні першої до побудови однозначної, статичної і умоглядної картини світу, до підміни дійсно цілісного осягнення його абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей розвитку окре­мих сфер дійсності на весь світ в цілому у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому неприйнятним.

Розглядаючи альтернативність метафізики і діалектики, необхідно, однак, підкреслити, що метафізика не є чимось нелогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика — це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, котрі займають певне місце в розвитку філософії, її категорійного апарату. Наприклад, метафізика дала змістовну трактовку таких важливих проблем, як співвідношення свободи і необхідності, з'ясувала природу загальних понять, істотно збагатила понятійний і термі­нологічний словник філософії тощо. Однак з розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилася діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Таким чином, історично склалися дві альтернативні концепції — метафізика і діалектика. Вони є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та зміни; розумінням зв'язку старого і нового; механізмом переходу від старої якості до нової; спрямованістю розвитку; за розумінням суті істинного знання, суті пізнання; за стилем самого мислення, а також побудовою наукової картини світу. Діалектика як філософська теорія розвитку, що ґрунтується на розумінні його суперечливості, сама є ілюс­

трацією цієї теорії, бо включає в себе дві протилежні взаємодіючі позиції — позитивну (стверджувальну) і негативну (заперечувальну).

Діалектика, з одного боку, виправдовує існуючі порядки, стан, речі, однак для певних умов, для певного часу. І в цьому полягає її позитивна (стверджувальна, або "консервативна") позиція. З іншого боку, діалектика виходить з абсолютної змінності, плинності речей, станів, порядків, "ліквідації"" того, що є, для розвитку того, що буде. Однак ця ліквідація, негативність не може бути абсолютною, тотальною, оскільки в такому випадку розвиток став би неможливим. Гегель розрізняв абстрактне і конкретне заперечення. Перше має нігілістичний характер, друге — діа­лектичний як "зняття", тобто не просто знищення старого, а затримання того, що необхідне для дальшого розвитку нового.

Є думка, що альтернативами діалектики є софістика і еклектика, оскільки вони виступають як різновиди метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішуванні суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях (так званих софізмах), на свавільному вип'ячуванні другорядних властивостей предмету; на використанні різних значень одного і того ж слова тощо.

Еклектика — це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей; на суб'єктивістському поєднанні елементів, положень різних вчень, концепцій, шкіл, поглядів тощо. Еклектика — це, образно кажучи, "машина", тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм — антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Догматизм відображає закостенілість людської думки, її тимчасову засліпленість, нездатність до саморуху.

Зворотною стороною догматизму є релятивізм — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з'ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності.

Таким чином, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і "негативна діалектика"; якщо розглядати діалектику як логіку, то її альтернативами є софістика і еклектика. Якщо ж розглядати діалектику як теорію пізнання, то її альтернативами виступають догматизм і релятивізм. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси у природі, суспільстві й мисленні такими, якими вони є в дійсності.