1. Позбавлення або обмеження права власності під час кримінально­го провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рі­шення, ухваленого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

2. На підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом, допускаєть­ся тимчасове вилучення майна без судового рішення.

65

1. Коментована стаття грунтується наст. 41 Конституції України, ч. 1 якої закріпила право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися сво­єю власністю, а ч. 4 - непорушність права приватної власності: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. В розвиток цього конституцій­ного положення ст. 321 Цивільного кодексу України містить положення, згідно з яким особа не лише не може бути протиправно позбавлена права власності, а й обмежена у його здійсненні. Позбавлення чи обмеження права власності мож­ливо лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Наведені положення національного законодавства кореспондуються з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема зі ст. 1 Першого протоколу до неї, і становлять правові гарантії забезпечення в Україні права власності кожної осо­би. У випадку порушення цього права вона може звертатися за його захистом не лише у національні суди, а й у Європейський суд з прав людини.

2. Обмеження права власності у кримінальному провадженні допускаєть­ся щодо підозрюваного за допомогою такого виду заходів забезпечення прова­дження, як тимчасове вилучення його майна (див. коментар до глави 16 КПК) та арешт майна підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які в силу закону несуть цивільну (майнову) відповідальність за шкоду, завдану діями названих учасників провадження, а також неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (цивільних відповідачів). Якщо тимчасове вилучення майна підозрюваного здій­снюється без рішення слідчого судді чи суду, то арешт його майна та майна об­винуваченого можливий лише на підставі ухвали слідчого судді чи суду. Про під­стави та порядок арешту майна див. коментар до глави 17 (ст.ст. 170-175) КПК.

3. У разі застосування арешту майна для забезпечення кримінального провадження (забезпечення цивільного позову про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди або можливої конфіскації майна) слід­чий суддя чи суд зобов'язаний застосувати такий спосіб арешту майна, який не призведе до зупинення або надмірного обмеження правомірної підприєм­ницької діяльності підозрюваного, обвинуваченого чи цивільного відповідача або інших наслідків, які суттєво можуть позначитися на інтересах інших осіб, зокрема співвласників майна (ч. 4 ст. 173 КПК).

4. Неповернення тимчасово вилученого у підозрюваного майна може бути оскаржене до слідчого судді (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК), а арешт майна підозрюва­ного, обвинуваченого чи цивільних відповідачів - до апеляційного суду (п. 9 ч. 1 ст. 309 КПК).

5. У кримінальному провадженні позбавлення права власності - конфіс­кація всього або частини майна можливе лише на підставі вироку суду, яким обвинуваченого визнано винним у вчинені тяжкого або особливо тяжкого кри­мінального правопорушення (злочину) і за умови, що таке додаткове покарання передбачене санкцією відповідної норми Особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 59 КК України).

6. Шкода (матеріальна й моральна), завдана особі в результаті незаконного накладення арешту на майно чи незаконної його конфіскації, підлягає відшко-

дуванню на підставі ст. 130 КПК та Закону України «Про порядок відшкодуван­ня шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокура­тури і суду» (в редакції Закону України від 13 квітня 2012 p.).

С т а т т я 17. Презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини

1. Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального право­порушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

2. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кри­мінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обви­нувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.