Професійна та фінансова ситуація: родина живе за ра­хунок соціальних виплат і допомоги (батько і мати — пенсіо­нери, мають статус ліквідаторів Чорнобильської аварії).

3.1. Сімейна, соціальна ситуація та підтримка: ситуація в родині стабільна; загалом гарні стосунки між членами сім'ї. Однак старша сестра соромиться брата-інваліда, хоча любить його, батьків і піклується про всіх. Батьки часто хво­ріють, під час загострення хвороби не можуть приділяти си­нові достатньої уваги. Через це він буває знервований, трап­ляються випадки агресії. Крім того, соціальний стан сім'ї нестабільний, адже фінансову допомогу виплачують нерегу­лярно.

2. Інтереси, захоплення, уподобання: робота за спеці­альністю, читання, вишивання, класична музика, балет, спорт. Син любить малювати, дивитися мультфільми.

3. Причетність значущих для клієнта людей до пробле­ми: життя матері цілком присвячене сину-інваліду, стиль життя батька і доньки теж значною мірою залежить від проб­лем хлопця.

4. Правова ситуація: фінансові інтереси родини ущемле­ні, сина позбавлено права на навчання.

4. Спільне формулювання проблеми: невизначеність май­бутнього для 15-річного сина з розумовою відсталістю, нероз­виненість навичок спілкування і самообслуговування, матері­альні проблеми, соціальна ізоляція родини, проблеми у взає­мовідносинах сина і доньки.

II. Планування втручання

1. Мета: створення мережі підтримки для родини в гро­маді, в тому числі передумов для майбутнього максимально незалежного проживання хлопця в громаді (на противагу ін­тернату).

2. Завдання:

   1. проаналізувати і використати ресурси громади для забезпечення найнагальніших фізіологічних потреб хлоп­ця та родини: дотримання норм харчування, фізичного на­вантаження, придбання ліжка за його зростом, забезпе­чення одягом, навчання навичок самообслуговування, участь у груповій роботі для усвідомлення здорового спо­собу життя та опанування необхідними стереотипами по­ведінки;

   2. створити передумови для планування майбутнього про­живання розумово відсталого хлопця вдома: запланувати ви­рішення майнових питань у разі смерті батьків, опікунство, майбутнє працевлаштування;

   3. забезпечити можливість спілкування з ровесниками;

   4. запланувати заходи для попередження проявів агресії У хлопця через брак уваги під час загострення хвороби у батьків;

   5. сприяти владнанню стосунків із сестрою;

   6. здійснити заходи для сприяння усвідомленню хлоп­цем себе як особистості, виробленню критичного ставлення До власних вчинків, позитивної оцінки досягнень сторонніх людей.

3. План-графік роботи

Закінчення плану-графіка

3. Моніторинг: щоденникові записи, регулярні (раз на два тижні) зустрічі соціального працівника з клієнткою.

4. Кінцеве оцінювання: оскільки соціальний працівник не має конкретного терміну роботи з родиною, передбачаєть­ся повторне оцінювання через три місяці — для складання подальших планів щодо продовження чи припинення втру­чання.

Наступним кроком після складання плану втручання є підписання контракту (угоди, договору ) між клієнтом і со­ціальним працівником як представником установи про пос­луги, які будуть надані. Контракт символізує домовленість, згоду обох сторін на співпрацю. Наприклад, у Центрі соці­альної адаптації жінок, які не мають певного місця прожи­вання, укладають угоду про тимчасове перебування підопіч­ної, в якій фіксують зобов'язання і права обох сторін.

В угоді визначають не тільки мету і завдання втручання, а й ролі соціального працівника і клієнта (хто, що, як буде робити), їхні права і обов'язки, відповідальність за невико­нання обов'язків, часові межі (тривалість дії контракту, да­ти зустрічей і перегляду поточного оцінювання), методи проміжного і кінцевого оцінювання (які ознаки вважати­муться свідченням прогресу). Обов'язково слід зафіксувати в контракті дотримання конфіденційності в роботі, можли­вість внесення у нього змін у разі зміни ситуації.

Як свідчить досвід, якість (точність, конкретність, детальне визначення всіх його складових) контракту є важливою умовою ефективності втручання у соціальній роботі, а її забезпечення залежить від глибини аналізу проблеми клієнта, чіткого визначення мети і завдань його взаємодії із соціальним працівником.

Реалізація плану втручання і оцінювання його результатів

Основною фазою у процесі соціальної роботи є реаліза­ція плану (здійснення) втручання — переведення плану в практичні дії із застосуванням різноманітних стратегій і теоретичних моделей діяльності. Під час реалізації план може зазнавати перегляду, поточного оцінювання досяг­нутих результатів. Наприклад, на етапі здійснення плану втручання (супроводу) у Центрі соціальної адаптації жі­нок, які не мають певного місця проживання, фахівець ор­ганізовує потрібні для клієнтки зустрічі і консультації зі спеціалістами державних, недержавних організацій. Від­відавши їх, клієнтка інформує фахівця про результати. Клієнтка відвідує необхідні консультації щотижня. На по­чатку перебування в закладі консультації можуть бути частішими і тривалішими. Діяльність фахівця на цьому етапі здебільшого пов'язана з представленням інтересів клієнтки в різноманітних організаціях і державних уста­новах.

Здійснення Втручання, розгортаючись відповідно де» його плану і потреб клієнта, часто пов'язане з поиіуколї потрібних ресурсів для їх задоволення. Значущість йогС ілюструє індивідуальна робота представників благодійно'* організації з вихованцями дитячих будинків, організовані з урахуванням потреб кожної дитини. Здійснюється вона У кілька етапів.

1. Комплексне оцінювання потреб дитини представник ками дитячого будинку (директор, вихователь групи, пси' холог, лікар) та благодійної організації (соціальний пра' цівник, лікар). При оцінюванні враховують потребу в одя' зі; додатковому Харчуванні; медичній допомозі (лікуванні специфічної хвороби, операція); навчанні і розвитку кон" кретних здібностей; соціальному і юридичному супровод1 (багато дітей не Мають статусу сироти, хоча насправді є та" кими, а тому не можуть бути всиновленими, користуватИ" ся відповідними допомогами і пільгами).

2. Пошук працівниками благодійної організації споН" сорів. Ними можуть бути громадяни, зареєстровані в раїні юридичні особи, представники інших країн.

3. Надання підтримки та відстеження змін (за наявно«?" ті спонсора з ним складають письмову чи усну угоду пр° термін та умови надання допомоги. Бюджет для кожне?1 дитини формують на один-два місяці, порядок викориС" тання коштів визначає і контролює команда професіон^" лів. Соціальний і юридичний супровід здійснюють праці^" ники благодійної організації, які спільно з працівникам*1 дитячого будинку відстежують зміни, що відбуваються 3 дитиною внаслідок комплексної допомоги).

Така програма передбачає не тільки надання спонсор" ської допомоги, а й залучення соціальними працівникам11 волонтерів, охочих працювати за моделлю «Старший бр£т /старша сестра», тобто займатися індивідуальною робото*0 з вихованцями інтернатних закладів, спрямованою пер^" дусім на реалізацію індивідуальних потреб конкретної д*1" тини у спілкуванні зі старшим товаришем. Ця робота м£є на меті сприяння розвитку пізнавальної активності, комУ" нікативних навичок дитини, навичок поведінки у громад" ських місцях, ознайомлення з роботою різних закладі^' підтримку творчих нахилів дитини. Основними її форм^" ми є прогулянка, читання і обговорення літератури; від^1] дання театру, нузею, кінотеатру, кафе, магазину, пошт*1' ігрова діяльність, заняття з рукоділля, бесіда (нй* приклад, правила етикету за столом; як вибрати подарУ* нок; правила особистої гігієни; як звернутися на вулиці &

іНфо мацію; як організувати святкування свого дня наро-

^/коли здійснення втручання спрямоване на форму- в^н^ соціальних і трудових навичок за відповідними нав- чйлу ими програмами. За таким принципом працюють, над;і/клаД' Центри трудової реабілітації розумово відста­лих -^івалідів, завданням яких є підготовка клієнтів до мак^мально самостійного життя, забезпечення їх зайня- тіст^ та використання трудової реабілітації як основного е^іеіІе яту адаптації У громаді. Такий центр може складати­сь з^ох підрозділів: 1) центру трудової реабілітації, де ін- в^луї займаються обробкою дерева, ліпленням із глини, лозоплетінням, ремонтом взуття, виготовленням гобеле­нів, ц швейних виробів, виробів із пластмаси тощо; 2) відді­лені^ соціальної адаптації, де недавніх випускників допо­міжні школи-інтернату готують до роботи в майстернях і доЩр/агають їм опанувати необхідні навички самостійного Жи^. Програмою передбачено заняття з прикладної гігі­єни ^панування кулінарних навичок, позитивних стерео- ТИпі3 поведінки, побутової лічби, групової роботи, пове- дін% У місті.

т^аючи про створення умов для забезпечення зайня­то^ розумово відсталих інвалідів, Центр організовує і здійс{1ює лередпрофесійне та професійне навчання, яке має меті орієнтацію інвалідів на працю, вироблення в ні« ^тереотипів поведінки працюючої людини, набуття н^йк^остіших трудових навичок для виконання неквалі- Фік^аної роботи, відновлення здобутих у допоміжній Шкс^-інтернаті трудових навичок та умінь. Для цього все- біц^ оцінюють потреби інваліда та родини, складають ін- діівї уальні плани втручання для кожного клієнта, акти­візуйсь ресурси для реалізації плану.

^ цій фазі роботи залежно від ситуації контроль біль­шою ^бо меншою мірою належить соціальному працівнику. ПГю^ важливо не робити все за клієнта, пам'ятати, що соці- а-'іьід робота покликана «допомогти людям допомогти со­бі». ^ отрібно дбати, щоб клієнт мав якнайбільше контролю нЧц ,;уітуацією, був мотивованим до змін. Для цього вико- РИс^ують різноманітні форми залучення клієнтів до жит- Т5< с^іальної служби, індивідуальної соціальної роботи.

однією з вимог перебування у терапевтичній СІЦЛ(,^оті> в якій здійснюють соціальну реабілітацію лю- Д^й залежністю від психоактивних речовин, є ведення Щод6^ника. Для новачків спільноти це є проблематичним З'Мц^ням, оскільки вони не знають, що і як занотовувати в ньому, не завжди бачать сенс у таких нотатках. У зв'яз­ку з цим соціальні працівники розробили для них шаблон ведення щоденника з рубриками, які потрібно заповнюва­ти щодня («я зрозумів...», «мене здивувало...», «я від­чув...», «думаю...», «сьогодні мене дратувало...», «мені дуже сподобалося...») і наприкінці тижня («вдячний за те, що сьогодні...», «вдячний зате, що вчора....», «вдячний за те, що тиждень тому...», «вдячний людям, які...»). З ча­сом у клієнтів зникає потреба у такому шаблоні. Щоденни­кові записи, як правило, обговорюють із соціальним пра­цівником. Часто вони дають поштовх для глибокого аналі­зу поведінки, взаємин клієнта. Ведення щоденників стає для клієнтів насущною потребою, а не просто обов'язко­вою складовою ведення випадку. Багато з них зберігають щоденники й перечитують їх у складних ситуаціях, навча­ючись у такий спосіб на власному досвіді.

На етапі реалізації плану догляду соціальним праців­никам часто доводиться працювати в команді з іншими фа­хівцями (медиками, психологами, юристами, фахівцями з реабілітації тощо). Перевагами мультидисциплінарного (багатопрофільного) підходу при наданні послуг є його комплексність, оскільки кожен фахівець досконало знає свою справу, а всі разом вони забезпечують усебічну допо­могу клієнту. Наприклад, ідеальним варіантом соціальної роботи з розумово відсталим клієнтом є надання послуг со­ціальними працівниками у співпраці із соціальним педа­гогом, клінічним психологом, психологом з розвитку, реа- білітологами (фізичної реабілітації, мовної, трудової, те­рапії зайнятістю, арттерапії тощо) та іншими фахівцями. Склад команди залежить від типу і завдань соціальної служби.

Члени команди (об'єднані спільною метою спеціалісти) узгоджують на регулярних зустрічах порядок взаємодії і план втручання. Вони також зустрічаються з клієнтами або членами їх сімей для обговорення всіх етапів управлін­ня випадком, переліку послуг та умов їх надання, укладан­ня контракту. Це дає змогу максимально точно оцінити проблему та ситуацію клієнта, спрощує пошук згоди між фахівцями і клієнтом. Координує командну роботу соці­альний працівник, забезпечуючи обмін інформацією між її учасниками щодо мети, завдань, прийнятих рішень, що дає змогу кожному чітко діяти у межах єдиної схеми.

Ведення випадку логічно може підвести соціального працівника до необхідності допомогти клієнтові у налаго­дженні стосунків із сім'єю чи родині клієнта в налаго­дженні її внутрішнього життя. Наприклад, робота із сім'ями тих людей, які мають психічні розлади, передба­чає: підтримку членів сім'ї, зміцнення її ресурсів, розши­рення можливостей у догляді за хворим родичем; полег­шення проблем сім'ї, що доглядає хворого родича; по­слаблення або модифікацію внутрісімейних стресових чинників, які можуть спровокувати рецидив хвороби. Формами і методами такої роботи є допомога членам сім'ї у прийнятті хвороби одного з їх родичів, подоланні ймовір­них негативних почуттів; допомога сім'ям у налагодженні стосунків з хворим родичем; залучення членів сім'ї до лі­кувального процесу; кризове втручання в екстремальних ситуаціях тощо.

