Лекція 7. Витоки філософії буддизму

Буддизм як даршана є складовою буддистської Дгарми, що не може бути вичерпно визначеною як релігія, або як філософська течія чи культура. Час заснування – VI–V ст. до н. е., а засновник – Сіддхартха Гаутама, або Шак'ямуні (із санскриту – мудрець, або відлюдник) – напівлегендарна постать, що, як свідчать дослідження, насправді очолював першу спільноту буддистів. Буддисти переконані, що завдяки власній наполегливості та зусиллям Сіддхартха Гаутама досягнув просвітлення й отримав право носити ім'я Будда (санскр. – пробуджений, просвітлений). Він віднайшов шлях, що мав істотні відмінності від відомих на той час духовних практик, і започаткував історію буддизму – надзвичайно складну й сьогодні далеку від завершення. Буддизм охоплює різноманітні течії та напрями, що є подекуди радикально відмінними між собою, і скоріше справляють враження багатьох релігій, аніж різних конфесій у межах одної. Вчення Будди Шак'ямуні – ранній буддизм – більшість дослідників визначають однією з головних даршан Стародавньої Індії.

Головні тексти буддизму утворюють три великі зібрання – «Пітаки» (санскр. – «Кошики»), а їх поєднання – «Трипітаки» (санскр. – «Три кошики»), що також називають «Палійським каноном». Перша «Пітака» – «Вішаяпітака» (санскр. – «Кошик поведінки») – містить твори де викладені правила життя для буддійських ченців; друга – «Суттапітака» (санскр. – «Кошик святих текстів») – збірка розмов Будди з учнями у віршованій та прозаїчній формі, оповідання про окремі епізоди з його дійсного життя та життя в попередніх втіленнях; третя – «Абгідгаммапітака» (санскр. – «Кошик додаткового закону»), містить тексти, де викладено обґрунтування та пояснення вчення Будди. До другої «Пітаки» належить загальновідомий твір «Дгаммапада» («Слова закону») а також «Суттаніпата» («Збірка добрих повчань») та «Джатаки» (Книга «Народжень») – збірка розповідей Будди про випадкові життєві ситуації та події, в яких він виявляв підстави для повчальних висновків.

Якщо в європейській традиції філософування пошук найвищої істини здебільшого тлумачиться як процес теоретичного і раціонального осягнення, то в буддизмі – це шлях, призначений для досягнення такого стану, в якому істина відкривається на рівні безпосередньо поданої очевидності. Означена настанова властива більшості духовних вчень Індії, але в буддизмі вона має низку особливостей. Зокрема, це неортодоксальність вчення, в якому не виокремлюється певний текст як канонічне Одкровення. Будда промовляв як людина, а не як Всевишній, і завжди його висловлювання були спрямовані до певного слухача й залежали від особливостей останнього, його розумових здібностей та вмотивованості. Сіддхартха Гаутама навчав Дгармі не через милість божественного Одкровення, а завдяки власному завзяттю в духовному пошуку. Для нього першочерговим був не предмет розповіді, а той, кому вона адресована. Цим пояснюється особливий різновид буддійських текстів – «Праджняпараміти», які тлумачились як призначені для «ледачих розумом». Зокрема, в «Дгаммападі» наголошено, що навіть якщо людина постійно повторює Писання, але не виконує щиро його приписів, то вона не гідна просвітлення, але якщо вона живе згідно Дгарми, звільнившись від пристрастей, ненависті й невігластва, вільна розумом і незворушним ставленням до світу, то, навіть не знаючи добре Писання, вона стане просвітленою.

Буддійська філософія – результат навчання Дгармі тих, хто потребував "розумних" пояснень, тобто інтелектуалів, що тяжіли до систематизації категоріального апарату, теоретичних пояснень з виразними ознаками раціоналізму. Але жодне судження чи умовивід, незалежно від міри їх обґрунтованості та незаперечності, не матимуть цінності для буддистів, якщо не сприятимуть просвітленню хоча б однієї особи.

Термінологічна основа раннього буддизму, поза сумнівом, значною мірою запозичена з ведичної літератури. Спосіб організації життя перших буддійських спільнот був мало в чому відмінний від традицій брагманізму. Але революційність вчення Сіддхартхи Гаутами, тим не менше, не викликає сумніву, адже воно спиралося не на заперечення вчень попередників, а на визнання безглуздя пошуку остаточних відповідей і встановлення канонів. На думку послідовників Будди Шак'ямуні, безглуздо ставити питання про те, що таке істина, чи існує Бог, що таке людина тощо. Буддист має пройти власний унікальний шлях до звільнення, і для цього йому не потрібно шукати універсальних відповідей на питання про всезагальне. Саме тому буддизм іноді називають антирелігією та антифілософією; ми ж пропонуємо визначати його філософським ученням про практику звільнення.

