§ 2. ОснШні антиукраїнські цензурні циркуляри га їх вплив на друкарство

Валусвськи#' циркуляр 1863 року

Від імені "більшості малоросіян" П. Валуев виклав у листі до міністра освіти свою знамениту думку про те, що "ніякої особливої малоросійської мови не було, немає

і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загаль-норосійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла, ніж українська мова, яку тепер творять".

Переконавши себе в такому висновку, П. Валуев 18 липня 1863 року надсилає до Київського цензурного комітету таємний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського.

До речі, до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ не публікувався. Пізніше в різних виданнях подавався його детальний або скорочений варіант разом з викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці. Пропонований текст документу, віднайденого автором у архіві колишнього київського цензурного комітету, є оригіналом, до того ж, досі не опублікованим. Тому з огляду на це його варто навести повністю:

"Внаслідок представлення від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуск же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, призупинити до розв'язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітет буде своєчасно поставлений до відома".

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляру зумовлена результатом культурницької праці, яка пожвавилася після першого десятилітнього антракту в історії українського руху, пов'язаного з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, невдалими спробами "Молодої України" підвести із занепаду духовні сили народу. На твердий Грунт ставала "Основа" — перший у Росії український за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні школи, знову, як і в період виходу Кулішевої "Сільської бібліотеки", до читача почали надходити українські книги, зокрема підручники. Але, як висловився Сергій Єфремов, цьому медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування.

■6 — 7-1165

242

ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА

цепяурмі цирку-"¹!'" ^{та |х} »■■■'■"» »а друкарство

243

Україномовна "Пропуск книг тією мовою", говорячи сло- книга вами Валуєвського циркуляра, призупи-

ни "загроза нявся не тимчасово. Вже з початку

єдності Росії" 70-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився. Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність "Юго-Западного отделения Императорского Географического общества", яка чітко проявилася, зокрема, в налагодженні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книги. За доносом М. Юзефовича цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про "українофільство". Сюди увійшли високопосадові особи держави: міністр внутрішніх справ Тімашев, міністр народної освіти Толстой, начальник Третього відділу імператорської канцелярії Потапов та голова Київської археографічної комісії Юзефович. Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре вже проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду поширення в Російській імперії саме української мови та літератури і насамперед у друкованому вигляді. Цей маловідомий документ (друкується вперше за більш ніж 90 років) вартує того, аби про нього знав нинішній український читач. Тим більше, що зміст його надто актуальний сьогодні в Україні з причин непростого утвердження української мови як державної.

"Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіханню на державну єдність і цілість Росії.

До Київської цензури неодноразово подавалися рукописи, які не були пропущені до друку саме тому, що в них виявлялася ворожість до вищих і багатих прошарків суспільства...

Із інформації, що є в 3-му відділенні Власної Його Величності Канцелярії і Міністерства внутрішніх справ, особливої уваги заслуговує виявлена недавно у Волинській губернії поява книг і брошур на малоросійському наріччі, творів Шевченка...

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Мало-

росії від усієї Росії, відокремленні поки що лише літературному, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об'єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз'єднує їх так, як відмінність мови і писемності (Виділення авт. — М. Т.). Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому ... відчуження України від Росії".

Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті, було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав систематично, треба було передусім заборонити цю мову.

Отож, заборона друкування книг українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої "тюрми народів" головним чинником виживання цієї імперії.

Мова, її друковане слово справді об'єднувало людей, піднімало його з колін, спонукало думати і перетворювало його цим думанням з "малоросів", "хохлів" в українців. Як тут не згадати слова Івана Огієнка про те, що мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова — житиме й народ, як національність; не стане мови — не стане й національності: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом.

Тема*и ка строї У it раїї і и к "KofeapTTtffJuca Шевченка.

■"■''' '■'*' 1840

244

ВИДЛІ5ІІИЧЛ СІІІ>ЛІ5Л І ЦКІІ.ЧУРЛ

Емський "Розгромний" висновок створеної Олек-

указ сандром 11 спеціальної комісії щодо "смер-

1876 року тельно небезпечного" для Російської

імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в травні 1876 року в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з родиною на відпочинку, черговий антиукраїнський цензурний циркуляр. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії — до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень. Ось першодрук Емського указу:

"Государ Імператор в 18/30 день минулого травня Височай-ше повелів:

1. Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном на малоросійському наріччі.

2. Друкування й видання в Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам'яток; б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно дотримувався правопис оригіналів; у творах же красного письменства щоб не допускалося ніяких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше як після розгляду рукописів у Головному управлінні у справах друку.