Трапляється, що розв'язання проблем клієнта перебу­ває за межами професійної компетенції соціального пра­цівника. В такому разі він перебирає на себе роль брокера соціальних послуг — організатора контактів клієнтів, які потребують допомоги і не володіють інформацією, не зна­ють, де її шукати, із соціальними службами. Такою є роль соціального працівника територіального центру, який направляє пенсіонера до управління соціального захисту населення з метою оформлення субсидії для відшкодуван­ня витрат на оплату житлово-комунальних послуг або до дільничного лікаря в поліклініці. В аналогічній ролі пере­буває соціальний працівник служби підтримки сім'ї цен­тру соціальних служб для молоді, допомагаючи клієнтам отримати належну їм за законом грошову допомогу від ор­ганів соціального захисту населення.

Часто соціальному працівникові доводиться допомага­ти клієнтові усвідомити необхідність залучення до цього процесу іншого фахівця. За таких умов соціальний праців­ник і клієнт мусять разом з'ясувати, куди краще звернути­ся. А це потребує всебічної поінформованості представни­ка соціальної служби стосовно наявних і доступних для клієнта служб, процедур звернення до них, а також щодо особливостей послуг.

Соціальним працівникам може стати у нагоді карта со­ціальних мереж — перелік організацій, які діють на тери­торії району, міста, із зазначенням конкретних осіб, до яких можна звернутися по допомогу чи залучити їх до ро­боти з клієнтом. Елементами такої мережі можуть бути, наприклад, районний відділ внутрішніх справ; притулок Для тимчасового перебування дітей; телефон знайомої сім'ї, яка погодилася б доглянути дитину у вихідні дні; список волонтерів, готових допомогти.

Щоб полегшити процедуру звернення клієнта до ком- п^тентних у його проблемі соціальних служб, фахівець, я^сий перебрав на себе роль брокера соціальних послуг, по­винен:

■1. Надати клієнтові назву, адресу, телефон установи, ряснити, як туди дістатися (краще забезпечити планом- к^іртою), домовитися про візит клієнта. Доцільно при цьому зазначити ім'я, посаду спеціаліста, імена інших людей, р яких можна звернутися, а також пояснити, чого можна з^д них очікувати.

2. Разом із клієнтом письмово зафіксувати його проб­лему, потреби і засоби для їх задоволення, якщо він не 3 латний зробити це самостійно. Після цього бажано здій- с^шти з ним поведінкову підготовку — репетицію (того, що • як варто зробити). За певних обставин доцільним може бути забезпечення супроводу клієнта у його відвідинах до срціальних служб. Як правило, супроводжувати їх можуть

одичі, друзі, сусіди, а також соціальні працівники. У будь-якому разі фахівець повинен знати про результати відвідин клієнтом соціальної служби, яка може розв'язати ^ого проблему.

2. Уникати нереалістичних, необґрунтованих обіцянок ■ запевнень, а також змісту і методів роботи інших профе- сіоналів. Фахівець повинен діяти у межах власної профе­сійної компетенції, допомагаючи клієнтові потрапити до компетентного у його проблемі спеціаліста та досягти успі­ху у взаємодії з ним.

Загалом результат старань соціального працівника на ^ьому етапі залежить від глибини його зацікавленості до- ^іею клієнта, вміння переконувати, а також від знання ^арти соціальних мереж.

Важливим елементом управління роботи з випадком є моніторинг (регулярний збір інформації), який забезпечує оцінювання поточного стану справ і коригування процесу роботи. Його елементами можуть бути регулярні (щомі­сячні, щоквартальні) звіти, контрольні візити до клієнтів, матеріали щомісячних супервізійних зустрічей. Найваж­ливішим елементом моніторингу у професійній соціальній роботі є нотатки соціальних працівників у щоденнику.

Кожна соціальна служба має власну систему звітності і моніторингу, та інколи їй доводиться готувати додаткові ^віти на вимогу спонсорів соціальної служби або контро­люючих органів. Проте жодна формалізована система звіт­ності не може охопити всі ситуації, що виникають у проце­сі соціальної роботи.

Останньою фазою реалізації плану втручання є кінцеве оцінювання процесу допомоги. Починають його із загаль­ного аналізу того, наскільки досягнута мета втручання. Набір оцінювальних процедур пов'язаний з пошуком від­повідей на питання про те, якою була проблема клієнта, яких заходів було вжито, які ресурси використано для її подолання і якого результату вдалося досягти.

У деяких соціальних службах, які здійснюють трива­лий догляд, а їх фахівці не мають конкретного терміну ро­боти з клієнтом, кінцеве оцінювання через якийсь час за­мінюють повторним оцінюванням для прийняття рішення щодо продовження або припинення втручання.

Соціальна робота, будучи багатовимірним і складним видом діяльності, важко піддається формалізації і стан­дартизації, а визначення її ефективності є непростою і не­однозначною справою. У багатьох соціальних службах для оцінювання якості втручання використовують безпосеред­нє спілкування із соціальними працівниками і клієнтом; обговорення планів і процедур підтримки; вивчення звітів про індивідуальну роботу, інших документів (особових справ клієнта), робочих щоденників (листків контактів), анкет оцінювання служби її клієнтами; контрольних візи­тів до підопічних.

Нерідко під час такої роботи клієнтові пропонують власноруч заповнити анкету, що, наприклад, може міс­тити такі запитання:

1. Чому Вас (Вашу сім'ю) включили до програми під­тримки сім'ї?

2. Як змінилася ситуація у Вашому житті (Вашій сім'ї) відтоді, як Ви були залучені до програми підтримки? На­ведіть, будь ласка, приклади змін.

3. Які стосунки склалися між Вами і соціальним пра­цівником? Чи могли Ви довіряти їй (йому)? Якщо так, то чому? Якщо ні, то чому?

4. Як і в чому програма підтримки допомогла Вам (Ва­шій роДині)? Наведіть форми допомоги, які були для Вас найкориснішими. Якщо таких не було, поясніть причини.

5. Як би Ви оцінили послуги, які Вам надавали соці­альні працівники? Поясніть, чому Ви оцінюєте їх саме так.

6. Що Ви відчуваєте, завершуючи свою участь у прог­рамі підтримки?

На основі відповідей на запитання анкети можна оці­нити якість наданих послуг і ефект процесу соціальної під­тримки клієнта (рівень розуміння того, що з ним відбува­ється, характер його стосунків із соціальним працівником самооцінку клієнта перед завершенням підтримки).

За успішного» втручання і досягнення передбаченої на його початку ме1"іи переходять до планування підтримуючих стратегій, які передбачають підготовку умов для завершен­ня стосунків, з'ясування ресурсів, завдяки яким клієнт об­ходитиметься без» допомоги соціального працівника.

Традиційно розв'язання проблем клієнта означає за­кінчення стосунків з ним. На цьому етапі особливо важли­во проаналізували, як людина реагує на це, адже нерідко зв'язок із соціальним працівником може бути єдиною її життєвою опорою. На переживання, спричинені завер­шенням стосуні<І в із соціальним працівником, впливає ін­дивідуальна здат ність клієнта переносити життєві втрати. У будь-якому рДкві заплановане завершення стосунків по­винно бути поступовим з метою ослаблення ймовірних не­гативних емоцій клієнта. Головне, щоб клієнт не почував себе покинутим. Часто соціальному працівнику доводить­ся періодично зустрічатися з колишнім клієнтом, щоб уникнути пробЛ'ем перехідного періоду. Раціональною стратегією на цЮму етапі є залучення клієнта до участі у різноманітних групах підтримки, самодопомоги, які діють при громадський;» релігійних організаціях, та ін.

Ведення професійних записів

Ведення соціальними працівниками у процесі втручан­ня професійних (щоденникових) записів сприяє раціо­нальному плануванню справ і робочого часу, системному аналізу зробленого, виокремленню найсуттєвіших аспек­тів у роботі, а т«і«ож належній самоорганізації, фаховому розвитку соціального працівника тощо.

Щоденникові записи призначені для спостереження і навчання, нагромадження інформації, планування дослі­дження, фінансового контролю, оцінювання роботи орга­нізації та її фахіОДів, ідентифікації особистості.

Робочий що^нник є важливим внутрішнім докумен­том, що забезпечує контрольно-оцінювальну функцію, адже на основі інформації щоденника керівник або вся команда мають згмогу оцінити якість роботи працівника, особистісні досягнення клієнта за потреби внести коректи­ви. Вони є важливім чинником послідовності, наступності в діяльності соціальних служб. Бо якщо, наприклад, соціаль­ний працівник перериває роботу (іде у відпустку або хворіє), то інший фахівець, замінивши його, зможе використати щоденник, щоб зрозуміти суть і перебіг попередньої роботи. Щоденник може стати неоціненним джерелом інформації у надзвичайних ситуаціях: якщо клієнт скоїв злочин, пово­дився агресивно із соціальним працівником тощо.

У своїх записах соціальні працівники, які ведуть випа­док, реєструють лише необхідну інформацію, яка стосу­ється проблем, що перебувають у межах їх компетенції. Як правило, вони фіксують не симптоми проблеми, а їхній вплив на життя клієнта загалом (як він переживає їх, які труднощі вони спричинюють: втрата побутових, професій­них, комунікаційних навичок, обмеження соціальних контактів тощо). У щоденнику слід зафіксувати лише фак­ти (події, думки, поведінка клієнта або інших осіб), а не припущення соціального працівника. Отриману від клієн­та й інших значущих осіб інформацію доцільно наводити як пряму або як непряму мову з використанням ключових слів і висловів клієнта в лапках:

«Клієнтп/ка (використовують переважно ім'я або «він/вона») розповів/ла... сказав/ла... вважає... впевне­ний/а, що...».

«Зі слів/на думку матері... лікаря... дружини відомо, що...».

ЦиТуваїшю підлягають і документи:

«В історії хвороби/у документі (якому?)... зазначено, що...».

Формуючи і формулюючи записи в щоденнику, соці­альному працівнику слід критично сприймати інформацію від клієнта або інших людей, вникати у глибинний сенс і значення висловлювань, уміти бачити за словами, невер- бальними комунікативними проявами (жестами, мімікою, позою тощо) справжні проблеми, інтереси клієнта. Усе за­нотоване бажано погоджувати з клієнтом, що зміцнювати­ме його довіру до соціального працівника. Крім того, клі­єнт має бути впевненим, що нотатки'із його зізнаннями не потраплять до чужих рук, що все занотоване у щоденнику буде йому тільки на користь (як мінімум — не завдасть шкоди). Жодне формулювання у щоденнику не повинно ображати гідності клієнта: якщо ніяково писати про щось, краще це пропустити. У жодному разі не вдаватися до оцінних, тавруючих суджень. Текст найкраще викладати У розповідній формі, описовому стилі, уникаючи жаргону, думаючи про те, що за певного збігу обставин ним потрібно буде скористатися іншим фахівцям.

Іноді професійні записи є лцціе коротким описом кон­тактів із клієнтами, викладом плану дій, певними схема­тичними матеріалами (екомапа, родинне дерево тощо), складеними у процесі оцінювання та втручання. Детальні­ші нотатки найчастіше ведуться у складних, конфліктних і суперечливих випадках.

Записи щодо ведення випадку є частиною особової справи клієнта, до якої також належать документи, листи, звіти тощо. Інформація, яка міститься в особовій справі, має зберігатися конфіденційно. До неї повинні мати дос­туп клієнт, соціальний працівник і його безпосередні ке­рівники. Інші особи можуть отримати доступ до інформа­ції лише тоді, коли від цього залежить захист життєвих ін­тересів клієнта.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають переваги т^ обмеження основних методів збору інформації про клієнта?

2. Які дані необхідні для повноціНного уявлення про стан і потре­би клієнта? Що вони можуть дати соціальному працівникові?

3. Проаналізуйте вміщений у посібнику план втручання. Чи допо­магає він розв'язати проблеми, з які^ми звернулася клієнтка?

4. Відвідайте соціальну службу, поспілкуйтеся з клієнтом і скла­діть план втручання.

5. Для чого потрібно укладати контракт (договір) із клієнтом?

6. У чому полягає складність реал іїзації плану догляду (втручання)?

7. Які можуть бути дії соціального працівника і клієнта на етапі реалізації плану втручання?

8. Охарактеризуйте форми моніторингу, які можна застосовувати для відстеження виконання плану втрручання.

9. Запропонуйте форму веденню щоденника для моніторингу виконання плану втручання.

10. Яка модель оцінювання якості і надання послуг є оптимальною?

11. Чи етично робити записи про клієнтів, з якими вони не згодні?

Теми рефератів

1. Типовий процес ведення ВИПдддку.

2. Складання плану втручання.

3. Проміжне і підсумкове оцінювання виконання плану втручання.

4. Завершення стосунків в індивідуальній соціальній роботі.

