1. Загальна характеристика екологічних проблем у світі та в Україні. Роль права на шляху їх вирішення. Еколого-правова політика України на сучасному етапі розвитку.

Однією з найбільш актуальних глобальних проблем сучасності є охорона навколишнього середовища. Ця проблема набула особли­вого значення у другій половині XX ст. Науково-технічний прогрес істотно розширив масштаби і можливості людства у сфері приро­докористування. Були порушені об'єктивні закономірності взаємодії суспільства і природи. Негативні наслідки цього процесу вийшли з-під контролю. Джина випущено з пляшки. Як результат, опоетизована колись природа досить швидко перетворилася у на­вколишнє середовище, забруднене й отруєне відходами вироб­ництва. Здоров'я і саме життя людини поставлені під загрозу.

Ця проблема стосується як планети в цілому, так і її регіонів та практично усіх країн. Україна не є винятком серед них. Нехтуван­ня об'єктивними законами розвитку і відтворення природоресурс-ного комплексу, низький рівень екологічної свідомості суспільства та деякі інші фактори призвели до значної деградації довкілля Ук­раїни, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод, атмо­сферного повітря і земель, нагромадження у великих кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів виробництва. Ці процеси спричинили різке погіршення здоров'я людей, знижен­ня рівня народжуваності та зростання смертності.

На запобігання шкоди навколишньому природному середовищу об'єктивно спрямоване екологічне право України (право навко­лишнього природного середовища). На жаль, його регулюючий вплив на відповідні суспільні відносини сьогодні не є досить ефек­тивним. З одного боку, це пов'язано з недоліками самого екологічного законодавства, з іншого — практикою його застосу­вання.

Під функціями держави розуміють основні напрями або види її діяльності, які визначають суть і призначення держави¹. Вони є засобом вирішення важливих суспільних завдань. Функції виража­ють зміст і призначення держави в суспільстві.

Екологічна функція нині визнана однією з основних функцій Ук­раїнської держави. Це, по суті, діяльність держави в особі її компе­тентних органів по управлінню якістю довкілля. Ця функція обумов­лена конституційним положенням про те, що забезпечення еко­логічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, збереження генофонду українського народу «є обов'язком держави» (ст. 16 Конституції України).

Екологічна функція реалізується шляхом проведення відповідної державної політики на тому чи іншому етапі розвитку держави. її принципові засади в Україні визначені Основними на­прямами державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної без­пеки². Ними передбачені пріоритети екологічної політики, її го­ловні етапи і механізми реалізації. До них, зокрема, віднесено: гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого

в пливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення еко­логічного стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промисло­вих центрах Донецько-Придніпровського регіону; будівництво но­вих та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану; формування збалансованої системи природокористування та адекватна струк­турна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті; збереження біологічного та ландшафт­ного різноманіття, заповідна справа.

За Основними напрямами до головних складових механізму ре­алізації державної екологічної політики належать: відповідна дер­жавна інституційна структура; економічний механізм природоко­ристування та екологічної діяльності; законодавчо-правовий ме­ханізм регулювання екологічних відносин; механізм реалізації міжнародних, національних, регіональних, галузевих та місцевих екологічних програм. У результаті реалізації Основних напрямів (а вони розраховані на кілька десятиліть) передбачається створити збалансовану й ефективно діючу систему управління якістю довкілля. Принципові засади державної екологічної політики передбачені також Законом України «Про основи національної безпеки Украї­ни» (2003 р.). Відповідно до нього пріоритетами національних інте­ресів України в екологічній сфері є: здійснення комплексу заходів, які гарантують екологічну безпеку ядерних об'єктів і надійний радіаційний захист населення та довкілля, зведення до мінімуму впливу наслідків Чорнобильської катастрофи; впровадження у ви­робництво сучасних, екологічно безпечних, ресурсо- та енергозбе­рігаючих технологій, підвищення ефективності використання при­родних ресурсів, розвиток технологій переробки та утилізації відходів; поліпшення екологічного стану річок України, насампе­ред басейну річки Дніпро, та якості питної води; запобігання за­брудненню Чорного та Азовського морів та поліпшення їх еко­логічного стану; стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону; недопущення неконтрольованого ввезення в Україну еко­логічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів-, збудниківх вороб, небезпечних для людей, тварин, рослин, організмів; реа­лізація заходів щодо зменшення негативного впливу глобальних екологічних проблем на стан екологічної безпеки України, розши­рення її участі в міжнародному співробітництві з цих питань.