1. Заборонити також різноманітні сценічні постановки і читання на малоросійському наріччі, а також і друкування на такому ж текстів до музичних нот.

2. Припинити подальший випуск газети "Кіевский телеграф".

Ко з* к- ^{хі ж к0}-

Про таке Височайше повеління повідомляю Вашу світлість для неухильного керівництва".

силурі" циркуляри та їх війни на друкарство 245

Отож, на відміну від валуєвського обтічного, невизначе-ого "приостановить" головною домінантою цього акта стає ново "воспретить". Так само як на відміну від попереднього в цьому циркулярі перший пункт починався із заборони везення українських книг з-за меж Російської імперії.

[енаура В Україні настав, таким чином, найгнітю-

І_{С ІЯ} чіший, найтрагічніший 30-літній період

Міського реакційної цензури. Дедалі важче доводи-

_ка лося українському друкованому слову про-

биватися крізь цензурні й поліцейські рогатки до читача. Закривалися українські асописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність о друку, поширення чи й навіть читання книжок українською ювою.

Саме на цей період припадає особливо "плідна" діяльність івох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських нституцій — Київського Тимчасового комітету у справах друку па Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управ- ііння були безпосередньо підпорядковані двом провідним іентральним відомствам міністерства внутрішніх справ у Пе- ербурзі — Головному управлінню у справах друку та цент- >альному комітету з іноземної іензури — і мали практично ііким не обмежені повнова- {^~ ^_Е хокта.к }

КЄННЯ В Україні ЩОДО ТОГО ( parTaros Clievtclicnko S

'пущать" чи "не пущать" до ( ' ~~)

іруку або щодо поширення ( КОБЗАРЬ ^

:еред українського населення ( )

Зудь-якої україномовної книж- (Тараса шепчеііка ) си, листівки чи періодичного

Фрагмент "Абетки"

Миколи Гатцука, забороненої

пінніше російською цензурою

\ Частина періла і

S

(

(

Мініатюрне кидання "Кобзаря" •' Женева

з женевської друкарні / .""athi.a «гинил» >

Михайла Драгомамоііа 1878 року, / \^-щ

яке переправлялося до Росії в цигаркових коробках

240

ВИДАВНИЧА СПРАВА 1 ЦЕНЗУРА

Цензурні циркуляри та їх пилив на друкарство

247

видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що втрачалося від одного до восьми місяців. Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк, скажімо, на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно виносилися на засідання комітету, де ретельно фіксувалися всі "огріхи", і надсилалися письмово до Петербурга для "предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления".

Революція Сталося так, що Валуєвський та Емський

1905 року антиукраїнські цензурні акти так ніхто й

і спроби ніколи офіційно не відміняв, хоча спроби

скасування . такі неодноразово робилися. Так, з набли- цензури женням революційних подій 1905 року в

українського Росії настійніше звучали голоси на захист

друку прав поневолених націй, все наступальні-

ше ставилася вимога скасувати ті особливі репресії, що стосувалися саме українського друкованого слова. Підтиском громадськості Комітет міністрів, "не маючи достатніх фактичних свідчень" у цьому питанні, звернувся за консультацією до імператорської Академії наук, імператорських університетів у Києві і Харкові, до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторів.

У Київському університеті відповідь Комітету міністрів доручили підготувати професорові історико-філологічного факультету В. Антоновичу. Його глибоко аргументована, переконлива "Записка" в справі обмеження української мови, направлена до Петербурга, вщент розбивала усі мотиви поборників заборонних актів щодо мови й культури українського народу. Ось лише невеликий фрагмент доводів Антоновича:

"Очевидно, об'єктом заборони слугував не зміст книг, у якому неможливо передбачити небажаного напрямку, а сама мова,

якою написані ці книги. В історії цензури всіх країн подібне ставлення до мови зустрічається досить рідко — щось подібне ми зустрічали в ставленні німців до чеської мови за Фердинанда II чи в діяннях польської духовної цензури в XVII столітті, що знищила десятки тисяч примірників російських літописів і книг лише тому, що вони були написані по-російськи. Але це релігійний фанатизм або боротьба політична".

Несподівано чіткою й однозначною була позиція Академії наук. У Записці "Про відміну утисків малоросійського друкованого слова "після детального переліку негативних наслідків цензурних утисків української мови наголошувалося на необхідності "нині ж відмінити височайше повеління 18 березня 1876 року, а також розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 року, що було удостоєне Височайшого схвалення, — малоросійське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою". За умов розгортання шаленого наступу шовіністично налаштованих російських націонал-патріотів таке авторитетне рішення імператорської Академії справді було світлою краплиною на темному фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних інтересів українства.