5. Ведення професійних записіяк частина щоденної діяльності соціального працівника.

2.2. Індивідуальне консультування в соціальній роботі

Люди і навіть організації інколи потребують сторонньо­го погляду на власні проблеми або очікують підтримки при прийнятті рішень. Для раціоналізації поведінки за необ­хідності осмислення конкретної ситуації використовують консультування. Індивідуальне консультування може сто­суватися психологічних, медичних, правових, педагогіч­них проблем. Найпоширенішими видами консультування в соціальній роботі є соціально-психологічне і телефонне.

Специфіка консультування у соціальній роботі

Термін «консультація» має кілька значень: 1) рада спе­ціалістів; 2) порада спеціаліста; 3) установа, що дає пора­ди. У соціальній роботі використовують усі три значення. При цьому сутність консультування визначається неме- дичною парадигмою в розумінні клієнта, змістом і метода­ми діяльності.

Консультування у соціальній роботі — взаємодія між суб'єктами соціальної роботи, під час якої консультант використовує свої знання для допомоги консультованому в осмисленні його ситуації, розв'язанні поточних проблем, налагодженні діяльності на пер­спективу.

Залежно від ситуації і суб'єкта, якому надають поради, розрізняють конкретне і програмне консультування. Кон­кретне консультування є взаємодією фахівця з клієнтами в конкретних випадках. Воно може стосуватися різних аспектів соціального функціонування, особистісного роз­витку тощо. Реалізується такий вид консультування через сукупність процедур, спрямованих на допомогу людині у подоланні її проблем, прийнятті рішень стосовно профе­сійної кар'єри, шлюбу, сім'ї, вдосконалення міжособистіс- них стосунків тощо. Метою його є актуалізація в клієнта внутрішніх сил і ресурсів для виходу з важкої життєвої си­туації. Як правило, відбувається таке консультування у Режимі спеціально організованого і структурованого про­цесу спілкування фахівця з клієнтом.

Індивідуальне консультування може бути частиною кризового втручання, спрямованого на полегшення силь­ної негативної емоції клієнта, усвідомлення ним своїх проблем і відчуттів, а також на підтримку його зусиль що­до подолання проблем. Соціальні працівники та інші фа­хівці соціальної служби можуть бути залучені до право­вих, психологічних, медичних, педагогічних та інших консультацій клієнтів.

. Суттю програмного консультування є допомога соціаль­ним організаціям і їх працівникам в аналізі та поліпшенні надання послуг клієнтам. Наприклад, соціальний праців- ник-консультант, обговорюючи з працівниками дитячого центру проблему їх взаємодії з батьками дітей, основну ува­гу зосереджуватиме на впровадженні форм роботи, які б спонукали батьків до активнішої участі в житті центру. Програмне консультування може реалізовуватися у формі рекомендацій щодо розв'язання адміністративних проблем, налагодження психологічного клімату в колективі тощо.

Залежно від тривалості консультування може бути від­носно довготерміновим або короткотерміновим. Наприк­лад, консультаційні центри, які надають допомогу людям із залежністю від наркотичних речовин, використовують такі короткотермінові консультування:

• надання клієнтові інформації щодо ризику для здо­ров'я внаслідок вживання наркотиків, ймовірного погір­шення його стану здоров'я;

• надання рекомендацій щодо припинення вживання наркотиків; зниження доз і вживання їх безпечнішим спо­собом, якщо негайне припинення вживання нереальне;

• рекомендації сім'ї щодо створення сприятливої для лікування атмосфери;

• надання допомоги у формуванні здатності клієнта відмовлятися від вживання наркотиків; одержання досту­пу до спеціальних послуг охорони здоров'я тощо.

Довготермінове консультування є обов'язковим еле­ментом таких моделей практики соціальної роботи, як психодинамічна модель, психосоціальна терапія. Сімейна терапія у багатьох випадках теж передбачає тривалу робо­ту над зміною моделей поведінки у членів сім'ї.

З огляду на зміст діяльності виокремлюють різні пози­ції консультанта у консультативному процесі:

• консультант-порадник (надає клієнтові інформацію, безпосередні поради);

• консультант-помічник (надає клієнтові допомогу в актуалізації наявних внутрішніх ресурсів тощо);

• консультант-експерт (демонструє клієнтові можливі способи подолання проблемної ситуації, спільно з клієн­том оцінює їх і допомагає йому обрати найприйнятніші).

Консультування також може бути самостійним видом втручання або частиною етапу первинного оцінювання чи етапу завершення стосунків. Воно ознайомлює клієн­та із завданнями служби, можливостями і обмеженнями щодо допомоги конкретному клієнтові, умовами прийому клієнтів. У такому разі консультант розповідає про успіш­ні випадки реалізації клієнтами свого потенціалу внаслі­док співпраці з конкретною соціальною службою. Або, знаючи ресурси громади, які може використати окрема сім'я, інформує її про це.

Зважаючи на відстань, яка віддаляє клієнта від фахів­ця, розрізняють контактне (консультант проводить з клі­єнтом бесіду віч-на-віч) і дистантне (заочне, яке може бу­ти письмовим або телефонним) консультування.

Консультування також поділяють з огляду на особли­вості клієнтів, на яких воно спрямоване (вік клієнтів, на­лежність до потенційно вразливої групи), або за проблема­ми, з якими звертаються клієнти.

Нерідко доводиться консультувати родичів клієнта. А в багатьох соціальних службах (терапевтичних спільнотах), які здійснюють соціальну реабілітацію людей із залежніс­тю від психоактивних речовин, первинне консультування родичів клієнтів є обов'язковим. Консультант наголошує на обов'язковості співпраці родичів із психологом, яка має тривати паралельно з реабілітацією клієнта, а також пові­домляє, що згідно з правилами внутрішнього розпорядку родичі мають право на відвідування клієнта. Кількість від­відувань залежить від успішності процесу реабілітації клі­єнта. Оскільки відвідування клієнта можливі лише у пев­ні дні, консультант попереджає родичів про необхідність попередньої домовленості про свій візит по телефону, ін­формує, за яких умов їм може бути відмовлено у побачен­ні, і розкриває інші особливості внутрішнього розпорядку. За бажанням родичі клієнта можуть, отримати детальні ві­домості щодо реабілітаційної програми, правил перебуван­ня у спільноті, розпорядку дня тощо.

Консультування є складним процесом і вимагає від фа­хівця спеціальної підготовки. Передусім він повинен мати певний набір знань про людську особистість у її вікових, статевих, соціокультурних і патологічних проявах, а та­кож володіти необхідними комунікативними навичками, моделями і техніками спілкування. Його знання і навички повинні інтегруватися у вміння аналізувати (діагностува­ти) ситуацію, ненав'язливо керувати нею, свідомо здійс­нювати доцільні акції, сприяти досягненню клієнтом його мети.

У соціальній роботі консультантами можуть бути спе­ціалісти служб соціальної роботи, залучені фахівці з пев­них проблем, колишні клієнти соціальних служб, підго­товлені волонтери, які беруть участь у реалізації соціаль­них програм. Компетентність, психологічна вивіреність і переконливість консультування значною мірою залежать від функціонування ефективної системи професійної під­тримки (супервізії).

Консультативний процес і консультативна взаємодія

Ефективне консультування є складним і в кожному ви­падку унікальним процесом, який реалізовується фахів­цем у співпраці з клієнтом, а не замість нього. Попри пев­ні унікальні відмінності, загалом консультативний процес охоплює такі основні етапи.

1. Дослідження проблеми і встановлення контакту з клієнтом. Перші зустрічі консультанта з клієнтом мають особливо важливе значення, оскільки вони, як стверджує сучасний британський фахівець Джеремі Волкер, визнача­ють стиль і характер майбутньої співпраці. Присвячені ці зустрічі з'ясуванню потреби клієнта в допомозі, у його мо­тивації на співпрацю із соціальним працівником. На цьо­му етапі консультант встановлює контакт з клієнтом, уважно вислуховує його розповіді про труднощі, виявляю­чи при цьому щирість, емпатію і турботливість, що є важ­ливою умовою досягнення взаємної довіри між ними. Не­припустимими при цьому є маніпулювання інтересами клієнта, оцінювання рис його характеру, вчинків тощо.

Досвідчені консультанти вважають, що перша консуль­тація має бути поверховою, адже, судячи з того, що людина не змогла впоратися із ситуацією сама, проблема має глибо­ке коріння і для її дослідження потрібна певна підготовка.

Нерідко взаємодія на цьому етапі завершується укла­данням угоди між консультантом і клієнтом, у якій, як правило, фіксують цілі, методи, тривалість, вартість кон­сультування, розподіл відповідальності, процедури інфор­мування, принципи конфіденційності та його обмеження.

2. Двомірне визначення проблеми. Метою його є точне діагностування проблеми клієнта. Її уточнюють доти, поки клієнт і консультант не досягнуть однакового її розуміння, що дає змогу з'ясувати її причини, побачити шляхи і спосо­би її подолання. Якщо в цій роботі виникають труднощі, необхідно повернутися до стадії дослідження.

Розв'язання життєвих проблем починається з гіпотез — тимчасових припущень про причини феноменів чи явищ і зв'язок між ними. У консультуванні використовують кіль­ка типів припущень. Перший тип припущень реалізується тоді, коли консультант заповнює прогалини в мозаїчному тлі розповіді клієнта. Вони стимулюються відчуттям недо­мовленості, невизначеності, «білих плям» і невідповіднос­тей. Другий тип припущень охоплює гіпотези щодо суті проблем клієнта, з якими потрібно працювати на цьому се­ансі чи в консультативному процесі взагалі. Цей тип при­пущень пов'язаний з чіткістю аналітичної роботи і профе­сійною інтуїцією. Третій тип гіпотез з'являється за необ­хідності пояснення причин труднощів клієнта, механізмів їх виникнення і подальшого розвитку. їх якість визнача­ється компетентністю консультанта.

Часто перевірка висунутих гіпотез вимагає додаткової інформації, виходу за межі актуальної ситуації як у мину­ле, так і в майбутнє. Перегляд та заперечення гіпотез від­бувається швидко й непомітно для клієнта. Він відчуває лише зацікавленість і плавний плин розмови. Згодом кіль­кість гіпотез зменшується, вони підтверджуються або від­хиляються, створюючи більш-менш завершену картину.

Під час двомірного визначення проблеми передусім слід зосередитися на меті клієнта, шукаючи найбажані- ший для нього вихід із скрутної ситуації. Не менш важли­во при цьому підтримати і зміцнити контакт з клієнтом, стимулювати його на подальші розповіді та поглиблення їх змісту, сприяти цілеспрямованому розвитку бесіди, обмір­ковуванню його висловлювань.

На завершення цього етапу клієнтові можна поставити запитання: «Як ви уявляєте ідеальне розв'язання пробле­ми?» «Як би Ви хотіли змінити своє життя?»

Трапляється, що клієнти, усвідрмивши свою пробле­му, самостійно знаходять способи її подолання або дохо­дять висновку, що вона не є настільки суттєвою, як це їм раніше здавалося. У реальному житті фаза двомірного ви­значення проблеми часто пропускається або є редукованою (спрощеною), оскільки консультант і клієнт заздалегідь знають свою мету.

3. Визначення альтернатив. У процесі пошуку варіан­тів подолання проблеми клієнта важливо розглянути всі можливі альтернативи. Найкраще при цьому, якщо кон­сультант зуміє стимулювати клієнта до зацікавленого їх пошуку та формулювання. Продуктивними у таких ситуа­ціях можуть бути запитання: Які можуть бути інші рішен­ня? Що ви робили в подібних ситуаціях раніше? Яка з ідей найбільше приваблює Вас? Якими можуть бути наслідки, якщо б Ви схилилися до цієї альтернативи?

4. Планування. Бачення клієнтом варіантів розв'язан­ня своєї проблеми на підставі раціонального аналізу своїх особистих ресурсів та інших можливостей є свідченням ус­пішної роботи консультанта на цьому етапі. Завдання кон­сультанта і клієнта полягає у критичному оцінюванні об­раних альтернатив, встановленні їх пріоритетності. Зусил­ля консультанта спрямовані на те, щоб допомогти клієнту розібратися, яка альтернатива оптимальна для його ситуа­ції і є реалістичною стосовно її втілення. Під час плануван­ня необхідно передбачити, як клієнт досягатиме бажаного результату. Важливо, щоб клієнт зрозумів витоки і суть кризи у своєму житті, її подолання, оволодів конструктив­ними способами розв'язання власних проблем, побачив напрями свого особистісного розвитку (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Напрями можливого особистісного розвитку клієнта

Над формулюванням конкретних планів змін клієнт працює разом із консультантом, укладаючи своєрідну уго­ду (терапевтичний контракт) із самим собою. Консультант є фасилітатором і свідком цього процесу.

Успішна робота на етапі планування змін дає змогу клієнтові отримати нове розуміння себе, побачити своє

життя у нових вимірах особистісного функціонування.

5. Діяльність. На цьому етапі відбувається реалізація мети щодо втілення нових змін в реальну поведінку, тобто реалізовується план подолання проблеми з дотриманням зобов'язань, взятих на себе консультантом і клієнтом.

