Перехід Риму від республіки до імперії

Причини переходу Риму від республіки до імперії:

різке загострення у 2-1 ст. до н.е. суперечностей між рабами та рабовласниками. Так, у 7.3 р. до н.е. у Римі розпочалося найне- безпечніше повстання рабів під приводом Спартака, яке з усією повнотою виявило загальну кризу республіканського ладу; боротьба між дрібними та великими землевласниками;

неможливість в умовах республіканського ладу ефективно здійснювати управління підкореними територіями. Демократичні процедури забирали багато часу та сил і не сприяли концентрації сильної влади у центрі держави. Наслідком цього ставали численні сепаратистські виступи підкорених народів;

державний устрій Риму, що склався за часи його існування як невеликого полісу, вже не задовольняв потреб величезної держави, на яку він перетворився.

Першим, хто відшукав місток між республіканським та імперським ладом і зміг побачити в посаді диктатора ефективний засіб досягнення мети, був полководець Сулла, який примусив Сенат призначити його у 82 р. до н.е. диктатором на невизначений строк. У 79 р. до н.е. Сулла сам відмовився від посади диктатора.

У 59 р. до н.е. три воєначальники - Помпей (переміг понтій- ського царя Мітрідата 4), Красс (остаточно розбив військо рабів під проводом Спартака) і Цезар (походив зі знатного роду Юліїв) утворили тріумвірат. У 46 р. до н.е. Цезар став єдиновладним правителем Риму, а у 45 р. до н.е. він отримав титул імператора. У 44 р. до н.е. Цезаря було вбито.

У 43 р. до н.е. було утворено другий тріумвірат. Окгавіан, Антоній та Лепід на п’ять років взяли владу у Римі. Після перемоги над своїми конкурентами Окгавіан став імператором, отримав довічні права народного трибуна і принцепса, а в 27 р. до н.е. здобув повноваження на управління державою і почесний титул Августа.

Саме з 27 р. до н.е. у Римі розпочався новий період імперський, який прийнято розділяти на два етапи: принципат і до- мінат.

Державний лад Риму у період республіки

Період республіки у Римі тривав з 6 по 1 ст. до н.е. Традицій на дата утворення республіки - 509 р. до н.е. Саме цього року був скинутий останній римський рекс, а замість нього були обрані 2 магістрати - консули.

Державний лад Риму у період республіки досить сильно нагадував структуру органів управління Риму за часів його існувані як полісу.

Провідна роль Сенату в політичному житті Риму, аристократичний склад сенаторів дозволяють визначити Рим як аристократичну республіку.

Народні збори (коміції)

Формально вищим органом влади вважалися Народні збори (коміції), які були трьох видів:

Центуріатні коміції - відігравали найголовнішу серед інших коміцій роль. По своїй суті були зборами війська, збиралися за межами міста на Марсовому полі, кожна центурія мала один голос. Компетенція була досить широкою: вони вирішували питання війни та миру, приймали закони, обирали вищих магістратів (консулів, преторів, цензорів) тощо.

Трибутні коміції- розглядали менш важливі питання. В їх роботі брали участь мешканці територіальних триб. До компетенції входило: обрання нижчих магістратів (квесторів та едилів), розгляд скарг громадян на вироки про стягнення штрафів, а з 3 ст. до н.е. отримали право приймати закони, обов’язкові для всього римського народу. До речі, виділялися плебейські та патриціансько-плебейські трибутні коміції. Плебейські коміції обирали також і плебейського трибуна.

З. Куріатні коміції - поступово втрачали свої політичні функції, оскільки були пережитком первіснообщинного ладу, а невдовзі і ювсім зникли. До сфери компетенції входило формальне введення на посаду осіб, обраних двома іншими коміціями.

Всі народні збори у Римі скликалися вищими посадовими особами, які і головували на них. У цілому ж роль коміцій усіх видів була другорядною, а їх діяльність фактично направляв Сенат

Сенат

Сенат - являвся центром політичного життя Риму. Був пос- і ійно діючим органом, який завідував фінансами, чеканкою моне- іи, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення народних зборів. Крім того, здійснював зовнішньополітичні функції, займався питаннями релігії, затверджував вибори посадових осіб. У розпорядженні Сенату була казна Римської держави. Число сенаторів спочатку дорівнювало 300 осіб (за кількістю патриціанських родів), потім 600, а пізніше і 900 осіб. Сенатори не обирались. Один раз на 5 років особливі посадові особи - цензори складали списки сенаторів з представників нобілітету (багатих і знатних сімей), які до того вже іаймали державні посади.

