3. Сторони в зобов’язанні.

Первісно зобов'язання носило суворо особистий ха­рактер. Це був особистий зв'язок між кредитором і бо­ржником, який не поширювався на третіх осіб.

Зобов'язання були абсолютно непередаваними: кредитор не міг нікому передати свої права (крім спадкоємця), а боржник – не міг передати свій борг (за тим же винят­ком).

Допускалася участь у договорі чисельних осіб. Наприклад, одна особа на боці кредитора і кілька осіб боржників Інший варіант – кілька кредиторів і один борж­ник, або ще третій – кілька осіб на стороні кредитора та кілька боржників. Інколи розрізняли основного і додаткового боржника (договір позики забезпечений пору­кою).

Приватне право розрізняло дольові і солідарні зобов'язання, активні і пасивні. Наприклад, дольове па­сивне зобов'язання – кілька боржників одного кредито­ра відповідають кожний за свою частку боргу.

Дольове солідарне зобов’язання – з кредитором домовлено, що спільний борг у 30 модіїв він має право стягнути з будь-кого з боржників на свій розсуд.

Дольовим активним зобов’язанням називалося те, у якому кожний з кредиторів міг стягнути з спільного боржника лише свою належну частку боргу; активним солідарним – у якому кожний з кре­диторів міг стягнути з боржника усю суму боргу, щоб потім розрахуватися з іншими, відповідно до їх частки.

Дольові угоди були більш вигідні боржникам, солідарні – кредиторам.

Кредитор міг висунути позов і стягнути усю масу боргу з найбільш платоспроможного з боржників, полишивши їм надалі розбиратися між собою. Тому часто виникали конфлікти з приводу того, була укладена угода солідарною чи дольовою. Врешті, почало діяти правило, що угода вважається солідарною лише у тому випадку, коли це спеціально встановлено законом або укладеним договором, в усіх інших випадках вона вважається дольовою.

4. Виконання зобов’язань.

Під виконанням зобов'язання розумілося виконання певною особою дії, яка власне складала зміст цього зо­бов'язання: передачі речі; надання речі у тимчасове ко­ристування; виконання певної роботи.

Без згоди кредитора заміна предмету зобов'язання не допускалася. Те, що боржник вважав виконанням зобов'язання, кредитор міг таким не вважати (наприклад, боржник повертає кредитору позичені гроші під час нападу грабіжників, на очах цих грабіжників).

Судові суперечки виникали з приводу характеру, повно­го, відповідності умовам договору виконаного.

Критерії виконання зобов’язань:

- виконання зобов'язання відбувається в інтеpecax кредитора.

Воно визнається виконаним лише у тому випадку, якщо виконання прийняв сам кредитор. Для цьо­го кредитор повинен бути дієздатним.

Виконання зобов'язань на користь третіх осіб не допускалося. Креди­тор мав право цесії зобов'язання на користь третьої особи, яка у такому випадку отримувала право прийня­ти виконання цього зобов'язання уже на свою користь;

- зобов'язання виконує сам боржник, якщо на цьому наполягає кредитор. Інколи для кредитора це не мало принципового значення – борг міг сплатити поручитель чи меценат.

- місце виконання зобов'язання має принципове зна­чення (тут береться до уваги ризик транспортування, вартість перевезень тощо). Якщо місце виконання вка­зувалося альтернативно, то право місця виконання мав боржник;

- має бути дотриманий час виконання (саме строками визначався нормальний ритм господарського життя).

В договорах час виконання встановлювався договором, в позадоговірних зобов'язаннях – законом.

Якщо час ні договором, ні законом не визнача­вся діяло правило, за яким борг наступав негайно, боржник який не дотримав встановленого строку виконан­ня вважався в прострочці – in mora. Злодій завжди вважався у прострочці.

Добросовісний боржник потра­пляв in mora, якщо була наявність його вини в пору­шенні терміну, а кредитор нагадував про настання пла­тежу по «зрілому» зобов'язанню.

За Юстиніановим за­конодавством, встановлювалося, що Dies interpellat pro homine – борг нагадує замість людини.