Досягнення мети екологічної політики, а отже, й відповідної функції держави забезпечується здійсненням комплексу державних заходів — економічних, соціальних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних, освітніх тощо. Особливе місце серед них належить еко­логічному праву. Воно, як зазначає М. М. Бринчук, «є водночас продуктом і основною формою закріплення державної екологічної політики»¹. Екологічне право має надавати і екологічній політиці, і екологічній діяльності формальної визначеності й загально­обов'язковості, гарантувати ефективну реалізацію екологічної функції держави.

Визнання екологічної функції як постійної й основної є важли­вою передумовою для формування самостійної галузі екологічного права. Але тільки цим проблема не вичерпується. Екологічне пра­во є складною юридичною системою, пізнання якої пов'язане з вивченням ряду інших її елементів.

2. Становлення та розвиток екологічного права України.

Становлення правового регулювання охорони навколишнього природного середовища та екологічного права як галузі права відбувалося в кілька етапів.

Окремі аспекти використання природних ресурсів та охорони природи знаходили своє правове закріплення ще в «Руській Правді», законодавстві Російської імперії за часів Петра І та в подальших відомих історичних пам'ятках права.

Початки національного природоохоронного законодавства сягають ще часів Київської Русі. У зводі законів княжої держави "Руській правді" містилося чимало регламентацій, що стосувалися часів і термінів полювання на тих чи інших хутрових звірів; заборона виловлювати деякі породи риб під час нересту; застороги щодо збереження та використання природно адекватних засобів землеробства, бортництва, броварства та інших промислів і ремесел. Тоді ж передбачали і деякі покарання, переважно грошові, за порушення вимог "Руської правди". Наприклад, за вбивство журавля і людини часто вживали однакові міри покарання. У князівські часи фактично було закладено й початки формування заповідних територій — так званих мисливських угідь, на яких лише іноді дозволялося полювання та лови.

У козацько-гетьманську добу джерелами українського природоохоронного законодавства були: звичаєве право і повсякденні традиції; традиційне законодавство княжої та литовсько-руської доби; магдебурзьке право; законотворча діяльність національної держави, яка уособлюється, насамперед, у гетьманських універсалах. У зв'язку зі своєрідним становищем тогочасної України на національне законодавство нашаровувались, інколи майже повністю поглинаючи його цілком або в окремих компонентах, правничі вимоги сусідніх держав — Польщі, Росії, Австрії та ін. Вичерпну характеристику природоохоронних засад дає синтетичне "Зібрання українських прав" 1807 р. У розділах "Про ціну речі", "Про недозволені діяння", наприклад, докладно простежено численні ситуації, коли людина взаємодіє з природою, — рибальство, пошкодження соколиних гнізд, виловлювання бобрів, знищення рою бджіл чи дерева, полювання на зайців тощо. У них регламентовано вартість і покарання відповідних вчинків, визначено майнові та територіальні засади природокористування. До проблем, пов'язаних із мисливством і рибальством, звертаються і в останніх розділах книги. Досить слушні слова у висновку "Зібрання": "В Україні чужий ліс рубати взагалі забороняють".

Природоохоронний рух у сучасному розумінні започатковувався в Україні ще до Першої світової війни, коли почали з'являтися різні організації, товариства і прийматися деякі укази і постанови окремих департаментів та міністерств, що регламентували використання тих чи інших ресурсів. Водночас виникають перші українські заповідники, зокрема всесвітньо відомий "Асканія-Нова". У зв'язку з Першою світовою війною та соціальними потрясіннями в імперії істотно загальмувалася природоохоронна робота в Україні, завдавши довкіллю чимало збитків та руйнації. Характерними для того часу, як згадує професор-зоолог М. Шарлемань, були такі випадки, як зруйнування наприкінці 1917 р. "солдатами-більшовиками" зоопарку "Пілявин". У ньому, зауважує очевидець тих подій, "окрім великої кількості інших звірів, було постріляно 35 зубрів та бізонів". Тому все доводилося починати з початку.

