§ 4. Концепція Ореста Мацюка і Якими Запаска

Незважаючи на те, що протягом усіх підрадянських років немало українських дослідників спрямовували свої зусилля не туди, куди їх націлював великий учений, а на повторення в різних варіантах ідеологічних штампів, далеких від науки, але вигідних тоталітарному режимові, у цьому середовищі все ж знаходилися мужні особистості. Це були вчені, для яких наукове сумління було вищим обіцяних владою винагород за ревну й послушну працю у визначених межах. Саме до таких можна віднести Ореста Мацюка і Якима Запаска.

Через кілька десятиліть після остаточного розгрому потужного українознавчого центру, яким був у 20-30-ті роки Український науковий інститут книгознавства, саме ці, молоді на той час, учені вирішують взятися за ділянку, яка відтоді стояла, за влучним висловом Івана Огієнка, невиораним облогом, — історію давньої української книги. Наперед знаючи про "непрестижність" і "неперспективність" цієї теми, вони все ж з ентузіазмом беруться виорати й обробити цей обліг, відбираючи зерна правди, історичної справедливості й істинної науковості від рясної полови всіляких вигадок, перекручень, огульних звинувачень, замішаних на ідеологічній заангажованості, політичних спекуляціях та антинаукових теоріях.

Опубліковані цими дослідниками у період і після хру-щовської відлиги результати своїх наукових пошуків справили ефект своєрідної бомби: до наукового обігу поверталися багато українських рукописних книг, котрі були несправедливо привласнені сусідами; оригінальні й сміливі висновки з'явилися й щодо витоків української друкарської справи. Так, багаторічне офіційне табу на зазначену тему несподівано сміливо порушив у 1968 році О. Мацюк. Його стаття "Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?" давала на Це запитання ствердну відповідь.

Що ж "крамольного" для офіційної української науки відкрив львівський дослідник? Ретельно проаналізувавши бібліографію зазначеного питання, О. Мацюк уперше оприлюднив на підтвердження своєї концепції віднайдені в Центральному державному історичному архіві у Львові два доку-^Менти, які однозначно вказують на існування у цьому місті

140 КОПЦКІІЦІЇНИТОКІИЛІ^'КЛРС'ГНЛ

Концепція Орсста Мацнжа і Икнма Запаска

141

друкарні ще в... 1460 році, тобто за 112 роківдо прибуття туди Івана Федорова (1572). Обидва документи писані латинською мовою і датуються 23 липня 1791 та 20 жовтня 1792 року.

Перший документ — звернення монахів Львівського василіанського монастиря Св. Онуфрія до фіскальної колегії з проханням ужити заходів щодо повернення їхньому монастиреві провізорами ставропігійного братства рухомого і нерухомого майна, а також друкарні, що належала монастирю від 1460 року. Далі в документі пояснюється, що друкарню монастиреві подарував року 1460 львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки священиків. Тому монастир вимагає, серед всього іншого, "повернути друкарню або сплатити 40 000 флоренів як відшкодування за прибуток друкарні".

У пояснювальній записці провізорів ставропігійного братства викладається, зрозуміло, інше бачення суті конфлікту й доводиться, що сама друкарня, заснована львівським міщанином українцем Степаном Дропаном, цілком на законних підставах є тепер власністю братства, а не монастиря.

Ретельно зіставивши й проаналізувавши ці й інші архівні документи, зокрема ті, що стосуються життя й діяльності Степана Дропана та його друкарні (а про це є кілька документів у львівських архівах), О. Мацюк небезпідставно вважає "існування друкарні у Львові, починаючи з 1460 року, безперечним", а Степана Дропана — "зачинателем українського друкарства".

До речі, саме з цього і наступних досліджень ученого перед нами зримо постають обриси освіченого і діяльного львів'янина Степана Дропана, першого українського друкаря, який, одружившись із донькою багатого землевласника, вирішує

Фрагмент архівного документа під 23 липня 17!) І року

про дарування Степаном Дронаном 14(50 року друкарні

Львівському момастнрені Сн. Онуфрія

згодом (очевидно, з альтруїстичних міркувань) подарувати частину своїх маєтностей разом зі своєю друкарнею на просвітницьку діяльність одному з найстаріших на Галичині монастирів.

Відкриття невтомного дослідника українських стародруків О. Мацюка схвально підтримали й інші українські науковці, зокрема М. Марченко, Г. Сургай, П. Плющ, О. Губко, М. Ку-банська-Попова, М. Савка, Я. Запаско. Яким Запаско, зокрема, у розвідці "Про дофедоровське книгодрукування в Україні" висловлює своє припущення щодо існування у Львові друкарні до 1460 року:

Титульна сторінка нового кидання про витоки українського друкарства. Львів, 2000

"Звичайно, така рання поява друкарства в Україні, зокрема у Львові, дещо несподівана, адже друкарня Степана Дропана була другою в Європі після гутенбергівської. Але, якщо взяти до уваги високий рівень економічного і культурного розвитку Львова на той час, його тісні зв'язки з західними, зокрема безпосередньо з німецькими, містами, про що є багато свідчень

142

коііці;пціі ііитокінді'укліч'тііл

Уяага.чьіи'ішя наукоких концепції!

143

(наприклад, до середини XVI століття папір до Львова доставлявся майже винятково з німецьких і польських паперових млинів), то стає зрозумілою поява книгодрукування у Львові раніше інших міст Європи".

Варто зіслатися й на інше відкриття того ж О. Мацюка, як на ще одне важливе письмове підтвердження факту існування українського друкарства раніше від радянської офіційної дати. Йдеться про невідомий досі інвентар книг Сло-вітського монастиря (неподалік Львова), який датується 1826 роком.

Віднайдений ученим у фондах Центрального державного історичного архіву у Львові, цей документ фіксує як наявні в бібліотеці монастиря, серед інших різномовних книг, шість видань, надрукованих тогочасною українською мовою. Доцільно перелічити їх у хронологічному порядку: 1) Новий тестамент з мідними замочками в доброму стані, українською мовою, почаївського видання з 1511 p.; 2) Тріодін київського видання з року 1527 в шкіряній оправі, в доброму стані; 3) Тріодін київського видання з року 1540, в шкірі; 4) Анфо-логіон львівського видання з року 1542, оправлений в шкіру в доброму стані; 5) Служебник львівського видання з року 1546; 6) Епістоляріон або Апостол львівського видання, оправлений у шкіру, 1566 р.

Новим кроком щодо ствердження тези продофедоровське книгодрукування на західноукраїнських землях став вихід 2000 року у Львові заходами Української академії друкарства, зокрема її ректора професора Степана Гунька, книги Я. Запаска, О. Мацюка та В. Стасенка "Початки українського друкарства".