1. Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена по­вага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

2. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого по­водження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

3. Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені зако­ном, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження.

1. Засада поваги до людської гідності своє чітке закріплення в окремій конкретизованій нормі КПК одержала вперше попри те, що у вітчизняній кри-

48

міняльній процесуальній доктрині засада поваги до честі та гідності учасни­ків процесу виводилась із низки статей Кримінально-процесуального кодексу 1960 р. Поява у КПК 2012 р. коментованої норми-засади обумовлена, насампе­ред, конституційною тезою про те, що людина, її життя і здоров'я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції України). Необхідність виділення коментованої засади у кримінальному провадженні як загальної обумовлена ще й тим, що у цьому виді проваджень кримінальні процесуальні відносини характеризують­ся здебільшого імперативним методом правового регулювання (це відносини влади і підпорядкування), в процесі яких застосовуються до окремих учасників провадження заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, вчиняються слідчі (розшукові), в тому числі й негласні, дії, які пов'язані з певним впливом на окремих учасників провадження (підозрюваних, обвинувачених, свідків, по­терпілих), а в деяких випадках - і з обмеженням їх прав та свобод. Все це ви­магає від органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду суворо дотримуватися засади верховенства права і законності у зазначених від­носинах та поваги до честі і гідності підпорядкованої у цих відносинах сторони - фізичної особи, поваги до її прав і свобод.

2. Честь і гідність фізичної особи є особистими немайновими правами, що забезпечують її соціальне буття. Кожна особа має право на повагу до її гідності та честі, які є недоторканними, а у випадку їх порушення - на їх захист судом (ст. 297 Цивільного кодексу України). Гідність людини - це внутрішня само­оцінка особою своїх якостей, усвідомлення власної цінності як особистості, своєї значимості в навколишньому середовищі. Честь - це категорія, під якою розуміється зовнішня оцінка особи з боку суспільства чи соціальної групи, чле­ном якої вона є. Названі категорії, не будучи тотожними, все ж є близькими і взаємозалежними. Вони визнані в Україні найвищою соціальною цінністю. Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть порушуватись названі особисті немайнові права лю­дини.

3. Засада поваги до людської гідності під час кримінального провадження знаходить свою реалізацію у багатьох положеннях коментованого Кодексу, зо­крема: а) недопустимість доказів, одержаних внаслідок істотного порушення прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України, її законами та між­народно-правовими актами, визнаними Україною, зокрема, одержаних внаслі­док катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність осо­би, поводження або погрози застосування такого поводження (див. коментар до ч. 2 ст. 87 КПК); б) недопустимість застосування приводу до неповнолітньої особи, вагітної жінки, інвалідів першої або другої груп, особи, яка одноосібно виховує дітей віком до шести років або дітей-інвалідів; в) заборона під час ви­конання ухвали слідчого судді чи суду про привід особи застосовувати захо­ди фізичного впливу, які перевищують міру, необхідну для виконання ухвали, та заходи, які можуть завдати шкоди здоров'ю особи тощо (див. коментар до