Основним інструментом консультанта залишається консультативна бесіда. Саме на цьому етапі найчастіше до­водиться вдаватися до специфічних прийомів і технік ко­ригуючого впливу, запропонованих різними моделями практики соціальної роботи. Важливо, щоб консультант мав відповідні вміння і навички кваліфікованої реалізації підібраного інструментарію.

5. Оцінка і зворотний зв'язок. Клієнт разом з консуль­тантом оцінюють рівень досягнення мети. Про доцільність закінчення консультування свідчать досягнення клієнтом незалежності, усвідомлення власної відповідальності за свої проблеми, здатність долати їх без сторонньої допомоги. У разі виникнення нових або глибоко прихованих проблем не­обхідно повернутися до попередніх стадій консультування.

Перебіг процесу консультування залежить від особис­тості консультанта і його стосунків з клієнтом. Основою ефективного консультативного процесу є консультативна взаємодія між ними, заснована на філософії клієнтцентро- ваної Терайії, відповідно до якої кожна особистість є цін­ністю, заслуговує на повагу і може відповідати тільки за себе, має право обирати цінності та цілі, приймати само­стійні рішення.

У процесі роботи консультант має справу з різними по- ведінковими моделями клієнта, які обумовлюють кон­сультативну взаємодію. Особливо часто клієнти демонс­трують під час консультування тривожність, яка є їх пос­тійним, болісним, нескінченним станом, супроводжуваним неприємними фізичними відчуттями. Клієнт відчуває, що з ним відбувається щось ненормальне, але не може досте­менно з'ясувати причини і суті цьоґо, спрогнозувати своє навіть найближче майбутнє.

Робота консультанта з клієнтом, якого супроводжує постійна тривожність, є складним, виснажливим проце­сом, оскільки непросто зрозуміти, пояснити, які проблеми приховані за його переживаннями. У консультуванні важ­ливо дати змогу клієнтові виговоритись, звільнитися від тривожності, бо неспокійний клієнт не здатний слухати і чУти, до нього не доходять коментарі, рекомендації, що ще більше посилює його невисловлену тривожність. Тому консультант повинен виявити максимум розуміння і тер­пимості, уникати висловлювань про загальну тенденцію посилення напруження, психологічного перевантаження людей, адже це нічого не дасть для подолання тривожнос­ті конкретного клієнта.

Тривожність може провокувати внутрішній опір клієн­та процесу консультування. Це може проявлятися у нама­ганні контролювати свою відкритість, висловлювати тільки «цензуровані» думки і почуття, бути якомога більше безосо­бовим, приховувати свої почуття. За такої ситуації консуль­тант повинен тактовно звертати увагу на ухиляння клієнта («Ви змінили тему розмови?», «Ви намагаєтесь переключи­ти увагу на мене?», «Ми знову повертаємося назад — ви прагнете нав'язати мені керівництво розмовою» тощо).

Консультування може бути спрямованим і на подолан­ня немотивованості клієнта. Здебільшого вона властива особам, які потрапляють до консультанта з власної волі, не визнають своєї ролі у взаємодії з ним. Дехто з них пого­джується на спілкування із консультантом, виношуючи єдиний намір — довести, що ніхто не здатен зарадити його біді. Досвід свідчить, що немотивований клієнт мало що корисного бере під час консультування.

Зустрівшись із немотивованим клієнтом, консультант повинен прийняти його таким, яким він є, без чого немож­ливий успішний консультативний контакт між ними. Вод­ночас слід продемонструвати відсутність наміру насильно працювати на благо клієнта. Одним із способів розв'язання цієї проблеми є пояснення клієнту суті і корисних для нього можливостей консультування. Якщо щиро прагнути допо­могти клієнту, його мотивація, можливо, почне змінювати­ся, з'являться передумови для продуктивного консульта­тивного контакту.

Чимало проблем у консультуванні пов'язано з нега­тивною налаиїтованістю, відкритою ворожістю клієн­тів. Консультанти по-різному реагують на таку поведінку клієнтів: одні на ворожість відповідають роздратуванням і ворожістю; інші намагаються виявляти дружелюбність і люб'язність, переконати у відсутності причин для невдово­лення; ще інші — ігнорують стан клієнта, поводяться так, ніби нічого не трапилось.

Часто демонстративною ворожістю клієнт намагається прикрити свою тривожність. У таких випадках слід допо­могти йому розібратися у справжніх почуттях і подолати ворожість. Ні за яких обставин консультант не повинен відповідати ворожістю, бо вона провокуватиме ще більшу ворожість, унеможливлюватиме двостороннє розуміння,

звужуватиме поле їх співпраці у досягненні спільної мети.

За твердженням Д. Волкера, ефективна консультатив­на взаємодія можлива за дотримання консультантом та­ких правил консультування:

• послідовне формування у клієнта довіри до консуль­танта;

• врахування консультантом реальної небезпеки пе­ретворення процесу надання порад на тиранію;

• реальне, без перебільшення, оцінювання результа­тів своєї діяльності;

• демонстрування беззастережної нейтральності щодо клієнта і його проблем;

• нагромадження інформації, яка має бути використа­на як основа для розуміння проблем клієнта і вироблення робочих гіпотез.

Важливою складовою соціально-психологічного кон­сультування є робочий альянс — сукупність свідомих і не­свідомих очікувань, ідей, бажань і почуттів клієнта і кон­сультанта. Свідома довіра клієнта до консультанта ґрунту­ється на знаннях про його компетентність, професійність, на впевненості в тому, що морально-етичні засади консуль­тування не будуть порушені. Несвідомі аспекти робочого альянсу містять в собі бажання, фантазії, тривоги, страхи, які впливають на консультативну взаємодію.

Відповідно до своїх якостей і відчуттів фахівець фор­мує певну схему професійних стосунків із клієнтом, котру можна формалізувати через таку характеристику органі­зації консультативного процесу, як «позиція» — рольова стратегія, яку обирає консультант, будуючи стосунки з па­цієнтом. Головними параметрами позиції є авторитар­ність/партнерство у визначенні цілей і завдань консульта­тивного процесу і директивність/недирективність у техніч­ній реалізації. Консультант може співпрацювати з клієнтом на рівних, «поряд», у такий спосіб створюючи умови, що спонукають людину осмислено приймати рішення про від­повідальність і зміни, або з позиції'«згори», тобто вести клієнта, беручи на себе функції наставника, який «знає, що таке "добре" і що таке "погано"». При нагоді консуль­тант може «йти» за клієнтом, тобто будувати взаємодію з позиції «знизу», досліджуючи, що саме є вагомим для лю­дини в її ситуації.

Залежно від позиції консультанта під час взаємодії усі консультативні підходи поділяють на два види — дирек­тивний і недирективний.

Директивний підхід до консультативної допомоги пе­редбачає побудову такого сценарію взаємодії, в якому фахівець грає роль учителя, наставника, знавця, ведучого, а клієнт — учня, підопічного, веденого. Застосування такої моделі консультування доцільне, коли йдеться про вивче­ні психологічні феномени. В цьому випадку консультант апелює до вивіреної психологічної інформації. Надання такої інформації здійснюється у формі порад, інструкцій, вказівок, настанов чи інших форм керівництва до дії. На­приклад, так можна представити поради щодо конкретної стратегії виходу із конфлікту на певній стадії його розвит­ку тощо. Директивна модель консультативного впливу до­цільна там, де клієнт з якихось причин є слабким, незібра­ним (вік, афективний стан, непорозуміння, тимчасова не­організованість тощо).

Однак існує багато ситуацій, де немає і не може бути од­нозначного рішення, а роль порадника може викликати без­підставні претензії та звинувачення на адресу консультанта. У такому разі доречнішим є недирективний підхід, тобто вміння вести консультативну бесіду так, щоб стимулювати клієнта до самостійного пошуку розв'язання проблеми, прий­няття рішення, а також покладання на себе відповідальності за реалізацію задуманого. Досягти потрібного ефекту вдаєть­ся шляхом використання базових навичок ведення інтерв'ю і відмови від прямих чи опосередкованих порад.

Недирективна модель консультативної допомоги ґрун­тується на ідеях клієнтцентрованої терапії К. Роджерса. Перебуваючи в атмосфері щирості, безумовного прийнят­тя, конгруентності та емпатії, клієнт згодом сам навчаєть­ся бути конгруентним власним почуттям, установкам та орієнтаціям, розвиває здатність переживати позитивне не­оцінне ставлення до себе. Чим краще консультант вміє формувати атмосферу поваги і позитивності, тим конс- труктивнішими є зміни у психології клієнта.

Завдання консультанта полягає в тому, щоб організу­вати процес бесіди (виділити ключові моменти, поставити необхідні запитання, допомогти простежити певну логіку) і створити такі умови, в яких клієнт самостійно знайшов би вихід з проблемної для нього ситуації. Найкращим свід­ченням ефективної роботи фахівця є відчуття клієнта, що він сам знайшов вихід: «Що мені сказав консультант? Ні­чого! Однак я знаю, що мені потрібно робити!»

Успішне консультування є особливим видом допомоги, яка живиться енергією емпатії, уважного ставлення до по­тенційних можливостей клієнтів, щирості (конгруентнос­ті) почуттів. Очевидно, мають рацію спеціалісти, які, спи­раючись на результати досліджень, реальну практику, стверджують, що взаємодовірливі, конструктивні ВІДНОСИ­НИ є конче необхідними для ефективної роботи з клієнтами у досягненні бажаних для них змін.

Соціально-психологічне консультування у соціальній роботі

У сучасній практичній соціальній роботі соціально- психологічне консультування є одним із провідних видів діяльності. Суть його полягає у створенні соціальним пра­цівником (консультантом) умов для волевиявлення клієн­та, заохоченні його до цього з передбаченням водночас йо­го відповідальності за прийняте рішення.

Соціально-психологічна консультація (каунселінг) — процес надан­ня спеціалістом клієнтові рекомендацій з розв'язання його соціаль­них і психологічних проблем, внаслідок якого він набуває або віднов­лює здатність приймати життєво важливі рішення, діяти на власний розсуд, опановує нові моделі поведінки, розвивається як особистість.

Клієнтами соціально-психологічного консультування є люди, котрі мають у повсякденному житті психологічні труднощі та проблеми, а також ті, хто почуває себе добре і дбає про подальший особистісний розвиток. До особливос­тей так(?го консультування належать:

• віра в те, що людина може змінюватися, оновлювати умови і спосіб життя, раціональніше використовувати свої задатки і здібності, навіть якщо вони обмежені неадекват­ним сприйняттям хвороби, фінансових труднощів тощо;

• опора на наявний стан і минуле клієнтів;

• спрямованість на подолання проблем взаємодії клі­єнта із зовнішнім середовищем;

• орієнтація на короткотривалу допомогу (до 15 зус­трічей);

• важлива роль ціннісних установок консультанта за неприпустимості нав'язування їх клієнтам;

• спрямованість на зміну поведінки і розвиток особис­тості клієнта.

Здійснення соціально-психологічного консультування відбувається на основі психодинамічного, гуманістичного, когнітивно-біхевіористського та еклектичного підходів, кожен із яких пропонує власне бачення проблем клієнта, його відносин із консультантом, використання терапев­тичних технік. Наприклад, консультування клієнта із психічними розладами з позицій психодинамічного підхо­ду полягає у заохоченні його Его-функціонування через управління його підсвідомим (проте вивчення підсвідомо­го може спричинити ще сильніший психологічний тиск на нього, пов'язаний з ризиком розщеплення особистості — патологічного психічного стану, який проявляється у роздвоєнні свідомості); посилення впливу свідомого (со­ціальних і практичних навичок, які дають змогу людині виживати в суспільстві і обумовлюють достатній рівень задоволення від життя).

Для соціально-психологічного консультування важли­вим є опертя на основні прийоми активного слухання (табл. 2.2), емпатійне розуміння, вербальну і невербальну підтримку клієнта.

Таблиця 2.2

Основні прийоми активного слухання

Провідною метою консультування є розвиток здатності клієнта бачити і розв'язувати свої проблеми. Цього немож­ливо досягти без оволодіння соціальним працівником і клієнтом необхідними навичками спілкування, цілеспря­мованої взаємодії під час консультації. Фундаментальною при цьому є навичка ефективної уважної поведінки, яка полягає в налагодженні зв'язку з іншою людиною через вислуховування і бесіду, використання невербальних засо­бів комунікації. Для того щоб клієнт мав певність, що кон­сультант слухає його, уважно ставиться до нього, необхід­но підтримувати контакт очей, демонструвати своєю пове­дінкою увагу (тіло трохи нахилене вперед, відкриті жести, уважний вираз обличчя), стежити за інтонацією голосу і швидкістю вимови.