В Українській Державі за часів гетьманування Павла Скоропадського було створено Міністерство земельних справ, при ньому — окремий Відділ з охорони пам'яток природи, а також Комісію з учених та діячів у цій справі. У Києві 1918 р. існував також приватний "Крайовий природоохоронний комітет" (голова — професор П.А. Тутковський); у Харкові функціонувало Товариство любителів природи (голова — професор В.Л. Талієв); в Одесі — Спілка наукових товариств природоохоронного спрямування (голова — професор Г.І. Танфільєв). У Полтаві було засновано Комітет охорони природи та старовини. Секція (комітет) охорони природи збереглася в Народному комісаріаті землеробства і після поразки Української Народної Республіки.

Однак слід зазначити, що у зв'язку з об'єктивними причинами (загостреність конфлікту «людина—природа», зацікавленість держави, що проявилась в прийнятті значної кількості законодавчих актів, які регулювали насамперед використання природних ресурсів, припадає на 60-і — 70-і рр. XX ст. В кінці 50-х — на початку 60-х рр. у всіх республіках СРСР були прийняті республіканські закони про охорону природи. В Українській РСР відповідний закон «Про охорону природи в Українській РСР» було прийнято ЗО червня 1960 р. Щоправда помітної ролі в регулюванні охорони природи в той період ці закони не відіграли. Вони не містили ефективних природоохоронних заходів, нормативних обмежень, санкцій тощо. В 70-х рр. приймаються союзні основи законодавства, що регулюють окремі природні об'єкти, а саме Основи земельного законодавства, водного, лісового, законодавства про надра, союзні закони про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання тваринного світу. В їх розвиток у союзних республіках були прийняті аналогічні кодекси і закони. Відповідно, до початку 70-х рр. у СРСР набув поширення диференційований підхід до регулювання використання та охорони природних об'єктів. У зв'язку з прийняттям окремих основ водного, земельного, лісового та іншого законодавства обстоювалась позиція про існування окремих галузей права: земельного, водного, надрового, лісового тощо.

Паралельно розвивається ідея комплексного підходу до регулювання відповідних відносин, яка базувалась на положенні про те, що всі природні об'єкти взаємопов'язані, їх використання та охорона не можлива окремо, без врахування інших. У літературі була запропонована ідея про виділення окремої галузі -природноресурсового права, що як самостійна навчальна дисципліна почала згодом вивчатися в юридичних вузах. Одночасно висловлюється думка про неможливість відокремлення і використання природних ресурсів від їх охорони і обстоюється існування двох взаємозв'язаних галузей: природноресурсового і природоохоронного права. У 80-х рр. в навчальних закладах починають читати навчальний курс «Природноресурсове право і правова охорона природи». У назвах курсів, підручників, навчальних посібників все частіше застосовується термін «правова охорона навколишнього (природного) середовища.

Питання про екологічне право як галузь права, його становлення вперше було порушено в юридичній літературі в 1976 р.1. В кінці 80-х рр. в літературі була підтримана думка про можливість формування на базі природноресурсових галузей права і природоохоронного права «більш широкої правової спільності, яка охоплює всю сферу суспільне значимих відносин людини і навколишнього природного середовища» — екологічного права. В цей же час серед науковців продовжують точитись дискусії щодо назви цієї галузі («природноресурсове право і правова охорона природи», «природоохоронне право», «право навколишнього природного середовища» (традиційне для зарубіжного права), «екологічне право».) У 1987 р. в Московському держуніверситеті відбулося засідання «круглого столу» юристів-науков-ців-екологів щодо розробки концепції галузі екологічного права. В ході наукових дискусій вченими було обґрунтовано існування екологічного права як галузі права, визначено його предмет, особливості інші характеристики1.

В Україні біля витоків екологічного права стояли такі відомі вчені-правознавці, як В. Л. Мунтян, Н. І. Титова, Ю. С. Шемшученко.

Кардинально новий за змістом та спрямованістю етап розвитку екологічного права почався після розпаду Радянського Союзу та переорієнтації всіх республік колишнього Союзу на нові пріоритети та цінності в організації правової та політичної систем. В Україні він напряму пов'язаний з прийняттям 25 червня 1991 р. Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Тоді було закладено інтегрований, комплексний підхід до правового регулювання екологічних відносин, спрямований на забезпечення екологічної безпеки в цілому, ви-знання пріоритету життя і здоров'я людини, екологічних вимог, необхідність запровадження превентивного характеру заходів охорони природи. З 1991 р. і досі триває процес створення та вдосконалення системи екологічного законодавства України, що є основою розвитку та вдосконалення самої галузі екологічного права. При цьому в сучасній системі права України, як і інших держав, екологічне право без сумніву займає окреме, самостійне місце.