49

ст. 143 КПК); г) покладення на сторону обвинувачення обов'язку довести перед слідчим чи судом необхідність застосування до підозрюваного (обвинувачено­го) запобіжного заходу, а в разі їх клопотання про застосування конкретного запобіжного заходу - довести, що більш м'які заходи не можуть забезпечити мету їх застосування (ч. З ст. 176, ч. 1 ст. 183, п. 6 ч. 1 ст. 184, ч. 5 ст. 199 КПК); г) заборона застосування електронного засобу контролю до підозрюваного чи обвинуваченого, якщо його застосування суттєво порушить нормальний уклад життя особи, спричинить значні незручності у його носінні або може станови­ти небезпеку для життя та здоров'я особи (ч. 4 ст. 195 КПК); д) покладення на слідчого суддю обов'язку зафіксувати чи прийняти від затриманої особи заяву про застосування до неї насильства під час затримання чи триманні у відповід­ній установі та забезпечити невідкладне проведення її судово-медичного об­стеження і доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження цих фактів (ч. 6, 7 ст. 206 КПК); є) заборона продовжувати допит особи (підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого) без перерви понад дві години, а в цілому понад вісім годин на день (ч. 2 ст. 224 КПК), а допит малолітньої чи неповнолітньої особи - понад одну годину, а загалом - понад дві години на день (ч. 2 ст. 226 КПК); є) особистий обшук має бути проведений особою тієї ж статі (ч. 5 ст. 236 КПК); ж) проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижується їх честь і гідність та не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); з) освідування особи (підозрюваного, свідка, потерпілого), яке супроводжується оголенням освіду-ваної особи, здійснюється особами тієї ж статі. При цьому не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров'я. До зображення шляхом фотографування, відеозапису чи інших технічних засобів, демонстрування якого може розглядатись як образа для освідуваної особи, до­ступ має лише суд під час судового розгляду (див. коментар до ст. 241 КПК); и) заборона під час підготовки та проведення заходів з такої негласної слід­чої (розшукової) дії як контроль за вчиненням злочину підбурювати особу на вчинення злочину з метою його подальшого викриття, допомагати особі вчи­нити злочин, який би вона не вчинила, якби слідчий цьому не сприяв, або з цією метою впливати на її поведінку насильством, погрозами, шантажем (ч. З ст. 271 КПК); і) надання головуючому в судовому розгляді права зупинити ви­ступ учасника судових дебатів, якщо він після зауваження повторно допустив висловлювання образливого або непристойного характеру (ч. 6 ст. 364 КПК); ї) покладення на слідчого, прокурора, слідчого суддю і суду обов'язку у кримі­нальному провадження неповнолітніх, здійснювати процесуальні дії в порядку, що найменше порушує звичайний уклад життя неповнолітнього та відповідає його віковим та психологічним особливостям, уникати негативного впливу на нього (ч. 2 ст. 484 КПК) тощо.

4. Частина 2 коментованої статті, конкретизуючи зміст першої її частини, забороняє під час кримінального провадження піддавати особу, яка залучається

50

до його сфери, а) катуванню; б) жорстокому; в) нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню; г) вдаватися до погроз засто­сування такого поводження; г) утримувати особу у принизливих умовах; д) при­мушувати до дій, що принижують її гідність. Ця норма КПК також грунтується на вимогах ст. 28 Конституції України, згідно з якою кожна особа має право на повагу до її гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, не­людському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ця вимога Основного Закону, своєю чергою, основою має міжнародно-правові акти, визнані Україною, які забороняють вчиняти під час кримінального про­вадження перераховані дії.

5. До міжнародно-правових актів, які обумовлюють вимоги ст. 28 Консти­туції України, насамперед, належать Загальна декларація прав людини 1948 р. (ст. 5) та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 7), Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження чи покарання 1975 р. Крім того, на міжнародному рівні прийняті і діють багатосторонні договори (конвенції, декларації), які спеціально присвячені засаді поваги до людської гід­ності під час кримінального провадження та виконання покарань недопущення її порушення. Ці міжнародно-правові акти визнані Україною і є складовими частинами національного законодавства. До них, зокрема, належать: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р. (ратифікована Україною 24 лютого 1987 p.); Європей­ська конвенція про запобігання тортурам чи нелюдському або такому, що при­нижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р. (Україна приєдналась 2 травня 1996 p., ратифікована 24 січня 1997 р. і набула чинності для України 1 вересня 1997 p.); Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 3).

6. Юридичне визначення поняття «катування» (синонім - тортури) міс­тить як законодавство України, так і міжнародно-правові акти, чинні в Україні. Стаття 127 КК України, формулюючи об'єктивну сторону злочину «катуван­ня», визначає його як умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізич­ного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі отримати від нього або іншої особи інфор­мацію, свідчення чи визнання, покарати його за дії, які він скоїв або у скоєнні яких підозрюється, або залякування його чи інших осіб.