Важливою умовою ефективного спілкування є навичка розпитування — вміння використовувати закриті та від­криті запитання. Відкриті запитання (які не пропонують варіантів відповіді) заохочують до розмови і забезпечують консультанта максимальною інформацією. Використову­ють їх на початку консультаційної зустрічі («Що відбуло­ся з часу нашої останньої зустрічі?»), за необхідності спо­нукати клієнта продовжувати, доповнювати сказане («Що ви відчули, коли це сталося?», «Що ще ви хотіли б сказати про це?.») або проілюструвати свої проблеми прикладами («Чи не могли б ви розповісти про якусь конкретну ситуа­цію?»), зосередити його увагу на почуттях («Що ви відчу­ваєте, коли розповідаєте це?», «Що ви відчували, коли це все відбулося?»). На закриті запитання (що містять варіан­ти відповідей) здебільшого відповідають кількома словами або реченнями. Найчастіше їх використовують під час ан­кетування та інтерв'ювання. Уміло поставлені запитання дають змогу отримати додаткові відомості із життя клієн­та, з'ясувати проблеми, що його хвилюють, керувати спо­собом його розповіді про проблему (запитання «що?» пе­редбачає розповіді про факти, «як?* — про почуття або процес, «чому?» — про причини).

Використовуючи навички спостереження, консультант звертає увагу на поведінку клієнта під час розмови і стерео­типи в описуванні ним ключових ситуацій. Те, що привер­тає його увагу, слугує своєрідними психологічними ключа­ми до складного «замка» вчинків, характерів, конфліктних стосунків, обставин тощо. Психологічні ключі — це інфор­мація, яка має психологічну значущість: зауваживши пев­ний рух, характерну фразу чи реакцію клієнта, консуль­тант завдяки своїм знанням може розшифрувати їх, прочитати глибинний зміст, віднести їх до якоїсь класифіка­ції чи пов'язати з певним поняттям, яке упорядковує і по­яснює те, що відбувається. Ці, на перший погляд, нічим не примітні для клієнта прояви допомагають зрозуміти проб­лему, відповісти на запитання, формують нову точку зору, яка збагачує розмову. Отже, спостережливість, теоретичні знання і практичний досвід консультанта допомагають йо­му дійти власного розуміння того, що відбувається, і запропонувати клієнту нове бачення проблеми.

Завдяки навичці заохочення, переповідання та підсу­мовування відбувається уточнення змісту висловлювань клієнта і консультанта, спонукання детальнішої розповіді про справи, проблеми, які особливо турбують. Ефектив­ною є вона за необхідності припинити непродуктивні мо­нологи клієнта і в такий спосіб прискорити чи уточнити процес консультування.

Для того щоб зрозуміти емоційний стан, зміст почуттів клієнта, допомогти йому самому розібратися в них або з'ясувати, уточнити приховані, невисловлені емоції, вико­ристовують техніку відображення почуттів.

Дії консультанта можуть бути спрямованими на перифе­рію проблеми, а тому марними за відсутності зворотного зв'язку з клієнтом. Для цього слід подбати про атмосферу взаємного сприйняття, доброзичливості, взаємодомовленос- ті. Найкраще, якщо такий зв'язок під час консультування є негайним. Стимулюють його прохання консультанта, щоб клієнт більше зосереджувався на розповіді про свої почуття, а не на оцінюванні їх.

У процесі консультацій можуть бути використані такі навички впливу, як директива (чітка вказівка клієнтові, які дії він повинен зробити), саморозкриття (консультант ділиться своїми власними почуттями і думками з клієнтом), інтерпретація (забезпечення клієнта альтернативною сис­темою координат, в якій можна розглядати життєві ситуа­ції), порада (пропозиція, як діяти в конкретній ситуації).

Використання консультантом навичок впливу зале­жить від ситуації клієнта, його індивідуальних особливос­тей, а також від стратеги втручання — загального підхо­ду до процесу надання допомоги, обумовленого його метою. Однією з найпродуктивніших консультативних стратегій є індивідуальна терапія — надання допомоги ін­дивідам, сім'ям у розв'язанні їх проблем шляхом взаємодії з ними. Ця стратегія може включати в себе заочне кон­сультування за принципами «телефону довіри», маючи на меті емоційну підтримку, наснаження клієнта, або очне консультування, яке передбачає глибокі терапевтичні змі­ни (моделей, стереотипів, когнітивних помилок, ставлен­ня до проблеми), апробацію адаптаційних форм поведінки у процесі безпосередньої взаємодії консультанта і клієнта. Головне для індивідуальної терапії — надати людині змогу задовольнити свої базові потреби; взяти під контроль влас­не життя; допомогти їй виправити дезадаптивні стосунки, емоції і поведінку; поліпшити її соціальну взаємодію, знизити рівень стресу або прийняти страждання, які є од­ним із аспектів життя. Технологічно вона передбачає: первинне інтерв'ю; надання підтримки; заохочування ви­раження; акцентування на сильних якостях особистості; надання необхідної інформації; аналіз альтернатив; ви­значення плану подальших дій; адвокатування (представ­ництво інтересів), залучення ресурсів до розв'язання проблеми.

Важливим аспектом консультування є зосередження на сильних сторонах особистості клієнтів, які часто стра­ждають від заниженої самооцінки, потребують допомоги у визначенні їх позитивних характеристик. Обов'язковими елементами допомоги повинні бути інформування про ме­дичні, соціальні, юридичні послуги і служби, які можуть допомогти у налагодженні життя клієнта; дослідження альтернатив розв'язання проблеми.

Соціально-психологічне консультування не завжди відокремлене від інших видів діяльності в соціальній робо­ті. Соціальні працівники часто поєднують навички кон­сультування із застосуванням системної теорії, зосередже­ної на завданні моделі та з кризовим втручанням тощо.

Наприклад, до консультаційного центру соціальної служби для молоді звернулася клієнтка, яка пережила сексуальне насилля. Вона відчувала невпевненість в собі і постійно звинувачувала себе в тому, що сталося. На етапі визначення проблем консультант виявив занижену само­оцінку, високу тривожність, демонстративність поведін­ки, акцентуацію характеру за істероїдним типом, очіку­вання схвалення у ситуації прийняття рішення. План розв'язання цієї проблеми охоплював комплекс індивіду­альних консультацій з елементами психокорекції для зняття емоційного стресу; обговорення пропозиції щодо звернення до правоохоронних органів; залучення у роботу тренінгової групи для формування позитивної самооцінки. У цьому випадку, крім індивідуального консультування, було застосовано метод групової роботи і, ймовірно, на­правлення до правоохоронних органів.

Отже, соціально-психологічне консультування — це вид професійної допомоги клієнтам, який охоплює базові цінності, принципи, цілі, завдання та методичний інстру­ментарій як психологічного консультування, так і прак­тичної соціальної роботи (ведення випадку). Такий різно­вид консультування є ширшим за психологічне консуль­тування. Якщо консультант-психолог прагне вплинути тільки на особистість або сімейну систему за допомогою фасилітації особистісного розвитку, оптимізації психо­емоційних станів і міжособистісних стосунків, то соціаль­ний працівник, задіяний до консультування, намагається вплинути на оточення, використовуючи різнопланові ре­сурси з метою оптимізації соціальних стосунків і активі­зації особистісних ресурсів клієнта.

Телефонне консультування в соціальній роботі

У багатьох соціальних службах для забезпечення теле­фонного консультування діють телефони довіри.

Телефон довіри — форма соціально-терапевтичної допомоги, ад­ресованої особам, які перебувають у кризових станах і зверта­ються по допомогу через телефонний зв'язок.

Першу «лінію довіри» було створено в 1953 р. у Лондо­ні, відтак ця практика утвердилася в багатьох країнах світу. Зараз у світі функціонують тисячі служб телефон­ної допомоги. Вони забезпечують особам у кризовій ситу­ації негайний телефонний зв'язок зі співчуваючим ано­німним слухачем, який володіє особливою технікою робо­ти з абонентами по телефону. Як правило, це психологи, психіатри, психотерапевти, соціальні працівники.

Перші служби телефонної допомоги діяли як центри із запобігання суїциду (навмисне самоушкодження зі смер­тельним фіналом). Тепер вони надають послуги особам, які переживають будь-який вид емоційної кризи: проблеми, пов'язані із сімейним життям, адаптацією до нових умов, вагітністю, абортами, шкільними конфліктами тощо. Більшість звертань до телефонних консультантів відбува­ється в стані психологічної кризи. На цій підставі телефон­не консультування можна розглядати як невідкладну пси­хопрофілактичну допомогу в ситуаціях, у яких зволікання неприпустиме. Якщо, наприклад, абонент перебуває в ста­ні депресії із суїцидальними настроями, консультант зай-

Має директивну позицію, використовує авторитарні вис­ловлювання. Про ефективність його старань свідчить домі­нування в настрої абонента бажання жити, усвідомлення хибності суїцидального наміру. У розмові щодо кризових взаємин сім'ї чи на роботі консультант і абонент спільно обговорюють проблему, аналізують її, шукають рішення, однак консультант повинен уникати прямих порад, нав'я­зування своїх думок.

Перша розмова з клієнтом по телефону довіри, як пра­вило, охоплює такі етапи: встановлення контакту (емо­ційне прийняття абонента); інтелектуальне оволодіння ситуацією (структурування ситуації, розкриття її зв'язку з контекстом життєвого шляху клієнта, «зняття гостро­ти», «терапія успіхами і досягненнями» тощо); плануван­ня дій, необхідних для подолання критичної ситуації; ак­тивна психологічна підтримка. Характерними особливос­тями телефонного консультування є:

• можливість отримати консультативну допомогу у будь-який час (служба телефону довіри має працювати ці­лодобово);

• прихованість психотерапевтичного характеру теле­фонної допомоги, що у більшості осіб підвищує почуття безпеки і самооцінку;

• можливість перервати контакт у будь-який момент, що приваблює осіб, для яких важлива психологічна безпека;

• ефект обмеженої комунікації (спілкування відбува­ється за єдиним акустичним каналом, що підсилює верба- лізацію пережитої ситуації, емоційного стану, планів, на­мірів, сприяє афективному реагуванню, ослаблює почуття тривоги);

• «ефект довіри» (оскільки голоси абонента і консуль­танта лунають у безпосередній близькості, це сприяє швид­кому встановленню атмосфери довіри під час розмови).

Залежно від досягнення мети консультант і клієнт од­наково чи кожен по-своєму можуть вважати телефонне консультування завершеним або незавершеним.

Досягнення мети за телефонного консультування мо­жуть ускладнювати неякісний зв'язок, неможливість от­римати невербальну інформацію; неоднозначне розуміння пауз у розмові, через що абоненти нерідко припиняють спілкування, та ін. З огляду на таку специфіку роботи зро­зумілими є високі вимоги до технічного оснащення служб, які здійснюють телефонне консультування, та кваліфіка­ції їх працівників.

Телефонне консультування не завжди спрямоване на розв'язання суто психологічних проблем. Нерідко співро­бітники соціальних служб надають по телефону довіри ін­формаційно-правові і соціально-психологічні консультації з найрізноманітніших питань. Телефонне консультування може бути окремим методом надання допомоги, а може по­єднуватися з іншими практичними діями. Наприклад, на телефон довіри одного з обласних центрів соціальних служб для молоді звернулась дівчина, яка розповіла, що ц подруга К., 12 років, потрапила в складну ситуацію. Мати її виїхала на заробітки за кордон і попросила доглядати за дочкою свою знайому, котрій регулярно висилала кошти на утримання дівчинки й платню за її догляд. Опікунка виявилась людиною емоційно холодною й жорстокою у по­водженні. Тому К. страждала від нестачі любові та розу­міння, у неї погіршився загальний емоційний стан. Дії працівників соціальної служби не обмежилися наданням соціально-психологічної консультації дитині, яка зверну­лася на телефон довіри. Зустрівшись із К., вони чіткіше побачили її проблеми, налагодили контакти з її матір'ю і переконали її в необхідності повернутися додому, домови­лися про співпрацю з психологом школи стосовно надання допомоги дівчинці.

Працівники, які здійснюють телефонне консультуван­ня, повинні активно підтримувати віру клієнта в сенс жит­тя; володіти вмінням авторитетною дією зняти в абонента стан розладу, бути конструктивними (здатними залучити до вирішення ситуації інших спеціалістів). Для цього вони по­винні бути високоосвіченими, духовно розвинутими, психо­логічно грамотними людьми, здатними вислуховувати і ро­зуміти інших, непідробно співчувати їм, уміти динамічно і гнучко мислити, оперативно знаходити відповіді на неспо­дівані запитання, аргументовано переконувати тощо.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає призначення консультування в соціальній роботі?

2. Охарактеризуйте основні різновиди консультування.

3. Які етапи консультаційного процесу, на Ваш погляд, є най­складнішими? Обґрунтуйте свою думку.

4. З'ясуйте суть консультативної взаємодії.

5. За рахунок чого консультант може встановити довірливі сто­сунки з клієнтом на початку розмови?

6. Що таке директивна модель консультування? В яких випадках її застосування є доцільним?

7. Проаналізуйте фрази консультанта і зробіть висновки з приво­ду директивності та недирективності використаного підходу. Визнач­те, які директиви належать кваліфікованому консультанту, а які — некваліфікованому:

а) «Вам обов'язково слід відмовитися зід вживання наркотиків»;

б) «Дивлячись на свого сина, ви щодня повинні думати про те, який він дорослий і самостійний: "Мій син сам справляється зі своїм життям!"»;

в) «Додайте до свого арсеналу засобів реагування на труднощі примирення з невідворотним»;

г) «Будьте собою, врешті-решт!»

8. У чому полягає особливість соціально-психологічного консуль­тування?

