2. Монополістична конкуренція й економічна ефективність.

На ринку монополістичної конкуренції точка нульового прибутку в довгостроковому періоді опиняється ліворуч точки мінімальних середніх витрат. Різниця між кількістю товару, що відповідає мінімуму LАТС, і кількістю, що випускається в довгостроковому періоді монопольно конкурентним підприємством називається надлишковою потужністю.

Надлишкова потужність у галузях із монополістичною конкуренцією означає, що більший обсяг продукції можна було б запропонувати споживачу при більш низьких витратах. Крім того, таку ж кількість товару можна було б зробити меншим числом підприємств галузі, і кожне робило б більше продукції при мінімально можливих середніх витратах. Таким чином, можна було б використовувати менше ресурсів, щоб зробити той же обсяг. Проте рівновага при мінімально можливих середніх витратах виробництва можлива тільки тоді, коли продукт є стандартизованим.

Така неефективність зменшує добробут людей. Але, монополістична конкуренція не являється соціально небажаним економічним явищем, що варто регулювати уряду.

По-перше, звичайно конкурує достатньо велике число підприємств, фірмові марки товарів яких цілком замінні, і тому жодне з підприємств не буде мати значну монопольну владу. Отже, будь-які чисті збитки від монопольної влади будуть також невеликі. А тому що криві попиту підприємств достатньо еластичні, їхні резервні потужності будуть також невеликі.

По-друге, неефективність ринкового механізму зменшується за рахунок важливої переваги, що забезпечує монополістична конкуренція – це широкий асортимент товарів. Більшість споживачів цінують можливість великого вибору серед найрізноманітніших конкуруючих товарів і їх марок. Користь від різноманітності товару може бути більшою і легко перевищити витрати від нерентабельності або неефективності.

Дуже важлива роль в умовах монополістичній конкуренції приділяється рекламі. Ціль реклами домогтися збільшення своєї ринкової частки і підсилити інтерес споживачів саме до свого диференційованого продукту. Це дає тимчасову перевагу над конкурентами.

Таким чином, підприємство в умовах монополістичної конкуренції щоб одержати максимальний прибуток повинно оперувати трьома чинниками: ціною, продуктом і рекламою.

3. Олігополія

Олігополія – це ринкова структура, для якої характерно домінування невеликого числа крупних підприємств, а поява нових продавців утруднена або неможлива. Олігополія буває двох видів.

По-перше, олігополістом може бути один із деяких виробників, що роблять ідентичну, або майже ідентичну продукцію. Так, якщо сталь, вироблена фірмою А, нічим не відрізняється від сталі, виробленою фірмою Б, тоді навіть невеличка різниця в ціні відверне споживачів від фірми А к фірмі Б.

Друге, невеличке число підприємств виробляють диференційовану продукцію – автомобілі, тютюнові вироби й ін.

Звичайно на олігополістичних ринках панує від двох до десяти підприємств, на які припадає половина і більше загальних продажів продукту. На олігополістичних ринках щонайменше, деякі підприємства можуть впливати на ціну завдяки їх великим часткам у загальній кількості виробляємого товару. Продавці на олігополістичних ринках знають, що коли вони або їхні суперники змінюють ціни або кількість виробляємого продукту, то наслідки позначаться на прибутках усіх підприємств на ринку. Продавці усвідомлені про свою взаємозалежність. Передбачається, що кожне підприємство в галузі признає, що зміна ціни або випуску викличе реакцію конкуруючих підприємств. І саме можлива відповідна реакція конкуруючих підприємств є основним чинником, що визначає рішення підприємства.

У багатьох випадках олігополії захищені бар'єрами для входу на ринок, схожими з тими, що характерні для монопольних підприємств. Існує також природна олігополія, коли декілька підприємств можуть поставляти продукцію для всього ринку при більш низьких довгострокових середніх витратах, чим були б у множині підприємств. До таких олігополій часто відносять нафтопереробку, виплавку сталі, виробництво алкогольних напоїв.

Таким чином, олігополістичні ринки мають такі риси:

1. Усього декілька підприємств забезпечують весь ринок. Продукти які вони постачають можуть бути як ідентичними, так і диференційованими.

2. Принаймні, деякі підприємства в олігополістичній галузі мають значні ринкові частки, тобто деякі підприємства на ринку мають спроможність впливати на ціну товару варіюючи його наявність на ринку. Олігополісти є підприємства диктуючі ціну.