Цей склад злочину «катування» у поєднанні з іншими, зокрема з «побоями і мордуванням» (ст. 126 КК), найбільш рельєфно виражають зневагу до людської гідності. Подібне, але дещо ширше формулює поняття «катування» ст. 1 Кон­венції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижу­ють гідність, видів поводження і покарання 1984 р. За нею «катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі спричиняється сильний біль або страждання,

51

фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи інши­ми особами, які виступають як офіційні, чи і їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. До цього терміна не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи ви­кликаються ними випадково». Останнє речення наведеної міжнародно-правової норми враховує ту обставину, що в деяких випадках, визначених у законі, компе­тентні державні органи вправі ухвалювати рішення та вчиняти дії, які хоча й за­вдають особі моральних чи фізичних переживань і страждань, але грунтуються на законі і обумовлюються необхідністю досягнення соціально значущої мети. Йдеться, насамперед, про кримінальне провадження, де широко застосовуються заходи забезпечення, в тому числі й запобіжні заходи, вчиняються слідчі (роз­шукові) дії, які обмежують до певної міри конституційні права і свободи людини та завдають їй фізичних і моральних страждань. Проте ці дії та рішення не ви­знаються такими, що принижують гідність людини.

7. Стандарти катування (тортур) та жорстокого, нелюдського і такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання та критерії їх визначення сформульовані Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) у своїх рішеннях, ухвалених у результаті тлумачення й застосування ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція не дає визначення поняття «катування», а формулює заборону, згідно з якою нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. При цьому Суд відзначає, що катування є обтяжуючою, навмисною формою жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводжен­ня чи покарання.

8. Поняття «катування» охоплює такі ознаки: 1) спричинення людині сильного фізичного болю або страждання; 2) спричинення такого болю і страждань навмисне; 3) спричинення такого болю і страждань цілеспрямова­но з метою одержання відомостей (інформації), зізнання, приниження, образи тощо; 4) спричинення сильного фізичного болю і/або страждань службовими особами, які здійснюють кримінальне провадження, або іншими особами, які діють за їх вказівкою, з їх відома чи згоди або підбурювання.

9. Європейський суд з прав людини, застосовуючи у своїх рішеннях ст. З Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кваліфікував як «катування» такі діяння:

а) застосування електрошоку до допитуваної особи;

б) побиття підозрюваного, обвинуваченого, який був затриманий чи взя­тий під варту, чи іншого учасника провадження, що мало наслідком утворення гематом, церебральних порушень, які призвели до тривалого зниження функцій мозку, разом із ненаданням понад добу медичної допомоги;

52

в) побиття, погрози проти життя і здоров'я членів сім'ї, сексуальні заля­кування і приниження (зґвалтування), які разом узяті викликають страждання;

г) застосування особливо ганебної форми жорсткого поводження - «фа-лаки» (нанесення ударів по ступнях ніг тупим знаряддям) з метою одержання відповідної інформації або залякування;

г) застосування удаваних розстрілів та погроз у розстрілі;

д) насильницьке годування із застосуванням приборкувальних засобів (наручників, ротозширювачів, спеціальних трубок для введення в стравохід) та фізичної сили для подолання опору жертви.

10. Нелюдське поводження в тлумаченні Судом означає таке, що має на­вмисний характер, застосовується щоразу протягом кількох годин поспіль, за­вдає якщо не реальні тілесні ушкодження, то принаймні найсильніші фізичні і душевні страждання. Заборонені методи допитів, застосування яких завдає якщо не тілесні ушкодження, то істотних фізичних і психічних страждань, або які здатні призвести до гострих психічних розладів також підпадають під не­людське поводження. Таке поводження визначається судом у кожному конкрет­ному випадку залежно від обставин, у яких воно відбувалось.

11. При визначенні жорстокості, яка завдає болю чи страждань, суд ви­ходить з того, що вона є «мінімумом суворості», необхідної для застосування ст. З Конвенції. За своєю природою вона є відносною і залежить від обставин справи, як-от: тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а за певних обставин береться до уваги ще й стать, вік і стан здоров'я тощо.