Однак наукові дискусії щодо розуміння предмета, змісту, об'єктів, назви відповідної галузі права не втрачають своєї гостроти і сьогодні.

В останні роки у зв'язку із зростанням ролі, значення, змістовного ускладнення нормативного обсягу регулювання відносин, пов'язаних з використанням окремих природних об'єктів, обґрунтовується виділення як самостійних природноресурсових відносин як предмета окремої комплексної галузі — природноресурсового права. Як зазначається в літературі, природноресурсові відносини не є ізольовані від інших видів. Природноресурсове право знаходиться у безпосередній взаємодії з екологічним правом. Разом з тим основною метою природокористування є забезпечення головним чином економічних потреб суспільства. А природоохоронна діяльність спрямована на забезпечення їх екологічних інтересів. Звідси беруть початок різні цілі правового регулювання природноресурсових і природоохоронних відносин.

Регулювання природноресурсових відносин, як правило, відбувається на засадах права власності і права спеціального природокористування. Правове регулювання екологічних відносин, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, охорону природних ресурсів та їх компонентів і захист природного середовища, здійснюється незалежно від засад приналежності природних об'єктів і підстав природокористування. Детальне розмежування екологічного і природноресурсового права проводить Б. В. Єрофєєв, зазначаючи, однак, що об'єктивною необхідністю на сучасному етапі є якнайшвидше перетворення природноресурсового законодавства на екологічне3. І дійсно, природоохоронні вимоги повинні пронизувати норми, що регулюють природокористування, оскільки без цього процес охорони природи буде неможливий та неефективний, а подібні розмежування є доволі умовними.

Аналогічно є спроби розглядати екологічне право тільки як сукупність норм, що регулюють відносини в галузі охорони навколишнього природного середовища (екологічні відносини) з метою попередження і усунення шкідливих хімічних, фізичних і біологічних впливів на нього, а також відносини з приводу за-безпечення правового режиму особливо охоронюваних природних територій, використання і охорони тваринного світу. В даному випадку гірниче, водне, лісове право охоплюються як під-галузі земельного права і не регулюються в межах екологічного права. Однак нині з урахуванням побудови та змісту системи законодавства України, а також зважаючи на те, що, наприклад, відносини по захороненню відходів є теж певною мірою використанням природи та її об'єктів (зокрема, надр), такий підхід навряд чи є прийнятним.

Актуальним залишається питання і про назву галузі, яку, зокрема, пропонується перейменувати на «право навколишнього середовища», оскільки об'єктом правового регулювання даної галузі виступає не система знань про взаємодію суспільства і природи (тобто власне екологія), а природа, навколишнє природне середовище, і традиційно за основу найменування галузей береться предметна сфера відносин, об'єкт регулювання.

3.Поняття та предмет екологічного права.

Поняття екологічного права:

• Як галузі права:

Це комплексна галузь права, яка об’єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють суспільні відносини щодо раціонального використання та охорони природних ресурсів, охорони особливо цінних та унікальних природних комплексів і забезпечення екологічної безпеки;

• Як галузі законодавства:

Це сукупність нормативно правових актів, що регулюють суспільні відносини щодо раціонального використання та охорони природних ресурсів, охорони особливо цінних та унікальних природних комплексів і забезпечення екологічної безпеки;

• Як науки:

Це система знань про екологічне право та екологічне законодавство, екологічні правовідносини, історію та динаміку розвитку екологічного законодавства, практику його застосування, правові форми міжнародного співробітництва у царині екології, міжнародне екологічне право, екологічне право зарубіжних країн, шляхи удосконалення вітчизняного екологічного права;

• Як навчальної дисципліни:

Це сукупність знань, вмінь та навичок, які повинні здобути студенти у ході вивчення екологічного права. Навчальна дисципліна охоплює не всю науку, а лише її частину, винесену на вивчення студентами.

Предмет екологічного права

Під предметом українського екологічного права розуміють спе­цифічні для нього відносини в галузі взаємодії суспільства з навко­лишнім природним середовищем. Ці відносини є органічними і стійкими, що зумовлює стабільність галузі екологічного права.

