Тема 1. Предмет, історія та завдання психодіагностики.

(Лекція – 2 год., семінар – 2 год.)

Методичні поради до вивчення теми

Вивчення цієї теми потребує звернення не лише до підручників, але й до першоджерел, тобто робіт тих авторів, яких можна назвати класиками психології. Слід усвідомити, що психодіагностика - це область психологічної науки і одночасно важлива частина психологічної практики, яка пов'язана з розробкою і використанням різноманітних методів розпізнавання та вимірювання індивідуальних психологічних особливостей людини. Сам по собі термін «діагностика» утворений від грецьких слів («діа» і «гнозіс») і буквально тлумачиться як «розрізняльне пізнання».

Психодіагностика виступає безпосереднім теоретичним підґрунтям практичної діагностичної діяльності психолога. Як наукова дисципліна вона: вивчає психологічну природу психічних явищ та принципову можливість їхнього наукового оцінювання; відповідність психодіагностичних засобів прийнятим загальнонауковим та методологічним вимогам; розробляє основні процедури конструювання та перевірки науковості діагностичного інструментарію; вивчає достовірність результатів психологічної діагностики. Виходячи з цього, предметом психодіагностики є принципи діагностування, методи та методики дослідження та психометричні нормативні вимоги до їхньої розробки, адаптації та використання.

Психодіагностика як практична діяльність визначає професійні вимоги, що висуваються до психолога-психодіагноста, до рівня його професійних знань, умінь і навичок, пов’язаних із практичним застосуванням діагностичних методів, а також до умов проведення психодіагностичної роботи. Часто психодіагностика виступає як окрема, цілком самостійна сфера діяльності, метою якої стає постановка психологічного діагнозу. У всіх областях застосування психодіагностика вирішує ряд типових для неї завдань:

1. Встановлення наявності у людини тієї або іншої психологічної властивості або особливості поведінки.

2. Визначення ступеня розвитку даної властивості, її вираження в кількісних і якісних показниках.

3. Опис психологічних і поведінкових характеристик людини, що діагностується.

4. Порівняння ступеня розвитку властивостей, що вивчаються, у різних людей.

Перераховані вище завдання вирішуються або комплексно, або кожна окремо залежно від цілей конкретного дослідження.

Зверніть увагу на те, що основними методологічними принципами психодіагностики як й психології є:

- принцип відображення (адекватне відображення навколишнього світу забезпечує людині ефективну регуляцію його діяльності);

- принцип розвитку (орієнтація на вивчення умов виникнення психічних явищ, тенденцій їх зміни, якісних і кількісних характеристик цих змін);

- принцип єдності свідомості і діяльності (свідомість формується та виявляється у процесі діяльності людини, діяльність, у свою чергу, регулюється свідомістю, психікою).

Розглядаючи проблему структури та предмету психодіагностики, важливо запам’ятати, що за думкою Я.Лаака в ній можна виділити чотири компоненти[13, C. 27]:

1) теорію тестів або психометрію;

2) тести і процедури, створені відповідно до теоретично обґрунтованих конструктів, наприклад, таких, як риси особистості, моделі поведінки або емоційні характеристики;

3) теорії, що описують індивідуальні відмінності, особливості середовища, а також теоретичні уявлення про розвиток;

4) процес психодіагностичного обстеження.

Усередині кожного компоненту можна виділити три рівні уявлень про діагностику:

1. Перший рівень - це практичні знання, тобто побутові уявлення людей про людину і його розвиток.

2. Другий рівень пов'язує основні теоретичні положення психологічної науки (теорії індивідуальних відмінностей і теорії розвитку) з діагностикою.

3. Третім рівнем є математичне моделювання важливих для психодіагностики психологічних феноменів.

Передбачається, що все ці три рівні взаємозв'язані, але спроби звести їх до якогось одного, найбільш значущого, неспроможні. Кожен рівень аналізу має свою власну логіку і здатний внести самостійний внесок до розуміння людської поведінки. Різними шляхами вони ведуть до побудови системи знань.

Переходячи до вивчення питання про історію становлення психодіагностики слід зазначити, що спроби виявлення індивідуально-психологічні особливості особистості з метою відбору на державні посади, які спиралися на життєвий досвід, випробування та інтуїцію, зустрічаються вже за часи стародавніх цивілізацій (Вавилон, Єгипет, Китай, Греція). Наприкінці ХІХ століття під впливом запитів практики відбувається становлення наукової психодіагностики, розвиток якої пов’язаний насамперед із зародженням диференціальної психології та впровадженням об’єктивних експериментальних методів (Ф. Гальтон, Е. Крепелін, Дж. Кеттелл, А. Біне, О.Ф. Лазурський, Г.І. Россолімо та ін.).

Зростання промисловості, залучення великих мас людей до процесу виробництва, потреба у висококваліфікованих робітниках змушували промисловців звернутися до професійного відбору, в зв’язку з чим на початку ХХ століття склалися сприятливі умови для виникнення тестології та впровадження у практику тестових методик.