Враховуючи те, що Конвенція за висловом Суду є «живим інструментом», який має тлумачитися в світлі умов сьогодення, певні діяння, які в минулому кваліфікувалися як «нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження» на противагу «катуванню» можуть розглядатись інакше в майбутньому. При цьому Суд виходить з того погляду, що «високі стандарти, які постійно підви­щуються стосовно захисту прав людини і основоположних свобод, вимагають відповідної і незмінної рішучості в оцінці основних цінностей демократичного суспільства». Це означає, що поріг мінімальної жорстокості при оцінці нена­лежного поводження з часом знижується і вимагає більшої суворості в оцінці порушень ст. З Конвенції.

12. Оцінюючи докази, пов'язані з порушенням ст. З Конвенції, Суд засто­совує стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Згідно з цим стандартом, якщо особа перебуває під контролем держави (під вартою), то в цьому випад­ку виникає переконлива презумпція факту нанесення тілесних пошкоджень, завданих особі під час її знаходження під контролем держави. В такому разі тягар доведення факту, що тілесні пошкодження особі не були заподіяні з вини працівників органів, які утримували особу під вартою, лягає на органи держа­ви. Вони мають довести Судові, що застосування фізичної сили до особи було правомірним і необхідним, або що тілесні ушкодження особи з'явилися у неї цілком з іншої причини, аніж через негуманне поводження з нею під час пере­бування під вартою.

53

13. Частина 3 коментованої статті надає право кожному учаснику кримі­нального провадження, який вважає, що його людська гідність, права, свободи та інтереси були порушені органами та службовими особами, які ведуть про­вадження, захищати їх усіма незабороненими законом засобами. Це положення ґрунтується на конституційній нормі про захист прав і свобод людини і грома­дянина, зокрема, на ч. 5 сі. 55 Конституції України, згідно з якою кожен ма< право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і сво­боди від порушень і протиправних посягань.

Незаборонені законом засоби можна кваліфікувати на кілька груп. Насам­перед, це засоби, які визначені самою Конституцією України (ч. 5 ст. 29, ч. 4 ст. 32, ст. 34, ст. 40, ст. 55). Вони надають особі право оскаржувати дії до суду та інших органів державної влади, звертатись до громадськості (громадських фор­мувань) та засобів масової інформації з відповідними повідомленнями і заява­ми, застосовувати пікетування тощо. Незаборонені законом засоби передбачені чинним, передусім кримінальним законодавством, зокрема: правом на необхід­ну оборону (ст. 36 КК України), правом на крайню необхідність (ст. 39 КК). Законодавством передбачено право особи володіти зброєю та застосовувати її для самооборони й захисту власності в межах необхідної оборони і самообо­рони. Третю групу незаборонених законом засобів захисту становлять засоби, передбачені міжнародно-правовими актами, визнаними Україною. Основним з них є оскарження дій і рішень органів, які ведуть кримінальне провадження, до Європейського суду з прав людини.

14. У кримінальному провадженні засобом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів учасників провадження (підозрюваних, обвинуваче­них, потерпілих, свідків тощо) є прокурорський нагляд за законністю дій та рішень органів досудового розслідування, в процесі якого прокурор наданими йому процесуальними засобами не допускає або усуває допущені незаконні порушення прав і законних інтересів учасників провадження. Але найбільш ефективним засобом захисту названих соціальних цінностей у кримінальному провадженні є оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора на досудовому розслідуванні до слідчого судді (див. коментар до ст. 303 КПК), в окремих випадках до суду, який розгляне їх під час підготовчого судового за­сідання, чи апеляційного суду (ч. 8 ст. 284, ч. 5 с 288, ч. 2, 3 ст. 303 КПК тощо).

