Тема 3. Антична філософія

. і* *

1. Основні етапи розвитку античної філософії. ^М^***&іьО /3%.ои.Сс

2. Філософія досократиків.

3. Філософія періоду античної класики. І^ц>л&к<сл9

4. Специфіка елліністично-римської філософії. '•^о^°*^лА*-°

Література

1. Антология кинизма. -М., 1984.

2. Антология мировой философии. В 4-х т. -Т.1. -М., 1970.

І

3. Аристотель. Сочинения в 4-х т. -М., 1976 -1983.

4. Асмус В.Ф. Античная философия. - М., 1976.

5. Диоген Лаэртий.- О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. -М., 1986.

6. Історія філософії. Проблема людини та її меж /За ред. Н.Хамітова. -К., 2000.-С.18-34.

7. Історія філософії. Словник / За заг. ред. В. I. Ярошовця. - К., 2005. - С. 78- 178.

8. Кондзьолка В.В. Нариси античної філософії. - Львів, 1993.

9. Лосев А.Ф. История античной философии. -М., 1989. Ю.Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. -М., 1997

11. Материалы Древней Греции. - М., 1955.

12. Надточиев A.C. Философия и наука в эпоху античности. -М., 1990.

13. Платон. Собрания сочинений в 4-х т. -М., 1990-1991.

14. Плутарх. Избранные жизнеописания. -М., 1987.

15. Філософія Стародавнього світу: Читанка з історії філософії: У 6 кн. /За ред. Г.І.Волинки. -1992. -Кн. 1.

16. Фрагменты ранних греческих философов //4.1. - М., 1989. 17.Чаныпев А.Н. Курс лекций по древнегреческой философии. -М., 1981. 18.Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. -М., 1991.

19.Юнг К. Йога и Запад // Архетип и символ. -М., 1991.

Поради та матеріали до вивчення теми

1. Розглядаючи перше питання семінарського заняття студента повинні звернути увагу, що філософія, як самостійна галузь знань, виникла в стародавньому грецькому суспільстві в VII—VI ет. до н. є.. Філософію Стародавньої Греції та Ртшу ще називають Античною філософією. В її історії виділяють такі основні періоди: зародження і формування досократівської філософії (VI ст. - V ст. до н. е.) або натурфілософія, для якої було властиве споглядальне сприйняття і тлумачення природи як єдиного і живого цілого; розквіт і зрілість, або класична грецька філософія (V - IV ст. до н. е.), яку ще називають антропологічним поворотом у філософії, що був зумовлений заміною теми природи темою людини і суспільства; грецька філософія доби еллінізму та латинська філософія Стародавнього Риму (III ст. до н.е. - V ст. н. е.), яку деякі дослідники називають періодом занепаду античної філософії, в цей період на перший план висувається гносеологічна та етична, а згодом і релігійна проблематика у формі раннього християнства.

Можна виділити такі найбільш загальні специфічні риси античної філософії: теоретичне ставлення до світу (замість образного міфологічного світогляду); натурфілософія (не віддиференційована /від конкретно-емпіричного знання);. відсутнє, в основному, свідоме протиставлення

мислення і буття (вперше питання про відношення мислення і буття поставив Парменід (VI—V ст. до н. є.) у зв'язку з розподілом буття на чуттєво даний та на світ, що сягається розумом); наївний матеріалізм (все загальне в речах (субстанція) розглядається як певна конкретна речова структура); стихійна діалектика

2. Розкриваючи друге питання студенти повинні знати, що першоджерелом грецької філософії була міфологія. Ранні грецькі філософи відчували помітний вплив міфологічних образів. Проте вже вони намагалися пояснити явища природи і суспільства на ґрунті природних причин. Оскільки перших філософів приваблювала саме природа, вони називати себе натурфілософами. Ллє натурфілософія не єдиний напрямок, зацікавлень античних філософів. Можна дивуватися плюралізму концепцій, розглядаючи історію гр. філософії. Якщо в пізніх національних філософіях в основному переважає в основному переважає один напрямок, то в грецькій їх дуже багато. Так, мілетська школа ґрунтується на принципі множинності першопочатків світу, а елейська школа бере за основу принцип єдності. Геракліт бачить світ у русі та становленні, а Зенон (елейський) доводить неможливість пояснення руху взагалі, Анаксагор говорить, що елементи матерії поділяються до нескінченності, атомісти ж вважають, що ці елементи - неподільні.

