Суспільний лад Стародавнього Риму

Усе населення розподілялося на вільних і рабів.

Вільне населення розподілялося на громадян (повноправних і неповноправних) та іноземців (латин і перегринів). Існували також вільновідпущеники, які мали особливий правовий статус. На початок 3 ст. до н.е., коли плебеї і патриції зрівнялися за своєю правоздатністю, з їх середовища виокремилися нобілі - благородний сенаторський стан.

Політично повноправними були лише римські громадяни.

Повного обсягу своїх прав римські громадяни набували з моменту досягнення повноліття, та отримували права укладати кві- ритський шлюб, звертатися до суду для захисту своїх матеріальних інтересів, брати участь у народних зборах, висувати свою кандидатуру на виборні посади тощо.

Серед іноземців виділялися такі дві категорії, як:

Латини, до складу яких входили: древні латини, які мали майнові права, право виступати у суді та укладати шлюб з римськими громадянами, але були позбавлені права брати участь у народних зборах; жителі колоній, заснованих Римом в Італії, які мали ті ж права, що й древні латини, за винятком права укладати шлюб з римськими громадянами. Пізніше, в результаті союзницьких війн усі латини набули прав римських громадян.

Перегрини, серед яких розрізнялися: жителі провінцій, які входили до складу Римської держави, але не мали прав громадян;

жителі общин і держав, незалежних від Риму, але так чи інакше зв’язаних з ним; римські громадяни, засуджені на вигнання із втратою громадянства. Правове становище перегринів визначалося конкретними договорами Риму з тією або іншою общиною або державою.

Розвиток рабства у Римі досяг свого апогею. Раби були основними виробниками матеріальних благ. Раб сприймався як „річ, що говорить”. Його можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. На відміну від країн Стародавнього Сходу, раб у Римі не міг мати своєї сім’ї, дітей, бути власником майна. Рабовласник щодо свого раба здійснював усю повноту можливої влади, навіть включаючи право на його життя. Наприкінці республіканського періоду практикувалося масове відпущення рабів на волю.

У імперський період Риму набули поширення два важливих процеси'.

Підвищення соціально-правового статусу рабів. Так, рабовласники почали надавати рабам пекулії, тобто земельні ділянки, за котрі господарю слід було платити частину зібраного врожаю. Іншу частину раб залишав собі. А наприкінці імперського періоду взагалі було заборонено самовільне вбивство рабів, роз’єднування їх сімей.

Пониження соціально-правового статусу вільних селян. Так, селян примусово почали перетворювати на постійних орендарів (колонів), які мали перед своїм орендодавцем грошові та натуральні зобов’язання. Пізніше колонів взагалі прикріпили до землі їхніх орендодавців і заборонили її залишати. Тих колонів, які самовільно залишали свою землю, дозволялося примусово повертати назад.

Державний лад Риму у період імперії

Період принципату

Період принципату отримав свою назву від слова „принцепс”

- перший та тривав з 27 р. до н.е. по 284 р. н.е..

Імперська влада принцепса у цей період була ще вимушена прикриватися ширмою республіканських установ.

У період принципату одночасно діяли дві системи управління. З одного боку, засідав Сенат, продовжували обиратися магістрати, а з іншого, міцнішала і розвивалася влада принцепса та нового державного апарату', який ним створювався. Це проявилося, зокрема, і у тому, що поряд зі старою римською скарбницею (ерарієм) з’явилася власна імператорська скарбниця (фіск). Показово, що сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, а імператорська - срібну і золоту.

3 часом посада принцепса стала постійною і почала переходити у спадщину в межах імператорської родини, а сам принцепс отримав титул Августа („звеличений богами”) і „батька вітчизни”. Також при посаді принцепса було утворено постійно діючий дорадчий орган - консиліум, члени якого призначалися імператором.

Принцепс мав вищу владу „імперіум”, одночасно був консулом, цензором, народним трибуном і великим понтифіком (жерцем). До компетенції принцепсу входило право оголошення війни і миру, укладення міжнародних угод, право вищого кримінального та цивільного суду, тлумачення законів тощо. Постанови принцепса набували вищої юридичної сили. Крім того, принцепс був головнокомандувачем усіма збройними силами Риму, а в його розпорядженні перебувала привілейована преторіанська гвардія, яка охороняла імператора і підтримувала внутрішній порядок.