15. Рішення суду першої інстанції, яким, на думку учасника провадження, нанесена шкода його людській гідності, порушені його права і свободи, оскар­жуються в апеляційному порядку, а рішення першої і апеляційної інстанції - в касаційному порядку. Процесуальними способами захисту людської гідності, прав і свобод учасників провадження є також перегляд судових рішень за ново-виявленими обставинами (глава 34 КПК) та у встановлених законом випадках - Верховним Судом України (глава 33 КПК).

16. Окремим способом захисту людської гідності, прав, свобод та інтересів, порушених під час здійснення кримінального провадження, є відшко­дування (компенсація) моральної і матеріальної шкоди, завданої його учаснику

54

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Такий спосіб захисту грунту­ється на ст. 56 Конституції України, передбачений ст. 130 КПК (див. коментар до неї), ст. 1176 Цивільного кодексу України та регулюється Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними ді­ями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» від 1 грудня 1994 p., виданим на його основі наказом Міністерства юстиції України, Ге­неральної прокуратури України, Міністерства фінансів України від 6 березня 1996 р. «Про затвердження положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудово­го розслідування, прокуратури і суду», та Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 р. Роз'яснення щодо реалізації цього способу захисту дав і Верховний Суд України у постановах його Пленуму, зокрема: від 31 березня 1995 р. з наступними змінами «Про су­дову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (п.п. З, 9, 10^і).

Стаття 12. Забезпечення права на свободу та особисту недоторкан­ність

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пе­ресування в іншій спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кри­мінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, перед­бачених цим Кодексом.

2. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчи­ненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в найкоротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту за­тримання їй не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою.

3. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримаєть­ся під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

5. Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересування в іншій спосіб під час кримінального провадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягне за собою відповідальність, установлену законом.

55

1. Засада, закріплена у коментованій статті, сформульована на основі ст. 29 Конституції України, п.п. 1, 2 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р., ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 р. та норм інших міжнародних договорів за участі Украї­ни. Конституція України встановила: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ч. 1 ст. 29). Поняття «свобода і особиста недотор­канність» при цьому означає не свободу загалом, яка охоплює сукупність осо­бистих, політичних та інших конституційних свобод, а свободу від фізичного або психічного примусу, свободу дій і прийняття рішень у дозволених право­вими і моральними нормами межах, можливість розпоряджатися собою і не знаходитися під контролем неособистих, зовнішніх чинників, свободу (вільне) пересування в просторі. Обмеження права особи на свободу і особисту недо­торканність, насамперед, є обмеженням свободи дій і пересування особи вна­слідок прямого фізичного або психічного примусу.

2. Право особи на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним. У передбачених законом випадках, особливо у кримінальному провадженні, вони можуть бути обмежені у зв'язку з необхідністю захисту свободи інших та соціально значимих цінностей, які становлять завдання кримінального про­вадження (див. коментар до ст. 2 КПК). Стаття 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, закріплюючи право людини на свободу й особисту недоторканність («Жодна людина не може бути позбавлена волі інак­ше ніж відповідно до процедури, встановленої законом»), встановлює випадки, коли таке право особи може бути обмежене шляхом примусових дій уповно­важених державою органів. Зокрема, це такі випадки, як: а) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом; б) законний арешт або за­тримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечен­ня виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; в) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчинен­ні правопорушення або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення або її втечі після його вчинення; г) затримання неповнолітньої людини на підставі законного розпорядження з метою виховно­го нагляду або законне затримання неповнолітньої людини з метою забезпечен­ня її присутності перед компетентним судовим органом; ґ) законне затримання людей для запобігання розповсюдженню інфекційних захворювань, людей пси­хічно хворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг; д) законний арешт або за­тримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконному в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстра­диції.

3. Встановлюючи випадки обмеження права на свободу та особисту недо­торканність, Конвенція передбачає умови, які мають бути дотримані під час об­межень, щоб їх можна було контролювати законом. Забезпечення дотримання цих умов покладається насамперед на суд (суддю). До таких умов належать: 1) кожна

56

заарештована людина повинна негайно бути поінформованою зрозумілою для неї мовою про підстави її арешту і про будь-яке обвинувачення проти неї; 2) кожна людина, заарештована або затримана згідно з положеннями пункту «в» цього ко-ментаря до ч. 2 ст. 12, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судо­вий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд; 3) кожна людина, позбавлена волі внаслідок арешту або затримання, має право на швидкий розгляд судом законності її затримання і на звільнення, якщо затримання є неза­конним; 4) кожна людина, яка стала жертвою арешту або затримання на порушен­ня положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування збитків.