Засновником античної філософії вважається Фалес (624—547 рр. до н. є.) із Мілета. Він першим поставив завдання виявити єдине, основоположне начало розмаїтого світу, що дається людині в її відчуттях. Таким началом він вважав воду. В епоху панування міфологічного світогляду зведення якісного різноманіття речей до єдиної субстанції вимагало глибини та сміливості думки. Тому можна визначити, що це був перший "пролом" у міфологічній свідомості. Вслід за Фалесом, Анаксімен за першооснову брав повітря, Анаксімандр — апейрон (гр. — безкінечне, невизначене, незнищуване), Геракліт — вогонь, Де-мокріт — атоми, Емпедокл — чотири стихії: вогонь, повітря, воду, землю.

Мілетці крім розробки філософських концепцій займалися вивченням конкретних явищ і розв'язанням практичних завдань. Було відсутнє розчленування наукового знання, в поняття "філософія" входили всі галузі знання, тобто її предметом була природа в цілому (натурфілософія). Так, Фалес був і природознавцем, і будівником мостів, вимірювачем храмів у Єгипті, передбачив сонячне затемнення, першим розділив рік на 365 днів. Анаксімандр виготовив сонячний годинник, розробив особливу карту суші та моря. '

Але античні натурфілософи прагнули вирішити проблему мінливості, плинності буття. Геракліт (із Ефеса) стверджував, що всі предмети, а також душа людини походять з одного начала — вогню, — тому що вогонь найбільш рухливий, мінливий, безперервно плинний. Геракліт вперше свідомо розробляє діалектичний погляд на світ і справедливо вважається

засновником античної діалектики. Але його діалектика натуралістично-космологічна і споглядальна. Він не доходить до розробки діалектики мислення, діалектики понять. Його заслуга —- утвердження діалектичного погляду на природний світ.

Проблему руху прагнув вирішити також Зенон. Він висуває свої знамениті апорії (від гр. — трудність, безвихідне становище): "Дихотомія", "Ахїлл", "Стріла" та ін. Оманні, за Зеноном, стверджують суперечливість руху. В результаті він приходить до заперечення руху, про який свідчать почуття. Знайшовши суперечливість руху, Зенон робить висновок про суперечливість мислення, яке осягає рух. Цим було закладено основу розробки діалектики понять для відображення діалектики об'єктивного світу.

Важливим етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Демокріта (460—370 рр. до н. є.). Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважав, що об'єктивно існують атоми і пустота. Безкінечна кількість атомів наповнює безкінечний простір — пустоту. Атоми повні, непроникні. Неможливо, щоб в одному і тому самому місті існували два тіла, два атоми. Атоми незмінні, постійні, вічні. Вони рухаються в пустоті, з'єднуються між собою й утворюють безкінечну кількість світів. Оточуючий нас світ — це не що інше як народження та смерть безкінечних світів, що складаються з атомів. Атоми відрізняються один від одного за формою, величиною, порядком і положенням. Рух — невід'ємна властивість атомів. Рух розумівся Демокрітом не лише як просте, прямолінійне переміщення атомів у пустоті, але і як вихроподібне, в ре­зультаті якого виникають, розвиваються та гинуть світи. Душа, за Демокрітом, теж складається з атомів. Вони — вогненні, гладенькі. Ми вдихаємо в себе вогненні атоми. Дихання не дозволяє вийти з тіла всім вогненним атомам. Якщо їх вийде багато, то настане непритомність, а потім і смерть. Розвиток світу здійснюється закономірно, причинно, обумовлено. Все має причину, безпричинних явищ немає. Ніякої розумності в світі немає. Відносну доцільність у світі Демокріт називав наслідком тривалого розвитку матеріального світу, комбінацій атомів. Помилково вважав, що немає випадкових явищ і процесів. Випадковим він називав те, причину чого ми не знаємо. Атомістичне пояснення природи, хоча воно і метафізичне (незмінність атомів), здійснило значний вплив на подальший розвиток природознавства.

3. Розвиток античної філософії логічно прямував до антропологічної, власне людської проблематики. Вже принцип Протагора ("Людина — міра всіх речей") привчав людей не покладатися на авторитет і прийняту думку, а виходити в усіх судженнях з власного розуміння.