У період принципату всі римські провінції були розподілені на дві категорії: імператорські, якими управляли намісники, що призначалися принцепсом, і сенатські, якими управляли проконсули або пропретори, призначувані Сенатом.

У 3 ст. н.е. широкі політичні кола Риму прийшли до висновку про необхідність встановлення міцної централізованої влади, що й було зроблено у 284 р. н.е., коли до влади прийшов Діоклетіан.

Період домінату

Період домінату отримав свою назву від „домінус” - владика, господар й тривав з 284 по 476 р. н.е., коли загинула Західна Римська імперія..

Причинами переходу до домінату були загострення боротьби за владу, почастішання повстань рабів, поява християнства, падіння моральності і громадянськості у римлян, визвольний рух серед підкорених Римом народів.

Імператор періоду домінату вже був не першою особою у державі, як під час принципату, а найголовнішою - домінусом. Проявилося це, зокрема, у тому, що старі республіканські установи зникли, а управління імперією повністю зосередилося у його руках. Також особа імператора почала обожнюватися, сформувався складний придворний етикет, запозичений у східних правителів (присутні під час появи імператора ставали на коліна, цілували край його одягу та взуття).

Провідними державними установами періоду домінату у Римі стали: консисторіум - Державна рада (головний центр управління країною), фінансове та військове відомства. Усі чиновники призначалися імператором і лише йому підпорядковувалися.

Було створено розгалужений державний апарат з великою кількістю чиновників, серед яких існувала найсуворіша ієрархія, що регламентувалася суворими правилами про ранги чиновництва, компетенцію та порядок підвищення по службі. Наприклад, існували такі посади, як квестор священного палацу (глава консис- торіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці тощо.

У період домінату Сенат було збережено, але його роль стала зовсім незначною. Магістрати перетворилися на почесні звання.

Серйозних змін зазнало місцеве управління. Діоклетіан провів новий адміністративний поділ імперії. Основною метою його реформи були сувора централізація, збільшення кількості чиновників і відокремлення цивільного управління від військо- їого. Відтепер вся імперія поділялася на 12 діоцезів, які у свою чергу поділялися на провінції, на чолі яких стояли відповідні чи- -ювники.

Армію також було реформовано. Відтепер усі війська складалися з двох частин: прикордонних - постійно перебували у прикордонній смузі, і мобільних. В результаті чисельність збройних сил Риму зросла на третину, а військо стало постійним і професійним з найсуворішою дисципліною та особливими привілеями.

Значна увага імператора приділялася поліції. У період домі- нату, крім звичайної поліції, з’явилася також таємна, чисельність якої постійно зростала. Почали діяти спеціальні агенти для виконання секретних доручень, почала заохочуватися система доносів.

Падіння Риму:

У 395 р. Римську імперію було поділено на дві частини: Західну римську імперію зі столицею у Римі і Східну - зі столицею у Константинополі. Кожна з частин очолювалася окремим імператором, який обирав собі помічника. Західна римська імперія припинила своє існування у 476 р., а Східна - започаткувала історію феодальної Візантії протягом ще 1 тис. років.

Причинами падіння Рішу стали:

загальні деградація і розклад державності: втрата громадянами інтересу до державних справ, нікчемність та аморальність імператорів, корумпованість, користолюбство та свавілля влади, розклад державного апарату взагалі;

падіння серед римлян моральності;

розповсюдження християнства, яке стрімко знищувало язичницькі традиції та пантеон богів римлян й, крім того, наділяло віруючих апатією та покірливістю;

загальна криза рабовласницького ладу, яка, зокрема, проявилася у збільшенні повстань рабів та розвиткові їх самосвідомості;

неспроможність Риму ефективно управляти великими територіями, що утворилися внаслідок його завойовницької політики. Це також і непристосованість апарату центральної влади, що сформувався за часів Риму-полісу, до умов імперії;

протиріччя між центром і провінціями;

повстання підкорених народів та нескінченні навали варварів