4. Коментований Кодекс, дотримуючись вимог Конституції України, Кон­венції та інших міжнародних актів, встановлює у кримінальному провадженні такі обмеження права на свободу та особисту недоторканність:

1) затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопору­шення як тимчасовий запобіжний захід (ч. 2 ст. 176, ст. 208 КПК);

2) затримання підозрюваного, обвинуваченого з метою приводу для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (ч. 1 ст. 188 КПК);

3) затримання в Україні особи, яка розшукується іноземною державою у зв'язку із вчиненням нею кримінального правопорушення (ст. 582 КПК), та за­стосування до неї тимчасового арешту (ст. 583 КПК);

4) застосування до підозрюваного, обвинуваченого таких запобіжних за­ходів, як домашній арешт (ст. 181 КПК) та тримання під вартою (ст. 183 КПК);

5) покладення на підозрюваного чи обвинуваченого у разі застосування до нього запобіжного заходу - особистого зобов'язання - обов'язку: а) не відлуча­тися без дозволу слідчого, прокурора або суду із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває (п. 2 ч. 5 ст. 194 КПК); б) не відвідувати місця визначені слідчим суддею або судом (п. 5 ч. 5 ст. 194 КПК); в) здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон чи інші документи, які дають право виїзду з України чи в'їзду до неї (п. 8 ч. 5 ст. 194 КПК);

6) примусове поміщення особи до лікувального закладу для проведення стаціонарної медичної чи психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 197, ч. З ст. 242, ч. 2 ст. 509 КПК);

7) поміщення дитини, яка вчинила суспільно небезпечне діяння у віці від 11-ти років до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відпові­дальність, до приймальника-розподільника на строк до 30-ти днів та його про­довження ще до 30-ти днів (ч. 4 ст. 499 КПК);

8) тримання особи під вартою в Україні, коли є рішення компетентного органу іноземної держави про взяття її під варту або призначення їй покарання у вигляді позбавлення волі, якщо ця особа транзитно перевозиться територією України або тимчасово видана в Україну (див. коментар до ст. 580 КПК);

57

9) застосування екстрадиційного арешту до особи, яка вчинила злочин за межами України, але була затримана в Україні і до якої був застосований тим­часовий арешт (ст. 583 КПК), після надходження запиту органу іноземної дер­жави про її видачу (див. коментар до ст. 584 КПК).

5. Частина 2 коментованої статті у світлі вимог ч. 2 ст. 29 Конституції України та ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних сво­бод встановлює гарантії недопущення свавільного (без передбачених законом підстав та дотримання встановленого ним порядку) обмеження свободи осо­би та її недоторканності під час кримінального провадження. Ними зокрема є: а) обмеження свободи та особистої недоторканності учасника провадження можливе лише у встановлених КПК випадках, з дозволу і під контролем суду; б) негайне (в найкоротший строк, але не пізніше 60-ти годин з моменту за­тримання особи без ухвали слідчого судді - ч. 2 ст. 211 КПК, сорока восьми годин з часу доставки до місця кримінального провадження особи, яка була оголошена в міжнародний розшук - ч. 6 ст. 193 КПК, не пізніше 36-ти годин з моменту затримання особи на підставі ухвали слідчого судді про дозвіл на затримання з метою приводу - ч. 1 ст. 191 КПК доставления затриманої особи до слідчого судді для з'ясування законності та обгрунтованості її затримання, а також підставності для подальшого тримання під вартою; в) встановлення строку - 72 годин (3 доби) з моменту затримання, протягом якого слідчий суддя чи суд має перевірити обгрунтованість затримання (у разі, якщо воно відбулось без їх ухвали) та ухвалити рішення про звільнення затриманого чи тримання його під вартою.