Окрім того, особистість вчителя у буддизмі визнається цілковито умовною, адже: по-перше, Будда Шак’ямуні наставляв учнів, що притулок кожен з них має шукати лише в самому собі не сподіваючись на іншого; по-друге, базовим для буддизму є доктрина анатмавади («заперечення-атману»). Неповторність духовного шляху та ірраціоналізм містичного досвіду унеможливили створення вичерпної універсальної «інструкції» досягнення стану Будди. Кожен має віднайти власний шлях і досягти безособистісної нірвани, тому буддизм визнає не лише одного Будду Шак’ямуні, але й тисячі Будд, що цілком рівні між собою, адже поділ між ними є умовним.

Згідно вчення Будди, засадничими властивостями буття є несталість (анітья) безособистісність (анатман) болісність (дукха). Страждання – дукха – одвічно супроводжує усі прояви буття. Навіть найповніша насолода – сукха – лише однією з форм страждання. Адже, згідно кшанікавади (вчення про миттєвість), ми приречені на невдоволеність через марноту всіх радощів та насолод, їх неодмінне припинення і неуникненну втрату.

Будда запропонував настанову до духовної практики, яка акумульована у вченні про Чотири Шляхетні Істини, Шляхетний Восьмискладовий Шлях, закон взаємозалежного виникнення.

У Першій зі Шляхетних Істин постулюється, що усе є стражданням (дукхою). Народження – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання. Єднання з неприємним і небажаним – страждання, розлука з приємним і бажаним – страждання. Дукха завжди самовідтворюється прагненням її подолати. Чого не досягла б жива істота, вона завжди приречена на дукху через незворотність знищення всього існуючого. Страждання, згідно вчення раннього буддизму, неспростовно супроводжує життя всіх живих істот: людей, рослин, тварин і навіть ведійських богів, які, до речі, не заперечувались.

Згідно Другої Шляхетної Істини, джерелом страждання є жага народження (трішна). Причиною дукхи є прагнення і бажання життя у найширшому розумінні – приречений на невдоволеність потяг до оволодіння прийдешнім до перебування у ньому. Але набуте здійснення себе у певній тривалості часу є оманливою реальністю, що не здатна задовольнити й лише розпалює жагу народжуватись і жити.

Поява дукхи пояснюється законом взаємозалежного виникнення, який ще називають Колесом Буття. У ньому виокремлено дванадцять причинно-наслідкових зв’язків, послідовність наведення яких не має принципового значення, адже кожний обумовлює решту, і навзаєм обумовлений усіма іншими:

• антарабхава – проміжок між смертю та новим народженням обумовлює авідью, тобто небачення, неусвідомлення та нерозуміння Чотирьох Шляхетних Істин, невірне тлумачення власного єства й навколишньої дійсності;

• авідья викликає самскари, тобто несвідомі прагнення та потяги, жагу нового народження;

• самскари спричиняють віджняни, тобто нове народження, появу нової, ще неоформленої, свідомості;

• віджняна обумовлює формування нами-рупи, тобто імені й індивідуальної форми свідомості, психофізичних властивостей людського єства;

• нама-рупа спричиняє виникнення шести органів, або здатностей відчуттєвого сприйняття (шостою індрією визначено манас, що є органом умосяжного сприйняття);

• здатності відчуттєвого сприйняття спричиняють спаршу, тобто контакт з розташованими у навколишньому середовищі об’єктами;

• спарша викликає ведану, тобто відчуття приємного, неприємного або нейтрального;

• відчуття приємного обумовлює появу потягів, пристрастей - тришну, а відчуття неприємного спричиняє відразу;

• трішна і відраза спричиняють упадану, тобто появу залежностей і вподобань;

• упадана визначає сутність життя як сансаричного буття - бгави;

• бгава обумовлює джаті тобто нове народження;

• джаті спричиняє джалу-марану, тобто старість і смерть.

Закон взаємозалежного виникнення аргументує і пояснює Другу Шляхетну Істину, описує причинний зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім життям.

У Третій Шляхетній Істині повідомляється, що звільнення від дукхи можливе. Йдеться про можливість досягнення нірвани (санскр. – згасання). Попри те, що страждання супроводжує усі прояви буття і виглядає його неодмінною складовою, воно може бути знищеним завдяки зникненню його причин. Визначення змісту нірвани є одним із найскладніших завдань буддології. Сам Сіддхартха Гаутама ніколи не пропонував своїм учням жодного її позитивного визначення. В історії буддизму ми можемо віднайти різні способи пояснення нірвани, але усі вони об’єднанні відмовою від спроб раціонального її тлумачення. Ця категорія висловлює те, що цілком перевершує усе подане в сансаричному досвіді. Нірвана – стан свободи і понадособистісної повноти буття. Її осягнення вимагає специфічного досвіду, який є недосяжним для тих хто не залишив тенет сансари.

Слід наголоси на некоректності тлумачення нірвани як небуття, адже йдеться не про згасання і знищення буття, а про зникнення причин страждання. Нірвана – звільнення від жаги народження, потягів і відраз, уподобань і залежностей, індивідуальних психічних особливостей та інших детермінант, що наведені в законі взаємозалежного виникнення.

