18

Тема 7

Історична школа політичної економії

План

1. Німецька національна політична економія.

2. Економічні дослідження нової історичної школи.

1. Німецька національна політична економія

У Німеччині у XIX ст. розвиток економічної думки відбу­вався власним шляхом, що певною мірою пояснюється своє­рідними умовами економічного і соціально-політичного розвитку країни. Індустрія створювалася тут за збереження сильних пережитків середньовічних аграрних відносин. На світових ринках панувала англійська індуст­рія, конкуренції з якою німецька промисловість витримати не могла. Звідси прагнення до митного захисту, державної підтримки.

Сформована у 40-50-ті роки XIX ст. так звана історич­на школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звели­чуванням ролі державних інститутів. Попередником істо­ричної школи був Фрідріх Ліст (1789—1846). Суть його вчення добре передає назва основної праці — „Національна система політичної економії”(1841р.). Ф.Ліст критикував англійську класичну школу за „космополітизм”, який він вбачав у спробі створення універсальної економічної кон­цепції, придатної для всіх країн і народів. За Ф.Лістом, кожна нація має свій шлях економічного розвитку, еконо­міка окремих країн підпорядковується власним законам.

Ф.Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплу­таного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулю­вав теорію розвитку продуктивних сил. Добробут нації виз­начається не кількістю створеного товарного багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продук­тивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важ­ливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила — заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вва­жали продуктивною тільки працю у матеріальному вироб­ництві, то Ф.Ліст вважав продуктивною будь-яку працю, яка прямо чи побічно сприяє створенню багатства. Тому до скла­ду продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Якщо англійська класична школа та інші економічні вчення зосереджували увагу на аналізі сучасного капіталістичного господарства, розглядаючи його як природний стан, то Ф.Ліст декларував вагомість історичного підходу до економіки. У поступальному русі національної економіки він виділяв п'ять стадій: дикунство, пастушачу стадію, землеробську, землеробно-мануфактурну і землеробно-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої ста­дії, вимагає державного втручання, „виховного протекціо­нізму”, що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар'єрів і водночас захисту від придушення національного господарства більш розвинути­ми, більш могутніми продуктивними силами інших держав.

Основні ідеї ф.Ліста набули розвитку в працях Вільгельма Рошера (1817—1894), Бруно Гільдебрандта (1812—1878) і Карла Кніса (1821—1898), що склали ядро історичної школи політичної економії.

Вільгельм Рошер стверджував, що природні відмінності країн, особливості окремих народів, що виявляються в їхніх здібностях, звичках, ступені розвитку і сформованих полі­тичних інститутах, виключають можливість існування однотипних господарських систем у різних націй. Загальної для всього світу економічної теорії бути не може. Немає єдиної політичної економії, є безліч національних наук.

Бруно Гільдебрандт протиставляв абстрактному методу класиків емпіричні дослідження, збирання статистичної й історичної інформації. Він запропонував трифазну схему еко­номічного розвитку людства. Перша фаза — природне, або натуральне, господарство: обміну продуктів не було або він здійснювався без грошей. Друга фаза — грошове господар­ство: гроші стають необхідним посередником обміну. Третя фаза — кредитне господарство: гроші перестають відіграва­ти роль посередника в обміні. Обмін відбувається без участі грошей, на основі кредиту. Господарство в третій фазі — це вищий тип господарства, тому що тут відкриваються всі можливості для активних людей: навіть не маючи капіталу, вони можуть завдяки кредиту стати підприємцями.

Карл Кніс зайшов у запереченні загальних економічних законів, мабуть, далі усіх своїх колег по історичній школі. Він відкидав саму можливість існування економічної теорії. Наука існує лише там, де є повторюваність досліджуваних явищ. Шляхи економічного розвитку народів настільки специфічні, що про повторюваність і мови бути не може. Економічні явища в принципі не доступні пізнанню. Мож­на тільки описати їх виникнення і розвиток та дати їм мо­ральну оцінку. В економічній еволюції різних народів не можна знайти загальних законів — у кращому випадку можна говорити про аналогії.

Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі свої­ми попередниками. За винятком В.Рошера, її представни­ки не виявляли інтересу до цієї проблематики. В.Рошер поділяв концепцію трьох чинників виробництва Ж.-Б.Сея. При цьому В.Рошер застосовував до теорії чинників вироб­ництва історичний підхід: у міру еволюції національної еко­номіки вирішальна роль переходить від одного чинника до іншого (від природи до праці, а від праці до капіталу).