2. Причини виникнення політики.

У пошуках ефективних засобів досягнення суспільної злагоди люди використовували різні механізми регуляції відносин між собою. Створювалися, наприклад, такі регулятиви життєдіяльності індивіда та соціальних груп, як традиція, звичка, тотем і табу, релігія і мораль, культура, політика, право тощо. Вони взаємодіють між собою. Складається система регулятивів, яка підтримує громадський порядок, злагоду, дисципліну в суспільстві.

Система регулятивів суспільного співжиття має конкретно-історичний характер. Більш складні й розгалужені суспільні відносини потребують більш високого рівня механізму регуляції. Так, у первісному суспільстві досить було інституту тотемізму. Пізніше, з розвитком суспільства, стали необхідними традиції і звичаї, мораль і релігія.

У стратифікованому суспільстві виникає такий регулятив як політика. Термін „політика” в науковий обіг ввів Аристотель в IV ст. до н.е. Грецький філософ визначив її як мистецтво управління державою, під якою розумівся поліс. Однак виділення політики в особливу сферу суспільного життя відбулося задовго до того, як греки почали активно користуватися цим поняттям. Хоча політика виникла кілька тисяч років тому, вона формується значно пізніше, ніж економічні й соціальні відносини, а також мораль.

Проблема політики знаходиться у центрі уваги дослідників не одне століття й, зрозуміло, за цей час створено багато наукових концепцій, які по-різному трактують причини її розвитку.

Першим уявленням про природу політики було теологічне, що пояснює її природу, як і в цілому людське життя, з божественної волі.

Теологічний підхід формується і в І тисячолітті до н.е.; він зводився до божественного трактування політики. Її джерелом і регулятором є Бог, а людина – лише виконавець Божої волі й тому не повинна втручатися у політичний процес. У середині І тисячоліття до н. е. спостерігається деяка раціоналізація поглядів людей на політику. В творчості Платона та Аристотеля політика та влада виступають результатом не лише Божественних сил, але й людських прагнень. Людина іменується „істотою політичною”. В епоху Середньовіччя політика і влада виступають як результат поєднання невидимих надприродних Божественних сил і колективних дій людей. Така тенденція проявляється у творчості соціального філософа й теолога Т.Аквінського.

Теологічне пояснення політики не відійшло цілком у минуле: й сьогодні багато дослідників, політиків, пересічних громадян твердо переконані, що влада й політика – від Бога, причому хороший політичний лідер є нагородою за праведну поведінку людей, а поганий – карою за гріхи.

Другим поширеним підходом стало антропологічне трактування, що обґрунтовує необхідність політики людською природою. Так, визначення людини як істоти політичної, висловлене Аристотелем, підкреслювало, що політичне спілкування відповідає природі людини і її прагненню до благ. Поза політикою він або тварина, або божество, тому що тварина і бог не потребують законів і прав. Початковими формами політичного спілкування виступали сім’я і поселення, а вищою формою – держава. Політика дозволила людині приборкати власну егоїстичну основу і втілити загальну користь і справедливість. Близьку думку в XVст. висловив англійський мислитель Т.Гоббс, який трактував природу людини як егоїстичну і жадібну, що породжує у суспільстві „війну всіх проти всіх”. Інстинкт самозбереження та природний розум підказує людям необхідність створення такого політичного інституту, як держава. Таким чином, політика формується завдяки виходу людини з власного тваринного стану, а сама політика перетворює тварину в людину. Т.Гоббс виходив з біологічної природи людини, поширюючи на неї властивості живої природи.

Визнання загальних для людського і тваринного засад (спільних інстинктів, моделей поведінки) лежить в основі сучасних біологічних трактувань природи і політики. Так, згідно з уявленням австрійського етолога К.Лоренца, людині, як і будь-якій тварині, присутні агресивність та інстинкт боротьби за виживання, при цьому, на відміну від більш небезпечних тварин, менш небезпечні істоти – люди – володіють більш слабким, стримуючим агресивність початком. Саме агресивністю Лоренц пояснював чисельні війни, конфлікти і революції, хоча вважав можливим її послаблення та обмеження проявів у відкритих формах за допомогою контролю.