9. Від чого, на Вашу думку, залежить вибір консультативних стра­тегій і прийомів впливу?

10. Якими професійними навичками повинен володіти соціальний працівник, який здійснює соціально-психологічне консультування?

11. У чому полягає специфіка телефонного консультування?

12. Чому консультанти телефонів довіри потребують системи су- первізії?

Теми рефератів

1. Види консультування в соціальній роботі.

2. Консультативна допомога за методом телефону довіри.

3. Основні складові консультативного процесу.

4. Прийоми консультативного впливу.

5. Перспективи розвитку консультування в соціальних службах

України.

2.3. Представництво інтересів клієнта в соціальній роботі

У процесі індивідуальної соціальної роботи часто засто­совують такий різновид втручання, як представництво. Дії соціального працівника при його здійсненні можуть трак­туватися як надання допомоги тим, хто її потребує (у зв'язку з безробіттям, хворобою, бідністю тощо), але не Може самотужки відстояти власні права. Представництво інтересів також передбачає боротьбу за реформування за­конодавства та соціальних програм, за розширену інтер­претацію чинних правил, норм, соціальних послуг. Пред­ставляючи інтереси клієнта або клієнтів у суді, соціаль­ний працівник може виступати як позивач, адвокат чи експерт-свідок. Послуги з представництва можуть надава­тися як одному клієнтові, так і певній соціально вразли­вій групі.

Особливості представництва інтересів

У своїй фаховій діяльності соціальним працівникам до­водиться представляти інтереси, захищати права своїх клі­єнтів у різноманітних державних, недержавних установах і організаціях, взаємодіяти від їхнього імені з приватними особами. Представництво інтересів клієнта називають ще адвокатуванням, або адвокасі (англ. advocacy — захист прав). У правознавчому контексті воно означає діяльність юриста у судовому процесі та інших ситуаціях як пред­ставника інтересів своїх клієнтів. Значно ширшим є тлу­мачення цього терміна у соціальній роботі, у контексті якої він означає діяльність від імені іншої людини (груп людей) щодо забезпечення їй необхідних послуг, гарантій законних прав у всіх сферах 'її життєдіяльності, а також надання їй необхідних щодо цього консультацій.

Представництво (адвокатування) у соціальній роботі — процес

захисту прав, реалізації інтересів індивідів, груп людей уповнова­женими особами з метою отримання ними доступу до послуг уста­нов, на які вони мають право, але не можуть їх отримати; взаємо­дія від імені клієнта з юридичними і фізичними особами.

Започаткована ця діяльність у 60-ті роки XX ст. Спер­шу її розглядали як послугу соціальних працівників щодо захисту інтересів клієнтів, створення можливостей для їх доступу до необхідних благ. Далі сферою компетенції представництва став захист прав клієнтів на соціальне за­безпечення, який полягав у сприянні їм в отриманні пос­луг інших соціальних агенцій на належному рівні та в потрібному обсязі. Головну увагу було сконцентровано пе­редусім на правах людини, оскільки, не маючи на те юри­дичних підстав, людина не може отримати соціальну до­помогу. Соціальні працівники, представляючи інтереси клієнтів, намагалися не лише надавати необхідні послуги, а й вести їх справи в суді та впливати на соціальні зміни в суспільстві. Вони також старалися навчити людей, які ма­ють однакові проблеми, підтримувати одне одного у склаД' них життєвих ситуаціях. Часто з їх ініціативи виникали групи самодопомоги. У намаганні створити для клієнтів можливості для оцінювання якості послуг сформувався консьюмеризм (англ. consumer — споживач; підхід, що обстоює безумовне право клієнтів на отримання якісних послуг).

У 80-ті роки XX ст. одним з орієнтирів представниць­кої роботи було розширення можливостей людей ІЗ пси­хічними розладами, труднощами у навчанні контролюва­ти своє життя. Соціальні працівники допомагали -таким людям захищати свої права у межах установ, у яки# вони перебували, підтримували їхнє прагнення до незалежно­го життя, виходу з-під опіки, яку іноді їм нав'язували си­ломіць. Немало зусиль вони спрямовували на те* щоб навчити сім'ї ефективно захищати свої права, реалізову­вати свої інтереси або інтереси своїх соціально вразливих родичів.

Зосереджуючись на захисті прав людини у політичній, соціальній сферах, представництво виконує такі основні завдання:

• дотримання процесуальної законності (наприклад, дотримання передбаченого законом терміну розгляду зая­ви громадян органами влади та іншими організаціями);

• дотримання історичної законності (напри клад, сприяння справедливій виплаті компенсацій жертвам на­цизму);

• корекція рішень органів судової та виконавчо'! вла­ди (наприклад, скасування рішення про виключення! інва­ліда з черги на пільгове придбання автомобіля).

Загалом представництво спрямоване на попередження негативних тенденцій і явищ. Його результати маю^гь по­силювати відчуття індивідом, групою своєї значуііцості, впевненості в собі, допомагати їм ставати самостійніпдими.

Соціальні працівники, які представляють інтересіИ клі­єнта, перебирають на себе відповідальність за збір і (Систе­матизацію інформації щодо гарантованих державок? пос­луг, пільг, допомоги, які надають регіональні, муніципаль­ні органи влади; організацію систематичного групіового інформування про нові можливості щодо отриманні дер­жавної допомоги; особисте або телефонне індивідуальне консультування клієнтів щодо гарантій держави у задово­ленні їх потреб, оскарження дій посадових осіб, відпові­дальних за надання допомоги; використання ресурсів гро­мади; діяльність на прохання клієнта, батьків чи опі кунів Щодо отримання ним послуг, матеріальної допомоги.

На відміну від консультанта, який лише надає певну рекомендацію, представник інтересів здійснює подальшу підтримку клієнта соціальної служби, домагається вико­нання прийнятих на його користь рішень, що обумовлює його схильність до патерналізму (опіки над клієнтом). Дбаючи про уникнення патерналістських тенденцій, соці­альні працівники намагаються залучати клієнтів до при­йняття рішення від власного імені, отримувати поінфор­мовану згоду і повноваження від осіб, інтереси яких їм до­водиться представляти.

В Україні, попри відсутність законодавчих норм, які б регулювали представництво соціальними службами і соці­альними працівниками інтересів своїх клієнтів, цей вид ді­яльності є особливо затребуваним і активно розвивається.

Різновиди і стратегії представництва інтересів

Представництво може набувати різних форм і здійсню­ватися за допомогою багатьох методів. Численні різновиди цієї діяльності можна умовно поділити на дві великі групи:

1. Індивідуальне (безпосереднє) представництво, спря­моване на забезпечення прав конкретного клієнта (індиві­да, сім'ї);

2. Колективне представництво, яке передбачає захист прав певної соціально вразливої групи суспільства.

Серед різновидів індивідуального представництва найчастіше виділяють:

а) юридичне представництво — методи і дії, викорис­тання яких дає змогу адвокатам та іншим особам, котрі мають юридичну освіту, допомагати людям реалізовувати свої права відповідно до чинного законодавства;

б) професійне представництво — діяльність найманого працівника незалежної організації від імені клієнта з ме­тою отримання ним необхідних послуг;

в) громадське представництво — діяльність спеціально підготовленого волонтера щодо захисту, забезпечення прав і гідності інвалідів або людей, які з певних причин не мо­жуть повноцінно себе представляти. Як правило, волонте­ри намагаються налагодити стосунки з людьми, зрозуміти та представити на належному рівні їхні потреби та пробле­ми. Таке представництво можуть здійснювати і штатні со­ціальні працівники;, у посадових обов'язках не значиться представлення інтересів клієнтів;

г) самопредставництво — процес, в якому особа або гру­па людей діють у власних інтересах, задовольняючи влас­ні потреби. Тобто особа формально представляє себе сама, хоча вона може використовувати допомогу інших для на­буття відповідних умінь і навичок.

До колективного (опосередкованого) представництва належать:

а) структурне представництво — діяльність певних об'єднань (груп, спільнот), спрямована на відстоюваная на політичному рівні найактуальніших питань свого життя. Такі об'єднання можуть створювати, наприклад, інваліди, бездомні. Важливим напрямом структурного представ­ництва є лобіювання змін у нормативно-правовому регу­люванні на державному і муніципальному рівнях, спря­мованих на впровадження нових соціальних послуг, які можуть надавати існуючі і щойно створені соціальні уста­нови. Здійснення такого представництва тісно перепліта­ється зі статутними цілями і завданнями організації і пе­редбачає зміни в структурі надання послуг. Адвокат клієн­та у плануванні структурного представництва, як правило, співпрацює з керівництвом соціальної установи;

б) представництво рівних — діяльність організацій са­модопомоги, в яких люди працюють разом, представляю­чи особисті проблеми.

У багатьох західних країнах існують представницькі ме­режі, основним завданням яких є донесення до суспільства поглядів і потреб користувачів соціальних послуг, впрова­дження позитивних змін у їхньому житті. Як свідчить дос­від, представництво рівних і громадське представництво часто викликає незадоволення, почуття дискомфорту в со­ціальних працівників, які не терплять Утручань «третьої особи» в стосунки «працівник — клієнт». Водночас громад­ське представництво підтримує ідею становлення самопред- ставництва, яке запобігає виникненню залежності від про­фесійного чи громадського представника інтересів.

Одним із видів представництва є посередництво — співробітництво представника клієнта з іншою стороною (опонентом). Найчастіше воно зводиться до переговорів Для задоволення інтересів клієнта.

Здійснюючи індивідуальне або колективне представ­ництво інтересів, соціальні працівники вдаються до таких стратегій:

а) переговори і переконування осіб та інстанцій, від яких залежить розв'язання проблем клієнта чи соціально вразливої групи;

б) судові позови у зв'язку з порушенням прав клієнтів;

в) створення груп і коаліцій, які завдяки колективно­му представництву збільшують шанси на успіх у розв'я­занні певної проблеми;

г) проведення досліджень, які збагачують інформацією та аргументами у здійсненні представницьких дій;

ґ) проведення публічних акцій (демонстрацій, маршів протесту, зборів підписів під петиціями тощо);

д) звернення до ЗМІ, проведення інформаційних кам­паній;

е) модельні програми (створення моделі дій організації за необхідності розв'язання проблем клієнта, що перебува­ють у віданні іншої організації).

Різноманітність видів і стратегій представництва свід­чить про багатосторонність діяльності соціального праців­ника як представника інтересів клієнтів.

Процес індивідуального представництва інтересів

Індивідуальне представництво у соціальній роботі — інтерактивний процес, учасниками якого є щонайменше клієнт, захисник інтересів та інша сторона. Цей процес спрямований на забезпечення прав клієнта на добробут, елементами якого є пристойні умови проживання, матері­альна підтримка, спеціальні послуги соціальних установ тощо. Забезпечення прав на добробут пов'язане з пошуком джерел для додаткового фінансування, встановлення необ­хідних контактів з установами соціального, медичного обслуговування, центрами працевлаштування, житлови­ми управліннями тощо. У зв'язку з цим захисник прав клі­єнта змушений контактувати з різними організаціями.

Процес індивідуального представництва інтересів охоп­лює такі етапи:

1. представлення проблеми (з'ясування під час ін­терв'ю бачення клієнтом власної проблеми);

2. збір інформації (отримання додаткової інформації, інструкцій від клієнта, а також інформації від оточення);

3. дослідження прав клієнта (вивчення законодавства і нормативно-правових документів, положень соціальних служб, умов надання послуг, допомоги та становища клієн­та — матеріальної ситуації родини, стану здоров'я тощо, які дають право на отримання певних соціальних гарантій);

4. інтерпретація інформації і погодження з клієнток плану дій (обговорення з клієнтом зібраної інформації» роз'яснення йому законодавства, визначення стратегії і тактики дій);

5. намагання досягти домовленості (проведення пере­говорів під час зустрічі чи телефонної розмови з іншою сто­роною);

6. використання формальних механізмів (написання офіційних звернень, подання позовів до суду, розгляд справи у суді, забезпечення клієнтові доступу до послуг професійного юриста тощо).

Беручи на себе захист інтересів, соціальний працівник має бути обізнаним із законодавчими актами і норматив­ними документами, володіти вичерпною і об'єктивною ін­формацією про ситуацію клієнта, обґрунтовано та пере­конливо доводити, спираючись на юридичні норми, необ­хідність задоволення його потреб і вимог. За необхідності він повинен бути готовим оскаржити рішення інституцій, які відмовляють клієнту в забезпеченні послуг. Метою за­хисника прав має бути не критика окремої інституції, а прагнення вплинути на зміну політики обслуговування клієнтів.

Не завжди індивідуальне представництво інтересів за­вершується досягненням домовленостей чи використан­ням формальних механізмів. У деяких випадках справа набуває суспільного розголосу, стає предметом колектив­них дій, інколи сприймається як символ упослідження прав певної соціально вразливої групи людей. Тим більше, що зібрана інформація та результати досліджень можуть свідчити, що труднощі клієнта належать не до так званих простих (локальних) проблем (призначення житлової суб­сидії, грошової допомоги тощо), а до складних (структур­них) проблем, що означає відсутність ресурсів і механізмів для їх подолання. Тому за розв'язання таких проблем від­повідають не соціальні працівники, які займаються інди­відуальною роботою з клієнтами, а керівники відповідних адміністративних рівнів, у крайньому разі — суб'єкти ко­лективного представництва інтересів.