Можна виділити чотири блоки екологічних відносин, які є визна­чальними для характеристики предмета правового регулювання екологічного права:

1)До першого блоку належать відносини щодо охорони навколиш­нього природного середовища як комплексного природно-антро­погенного явища. Слово «охорона» при цьому розуміють у широ­кому значенні — як комплекс заходів, спрямованих на збережен­ня, відтворення і поліпшення стану цього середовища. Йдеться, по суті, про управління якістю довкілля.

Ця група «середовище-охоронних» відносин немов би пронизує усі інші екологічні відносини й об'єднує їх у єдиний комплекс. Пе­реважна частина цих відносин виникає у сфері вироблення еко­логічної політики і організації екологічної діяльності у масштабах держави та адміністративно-територіальних одиниць, у промисло­вості, енергетиці, сільському господарстві та інших еколого-небезпечних галузях.

2)Другий, похідний від першого, блок екологічних відносин — це відносини щодо використання природних ресурсів. Ці відносини регулюються нормами природоресурсного права. Його тільки умовно можна розглядати як існуюче окремо від права охорони на­вколишнього природного середовища (екологічного права). Адже раціональне природокористування неможливе без еколого-охоронних заходів і навпаки.

Предмет природоресурсного права є похідним від інтегрованого предмета права екологічного. Водночас він має свої особливості.

Вони, зокрема, зумовлені тим, що відносини по використанню природних ресурсів мають місце насамперед у сфері економіки. Саме тут відбувається поєднання природних речовин з працею лю­дини, створюється новий матеріальний продукт, призначений для задоволення різноманітних суспільних потреб із урахуванням еко­логічного чинника.

3)Третій блок становлять екологічні відносини, що стосуються за­безпечення проголошеного Законом України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» (ст. 9), а потім і Конституцією України (ст. 50) права громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля. У більш широкому плані йдеться про забезпечення еко­логічної безпеки, тобто запобігання погіршенню екологічної обста­новки та виникненню небезпеки для здоров'я людей.

У юридичній літературі не вироблено загального ставлення до питання про предметну сферу правового регулювання екологічної безпеки та її місце в екологічному праві. Одні автори доводять, що відносини по забезпеченню екологічної безпеки є визначальними в системі екологічних відносин, другі відводять їм роль одного з інститутів екологічного права, а треті взагалі вважають, що ці відносини не мають специфіки і повністю охоплюються відноси­нами щодо охорони навколишнього природного середовища¹.

У зв'язку з цим слід зазначити, що практична діяльність по забез­печенню екологічної безпеки в Україні останнім часом виділилася у відносно самостійний напрям екологічної діяльності. Вона є скла­довою частиною екологічної політики і системи національної без­пеки України, предметом дедалі ширшої уваги з боку законодавця.

Ця діяльність звичайно певною мірою переплітається із захода­ми щодо охорони навколишнього природного середовища. Але це не є перешкодою для виділення відносин екологічної безпеки в ок­рему групу. Об'єднуючим фактором для цього є спрямованість відповідних відносин на забезпечення здорового для життя і здо­ров'я людей довкілля, тоді як діяльність по охороні навколишньо­го природного середовища має ширший спектр цілей.

4)Нарешті, до четвертого блоку екологічних відносин належать відносини у сфері формування, збереження та раціонального, невиснажливого використання екомережі.

Коло цих відносин постійно розширюється, і вони справляють істотний вплив на стан навколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних економічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства. Саме правовий режим особливої державної охорони є об'єднуючою засадою для групування відповідних відно­син до даного блоку. Він визначається цінністю, унікальністю або необхідністю відновлення деградованих або малоцінних земель.

Таким чином, визначальними для предмета екологічного права як комплексної галузі є чотири групи суспільних відносин: а) від­носини щодо охорони навколишнього природного середовища; б) відносини щодо використання природних ресурсів; в) відносини щодо забезпечення екологічної безпеки; г) відносини щодо форму­вання, збереження та раціонального використання екомережі.