І все ж, хоч окрім двох названих висновків (за позитивне вирішення питання висловився також Харківський університет і навіть сам Київський генерал-губернатор) царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 року про "несвоєчасність" скасування цензурного указу 1876 року.

Царський ,, Революційні заворушення в Росії напри-

маніфест кінці 1905 року зірвали, нарешті, кайдани

від 17 жовтій українського слова. Царським маніфес- 1905 року ^{том в}'^д ' ^ жовтня того ж року було декла-

ровано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошувалася також свобода друку. Вслід за Маніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання, як один з різновидів друку "инородческого".

248

ВИДЛШІИЧЛ СІІРЛНЛ 1 ЦКПЗУРЛ

Цензурні циркуляри та їх шиши на др\каретко

24!)

Одеське кидання •;;'"•

ВІНОК

Т.ШЕВЧЕНКОВІ

іа віршів толіиіміх, галвцьюх,

РОССІЙСЬЮХ, ЯЛОИГСЬИІ І ПОЛЬСЬКІ* ПОЕТІВ,

11 Ісмічоикіїм'ькоі-о ібірйика. 1912

Звірка з ііриимкл*^и М Кои*ров».

Наставало бурхливе відродження українського друку. Так, на початок 1906 року в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві. Та радість від декларованих свобод щодо українського друку виявилася передчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адміністрація, яка й надалі залишалася при владі, нічого не збиралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управління, спрямованій на утвердження великодержавного централізму, тотальної русифікації околиць імперії. Слідом за реформами Думи, які чимдалі набирали консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися недавня репресивна політика держави щодо українського друку. На початку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких "тимчасових правил", "роз'яснень", "уточнених положень". Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній політиці знову почала домінувати зневага до всього українського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження.

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910 та 1911 роках.

Видавничий 60-тіроки

рух в умовах дії Найпомітнішою в цей період була діяль-

в'алуевського ність видавництва П. Куліша в Петербурзі,

циркуляру заснованого ще 1857 року. З 1860 року тут

• Емеького розпочинаються регулярні випуски "Сіль-

.„,., ської бібліотеки" (вийшло 39 книжок-ме-

VJ* ******

теликів з кращими творами українських письменників). В цьому ж видавництві побачили світ "Граматка" П. Куліша, шість томів "Сочинений и писем Гоголя", альманах "Хата", журнал "Основа". Видавництво змушене було припинити працю наприкінці 60-х років.

В цілому ж, за даними покажчика національної бібліографії "Україномовна книга. 1798—1916" протягом цього десятиріччя побачило світ 178 назв книг, значне їх число — до виходу Валуєвського циркуляру.

70-ті роки

Початок 70-х років вважається коротким перепочинком в історії існування української видавничої справи, коли стала можливою на короткий час діяльність Південно-Західного відділу Російського Географічного Товариства з широкою видавничою програмою та поява кількох нових українських видавництв. Більшість же з 233 назв україномовних видань, що з'явилися за це десятиліття, друкувалися поза межами Російської імперії — у Львові ("Галицько-Руська матиця", Товариство імені Т. Шевченка), Чернівцях, Відні (видавництво С. Подолинського), Женеві (видавництво М. Драгоманова).

80-ті роки

Цей період для українського друкованого слова був вимушеним антрактом. З метою компрометації української літератури та її кращих представників цензура свідомо пропускає лише примітивний непотріб типу водевілів та пісеньок, де висміюється українство, мова його народу.

90-ті роки

Видавництво Б. Грінченка. Створене 1894 року в Чернігові, ставило цілллю видання науково-популярної і художньої літератури для народу кращих українських авторів — Т. Шевченка, П. Грабовського, Ю. Федьковича. Всього вийшло 50 назв.

Видавництво "Вік ". Засновують 1896 року у Києві О. Ло-тоцький, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Мату шевський,

250 ІЯ1ДАШІИЧА СПРАВА І ЦГЛКІУНЛ

В. Дурдуківський. За перші десять років діяльності видало понад 80 назв книг загальним накладом 325 тисяч примірників. Спеціалізувалося на виданні творів українських класиків. Благодійне Товариство видання загальнокорисних і дешевих книг. Постало 1898 року в Петербурзі за ініціативою генерала М. Федоровського. Здебільшого видавало для простих людей популярні брошури із сільського господарства, медицини, історії. Очолювали цю своєрідну видавничу спілку, що проіснувала аж до 1917 року, Д. Мордовець, О. Русов, П. Стебницький.