Потреба в представництві інтересів часто виникає у зв'язку з реальним зовнішнім або міжособистісним кон­фліктом між клієнтом та стороною-опонентом (державною організацією, іншою соціальною службою чи конкретним її працівником, роботодавцем клієнта, представником йо­го оточення тощо). За таких обставин соціальному праців­никові доводиться ставати посередником у конфлікті або підтримувати в ньому клієнта, що може зруйнувати його відносини з іншою службою. Тому представник інтересів повинен бути готовим до конфліктних ситуацій, вміти їх позитивно розв'язувати і попереджати непродуктивні кон­флікти, йти на обґрунтовані, доцільні компроміси.

Безпосереднє професійне представництво

Діяльність із представництва інтересів клієнта зале­жить від специфіки його проблеми, а також місії, принци­пів діяльності, можливостей організації, працівник якої перебрав на себе роль захисника інтересів. Наприклад, не- надання клієнтові державною соціальною службою перед­баченої законом послуги може бути підставою для таких дій захисника інтересів і клієнта:

• письмове звернення до соціальної служби з прохан­ням надати послуги або роз'яснити причину відмови (мо­же бути ефективним, якщо раніше такого не робилося й відмова була усною);

• переговори з представниками соціальної служби що­до надання клієнтові необхідних соціальних послуг;

• переговори з представниками соціальної служби й висування вимог щодо надання соціальної послуги з пояс­ненням намірів подати судовий позов у разі відмови;

• офіційне оскарження дій соціальної служби (напи­сання звернень до вищої інстанції, в організацію захисту прав клієнтів/споживачів, уповноваженому з прав людини, депутату відповідного рівня тощо, або запис на особистий прийом до осіб, які мають право впливати на ситуацію);

• звернення до суду з вимогою забезпечити виконання органом державної влади чи соціальною службою норм відповідного законодавства.

Діяльність із представництва інтересів має враховува­ти й особливості клієнтів. Адже за багатьма критеріями представництво інтересів дитини, яка залишилася без батьківського піклування, відрізнятиметься від допомоги сім'ям, які переживають кризу чи травму, або жінкам, які стали жертвами насильства. Наприклад, представництво інтересів людей із залежністю від психоактивних речовин може полягати у здійсненні первинного оцінювання, нагро­мадженні, систематизації та аналізі інформації; плануванні разом з клієнтом стратегії і тактики вирішення проблем; на­писанні листів до державних структур; встановленні кон­тактів і співпраці з державними, приватними установами, які можуть надати допомогу; створенні бази даних (пошук організацій, які можуть надати допомогу); вивченні змін у законодавстві; безпосередньому представництві інтересів клієнтів у певних службах; моніторингу тощо.

Більшість клієнтів із залежністю, котрі проходять со­ціальну реабілітацію, мають однакові соціальні проблеми: втрата документів (паспорт, свідоцтво про народження, військовий квиток тощо); відсутність постійного місця проживання; відсутність реєстрації (прописки) за остан­нім місцем проживання; відсутність постійного місця роботи; низький рівень життя. Лише незначний відсоток людей із залежністю здійснює спроби відстоювати власні права самостійно або вдається до послуг юриста. Це спри­чинено низьким рівнем їх правової освіти, відсутністю ін­формації щодо закладів і установ, до яких слід звертатися у певних випадках, економічними чинниками (юридична консультація є платною, а для людини, котра перебуває на стаціонарному лікуванні та не має постійного місця роботи, оплатити її досить складно); небажанням звертатися до ор­ганів внутрішніх справ та інших державних установ (зневі­ра у можливість отримати допомогу, негативний досвід спілкування у відповідних інституціях); упередженим став­ленням у державних структурах до людей із залежністю; зневірою в те, що можна відстоювати власні права законним шляхом; невмінням самостійно розв'язувати власні пробле­ми тощо. •

З огляду на це соціальні працівники допомагають клі­єнтам із залежністю відновлювати втрачені особисті доку­менти, представляють їх інтереси у державних установах та юридичних агенціях.

Українське законодавство дозволяє участь представни­ків інтересів клієнта в суді. Адже клієнти соціальних служб можуть звертатися з судовими позовами проти осіб чи організацій, підприємств, органів влади, які порушу­ють їх законні права або права громади, до якої вони нале­жать. Загалом, судові позови є одним з найпоширеніших за кордоном методів, які використовують з метою захисту порушених прав та інтересів особи, групи, громади. Така тактика спрямована на розв'язання їх проблем за допомо­гою судової системи та чинного законодавства.

Клієнти соціальної служби можуть бути і відповідача­ми в певній справі, потребуючи при цьому допомоги фахів­ця у захисті своїх інтересів.

У зарубіжній практиці соціальний працівник може виступати в суді як позивач, адвокат чи експерт-свідок. Як позивач він може, наприклад, заявляти про нехтування батьківськими правами, жорстоке поводження з дитиною і подавати прохання про вилучення дитини з родини. Як ад­вокат соціальний працівник пояснює проблеми клієнта і захищає його права. Як експерт-свідок — дає свідчення на рівні професійного судження щодо досліджуваної ситуа­ції. Соціального працівника суд може уповноважити бути посередником у збиранні даних, дослідженні певних обс­тавин (наприклад, бути посередником між батьками, які розлучаються, допомагаючи їм уникнути тривалої та вис­нажливої суперечки щодо опікунських прав). В Україні спостерігаються лише перші спроби участі соціальних пра­цівників у суді, наприклад при розгляді справ щодо поз­бавлення батьків їхніх батьківських прав. Той соціальний працівник, що здійснював соціальний супровід неблагопо- лучної родини й проводив оцінку становища в ній, вияв­ляв факти насильства в ній або, навпаки, вважає ситуацію такою, що піддається коригуванню силами соціальної служби, може або давати оцінні судження щодо недбалого догляду за дитиною, або захищати права дитини на прожи­вання у власній родині.

Крім того, соціальні працівники, допомагаючи клієн­тові розв'язувати проблеми, інколи несвідомо здійснюють роботу з представництва і захисту його інтересів. Наприк­лад, під час первинного оцінювання становища, виявлен­ня потреб, проблем і ресурсів потенційного клієнта може з'ясуватися, що вже на цьому етапі людина потребує пред­ставництва і захисту своїх інтересів. Таке представництво може стосуватися збору необхідної інформації (довідок, виписок та інших документів), потрібної для визначення соціально-економічного становища клієнта, його права на отримання певних послуг. У зв'язку з цим соціальному працівникові доводиться вступати у переговори з відповід­ними інстанціями, службами й особами щодо сприяння в наданні такої інформації.

Часто соціальні працівники у процесі ведення випадку дбають про те, щоб клієнти, які користуються послугами інших установ і соціальних служб, отримували ці послуги на належному рівні і в потрібному обсязі, могли доступити­ся до ресурсів, на які вони мають право. В цій ситуації вирішальними для представництва інтересів можуть бути навички аналізу нормативно-правових актів, отримання потрібних клієнтові документів, відстоювання своєї думки, проведення переговорів і розв'язання конфліктів.

У практиці соціальної роботи трапляються випадки, коли клієнт не завжди спроможний самостійно домовити­ся з іншими службами або не наважується їх відвідувати.

коли між клієнтом і представниками інших служб з пев- ях причин виникають напруга і конфлікти. У такому ра- керівник випадку може супроводжувати клієнта, вести 31 еГОВори від його імені або разом із ним. Наприклад, со- ііальна працівниця центру для бездомних жінок приймає піціення супроводжувати свою клієнтку до медичного зак­ладу, який відмовляється надавати їй допомогу через від­сутність документів.

Типологічно близька проблема може виникнути і під час роботи зі зміни дезадаптивної поведінки клієнта, коли з'ясовується, що для його розвитку не вистачає необхід­них ресурсів, на які він має право, але з певних причин не може їх отримати. За такої ситуації соціальний праців- ник-консультант або перебирає на себе посередницькі функції, або повідомляє про це своїм колегам, відповідаль­ним за налагодження відносин із системами, що мають потрібні ресурси.

Різновидом представництва можна вважати і донесен­ня соціальним працівником думок і побажань клієнта до інших учасників мультидисциплінарної (багатопрофіль- ної) команди під час обговорення ситуації клієнта або пла­нування структурних змін у наданні послуг організацією.

За будь-яких обставин соціальні працівники повинні запобігати розвиткові залежності клієнта, сприяти утвер­дженню практики і самопредставництва, і громадського представництва.

Запитання. Завдання

1. Яку роль відіграє представництво інтересів клієнта в індивіду­альній соціальній роботі?

2. Охарактеризуйте основні форми представництва.

3. Опишіть процес представництва інтересів молодої родини, в якій народилась дитина з глибокою розумовою відсталістю. Які труд­нощі можливі у роботі захисника інтересів такої родини?

4. Чому в процесі представництва потрібні збір додаткової інфор­мації та проведення дослідження?

5. З'ясуйте основні характеристики простих (локальних) і склад­них (структурних) проблем. На прикладі однієї із соціально вразливих груп дітей або сімей опишіть такі проблеми та можливі дії соціальних працівників щодо їх розв'язання.

6. Уявіть, що Ви працюєте керівником випадку в реабілітаційному Центрі і Ваш клієнт перестав отримувати державну грошову допомогу, призначену управлінням соціального захисту як малозабезпеченій особі. Чим у такій ситуації можете йому допомогти? Якою може бути послідовність Ваших дій?

7. Чому, на вашу думку, соціальні працівники багатьох країн світл, часто допомагають клієнтам у поданні судових позовів? Чим може до помогти суд?

8. Розгляньте конкретний випадок соціального супроводу дитини з неблагополучної родини, здійснюваний районною соціальною служ­бою для молоді. Яку роль відіграють різні елементи представництва інтересів у цій роботі?

9. Чому, на вашу думку, консультування у соціальній роботі пов'я­зане із представництвом інтересів клієнтів?

Теми рефератів

1. Роль представництва інтересів клієнтів у сучасній соціальній роботі.

2. Різновиди представництва інтересів та їх значення для практи­ки соціальної роботи.

3. Процес здійснення захисту інтересів представників різних со­ціально вразливих груп.

4. Елементи представництва інтересів у щоденній діяльності соці­альних працівників.

2.4. Вулична соціальна робота

Не завжди потенційні клієнти звертаються до соціаль­них служб по допомогу. У деяких випадках соціальним працівникам доводиться йти до клієнтів самим — у ті міс­ця, де зазвичай перебувають представники соціально враз­ливих груп. Йдеться переважно про «дітей вулиці», спо­живачів ін'єкційних наркотиків, бездомних. Ця проблема зумовила появу нового методу роботи, що дістав назву ву­личної соціальної роботи.

Призначення вуличної соціальної роботи

Становлення вуличної соціальної роботи як інновацій­ного методу соціальної роботи, спрямованої на попере­дження криміналізації підлітків бідних кварталів, відбу­валося протягом 20-х років XX ст. у США. Наприкінці 60-х — на початку 70-х вона набула поширення в Європі, зберігаючи англійське звучання в німецькій, французькій та інших мовах — «стрітворк» («зі;гее1луогк»). В україн­ських фахових виданнях, нормативно-правових докумен- х уживають також терміни «мобільна соціальна робота» або «мобільна соціальна служба».

Вулична соціальна робота — інноваційний метод соціальної ро­боти, суть якого полягає в наданні соціальними службами послуг своїм клієнтам на вулиці.

у вуличній роботі виділяють два напрями:

1. «аутріч-робота» (англ. outreach work — робота, що досягає, дотягується), яка спрямована на залучення пред­ставників цільової групи з вулиці до соціального закладу, де їм нададуть соціальні послуги і допомогу. Цей різновид роботи найчастіше застосовують щодо безпритульних і бездомних дітей;

2. «детач-робота» (англ. detach work — окрема, само­стійна робота), яка покликана надавати соціальну підтрим­ку безпосередньо і тільки на вулиці, в середовищі життєді­яльності певної соціальної групи. Вона доцільна для соці­альної роботи з такими цільовими групами, які достатньо адаптовані до проживання на вулиці, для яких таке се­редовище є більш-менш прийнятним. Зокрема, кочові родини і народності (наприклад, роми), або люди старші 18 років, для яких вулиця — постійне місце заробітку (часто кримінального) або місце розваг. Робота з такими цільовими групами спрямована не стільки на припинення такого •■способу життя, як на максимальне зниження пов'язаного з ними ризику.

Обидві групи методів застосовують залежно від особли­востей цільової групи, традицій та ідеології суспільства, можливостей соціальних служб тощо.