3. Підприємства в галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Продавці завжди рахуються з реакцією своїх конкурентів, коли встановлюють ціни, орієнтири по обсягу продажів, розміри рекламних витрат або приймають інші рішення.

4. Існують значні бар'єри для вступу в галузь: ефект масштабу, контроль над стратегічною сировиною (електроніка, хімічна, алюмінієва промисловість), величезні витрати на рекламу (виробництво сигарет).

Ціноутворення і випуск продукції в умовах олігополії.

На відміну від інших ринкових структур єдиної моделі олігополії не існує. Розроблено ряд моделей, що пояснюють поводження підприємств у конкретних ситуаціях, базуючись на тому, які роблять припущення підприємства відносно реакції своїх суперників.

Модель ламаної кривої попиту.

Модель ламаної кривої попиту має дуже важливе значення, тому що пояснює, чому в олігополістичних галузях, не заснованих на таємній змові, зміна цін здійснюється дуже рідко. Ламаний графік попиту дає кожному олігополісту вагому підставу думати, що будь-яка зміна в ціні призведе до гіршого. Саме тому жорсткість цін нерідко характерна для олігополістичних галузей. Навіть якщо витрати і попит змінюються, підприємства не схильні до зміни ціни. Характер кривих попиту і граничного прибутку олігополіста, буде залежати від того, чи стануть його конкуренти вирівнювати свої ціни по його цінах (Д1Д1 і МR1МR1) або ігнорувати (Д2Д2 і МR2МR2) будь-які поточні зміни ціни. Цілком ймовірно, конкуренти олігополіста будуть ігнорувати збільшення ціни, але слідувати за зниженням ціни. Відповідно до цієї моделі кожне підприємство зштовхується з кривою попиту, вигнутої в точці переважної ціни Р1. При цінах вище Р1 крива попиту дуже еластична. Причина полягає в тому, якщо воно підніме ціну вище Р1, інші підприємства не підтримують його, і воно загубить значну частину своєї долі на ринку. З іншого боку, крива попиту при ціні нижче Р1 нееластична і підприємство вважає, що якщо воно знизить ціну нижче Р1, інші підприємства підуть за ним, тому що не захочуть втрачати своєї частки ринку, також вони можуть бути неправильно поняті конкурентами, і через це, можливо, почнеться "цінова війна". І тому збут розширюється тільки доти, поки більш низька ринкова ціна збільшує сукупний ринковий попит.

Д1

МR1

МR2 Д2

Це є причиною того, що крива попиту олігополіста є ламаною і крива граничного прибутку має вертикальний розрив, або інтервал. Крім того, тому що будь-який зсув у граничних витратах між МС1 і МС2 скоротить вертикальний відрізок кривої граничного прибутку, то ніякої зміни ні в ціні, ні в обсязі виробництва не станеться.

Недоліком моделі ламаної кривої є те, що вона не пояснює, чому олігополісти підійшли саме до ціни Р1 і чому вони не встановили яку іншу ціну. Проте дає відповідь на питання, чому підприємства в умовах олігополії намагаються підтримувати стабільні ціни, переносячи конкурентну боротьбу у нецінову область.

Модель картелю.

Це олігополія заснована на таємній змові. Картель – це група підприємств працюючих спільно, вони узгоджують рішення при встановленні обсягів випуску продукції і ціни, якби вони були єдиною монополією. Антимонопольне законодавство не дозволяє організовувати картелі і фірми обвинувачені в змові для спільного встановлення ціни і контролю над обсягом випуску продукції, підлягають штрафам.

Існує багато відомих міжнародних картелів. Найвідоміший – це картель Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Він прагне регулювати випуск сирої нафти його членами з метою контролювати ціну, щоб максимізувати групові прибутки.

Утворення картелю відбувається в чотири етапи:

Перше, необхідно переконатися, що існує бар'єр для входу в галузь, щоб запобігти продажу товару іншими підприємствами, після того як ціна підвищиться. Якби був вільний вхід, то збільшення ціни притягнуло б нових виробників. Пропозиція в такому випадку зросла б, і ціна впала б нижче монопольного рівня, яку прагне підтримувати картель.

