3. Едикти магістратів

Термін «едикт» походить від слова dico - говорити, і первісно означав усне розпорядження магістрата (поса­дової особи) з того чи іншого питання. Особливо важли­ве значення мали едикти преторів (міського і перегрінського) та курульних едилів (регулювали цивільну юрисдикцію з торговельних справ), а у провінціях - ще й про­вінційних квесторів (у їх віданні знаходилися фінансові справи провінцій).

Посада претора була введена в 367р. до н. е. (Leges Liciniae Sextiae), головне завдання преторів визначало­ся як здійснення правосуддя. З 242 р. до н. е. поруч з претором для провадження справ між римськими громадянами (Praetor urbanis) обирався претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями (Praetor peregrinus) або ж між самими чужозем­цями.

В едиктах, обов'язкових для магістратів, що їх видава­ли, ними самими роз'яснювалося, які конкретно правила і норми будуть покладені в основу майбутньої посадової діяльності. За висловом Цицерона, едикт був lex annua - законом на рік.

Римські юристи вважали, що завданням преторського права було «виправляти» (emendare) «несправедливос­ті» права квіритського, або «законного» (ius legitum). «Преторське право,— писав Папиніан,— є те, що введене преторами на допомогу цивіль­ному або для його доповнення чи виправлення в ім'я суспільної користі».

Враховуючи те, що посади магістратів були виборни­ми, такий едикт по суті відігравав роль своєрідної перед­виборної програми (оприлюднення законопроекту у фор­мі едикту мало відбутися за 24 дні до виборів). Ті едик­ти, які отримували підтримку римського суспільства та підтверджувалися в ході перевірки на практиці, перехо­дили в едикти наступників цього магістрата (повністю чи частково) так званий edictum traluticium.

В імператорський період видання преторами своїх едиктів (ius edicendi) формально не відмінялося, але під­порядковані сенату претори втратили будь-яку власну іні­ціативу. Сенат під значним впливом імператора диктував преторам зміст і форму їх майбутнього едикту. За імператора Адріана юристу Сальвію Юліану було доручено зі­брати, переглянути і привести в порядок усі матеріали постійного едикту - edictum perpetuum (125-138 pp. н.е.). Правда, ця кодифікація не отримала сили закону, але, на пропозицію імператора, один із сенатусконсультів оголо­сив його незмінним, право робити зміни і доповнення бу­ло надане лише імператорам. Едикт (збереглися комен­тарі Гая) розпадався на певне число титулів невеликого обсягу із заголовками (de iudiciis, de rebus creditis тощо). Є думка, що свій преторський едикт існував і для провін­цій, але після 212 р. обидва документи злилися в один, оскільки відпала будь-яка правова межа між римськими громадянами і населенням провінцій. Ні претор, ні інші магістрати, які видавали едикти, не мали компетенції відміняти чи змінювати закони - prae­tor ius facere non potest - претор творити право не може. Але як організатор і керівник судового процесу претор міг надати свою практичну підтримку тій чи іншій нормі цивільного права або проігнорувати її і позбавити тим самим своєї підтримки. Право на позов у справі захисту свого порушеного права без його підтримки претором стає nudum ius - голим правом.

В класичний період претор - як це завчасно було встановлено відповідними едиктами (початок перевороту в давньому цивільному праві поклав едикт претора Публіція. І ст. до н. е.) - пропонував судді вирішити справу таким чином: спершу установити, чи були справді передані гроші в уплату речі, чи не була угода заплямо­вана обманом чи насильством.

Далі, посилаючись на недобросовісність позивача, претор пропонував судді допустити так звану юридичну фікцію - набувач устиг проволодітн спірною річчю впродовж терміну набувальної давності (один рік для рухомих речей, два - для нерухомих) і тим самим - згід­но з нормами того ж квіритського права - став закон­ним власником. Якщо набувач у додаток був латином або перегріном і, згідно з нормами квіритського права, взагалі не мав юридичної можливості набуття манципних речей, але його дії були добросовісні, уже перегрінський претор пропонував судді уявити іншу юри­дичну фікцію - ніби набувач за якісь заслуги набув прав римського громадянства, і вирішувати питання з врахуванням цієї обставини. Судове ж рішення оскар­женню не підлягало, вирішене суддями питання не могло бути предметом повторного розгляду - Res iudicata pro revitate habetur.

Тим самим претор міг за певних умов захистити невласника від власника, залишивши без свого захисту того, хто був власником за нормами цивільного права (бо просто «перетворити» невласника у власника претор права не мав). У результаті такий, позбавлений преторської під­тримки, власник з усіх своїх прав зберігав одне тільки ім'я власника. Магістрат «не творить закону» (це право в епоху Республіки мають народні збори, за принципату - сенат), але в силу наданої йому виконавчої влади - imperium - він керує роботою суду, і саме у цій якості надає підтримку новим суспільним відносинам. Претори шукали - і знахо­дили - правовий вихід зі становища, засіб захисту - remedium. Старі закони нібито й не відміняються, але - за допомогою юридичних фікцій, вміло застосовуваних пре­тором - обслуговують уже нові суспільні потреби.

У результаті такої правотворчої діяльності преторів, курульних едилів, правителів провінцій склалася, поряд з ius civile, споконвічним цивільним правом, нова система норм, що отримала назву ius honorarium (від слова honores - почесні посади), його ще називають право ма­гістратське. Юрист Павел підкреслює, що преторське право заслуговує такого найменування у тому разі, якщо претор не порушує «звичай предків», тобто діє в тому ж правовому полі. Найважливішим елементом і інструментом — преторського права виступають юри­дичні фікції, які дозволяють виводити бажаний результат нібито з норм права квіритського.