Ці відносини часто переплітаються між собою у різних комбі­націях, їх можна розподілити на більш дрібні групи суспільних від­носин за предметною ознакою. Саме так зробив законодавець при визначенні завдань екологічного законодавства. До них він відніс «регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворен­ня природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобі­гання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяль­ності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єк­тів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною» (ст. 1 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Не важко помітити, що тут усі завдання фактично зводяться до охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної без­пеки, збереження природних територій та об'єктів екомережі. Саме ці фактори відіграють головну системоутворюючу роль для галузі екологічного права.

4. Об'єкти екологічного права.- теоретичне (якась повна дурня, але тут багато)

Об'єкти екологічного права — це певні природні блага, умови, елементи, що підлягають регулюванню за допомогою норм екологічного права.

Основним загальним об'єктом екологічного права виступає «навколишнє природне середовище». Слід зазначити, що в нау-ковій літературі і в законодавстві зустрічаються ряд суміжних, але не тотожних понять: природа, навколишнє середовище, нав-колишнє природне середовище, довкілля (вперше вжите в Конституції України 1996 р.).

Природа — це природне середовище у вузькому розумінні цього слова, об'єктивна реальність, що існує незалежно від сві-домості людини як наслідок еволюційного розвитку матеріального світу і складається з природних екологічних систем. Іншими словами, «це сукупність об'єктів і систем матеріального світу в їх природному стані, що не є продуктом трудової діяльності людини»1. При цьому в літературі традиційно зазначається, що в сучасний період це поняття застаріло і практично витіснено поняттям «навколишнє середовище».

З іншого боку, поняття «навколишнє середовище» ототожнюється з поняттями «природа» та «навколишнє природне середовище» і вказується на можливість їх застосування в екологічному праві як синонімів. Ще в 80-х рр. XX ст. в літературі зазначалось, що поняття «навколишнє природне середовище» вживається виключно, щоб підкреслити віднесення поняття «навколишнє середовище» саме до природи, що навколишнє природне середовище — це поняття, яке позначає проміжний стан природи перед перетворенням її в навколишнє середовище1. Нині констатується, що аналіз законодавства в історичному аспекті переконує, що в екологічному праві поняття «природа» і «навколишнє середовище» тотожні. Навколишнє середовище може бути визначене як навколишнє природне середовище (природа), тобто сукупність природних комплексів, природних об'єктів і природних ресурсів, включаючи атмосферне повітря, води, землю, ґрунти, надра, тваринний і рослинний світ, а також клімат і навколоземний космічний простір, в їх взаємодії та взаємозв'язку2.

В останні роки в російському та міжнародному праві основним інтегрованим об'єктом екологічного права називається «навколишнє середовище». При цьому в зарубіжному законодавстві «навколишнє середовище» як об'єкт правової охорони містить ще й окремі елементи соціального середовища. Так, Модельний закон про охорону навколишнього середовища, підготовлений під егідою Ради Європи і прийнятий нею в 1994 р., в зміст поняття «навколишнє середовище» поряд з природними ресурсами включає цінності, які формують створене людиною навколишнє середовище, а також якість життя і умов тією мірою, в якій вони можуть мати вплив на благополуччя і здоров'я людини. В новому Федеральному законі Росії від 10.01.2002 р., «Про охорону навколишнього середовища»3 об'єктом регулювання виступає навколишнє середовище (за прикладом зарубіжних країн), зміст якого значно розширений. Воно охоплює не тільки компоненти природного середовища й природні об'єкти, а й природно-антропогенні (природні об'єкти змінені в результаті господарської та іншої діяльності чи створені людиною і наділені властивостями природних об'єктів) і антропогенні (створені людиною для забезпечення соціальних потреб і не наділені властивостями природних об'єктів) об'єкти.

Такий підхід докорінним чином змінює уявлення про навколишнє середовище та його охорону в рамках екологічного права. Його критикують в російській науковій літературі. Зокрема зазначається наявність інших понять — «середовище перебування», «середовище життєдіяльності», які є ширшими в порівнянні з поняттям «навколишнє середовище» і включають поряд з елементами природного середовища і соціальні об'єкти.

Найпростіше співвідношення понять навколишнього середовища і навколишнього природного середовища характеризується як загальне і родове. Навколишнє середовище в широкому розумінні — це частина середовища, яка перетворена в процесі діяльності людини, і охоплює також виробниче, побутове, соціальне середовище. Навколишнє природне середовище — сукупність всіх природних умов, у тому числі перетворених, змінених у процесі виробничо-господарської діяльності людини, в яких відбувається життєдіяльність людини. Зокрема, в ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» навколишнє природне середовище визначається як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів.