Антропологічний поворот в античній філософії пов'язаний з ім'ям Сократа (470-—339 рр. до н. є.). Принципом своїх філософських роздумів Сократ зробив вислів: "Пізнай самого себе". Це означало початок нового

етапу в розвитку філософської думки: призначення філософії віднині — не вивчення природи, а пізнання людини. Сократ прагнув осмислити людину через розгляд специфіки її діяльності. Правда, діяльність розумів у досить вузькому плані — у сфері моральної поведінки. Він ототожнював знання і доброчесність — оскільки людина в своїх діях керується знанням, то має давати собі чіткий, свідомий звіт відносно принципів, якими вона керується.

Сократ висунув важливе філософське положення: основою діяльності людини є загальні поняття, які за своєю природою є ідеальними. Він досліджує природу загальних понять, але виключно у сфері моралі. Аналізу практичної діяльності людини він не торкається. Походження та знаходження загальних понять для Сократа є таємницею. З метою знаходження сутності загальних понять Сократ розробляє особливий метод — майевтику. Це не що інше, як процедура підведення співрозмовника до правильної відповіді шляхом питань, які б наводили, допомагали шляхом знаходження протиріч в^судженнях опонента. Втіленням цього методу є мистецтво діалогу.

Не менш цікавою постаттю у філософії є Платон (427—347 рр. до н. є.), який був учнем Сократа. Він зробив спробу дати відповідь на питання про походження та знаходження загальних понять. Він вважав, що ідеї (загальні поняття) — це ідеальні зразки або моделі існування всього реального світу, чуттєвого розмаїття речей. Вони існують самостійно в особливому світі, який відділений від природного та соціального буття. Всі конкретні речі і люди існують в силу причетності до ідей, які знаходяться в потойбічному світі. Реальний чуттєвий світ є блідою копією світу ідей.

Концепція Платона — це класичний варіант об'єктивного ідеалізму, на який орієнтувалося багато філософів на наступному двотисячолітньому шляху розвитку філософії. Платон розробив філософську систему, в якій відобразилися типові уявлення епохи про взаємини людини та світу. Згідно з його твердженням, світ* — це всезагальний космос, він' — завершений,-цілісний, гармонійний. У ньому є місце і суспільному життю людей, і кожній людській істоті. При цьому існує певна аналогія, подібність основних структур світу: космосу, держави, людської душі. Будова всіх їх троїста: в космосі — це, по-перше, вищий вічний світ ідей (першообрази чуттєвих речей); по-друге, душа світу (те, що об'єднує світ чуттєвих речей); по-третє, тілесний світ чуттєвих речей; в державі — це ієрархія трьох станів: філософи-правителі, воїни-стражники, вільні трудівники (зем­лероби і ремісники); в людині — це розумна, шалена (афектна) і по­жадлива (хтива) душа.

Слід відмітити, що особливе місце у платонівському об'єктивному ідеалізмі займає вчення про людину. Платон розглядає людину як єдність душі і тіла. Людська душа безсмертна, причому до народження людини вона перебувала в потойбічному світі і спостерігала блискучий світ вічних

л 22

ідей. Тому в земному житті душі людини виявляється можливим осягнення ідей як пригадування того, що бачилося раніше. Філософ підкреслює дві специфічні ознаки людини — фізичного і духовного порядку. Сутність людини не зводиться до якоїсь однієї ознаки.

Цікавими є думки Платона стосовно походження та устрою держави. Держава, за Платоном, з'являється як результат властивих від народження людям потреб і самі стани держави виникають в результаті розвитку природних потреб людини. На його думку, суспільство складається з трьох станів: філософів, які на основі споглядання ідей управляють всією державою; воїнів, основним завданням яких є охорона держави від внутрішніх та зовнішніх ворогів; робітників (землеробів і ремісників), які підтримують державу матеріально. Платон вважає^ що може існувати три основних форми правління — монархія, аристократія і демократія. Кожна із них поділяється ще на дві: монархія — влада одного, може бути законною (цар) або насильницькою (тиран); аристократія — влада небагатьох, може бути владою кращих або гірших (олігархія); демократія

• влада всіх, може бути законною або беззаконною (насильницькою).

