Лекція 2 Джерела римського права.

Питання теми

1. Поняття та види джерел права.

2.Звичайне право і закон.

3 Едикти магістрів.

4. Імператорські конституції. Юстиніана.

5. Діяльність юристів

Основні терміни теми: рабовласницьке суспільство, народні збори, джерела права, звичаєве право, закони, інституції, претор, сентатусконсульти, едикти магістрів, імператорські конституції, едикти, - найбільш загальні розпорядження, рескрипти, мандати , декрети, відповіді юристів.

Інформаційний блок.

1. Поняття та види джерел права

Саме поняття «джерел права» використовується в трьох різних розуміннях:

1. Як джерело змісту правових норм;

2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права;

3. Як джерело пізнання права.

Що стосується власне римського цивільного (приват­ного) права, то його джерелом, у розумінні змісту право­вих норм, було рабовласницьке суспільство, яке саме в Стародавньому Римі досягнуло свого найбільшого роз­витку. Тим самим римське цивільне (приватне) право - це найдосконаліший зразок права рабовласницької фор­мації періоду найбільшого розквіту її продуктивних сил і суспільних відносин.

Щодо способу, форм утворення цього права, то джере­лами його становлення і розвитку протягом сотень років були: а) звичаєве право: б) закони - в епоху Республіки вони приймалися на народних зборах, в епоху принци­пату це були сентатусконсульти, а в період абсолютної монархії - імператорські конституції; в) едикти магістра­тів, тобто вищих посадових осіб; г) діяльність юристів.

Джерелами до пізнання римського права є конкретні юридичні пам'ятки (закони, кодифікації), праці юристів, а також істориків: Тіта Лівія, Таціта, Светонія та інших, ораторів: Цицерона та інших, письменників і драматургів: Петронія, Плавта, поетів: Вергілія, Овідія, Горація, в чиїх творах знаходять своє відображення правові реалії тогочасної історичної доби.

Інституції Гая дають такий перелік окремих дже­рел права: закони (plebiscita), сенатусконсульти, консти­туції імператорів, едикти магістратів, відповіді юристів (responsa prudentium). Цей перелік має бути доповнений ще одним джерелом - звичаєвим правом.

2. Звичаєве право і закон

Уже римські юристи проводили відмінності між пра­вом писаним (ius scriptum) і правом неписаним (ius non scriptum). Неписане право - це норми, які складаються самій практиці. Вони можуть отримати визнання і захист з боку держави, і тоді ці норми стають юридичними звичаями, держава навіть може надавати їм форму закону. Але держава може також поставитися до цих норм ней­трально чи навіть різко виступити проти них.

Звичаєве право представляло собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичаєвого права по­значаються в римському праві термінами mores maiorum (звичаї предків), usus (звична практика), а в імпера­торський період - consuetudo (власне - звичай). Вважа­ється, що Закони XII Таблиць (451— 450 pp. до н. е.) саме і були найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права.

Римські юристи завжди розрізняли закон (lex) та звичай (nios, mores, consuetude), але вважали, що вони не стільки протистоять один одному, скільки доповнюють. Юліан (видатний юрист II ст. н. е., автор 90 книг з права, що увійшли до Дигест) стверджував: «У спра­вах, де ми не володіємо писаним законом, слід дотриму­ватися того, що визначено звичаєм... оскільки самі зако­ни зобов'язують нас саме з тієї причини, що вони були схвалені народом, остільки справедливо, щоб і те, що народ схвалив без усякого писаного закону, зобов'я­зувало усіх... Тому цілком правильно прийнято навіть й те, щоб закони відмінялися не лише голосуванням за пропозицією законодавця, але навіть і мовчазною зго­дою усіх — виходом із вжитку» .

Із встановленням римського світового панування зви­чай почав виконувати нові завдання, а саме функцію від­міни і подолання відверто застарілих норм цивільного, квіритського права. Така відміна називалася desuetudo, і в ній звичай відігравав роль своєрідного «розчищувача площ» під нові норми права. Наприклад, саме цим шля­хом після завершення Пунічних війн почали виходити з вжитку формальні угоди та обряди квіритського права.