Щодо поняття «довкілля», то в буквальному розумінні воно похідне від слова «довкола» і означає те, що навкруги, що оточує людину і відповідно може включати як об'єкти довколишнього природного, так і виробничого, побутового, антропогенного походження. Як тотожні поняття «довкілля» і «навколишнє природне середовище» можуть розглядатись у випадку, коли довкілля виступає як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів та ідентифікується з навколишнім природним середовищем (тобто саме в екологічних правовідносинах).

Згідно з ст. 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів правової охорони належать:

- природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і такі, що не використовуються в народному господарстві в да

ний період (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);

— ландшафти та інші природні комплекси.

При цьому в системі об'єктів екологічного права традиційно розрізняють поняття «природний об'єкт» і «природний ресурс».

Природний об'єкт є певною мірою умовним правовим поняттям, яке дає можливість індивідуалізувати певну частину природного середовища, щоб визнати її об'єктом екологічного права. Це завершений екологічний комплекс з властивими йому функціями, який нерозривно пов'язаний і взаємодіє з іншими елементами довкілля. Поняття «природний об'єкт» порівнюють з поняттям «особа» в цивільному праві або «річчю». Це свого роду абстракція, що відображає будь-яку індивідуальну (офіційно виділену) частину природної речовини1.

При цьому, щоб бути об'єктом екологічного права, природний об'єкт повинен відповідати таким ознакам, які були тривалий час своєрідними стандартами при характеристиці природних об'єктів:

1) природне походження (хоча допускається і застосування людської праці, наприклад посадка дерев);

2) екологічний взаємозв'язок із навколишнім природним се редовищем (повітря в закритих приміщеннях не є об'єктом екологічного права);

3) виконання функцій життєзабезпечення (ті природні компоненти, процеси, що суперечать інтересам людини, не входять до об'єктів екологічного права, наприклад землетруси, повені тощо)2.

Однак розвиток науково-технічного прогресу та в цілому суспільних відносин привів до певних об'єктивних змін у визначенні об'єктів екологічного права та співвідношенні їх з власне природними об'єктами і поширення на них приписів екологічного права. Наприклад, Закон України «Про тваринний світ» в редакції 2001 р. відносить до об'єктів тваринного світу, на які поширюється дія цього Закону і відповідно природоохоронні приписи, тварин, які утримуються в неволі, а значить вилучені

з природного середовища. А як бути з генетичне модифікованими організмами, регулювання відносин щодо яких оформлено в прийнятому за основу проекті Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні а практичному використанні генетичне модифікованих організмів»? Вони, зрозуміло, не відповідають ознаці природного походження. Це зумовлює необхідність зміни в сторону кількісного та якісного розширення об'єктного складу екологічних відносин.

Природні об'єкти можна поділяти на різні види, зокрема, на:

- диференційовані (води, ліси, надра, надра тощо) і комплексні (лікувальні зони, природно-заповідні території та інші).

Останні ще називають природними комплексами і розглядають як сукупність взаємопов'язаних частин природних об'єктів, що знаходяться в межах певної території та виділяються з метою особливої охорони;

- власне природні (які збереглися від впливу людини в своєму первинному, природному стані, наприклад у межах природного заповідника) та видозмінені під впливом людини;

- природно-господарські (знаходяться в сфері господарського використання) та особливо охоронювані (закриті для господарського використання чи з обмеженим порядком використання).

Природні ресурси — це певна сукупність запасів природних речовин, природної енергії чи певна корисна властивість природного об'єкта, які використовуються суспільством для задоволення своїх потреб (це джерело споживання людиною природи). Так, запаси деревини — природний ресурс, а ділянка лісу -природний об'єкт; природні енергетичні запаси води — природний ресурс, а річка — природний об'єкт, корисні копалини -природний ресурс, а надра — природний об'єкт.

Традиційним в еколого-правових нормах є застосування словосполучень «раціональне використання природних ресурсів» і «охорона природних об'єктів».

Крім наведених вище об'єктів екологічного права, додатковим об'єктом виступає життя і здоров'я людини, яка проживає і перебуває в тісному зв'язку з навколишнім природним середо-вищем та зазнає його безпосереднього впливу.