6. Обмеження права на свободу та особисту недоторканність деяких осіб, які виконують важливі державні функції, зокрема, їх затримання, взяття під варту чи під домашній арешт здійснюється в особливому порядку (див. комен­тар до ст. 482 та ч. 8 ст. 191 КПК).

7. Кожній затриманій, взятій під варту чи інакше позбавленій свободи осо­бі має бути негайно роз'яснено зрозумілою для неї мовою, що стало підставою для обмеження її свободи та особистої недоторканності, і якими правами у цьо­му зв'язку вона володіє (ч. 4 ст. 208 КПК). Затриманій особі має бути нада­на можливість негайно повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи. Лише у випадку наявності обгрунтованої підозри, що при повідомленні про затримання ця особа може зашкодити досудовому розслідуванню, повідомлення має бути здійснене уповноваженою службовою особою (див. коментар до ст. 213 КПК).

8. Частина 4 коментованої статті містить вимогу негайно звільнити кожну особу, яка тримається під вартою або позбавлена свободи в інший спосіб, якщо закінчився строк перебування її під вартою чи іншим способом обмежена її свобода. Обов'язок слідчого судді щодо захисту прав людини полягає в тому, що він зобов'язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не доведе: 1) існування перед­бачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді чи

58

суду; 2) неперевищення граничного строку тримання під вартою; 3) відсутність зволікання у доставленні особи до суду (ч. 5 ст. 206 КПК).

Своєю чергою, начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти підозрюваного, обвинуваченого, стосовно якого на день закінчення строку ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення строку тримання під вартою, не надійшла їх ухвала про про­довження такого строку. Внесення застави, визнаної слідчим суддею чи судом в ухвалі про застосування до підозрюваного чи обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, також зобов'язує начальника установи попереднього ув'язнення негайно звільнити їх з-під варти. Вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попереднього ув'язнення (ст. 20 Закону України «Про попереднє ув'язнення» від 30 червня 1993 р. в редакції Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям КПК Украї­ни» від 13 квітня 2012 p.).

9. В ч. 5 коментованої статті міститься нагадування, що особи, які під час кримінального провадження безпідставно або з порушенням порядку здійсни­ли затримання або взяття під варту якої-небудь людини, мають нести встанов­лену законом відповідальність аж до кримінальної.

Стаття 13. Недоторканність житла чи іншого володіння особи 1. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння осо­би, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим судо­вим рішенням, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

1. Зміст цієї засади випливає із ст. 30 Конституції України, ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Згідно з на­званими актами і закріпленою у коментованій статті нормою-засадою ніхто не впра­ві проникати до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи об­шуку інакше як за вмотивованим рішенням суду, крім випадків, передбачених КПК.

2. У контексті коментованої статті під «житлом» необхідно розуміти будь-яке приміщення, в якому не лише постійно проживає особа, а й яке є місцем її тимчасового проживання або перебування (ч. 2 ст. 233 КПК). Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про деякі питання за­стосування судами України законодавства при дачі дозволів на тимчасове об­меження окремих конституційних прав і свобод людини і громадянина під час здійснення оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства» від 28 березня 2008 p., під житлом у значенні кримінального провадження слід розуміти: 1) особистий будинок з усіма приміщеннями, які призначені для по­стійного чи тимчасового проживання в них, а також ті приміщення, які хоч і не призначені для постійного чи тимчасового проживання в них, але є складовою будинку; 2) будь-яке житлове приміщення, незалежно від форми власності, яке

-59

належить до житлового фонду і використовується для постійного або тимча­сового проживання (будинок, квартира в будинку будь-якої форми власності, окрема кімната в квартирі тощо); 3) будь-яке інше приміщення або забудова, які не належать до житлового фонду, але пристосовані для тимчасового про­живання (дача, садовий будинок тощо).