Авторами біологічної теорії політики є італійські мислителі XIX ст. Ч.Ламбразо та М.Нордуа. Ці теорії пояснюють природу політики біологічними даними індивідів. Представники цієї теорії вважають, що визнання вирішальної ролі у політичній поведінці індивіда, його інстинктивних, генетичних та інших якостей є достатньою умовою ефективного функціонування політичної системи суспільства.

Біологічні трактування походження політики дуже часто мають багато спільного з психологічним поясненням політичних процесів. Сутність цього підходу полягає в тому, що в природі людини закладені потреби, інтереси, емоції і потяги. Саме вони породжують політичні взаємодії.

Оригінальну теорію переходу суспільства з передсоціального в соціальне, в тому числі і політичний стан, розробив З.Фрейд. Він виходить з того, що політика є проявом лібідозної енергії індивідів. Так, держава і право виступають як замінники колись існуючого прародителя „батька”, який був убитий синами, що повстали проти його монополії на сексуальну насолоду. Таким чином, природа влади і політики корениться у несвідомому – в лібідозному комплексі й у відчутті вини. Фрейд вважав, що в ставленні людей до лідерів і держави проявляється дитячий потяг дорослої людини до колись існуючого батька.

Соціальний підхід до політики (соціально-економічні, правові, демократичні, соціально-культурні, культурно-антропологічні та інші теорії) є найрозповсюдженішим напрямком у дослідженні політики. Спільним для названих теорій є розгляд політики як результату насамперед соціальних чинників.

Соціально-економічні теорії політики пояснюють походження і розвиток політики визначальним впливом економічних відносин суспільства. Цієї теорії довгий час дотримувалися марксисти, які розглядали політику як концентрований вираз економіки.

Правові політичні теорії (Р.Моор, Г.Макдональд та ін.) основним системоутворюючим чинником політики розглядали право. На їх думку, право забезпечує чітку взаємодію і рівновагу політичних структур та інститутів, сприяє динамічному розвитку політичної системи суспільства.

Демократичні або ліберальні теорії політики (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.) сформувалися в кінці XVII – на початку XVIII ст. ст. Вони проголошували джерелом політики і влади народ. Природа і зміст політики визначається не надприродними силами, а потребами та інтересами людей. Народ добровільно наділяє державу та її структури владними повноваженнями.

У культурологічних теоріях як основні детермінанти політики розглядаються духовні якості людини – освіта, професіоналізм, моральність. До культурологічних теорій належать, зокрема, й культурно-антропологічна теорія політики, яка вважає головним призначенням політики – розкриття творчого потенціалу кожної людини; головним суб’єктом і джерелом політики є особа, а не народ.

На основі аналізу даних концепцій можна помітити, що основними причинами виникнення політики є:

• необхідність діяльності з управлінням якими-небудь суспільними процесами;

• необхідність управління з використанням влади або боротьба за завоювання і утримання влади;

• акцент на організації, в яких матеріалізується влада;

• врахування інтересів і потреб, головним важелем реалізації яких є влада;

• зміна форм людського існування пов’язана з ціледосягненням і організацією;

• усвідомлення громадянами своїх інтересів;

• поділ суспільства на класи.

Людина залучена у політику самим фактом свого існування в суспільстві. Давньогрецький філософ, мислитель Аристотель відзначав, що людина за своєю природою є істотою політичною, вказуючи на те, що жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можна. Інша справа, що характер взаємодії людини і політики, залежність від неї, безумовно, можуть бути різними, що не в останню чергу визначається рівнем політичної культури та політичної свідомості людини.

У реальному житі буває так, що влада потрапляє до рук не найгідніших людей з високими цілями, а до тих, які дбають про особисту вигоду, прагнуть досягти власних цілей будь-якими засобами, що й дає привід говорити про політику як про „брудну справу”.

Говорячи про політику і як про „високе мистецтво”, що вимагає від політичних діячів, лідерів партій і держав уміння маневрувати, готовності йти на компроміси, а, іноді, й політичного передбачення, інтуїції при прийнятті важливих політичних рішень.

Отже, політика є невід’ємною частиною суспільно-політичного життя. Як особлива сфера діяльності, політика протягом усієї історії розвитку цивілізації не раз змінювала свій зміст, з’являючись як певний вид соціального керівництва, розподілу благ, способу завоювання та використання влади, форми організації суспільства і державних інститутів; як особливий вид відносин індивідів і соціальних груп та ін.