Всі шість форм державної влади Платон піддає жорсткій критиці. Найгіршими він вважає демократію, олігархію і тиранію і будує власний зразок державного устрою. Створений ним утопічний план державного і суспільного устрою в історії філософії отримав назву "ідеальної держави Платона". "Ідеальна держава" — це рабовласницька аристократична республіка або монархія. Платон прагне теоретично обґрунтувати аристократичну форму рабовласницької держави. Він робить спробу розробити засоби, за допомогою яких можна було б втілити ідеальну державу в життя: необхідно встановити спільність дружин- та дітей воїнів (стражів), позбавити їх власності, з дитинства виховувати в них військову доблесть; на чолі держави мають стояти філософи, які від природи здатні пізнавати буття та істину, досягти ідеї блага, яка, знаходячись за межами буття, так само сяє в світі ідей (і осягається розумом), як у світі видимому

• сонце.

Учнем Платона був Аристотель (384—322 рр. до н. є.), який є одним із найвидатніших античних філософів — учень Платона. Студетам цікаво буде знати, що він був вчителем і вихователем Олександра Македонського. Він суттєво трансформував систему об'єктивного ідеалізму. Критикує те­орію ідей Платона, відомий його афоризм - "Платон мені друг, але істина дорожча". На відміну від останнього, який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, Арістотель вважає, що сутність речі невід'ємна від самої речі. Речі - не нерозривне поєднання форми та матерії. Матерія - це те, з чого виникають речі (мідь для статуї, глина для горщика); форма перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю. Поняття форми в Арістотеля близьке платонівському поняттю ідеї, як моделі речей. Формою усіх форм є Бог як

своєрідний "першодвигун", саме він надає світу певний поштовх, що є першопричиною усього сущого.

Проміжною ланкою між матерією і конкретними речами є чотири елементи: вогонь, повітря, вода та земля. Завдяки сумісній дії всіх чотирьох елементів існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма —- активна, матерія — пасивна. Матерія — лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією (внутрішньою метою рз'ху), тим, заради чого вона є, існує. Цим самим Арістотель вперше в філософії, у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу.

Історичною заслугою Арістотеля є створення логіки як методу пізнання дійсності. За Арістотелем, логіка є органон, тобто власне людський винахід.

Великим відкриттям Арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише в суспільстві.

Розглянувши вчення Сократа, Платона та Аристотеля -найвизначніших представників класичного періоду античної філософії, студенти повинні усвідомити, що історичне значення цього періоду полягає у визначенні предмета та основного питання філософії, що' становлять сутність філософського пізнання.

4. Після смерті Аристотеля починається нова доба в історії Античного світу. Зміни пов'язують із наслідками завоювань Олександра Македонського (356-323 рр. до н. е.), що прилучив до грецької цивілізації Єгипет. Близький Схід та Індію. Період, протягом якого грецька культура й мова відіграють вирішальну роль на території Македонії, Сирії та Єгипту, називають елліністичним. З 50-го року до н.е. політико-військову перевагу здобуває Рим. Від Іспанії до Азії панує римська культура та латина. Цей період триває до II ст.. до н.е. і називається римським періодом, або пізнім античним.

Елліністично-римська філософія не відзначалася оригінальністю. її особливістю стає те, що ряд філософських шкіл звернулися до особистого життя людей: епікурейці¹; стоїки, скептики. На перший план висувається, етика з питанням: у чому полягає щастя і як його досягти?

Наука цього часу теж відчула на собі вплив злиття багатьох культур. Науковим осередком стає м. Олександрія з надзвичайною бібліотекою. В релігійній сфері можна було побачити співіснування грецьких, єгипетських та східних вірувань, особливо в Римі. Спільним у релігійних уявлення стає віра в спасіння від смерті.

Для створення певної філософської картини цього часу треба побіжно розглянути філософські уявлення кініків, стоїків, епікурейців та неоплатонізм. Зокрема, досить оригінальною Є школа кініків, які

наголошували на тому, що справжнє життя не пов'язане з матеріальним світом. З таких позицій досягти щастя може кожна особа. Дух цього вчення виражався у необмеженій свободі в усьому. Найвідоміщим кініком був Діоген з Сінопу.

Також в цьому питанні слід розглянути специфіку філософії Стародавнього Риму, яка була репрезентована творчістю Сенеки, Марка Аврелія, Тита Лукреція Кара, Марка Тулія Цицерона та ін. Загалом філософія Стародавнього Риму завершує собою розвиток філософської думки в епоху кризи і розпаду рабовласницького суспільства. В надрах цієї філософії на її "уламках" сформувались ідейні передумови для виникнення раннього християнства як нової релігії, що несла у собі нове розуміння світу та місця людини у цьому світі.