Друге, необхідно організувати зустріч усіх виробників, щоб установити спільний орієнтир по загальному рівню випуску продукції. Зробити це можна, оцінивши ринковий попит і розрахував граничний прибуток при всіх рівнях випуску, тобто вибрати випуск при якому граничні витрати дорівнюють граничному прибутку.

Т ретє, необхідно встановити квоти кожному члену картелю. Поділити загальний монопольний випуск між усіма підприємствами на основі яких-небудь принципів. Поки сума випусків усіх продавців рівняється встановленому, можна підтримувати монопольну ціну.

Четверте, необхідно встановити процедуру проведення затверджених квот у життя. Цей крок є вирішальним для того, щоб зробити картель працюючим. Ситуація в тому, що у кожного з підприємств є стимули розширити виробництво при картельній ціні. Якщо усі збільшать випуск, то картель припинить існування. І все повернеться до початкового рівня.

Модель "лідерство в цінах".

Найбільш типовою для олігополістичних ринків є модель "лідерство в цінах". Одне підприємство на ринку, як правило найбільше, діє як ціновий лідер, що встановлює ціну, щоб максимізувати свої власні прибутки, у той час як інші підприємства слідують за лідером. Інші підприємства призначають ту ж ціну, що встановлена лідером, і працюють при рівні випуску, що максимізує їх прибуток при цій ціні.

Ціновий лідер дотримується наступної тактики.

По-перше, оскільки зміни цін завжди пов'язані з деяким ризиком у тому відношенні, що конкуренти можуть не піти за лідером, коригування цін роблять рідко, тільки у випадку коли витрати і попит змінюються значно і у всій галузі (підвищення заробітної плати, збільшення податків і т.д.).

По-друге, про наступні зміни цін ціновий лідер часто повідомляє через засоби масової інформації у виді інтерв'ю і т.д.

По-третє, ціновий лідер не обов'язково вибирає ціну, що максимізує прибутки галузі в короткостроковому періоді. Причина цього полягає в тому, що підприємства галузі нерідко прагнуть перешкоджати вступу нових підприємств у галузь. У тому випадку, якщо бар'єри для вступу засновані на перевагах у витратах виробництва (ефект масштабу), вони можуть бути подолані підприємствами, що вступають, за умови, що ціна продукту встановлена на достатньо високому рівні.

Модель ціноутворення за принципом "витрати плюс".

В умовах даної моделі олігополіст використовує методику, при якій визначаються витрати на одиницю продукції і до витрат добавляється надбавка, для того щоб визначити ціну. Однак, витрати на одиницю продукції змінюються із зміною обсягу виробництва, і тому підприємство повинно брати деякий типовий, або плановий рівень виробництва. Ціль даного підходу в прагненні підприємства одержати плановий прибуток на свої капіталовкладення.

Ціноутворення за принципом "витрати плюс" має особливі переваги для підприємств, що виробляють різноманітну продукцію. В протилежному випадку вони зіткнулися б із важким і дорогим процесом приблизного визначення попиту і витрат для сотень найменувань різноманітного товару.

Фірми в умовах олігополістичної конкуренції часто вирішують, чи необхідно їм агресивно конкурувати, намагаючись захопити велику частку ринку за рахунок конкурентів, або конкурувати співробітничаючи, а може навіть таємно змовляючись із суперниками.

У цілому ж, якщо фірми вступають на шлях пасивної конкуренції, то вони одержують не менш високі прибутки, чим при агресивному ринковому поводженні.

Жодна з приведених вище моделей олігополії не дозволяє відповісти на всі питання, пов'язані з поводженням підприємств на подібних ринках. Проте вони можуть бути використані для аналізу окремих аспектів діяльності в умовах олігополії.

В умовах олігополії не зовсім ефективно розподіляються і використовуються ресурси. Має місце обмеження обсягу виробництва і встановлення більш високої ціни. Однак, олігополістичні фірми з ринковою владою необхідні для досягнення швидких темпів НТП. По-перше, сучасна науково-дослідна діяльність по розробці нових продуктів і виробничих технологій є неймовірно дорогою. Тому тільки значні олігополістичні фірми спроможні фінансувати велику роботу в області наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок. По-друге, існування бар'єрів для вступу дає олігополісту деяку впевненість у тому, що він буде одержувати прибутки, і визначену частину яких можна направити на дослідження і розробки.