2. Основні етапи розвитку цивільного права в Римській державі.

Цивільне право у своєму розвитку пройшло 4 періоди: Царський, Республіки, Принципату і Домінату. Право кожного з цих періодів характеризується великими від­мінностями.

Про найдавніше римське право ми практично нічого не знаємо. Юрист Помпоній, який написав коротку історію римського права («Енхірідіон», включений в Дигести), серед інших визначних юристів згадує і П. Папірія, котрий зібрав закони царів. Але до нашого часу з усіх «царських законів» дійшли лише жалюгідні уривки, які трактують сакральне право. Основою усього дальшого розвитку права визнавалися Закони XII Таблиць, що їх, згідно з традицією, було складено у 451-450 pp. до н. є. (хоча, можливо, у них пізніше вносилися певні зміни, наприклад, переведення штрафів у металеві гроші, які в V ст. до н. є. у Римі ще були відсутні).

Закони XII Таблиць ще зберігали ряд елементів звича­євого права, наприклад, виключне значення, що його на­давалося присязі - iusiurandum, впливу звичаю - соnsuetudo тощо. Повага римлян до Законів XII Таблиць пояснювалася їхнім загальним консерватизмом, культом «звичаїв предків». Але той ius civile, що встановлювався Законами XII Таблиць, практично відразу став доповню­ватися (і де-факто змінюватися) постановами сенату та рішеннями народних зборів.

У НІ - І ст. до н. є. успішне завершення завойовниць­ких війн породило великі труднощі у застосуванні ius civile. По-перше, розширення кордонів держави значно ускладнювало дотримання обрядової сторони манципації при набутті майна і сервітутів (за межами Італії обряд взагалі не застосовувався). Це породжувало зловживання недобросовісних продавців, які могли вимагати визнання угоди недійсною у повній відповідності до норм права квіритів. По-друге, розширення кола спілкування з іноземцями-перегрінами сприяло появі т. зв. права народів, положення якого встановлювалися і регулювалися перегрінськими преторами. Відбувалося поступове зближення двох правових систем. Переворот у діючому праві відно­сять приблизно до 150 р. до н. є., коли утверджується т. зв. преторське право, відмінне від ius civile та від ius gentium.

В епоху принципату імператори, починаючи з Августа, надають найбільш видатним юристам право проводити офіційні консультації зі спірних правових питань та кон­кретних казусів — нібито від імені принцепса. Оригі­нальне обґрунтування розв'язання заплутаних цивільних спорів, що його давали імператорські юристи, надалі ставало обов'язковою вказівкою суддям щодо порядку застосування чинних законів. Такий своєрідний «симбіоз» принцепсів з юристами, з одного боку, зміцнював авто­ритет імператорської влади, а, з другого - підносив вплив у суспільстві самих юристів.

Другою характерною рисою римського приватного (і публічного) права, починаючи з І ст. н. є., стає визнання завойовниками деяких національних особливостей місце­вого права. Так, у Греції дрібні суперечки між громадя­нами общини вирішувалися на основі місцевих законів. Те ж, до речі, стосується і кримінального права. В Рим­ській державі були регіони, де, згідно з місцевими зви­чаями, ті чи інші злочини каралися тяжче, ніж у цілому по імперії (наприклад, зумисне пошкодження чужої ло­зи в регіонах виноробства, фальшування монети в ра­йонах срібних і золотих копалень тощо).

Третя особливість римського цивільного права періоду принципату - це початок запозичення римлянами цілих правових інститутів з інших правових систем. Так, у греків була запозичена іпотека, а також сінграфи і хірографи - боргові розписки.

У 212 р. н. є. усе вільне населення імперії отримало права римського громадянства, тим самим було подо­лано колишню відмінність правового статусу квіритів, латинів і перегрінів. Це стало четвертою особливістю цивільного права тієї історичної епохи.

У період домінату розвиток права стає виключною прерогативою абсолютних монархів-домінусів. Домінуси - живі боги, їм споруджуються за життя храми. Вони більше не потребують кваліфікованої допомоги юристів для зміцнення свого становища в суспільстві - тепер во­но забезпечується зусиллями адміністративного апарату, а авторитетний юрист розглядається як своєрідна загроза авторитету імператорському. Якщо на початку періоду принципату для вирішення складного казусу вимагалася особлива кваліфікація правознавця, його уміння зістав­ляти і протиставляти, посилатися на авторитет інших до­слідників права тощо, то пізніше, особливо в період до­мінату, панує принцип Quod principi placuit, legis habet vigorem - Що бажано повелителю, те має силу закону. Причому мова йде інколи про цілком рутинні справи. Так, імператор Галлієн (253-268) писав якомусь Аврелію Тимофію, що орендодавець не може вимагати від орен­датора плати більшої, ніж обумовлено в контракті (CJ, IV, 65,16).

В інших випадках саме імператорська вказівка вносила істотні і навіть принципові зміни у чинне законодавство. Наприклад, Діоклетіан (284-305) рекомендував якомусь Сосію, дружину якого украв раб, звернутися до презида провінції, звинувативши самого раба, а не його власни­ка (CJ, III, 3, 4). З точки зору усього попереднього зако­нодавства, раб був річчю і за його дії, подібно до дій свійської тварини, відповідальність ніс пан (або ж міг видати раба чи тварину). Притягуючи до суду конкрет­ного раба, домінус тим самим ніби підвищував колиш­ній статус цього абсолютно безправного прошарку на­селення.

У 438 р. н. є. був опублікований т. зв. Кодекс Феодо­сія — офіційний збірник розпоряджень римських імпера­торів з 313 по 437 pp. н. є. Імператор Східної Римської імперії Юстиніан І (527-565) доручив своєму придвор­ному юристові Требоніану очолити комісію (діяла в 529-534 pp.) для складання всезагального Corpus Iuris Civilis (зведення римських законів), пізніше доповненого т. зв. новелами. Вважається, що саме з цього часу колиш­ні ius civile та ius gentium склали єдину систему права з переважанням ius gentium. Тоді ж відбулася непомітна ревізія деяких правових інститутів. Йшла вона двома шляхами. По-перше, вносилися майже непомітні зміни в текст давніх оригінальних документів (як правило, вигід­ні імператорам). По-друге, з кількох десятків імен юрис­тів II—III ст. н. є., чиї праці вважалися офіційними дже­релами права і мали обов'язковий характер, було зали­шено у попередній якості юридичних авторитетів тільки п'ять.

Тоді ж, у період домінату, колишня формальна рівність римських громадян перед законом змінилася офіційною нерівністю «honestiores» («благородних») та «humiliores» (простолюду). Бідняк із статком, меншим за 50 золотих, не міг офіційно виступати звинувачем. Питання про по­переднє ув'язнення вирішувалося залежно від матеріаль­ного статку звинуваченого. Те ж стосувалося тілесних покарань. Колишня категорична заборона продажу у раб­ство римського громадянина змінилася визнанням права на самопродаж у рабство.