Магістратури

Магістратури - це важливі державні посади у Стародавньому Римі. Службові особи, які їх займали, виконували різноманітні управлінські функції. Принципами, що пронизували усю діяльність магістратур, були: виборність, колегіальність, терміновість (с гроковість) служби, ієрархічність, відповідальність перед народними зборами, безоплатність.

Усі магістрати (службові особи магістратур) поділялися на ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні), а також на нищі та нижчі.

Вищі ординарні магістрати:

а) консули - очолювали всю систему магістратур, обиралися у кількості двох осіб. Компетенція: стежили за виконанням за

конів, командували військом, призначали воєначальників, укладали перемир’я, розпоряджалися воєнною здобиччю, головували в Сенаті і на народних зборах, вирішували питання управління, ко­ристувалися правом скасовувати рішення інших магістратів (крім плебейських трибунів) тощо.

б) претори - спочатку з’явились як помічники консулів, потім до їх відома перейшли справи з управління Риму, як міста. Спочатку обирався один претор, потім - два, а вже далі їх число збільшилося до восьми. Компетенція: керували судочинством, видавали загальнообов’язкові постанови і тим самим створювали нові норми права.

в) цензори - обиралися один раз на 5 років, провадили розподіл громадян за трибами, розрядами та ценіуріями, складали списки сенаторів, стежили за дотриманням норм моралі.

Нижчі ординарні магістрати:

а) квестори - спочатку були помічниками консулів без спеціальної компетенції, з часом стали завідувати під контролем Сенату фінансовими витратами. Розслідували також деякі кримінальні справи.

б) курульні еділи - спостерігали за громадським порядком у місті, торгівлею на ринку, організовували свята та видовища. Створювались також колегії „двадцяти шести мужів”, які відали наглядом за тюрмами, чеканкою монети, очищенням доріг та деякими судовими справами.

Особливі ординарні магістрати:

плебейські (народні) трибуни - з’явилися у процесі боротьби плебеїв з патриціями. Обиралися плебейськими трибутними коміціями з середовища плебеїв. Головним завданням був захист економічних, політичних та особистих прав плебеїв. Щорічно обирали двох, потім - п’ять, потім - десять трибунів. Особа трибуна вважалася недоторканою, а самі плебейські трибуни дістали право накладати „вето” на рішення всіх ординарних магістратів (крім цензорів) і навіть Сенату.

Вищі екстраординарні магістрати:

а) диктатор - діяв у випадку настання надзвичайних ситуацій (війна, повстання рабів тощо). Призначався консулами за постановою Сенату. На час його діяльності всі інші магістрати підпо-

І пі дковувалися йому, „вето” плебейського трибуну не діяло. Розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не відповідав. Призначався на строк не більше, ніж 6 місяців.

Армія

Після створення центуріатних коміцій вплив армії на полі- і ичне життя Риму почав зростати.

Спочатку військова організація Риму була простою. Усі гро- мидяни віком від 18 до 60 років, які мали майновий ценз, були цібов’язані брати участь у військових діях. Воїни повинні були йти \ похід зі своєю зброєю, що відповідала їхньому майновому цензу, пі п своїм харчуванням. Воїни клялися дотримуватись військових прнказів та не залишати поле бою. Згодом ці клятви перетворилися іш військову присягу.

У 3 ст. до н.е. в римській армії з’явилися вже легіони від со- и> іників (з територій римських провінцій). У 2 ст. до н.е. такі легіони складали вже до 2/3 римської армії. У цей же час було знижено м,ціновий ценз для здійснення військового обов’язку.

Довга тривалість та частота війн, які вів Рим, нерідко викликали

незадоволення воїнів-селян, які вимушені були відриватися під своїх господарств. Незадоволення селян стало однією з причин іниськової реформи, яку провів у 107 р. до н.е. Марій.

Сутністю реформи стало те, що було збережено військову по- ііиипість. Разом з тим, відтепер був допущений набір добровольців V іірмію, які отримували зброю та грошове утримання від держави. Крім того, легіонери мали право на частину військової здобичі, а з І ст. до н.е. ветерани змогли отримувати землі у Африці, Італії та І вллії.

Після реформи армія стала постійною та професійною і пере- і порилася на велику політичну силу. Свідченням цього став виступ армії на боці диктатора Сулли проти існуючої легітимної влади. Уперше в історії Риму армія увійшла до міста, хоча за древньою і радицією носіння зброї та поява війська у місті заборонялися.