Підхід боржників

Протягом перших років загострення кризи зовнішньої заборгованості серед країн, шо розвиваються, переважав політизова-ний підхід до вирішення проблеми. Країни-боржники заявляли, що кредитори також відповідальні за ситуацію, яка склалася, а деякі з них навіть обмежували платежі з обслуговування боргу. Країнам-боржникам доводилося виконувати жорсткі стабілізаційні програми МВФ, які в першій половині 80-х років не супроводжувались економічним і соціальним реформуванням. Негативні наслідки реалізації таких програм викликали в 1984 р. спробу латиноамериканських країн-боржників об'єднатись і прийняти спільну програму дій. Такі спільні дії латиноамериканських країн привели до певних позитивних результатів. У 1984 р. Мексика отримала 14-річну відстрочку погашення своєї заборгованості. Венесуела також домоглася відстрочки заборгованості в розмірі 20 млрд дол. США.

У другій половині 80-х років у основу своїх дій країни, що розвиваються, поклали принцип співпраці та розподілу відповідальності між усіма учасниками боргового процесу. Країни-боржники вперше об'єднали свої зусилля і розробили спільну програму врегулювання проблем зовнішньої заборгованості. Група з 77 країн, що розвиваються, висунула програму, в якій пропонувалось узгодити обсяги платежів за зовнішніми боргами з реальними можливостями боржників. Ці платежі не мали перевищувати певну встановлену частку ВВП чи доходів від експорту.

Країни, що розвиваються, вимагали значного скорочення процентної ставки за державними чи гарантованими державою позиками, а також списання заборгованості за державними кредитами, які отримали найменш розвинуті країни. Програма закликала розвинуті країни вживати заходів для полегшення процесу перегляду комерційними банками обсягів і строків процентних платежів шляхом консолідації позик (перетворення короткострокових державних позик у довгострокові чи безстрокові), погашення основної суми боргу та надання нових кредитів. Програма містила також пропозицію проводити переговори про перегляд заборгованості без попереднього підписання боржником угоди з МВФ.

Виступ країн, що розвиваються, з єдиною позицією щодо подолання кризи заборгованості вплинув на підходи розвинутих країн та міжнародних фінансових організацій до вирішення проблеми заборгованості. Вони зрозуміли, що подальше нарощування заборгованості не сприятиме розв'язанню проблеми і розпочали реалізацію стратегії, спрямованої на скорочення боргового тягаря.

Механізми реструктуризації зовнішнього боргу країн, що розвиваються Поняття і напрями реструктуризації боргу

Реструктуризація боргу — погоджені боржниками та кредиторами заходи, спрямовані на підтримку платоспроможності боржників у середньо- та довгостроковій перспективі.

Реструктуризація зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, відбувається шляхом:

• перенесення платежів — перенесення строків платежів основної частини боргу, процентів чи всіх платежів з обслуговування боргу на більш пізній строк порівняно з початково встановленим;

• скорочення суми боргу — зменшення суми не ви плаченої заборгованості шляхом прямого списання частини боргу або продажу боргу зі знижкою на вторинному ринку, або конверсії боргу в певні національні активи країни-боржника;

• рекапіталізації — обміну боргів на облігації боржників чи надання нових кредитів, призначених для оплати минулих боргів.

Реструктуризація боргів здійснюється за такими напрямами: ■ Реструктуризація боргів за офіційними кредитами. Переговори про вирішення проблеми заборгованості за офіційними кредитами ведуться в рамках Паризького клубу — неформальної організації урядів країн-кредиторів, що здійснює моніторинг

державної заборгованості і ведення з країнами-боржниками багатосторонніх переговорів.

■ Реструктуризація боргів комерційним банкам. Переговори щодо заборгованості за банківськими кредитами ведуться в рамках комітетів комерційних банків-кредиторі в, зокрема Лондонського клубу приватних кредиторів. Реструктуризація боргів здійснюється за схемами: ♦ Конверсія боргу в активи (своп борг/акції). Своп борг/акції — погашення невиплаченої частини зовнішньої заборгованості фірми її акціями, а держави — облігаціями казначейства. Таким чином банки-кредитори отримують частину власності в підприємствах країн-боржників, право на дивіденди за такими акціями, а також продаж їх на вторинному ринку. Найчастіше використовується безпосередній обмін боргів на акції компаній, що перебувають у державній власності. Можливим також є надання кредиторам права продажу боргів з дисконтом за національну валюту з метою подальшого придбання за цю валюту акцій місцевих підприємств. ♦ Зворотний викуп боргових зобов'язань. Викуп боргу — купівля країн ою-позичальницею власних боргових зобов'язань на відкритому ринку зі значною знижкою. Така операція є вигідною для країни-боржника, якщо вона має значні золотовалютні резерви або може наростити їх за рахунок експорту. Однак у даному випадку може порушитись черговість повернення боргів, оскільки позичальник прагнутиме викупити не найдавніші борги, а ті, за якими дисконти є найбільшими. ♦ Конверсія боргу в облігації (свк'юритизація боргу). Сек'юрити-зація боргу — емісія дебітором нових боргових зобов'язань у вигляді облігацій, які обмінюються на старий борг чи продаються на відкритому ринку. Якщо нові боргові зобов'язання продаються з меншим дисконтом, ніж попередні, така операція обміну приводить до скорочення зовнішнього боргу країни-боржника. Дана схема реструктуризації може бути ефективною лише за наявності домовленості між кредитором і боржником про визнання пріоритету нових боргових зобов'язань відносно старих боргів. В іншому випадку нові зобов'язання будуть продаватись з таким самим дисконтом, як і старі, і сек'юритиза ція не дасть бажаного ефекту. ♦ Списання всього боргу або його частини. Списання боргу використовується лише в крайньому випадку, коли іноземні зобов'язання країни перевищують її платоспроможність. У такій ситуації держава-позичальниця змушена відволікати частину власного ВВП, необхідного для національного господарського розвитку, на погашення зовнішньої заборгованості.