Водночас, Пленум Верховного Суду у згаданій постанові зазначив, що згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судам необхідно враховувати, що відповідно до практики Європейського суду з прав людини поняття «житло» у п. 1 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод охоплює не лише житло фізичних осіб. Воно може поши­рюватися на офісні приміщення, які належать фізичним особам, а також офіси юридичних осіб, їх філій та інші приміщення.

3. Під «іншим володінням» особи, як роз'яснив Пленум Верховного Суду у згаданій постанові, слід розуміти такі об'єкти (природного походження та штучно створені), які за своїми властивостями дають змогу туди проникнути і зберегти або приховати певні предмети (речі, цінності). Ними можуть бути, зокрема, земельна ділянка, сарай, гараж, інші господарські будівлі та будівлі побутового, виробничого та іншого призначення, камера сховища вокзалу (ае­ропорту), індивідуальний банківський сейф, автомобіль тощо.

4. Недоторканність житла чи іншого володіння особи не є абсолютною. Під час кримінального провадження органи, які здійснюють досудове розслі­дування (слідчий) і прокурор вправі увійти до них і провести обшук чи огляд лише на підставі ухвали слідчого судді. Без такої ухвали вони можуть вчини­ти ці слідчі (розшукові) дії лише у невідкладних і визначених КПК випадках, пов'язаних із: а) врятуванням життя людей чи майна (при цьому загроза життю чи майну повинна бути реальною: крики про допомогу, постріли, погрози на­падників тощо); б) безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (переслідування «по гарячих слідах»).

Окремий випадок проникнення до житла чи іншого володіння особи без згоди їх володільця і без ухвали слідчого судді передбачений Законом України «Про боротьбу з тероризмом» від 20 березня 2003 р. Згідно із його ст. 15 (п. 6) особи, які залучені до проведення антитерористичної операції, вправі входити (проникати) в житло та інше приміщення, на земельні ділянки, що належать громадянам, під час припинення терористичного акту та при переслідуванні осіб, які підозрюються у вчиненні такого акту, на територію та в приміщення підприємств, установ і організацій, перевіряти транспортні засоби, якщо зволі­кання з цим може спричинити тяжкі наслідки.

5. Наявність цих підстав має бути перевірена слідчим суддею за клопотан­ням прокурора відразу після проведення обшуку чи огляду названих об'єктів. Відсутність такого клопотання або встановлення слідчим суддею відсутності невідкладності проведення обшуку чи огляду тягне за собою втрату допусти­мості одержаних при цьому доказів (див. коментар до ст. 233, ч. 2 ст. 237 КПК).

60

6. Без ухвали слідчого судді, але за добровільною згодою володільця жит­ла чи іншого володіння, в них може бути проведена така слідча (розшукова) дія, як слідчий експеримент (ч. 5 ст. 240 КПК).

7. Без дозволу володільця чи ухвали слідчого судді входити до житла підо­зрюваного чи обвинуваченого, до яких був застосований запобіжний захід у ви­гляді домашнього арешту, мають право працівники органів внутрішніх справ з метою контролю за його поведінкою та вимагати усних чи письмових пояснень з питань, пов'язаних із виконанням покладених на нього зобов'язань. При цьо­му вони вправі використовувати електронні засоби контролю (ч. 5 ст. 181 КПК).

8. Слідчому, прокурору, співробітнику оперативного підрозділу (якщо останні проводять слідчі (розшукові) дії, включаючи негласні, за письмовим дорученням слідчого чи прокурора) заборонено збирати докази у кримінально­му провадженні шляхом проникнення до житла чи іншого володіння особи під надуманими приводами (перевірки дотримання правил протипожежної безпе­ки, правил зберігання мисливської зброї тощо). Одержані в такий спосіб докази не можуть бути допущені в кримінальне провадження.

9. Незаконне проникнення до житла чи іншого володіння особи, незакон­не проведення в них огляду або обшуку є злочином, передбаченим ст. 162 КК України («Порушення недоторканності житла»).

Стаття 14. Таємниця спілкування