Проте в більш пізні, імператорські часи централізова­на держава у разі виникнення суттєвих розбіжностей між законом писаним і звичаєвою практикою в усіх випадках підтримувала авторитет писаного закону. На початку домінату було заборонено дію звичаїв, які відміняють зако­ни. В 319 р. було видано нове розпорядження: «авторитет звичаю та довгочасного застосування бачиться не малим, але його не слід доводити до такого значення, щоб він до­лав розум чи закон».

Слід зауважити, що і сьогодні в цивілізованих країнах законодавець намагається боротися з широко розповсюд­женою, але офіційно забороненою практикою «віддячуван­ня» державним службовцям чи партнерам щодо бізнесу.

Розвиток цивільного права здійснювався в «законах, постановах сенату, декретах імператорів, визначеннях тямущих людей».

У республіканський період закони проходили через на­родні збори (центуріатні чи трибутні коміції) і називалися leges. Життя висунуло це джерело права на перше місце.

Для повної сили закону вимагалася взаємодія трьох органів римської держави. По-перше, - магістрата, який мав ius cum populi agcndi — право скликати народні збори (консул, претор, диктатор); він виробляв письмовий про­ект закону (rogatio legis). По-друге, - народу, скликаного магістратом на куріатні коміції; саме тут закон або схва­лювався в чистому виді, без змін і доповнень, або учас­ники зборів проголошували antiquo lеgеm - стою на старому законі. По-третє, запропонований магістратом і схвалений куріатними коміціями закон вимагав ратифі­кації з боку сенату (auctoritas patrum). Прийняті таким чином закони називалися leges rogatae. У провінціях дія­ли leges datae - закони дані, які вводилися полководцями-завойовниками. Формулювання закону складалося з трьох частин: praescriptio (імена ініціаторів закону), rogatio (зміст самого закону) і sanctio (гарантії його дотри­мання; це могла бути або однозначна заборона певних юридичних дій, або невигідні наслідки з таких дій для їх учасників без оголошення самих дій недійсними). Народ­ні збори перестали проводити закони наприкінці І ст. н. е. (останнім став аграрний закон).

Окремі, надзвичайно важливі норми публічного і ци­вільного права заслужено мають назви, похідні від імені осіб, котрі стали їх ініціаторами. Неабияке значення для цивільного права мали lex Poetelia (закон Петелія, 326 р. до н. е.), що відміняв боргове рабство і убивство неспро­можного боржника; lex Aquilia (закон Аквілія, приблиз­но III ст. до н. е.) про відповідальність за знищення чи пошкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидіїв за­кон І ст. до н. е.) про обмеження відмови від заповітів, обтяжених фідеїкомісами, та ін.

Широкого поширення в Римі набули такі специфічні форми правоутворення, як едикти магістратів та діяль­ність юристів.

У період принципату імператори були змушені при­кривати свої авторитарні форми правління зовнішнім збе­реженням республіканських установ. Але довірити прий­няття законів народним зборам влада не могла. Формаль­но закони створювалися сенатом (т. зв. сенатусконсульти), але по суті це були одноосібні розпорядження принцепсів, які сенат приймав практично без обговорення.

Постанови Сенату — senatusconsultum — стали джерелом римського права ще за часів Республіки. Зберігалися у храмі Церери , потім Сатурна. В епоху принципату — основне джерело права.

З І до сер. III ст. н. е. сенатусконсульти виступали ос­новною формою законодавства, що прикривалося дав­ньою формулою, ніби сенат лише вважає, радить і реко­мендує (censet, videtur, placet). У сенатусконсультах да­валися тільки загальні принципові установки, а потім приписувалося преторам в едикті вказувати засоби їх прак­тичного застосування.

Згодом, у період домінату утверджується правило «що бажано імператору, має силу закону», а сам імпе­ратор «законами не пов'язаний» (legibus solutus est). Імператорські розпорядження, що мали загаль­ну назву «конституцій», були чотирьох типів: а) едикти - найбільш загальні розпорядження, звернені до усього населення; б) рескрипти - розпорядження по окремих справах (відповіді на клопотання підданих до імператора);

в) мандати - інструкції для імператорських чиновників;

г) декрети - рішення імператора зі спірних питань, що надійшли на його розгляд (як до останньої і найвищої судової інстанції).

Громадяни Риму (повноправні) користувалися правом provocatio - апеляції до народних зборів у часи Респуб­ліки та приватного звернення до імператора в часи Імпе­рії. Таке приватне звернення до імператора мало назву суплікації, від suplicatio - ставання на коліна.