Поняття “психодіагностика” вперше було введене Г. Роршахом у 1921 році для позначення знайденої ним технології виявлення рис особистості проективною методикою «Чорнильні плями». З часом зміст цього поняття значно розширюється: під психологічною діагностикою починають розуміти все, що пов’язано з вимірюванням індивідуально-психологічних відмінностей. У вітчизняній психології поняття психодіагностика починає використовуватись для позначення відповідної області досліджень наприкінці 60-х років ХХ століття. У 40–50-ті роки ХХ століття в світовій психодіагностиці формуються основні діагностичні підходи та практично завершується розробка всіх найбільш відомих тестів (шкали вимірювання інтелекту Д. Векслера, тест Г. Роршаха, опитувальник 16 факторів особистості Р. Кеттелла, тест тематичної апперцепції Х. Моргана та Г. Мюррея, Мінесотський багатоаспектний особистісний опитувальник С. Хатуея та Дж. Мак-Кінлі, MMPI тощо).

Подальший розвиток психодіагностики призвів до формування таких альтернативних підходів: індивідуально-психологічного (психодіагностика має вивчати індивідуально-психологічні відмінності, які визначають варіативність поведінки) та ситуаційного (психодіагност має аналізувати ситуації, в яких здійснюється поведінка); номотетичного (виявлення та вимірювання загальних для всіх людей властивостей особистості за допомогою стандартизованих вимірювальних процедур з наступним зіставленням із нормою) та ідіографічного (розуміння індивідуальних особливостей особистості на основі використання діалогічних, проективних та подібних технік).

У розвитку вітчизняної психодіагностики можна виокремити 2 періоди. Перший період припадає на 20–30-ті роки ХХ століття. В цей час у народній освіті, профорієнтації та профвідборі масово використовувались тести, які або запозичувались із західної психодіагностики або створювались дослідниками власноруч. У ці роки у психодіагностиці плідно працювали М.Я. Басов, П.П. Блонський, Л.С. Виготський, С.Г. Геллерштейн, Н.Д. Левітов, І.П. Шпільрейн та ін., котрі висунули низку прогресивних та цінних ідей, які зберігають своє значення й у наш час. Проте постанова ЦК ВКП (б) “Про педологічні збочення в системі наркомосвіти” (1936 р.) майже на 40 років припинила тестові психодіагностичні дослідження в СРСР.

Другий період розвитку вітчизняної психодіагностики розпочався в 60–70-ті роки ХХ століття дискусіями про місце психологічної діагностики в системі наукового знання (О.М. Леонтьєв, О.Р. Лурія, О.О. Смирнов). Поступово ці дискусії переростають у зважений науковий аналіз існуючих проблем та пошук шляхів їх вирішення (С.Я. Рубінштейн, Л.Ф. Бурлачук, В.М. Блейхер, Ю.З. Гільбух, К.М. Гуревич, О.Г. Шмельов, Л.М. Собчик, Д.Б. Богоявленська та ін.).

Готуючись до питання про значення, цілі та завдання психодіагностики, студент з власного досвіду може побачити, що сьогодні у всіх сферах життя суспільства є практичні завдання, для вирішення яких потрібна психологічна компетентність, психологічні знання. Психодіагностика знаходить своє застосування в самих різних галузях діяльності:

- у прикладних психолого-педагогічних експериментах;

- у психологічному консультуванні;

- у психологічній корекції;

- у різних галузях психології, наприклад, в медичній психології, в патопсихології, в інженерній психології, в психології праці, — тобто там, де потрібне знання ступеня розвитку психологічних властивостей людини.

Зараз перед психодіагностикою як теоретико-прикладною дисципліною постає низка завдань, які насамперед стосуються освіти, клінічної (медичної) практики та профорієнтаційної діяльності. Так, серед основних психодіагностичних завдань, які виникають у діяльності практичного психолога в системі освіти, виділяють такі: діагностика інтелектуального та особистісного розвитку учнів; оцінка програм і методів навчання, ступеня і характеру їхнього впливу на психічний та фізичний розвиток учнів; профорієнтація тощо.

Специфіка постановки психодіагностичних завдань у клінічній (медичній) практиці передусім пов’язана з вивченням індивідуально-психологічних особливостей хворого (структурно-динамічні особливості особистості, ставлення до хвороби, механізми психологічного захисту тощо), які істотно впливають на виникнення, перебіг та закінчення психічної або соматичної хвороби.

У професійній психодіагностиці досліджуються властивості індивідуальності людини з метою проведення професійного відбору, професійної орієнтації та раціонального розподілу кандидатів за спеціальностями, вдосконалення професійної підготовки, вирішення системи практичних питань щодо оптимізації професійної діяльності. Студент має зрозуміти, що не менше значення професійна психодіагностика має й для спеціалістів готельно-ресторанної справи. Вона допомагає людині правильно обрати професію, а роботодавцям й керівникам підібрати, розставити, перевірити, оцінити персонал.