У Четвертій Шляхетній Істині Будда Шак'ямуні проголосив, що існує шлях, що веде до звільнення від страждань, тобто Шляхетний Восьмискладовий Шлях, який поділяють на три етапи: перший – мудрість, другий – моральнісність, або дотримання обітниць, третій – зосередження. До мудрості належать: 1) правильне бачення – осягнення Чотирьох Шляхетних Істин; 2) правильна рішучість – це твердий намір досягти звільнення від дукхи. До моральності належать: 3) правильне мовлення – це контроль за висловлюваннями (уникати брехні, наклепів, грубощів); 4) правильна поведінка – це утримання від невірної дії (виконання обітниць, кількість яких для ченців є максимальною, а для простих членів буддійської громади – мінімальною); 5) правильний спосіб життя – це отримання засобів до життя чесним шляхом (утримання від торгівлі алкоголем, наркотиками, зброєю, людьми, тваринами, від заробітку, пов’язаного з обманом і навіюванням). До зосередження належать: 6) правильне зусилля – це постійні вправи з буддійської йоги; 7) правильна спрямованість пам'яті – це цілковитий і неухильний контроль над усіма психоментальними процесами (виокремлюють два методи: шаматха – заспокоєння свідомості, позбавлення від афектів, та віпашьяна – аналітичне споглядання, культивація позитивних та відкидання негативних, з точки зору буддистів, станів свідомості); 8) правильне зосередження (самадхі) – досягнення граничної форми споглядання за котрої зникає розрізнення між суб’єктом споглядання, об’єктом споглядання та процесом споглядання.

У доктрині анатмавади стверджується, що особистісне «я» – лише ім’я, що означує структурно впорядковану послідовність п’яти груп дгарм, тобто скандх (санскр. купа). Перша – предмети тілесних відчуттів (рупа), наприклад кольори та обриси, які бачить око. Друга – почуття (ведана), наприклад приємність або відраза. Третя – усвідомлення відмінності, наприклад, чорного від білого або рівного від кривого, та утворення відповідних понять та уявлень (самджня).Четверта – мотивація до дії (самскара) та сама дія, тобто карма. П’ята – віджняна (свідомість та знання).

Дгарма – «те, що тримає», або миттєвий носій певної однієї властивості, – неподільний елемент психофізичного досвіду або елементарний психофізичний стан. Потік дгарм має унаочнитись для того, хто прагне просвітлення, тобто дгарми мають бути усвідомлені, відкривши дійсність як суб'єкта, так і об'єкта в їх єдності. Ключовими утрудненнями для спроб пояснення вчення буддистів є: по-перше, питання про неперервність свідомості (віджняни); по-друге, питання про дійсність часу. Подібно до того, як ми розуміємо атомарну будову тіла, буддисти розуміють душу, що складається з дгарм і потоку свідомості. Відокремлені одна від одної, дгарми пов'язані законом причинного зв'язку. Деякі з них з'являються одночасно, інші ж ідуть одна за одною в послідовних моментах, у цьому випадку вони однорідні й створюють ланцюги. Кількість психічних елементів у кожний момент індивідуального життя різна. Серед них існують постійні й мінливі. Постійні вказують на здібності індивіда. В одному індивіді в обмежений час визначений елемент може бути головним, тоді як в іншому індивіді або в інший час у цьому ж самому індивіді може посісти головне місце інший елемент. Серед постійно існуючих елементів два є виключно цінними. Якщо для них створити умови, то вони можуть вплинути на зміну характеру індивіда і його моральну цінність. Це здатність оцінювання (праяна) і здатність зосередження на одній крапці (йога). Указані елементи можуть бути зовсім нерозвинені, а можуть бути розвиненими настільки, що, наприклад, праяна стає трансцендентним знанням. Життя простих смертних керується незнанням. Дгарма як моральний закон розуміється як боротьба всередині потоку елементів між добрими властивостями і поганими схильностями. Існування в потоці хоч одного поганого елементу негативно впливає на весь потік. Чистий потік притаманний лише людині, яка вважається святою.

Через слова Будди Шак’ямуні: «Я буду вчити Вас Дгармі», – це поняття вживається для означення буддійського вчення в цілому. Водночас, однією з найпоширеніших тем для філософських диспутів буддійських мислителів є вчення про дгарму, тобто абгидгарма. Принципове для раннього буддизму заперечення субстанційності існування знайшло своє втілення у тлумаченні дгарм безсутністними носіями визначених якостей або станів [див лекц. 9], що миттєво виникають та зникають. Кожна дгарма виникає обумовленою щойно зниклими, але буддисти заперечують сутнісну присутність причини у наслідку, тобто постулюють безсубстанційну необхідність причинно-наслідкового зв’язку. Потік дгарм має унаочнитись для того, хто прагне пробудження, тобто дгарми мають бути усвідомлені, відкривши дійсність як суб’єкта, так і об’єкта в їх єдності.