У західній практиці соціальної роботи вулична соці­альна робота передбачає регулярні зустрічі соціальних працівників із клієнтами на основі, як правило, усних контрактів. І тому вона вважається різновидом індивіду­альної соціальної роботи. В Україні вулична робота зде­більшого здійснюється епізодично за визначеними в соці­альному паспорті району маршрутами (спільні рейди з представниками правоохоронних органів, виїзні консуль­тативні пункти тощо). Такий підхід викликає чимало кри­тичних застережень, оскільки, як стверджують його опо­ненти, вуличну роботу слід вибудовувати не як «соціальну пожежну команду», а як довгостроковий соціальний су­провід клієнта чи групи клієнтів. Українські фахівці до вуличної соціальної роботи відносять не лише індивідуаль­ну, а й групову роботу, вважаючи її своєрідними формами ігротеки, дискотеки, вуличного театру тощо, акцентуючи на ігровому і профілактичному її аспектах.

Головною умовою вуличної соціальної роботи є створе ня можливостей для доступу представників вразливих гпу" до послуг соціальних служб, взаємодії з їх фахівцями. Со ціальні працівники повинні мати чіткий графік виходу На вулицю (це важливо для клієнтів, які знатимуть, де і коли можна звернутися по допомогу до фахівця, а також для са­мих соціальних працівників з погляду їхньої безпеки). Не­обхідно розробити й постійний маршрут, визначити місця зустрічі з клієнтами. Для розмови слід обирати місця без­печні та доступні і для працівників, і для клієнтів.

Першим етапом вуличної роботи з будь-якою групою клієнтів є проведення дослідження поведінки осіб обраної групи, їх очікувань та життєвих потреб, що дасть змогу визначити пріоритети й спрямування соціальної роботи.

Залежно від ситуації вулична робота може реалізовува­тися у таких організаційних формах, як підтримуючі бесі­ди, консультування, інформування; надання приміщення для перепочинку, різноманітних цілеспрямованих занять; забезпечення матеріальної (харчування, одяг тощо), ме­дичної та іншої допомоги. Її ефективність залежить від уміння фахівців тактовно, психологічно грамотно долати бар'єри у спілкуванні, налагоджувати довірливі відносини з клієнтами, спонукати їх до довірливого, інформаційно та емоційно насиченого, рівноправного спілкування. За таких умов вони невимушено і вільно висловлюють свої думки, беруть участь у виробленні і прийнятті рішень щодо свого подальшого життя. Не менш важливо дотримуватися за­гальних для соціальної роботи і специфічних для вуличних умов її здійснення принципів. Такими принципами є:

• цілеспрямований пошук контактів із потенційними клієнтами;

• простота і гнучкість пропонованих заходів;

• орієнтація на потреби (негаразди) клієнта;

• добровільне звернення клієнтів по допомогу;

• гнучке й швидке реагування на зміну ситуації; п

• забезпечення довіри й анонімності клієнтів;

• обов'язковість та сталість надання допомоги.

Ключовим принципом вуличної соціальної роботи є від­повідальність клієнтів за свої проблеми. Як свідчать дослі­дження, люди, які потрапили у складні життєві ситуації, значно легше приймають рішення про зміну поведінки, до­тримуються його у повсякденних справах, якщо приходять до нього самостійно і вважають його своїм. Саме цим обу­мовлена поширеність у вуличній роботі недирективного ПІД­ходу, заснованого на обов'язковому врахуванні інтересів, потреб, можливостей конкретних клієнтів. Зовнішніми оз­наками його є їх активна участь у виборі теми, місця, часу наступної зустрічі. При цьому недоречно приваблювати клі­єнта обіцянками якоїсь матеріальної допомоги під час нас­тупної зустрічі. Завершуючи розмову, працівнику слід дати зрозуміти співрозмовнику, що контакт на цьому не завер­шується: «Ти можеш зустріти мене в такому-то місці і в та- кий-то час, і я буду радий продовжити знайомство з тобою».

Загалом соціальна робота на вулиці має сенс тоді, коли вона здійснюється регулярно впродовж тривалого часу. Важливо, щоб хтось із працівників постійно перебував на вулиці. Він має стати «частиною вулиці» з точки зору клі­єнтів. Якщо вони поважатимуть вуличного працівника, то дослуховуватимуться до його порад і рекомендацій.

До відчутних переваг вуличної соціальної роботи нале­жать: можливість налагодити довірливі стосунки з клієн­том на «його» території; наснаження клієнта у процесі робо­ти, наслідком чого здебільшого буває усвідомлення власної корисності, підвищення самооцінки; можливість соціаль­ного працівника побачити реальні результати своєї роботи.

Критеріями її ефективності можуть бути добровільне повторне звертання клієнтів по допомогу, намагання всту- пити-в офіційні відносини із соціальними службами, повер­нення з вулиці додому, зміна поведінки. Працюючи на ву­лиці, фахівці мають вести зошит (щоденник) спостережень за клієнтами, їхньою поведінкою, ставленням до фахівця та оточення, а також вести облік виконаної роботи.

Вулична соціальна робота є досить складною за зміс­том, потребує різнобічних знань, належної методологічної підготовки, уміння фахівця раціонально використати свої особистісні ресурси. Недостатня фахова підготовленість соціального працівника, його неувага до багатьох аспектів професійної майстерності, нечіткий розподіл обов'язків можуть спричинити вигорання — отан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується негатив­ним або байдужим ставленням до колег і клієнтів, знижен­ням продуктивності внаслідок хронічного стресу та внут- рішньоособистісного конфлікту під час виконання профе­сійних обов'язків.

Важливим при цьому є і налагодження системи фахо­вої підтримки (супервізії) у межах соціальної служби, яка здійснює вуличну соціальну роботу.

Соціальний працівник, який працює на вулиці, пови­нен вміти не тільки розуміти мову, субкультуру своїх по­тенційних клієнтів, а й дотримуватися правил безпеки. За­лежать ці правила від етнічної, вікової, соціальної специ­фіки середовища, в якому йому доводиться працювати. Водночас вони зводяться до таких загальних положень:

• про час виходу на роботу та її завершення повідом­ляти колег чи диспетчера своєї соціальної служби;

• працювати в парі (хоча б із волонтером) і перебувати в полі зору колег по роботі;

• використовувати зручний одяг, не носити на роботі прикраси, коштовності;

• дотримуватися емоційної дистанції, не провокувати агресію клієнтів;

• ще на першому етапі налагодити контакти з пред­ставниками міліції, які працюють на цій території; дотри­муватися правил громадського порядку, вимог правоохо­ронних органів;

• завжди мати при собі посвідчення співробітника со­ціальної служби, а також засоби зв'язку (пейджер, мобіль­ний телефон), уміти психологічно грамотно нейтралізову- вати екстрені ситуації.

Будучи вкоріненою у загальні і специфічні принципи, вулична соціальна робота пов'язана з багатьма нетиповими, непрогнозованими ситуаціями, вимагає від соціального працівника здатності творчо, нестандартно мислити, миттє­во орієнтуватися у динамічних ситуаціях взаємодії, знахо­дити нетривіальні рішення, обирати влучні, переконливі слова й вивірені емоції, враховуючи різноманітні особливос­ті людей, які є її клієнтами.

Вулична соціальна робота з дітьми

Діти на вулиці є свідченням серйозних проблем у сус­пільстві. Серед них можуть бути нездорова атмосфера в сім'ї, педагогічні помилки, соціально-економічна криза, байдужість влади тощо. У будь-якому разі є підстави для тривог з приводу соціальних, моральних негараздів у су­спільстві на певному часовому зрізі і відчутних гуманітар­них загроз у його перспективі. Адже покинуті, занедбані, самовідчужені діти швидко опановують девіантні форми поведінки, потрапляють під різноманітні криміногенні впливи, прилучаються до асоціальної, неморальної систе­ми цінностей тощо.

Турбота про здоров'я суспільства, намагання вберегти наймолодших його громадян від багатьох ризиків, розв'я­зати їх ситуативні і системні проблеми виводить соціаль­них працівників на вулиці. Як правило, їм доводиться мати справу з дітьми, яких відрахували або можуть відра­хувати зі школи; які переживають внутрішню драму з приводу ущемлення їх прав у сім'ї, компанії ровесників, шкільному колективі; які не мають змоги звернутися по допомогу в інші установи або не знають, де і як це зробити; для яких вулиця є головним місцем перебування («діти ву­лиці»)-

Вулична соціальна робота з дітьми покликана поліп­шити їх соціальне становище і здоров'я. Передусім вона зосереджена на проблемах безпритульних і бездоглядних дітей, маючи на меті привнести у їх життя те, чого вони найбільше потребують, спонукати їх до встановлення по­зитивних стосунків із тими, хто може допомогти їм. Теоре­тичною і методологічною основою її є ліберальний підхід, що передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці та­ких видів допомоги:

• забезпечення регулярним гарячим харчуванням, організація роботи виїзних кухонь;

• створення банків одягу і взуття, забезпечення ними дітей-бродяг;

• впорядкування місць для ночівлі, направлення туди дітей,-

• надання медичної допомоги стаціонарними і мобіль­ними (виїзними) амбулаторіями;

• організація ігор та екскурсій;

• проведення виховних бесід, спрямованих на поси­лення мотивації дітей до соціально прийнятної поведінки;

• надання моральної та психологічної допомоги;

• проведення просвітницької роботи щодо ризику різ­них захворювань і засобів їх профілактики, прав дитини та організацій, які можуть допомогти в цьому, тощо.

Здійснюючи вуличну соціальну роботу з дітьми, варто брати до уваги, що діти, особливб «діти вулиці», мають тонке і точне сприйняття. Вони легко розпізнають лице­мірство, брехню, відчувають відсутність інтересу до них. Вступаючи в контакт з такими дітьми, слід пам'ятати, що вони мають важкий життєвий досвід, емоційно травмовані і здебільшого зазнавали насильства, тому їхні реакції мо­жуть відрізнятися від реакцій інших дітей. При першому контакті варто бути доброзичливим, але тримати певну емоційну дистанцію, яка дає змогу перервати контакт, як­що дитина демонструє негативні почуття. При тривалому контакті налагоджуються довірливіші стосунки, діти роз­криваються, але при цьому стають вразливішими. Тому вуличний соціальний працівник має бути тактовним і де­лікатним, дотримуватися морально-етичних принципів соціальної роботи.

Досвід показує, що найкращим для першого контакту є те місце, де дитина почувається в безпеці і впевнено. Це місце її (їх) відпочинку. Там, де діти жебракують, миють машини, переносять вантажі, кокетують з чоловіками то­що, недоцільно розпочинати розмову, бо вона може викли­кати агресію. Оскільки на вулиці існують «сфери впливу», то для першого контакту потрібно обирати «свою терито­рію» дитини і обов'язково людне місце. Слід пам'ятати, що більшість дітей мають негативний досвід спілкування з міліцією, тому необхідно максимально зменшити побою­вання дітей, зокрема не вести при них записів, не класти дітям руки на плечі, що сприймається як спроба захоплен­ня й викликає бажання втекти, та ін.

Починаючи розмову, слід представитися, пояснити, навіщо зав'язується контакт. Оскільки діти вулиці постій­но стурбовані проблемою виживання, яка важливіша за спілкування з незнайомим, хоча й привітним, соціальним працівником, важливо зацікавити дитину чимось істот­ним для неї, наприклад запропонувати їжу, одяг, якусь корисну інформацію, іншу допомогу. Якщо діти відпочи­вають — організувати для них цікаву гру. Не слід пропону­вати гроші.

Встановивши контакт, можна продовжити розмову, збираючи необхідну інформацію. Приблизно половина ді­тей охоче говорять про сім'ю; дуже часто просять надати сім'ї якусь допомогу. Однак для деяких дітей ця тема є бо­лісною, і вони відмовляються говорити про неї. Зазвичай охоче розповідають про своє життя в групі; як правило, про групу відгукуються позитивно, про школу відгуки час­то негативні. Коли контакт вже достатньо стійкий і базу­ється на довірі, можна торкнутись теми насильства, що стосувалось дитини. Приблизно половина дітей охоче гово­рять про це, намагаючись поділитися своїми переживан­нями, пожалітися, знайти допомогу. Однак для багатьох дітей ця тема важка, і тому треба бути дуже обережним. До важливих, емоційно насичених тем слід рухатись поступо­во, через нейтральні питання і теми.

Контакт з дитиною завжди непередбачуваний. З огля­ду на це не можна різко змінювати теми розмови, оскільки діти втомлюються і втрачають інтерес. Однак вони часто і різко перескакують з теми на тему. Якщо потрібно повер­нути розмову в конкретне русло, слід робити це плавно і гнучко.

Соціальним працівникам необхідно пам ятати, що ву­личні діти болісно реагують на помилки щодо їх імен, тому якщо працівник не впевнений в тому, як звати дітей, кра­ще не звертатись до них на ім'я.

Часом у дитини можливе несподіване роздратування або агресія (це зумовлено неврівноваженою психікою ді­тей). У такому випадку працівнику не варто продовжувати розмову. Він має піти, давши зрозуміти, що цим їх взаємо­відносини не закінчуються: «У тебе, очевидно, сьогодні по­ганий настрій, не буду тобі заважати, але через день я зно­ву буду тут, і ми зможемо поговорити».

У дитини може бути нервовий зрив, що зумовлений психоневрологічними проблемами дитини. За таких обста­вин необхідно виявити увагу, простежити за розвитком си­туації, не залишати дитину без нагляду, не переконав­шись, що вона заспокоїлася. Якщо дитина згодна, можна спробувати організувати для неї консультацію у лікаря.

Оптимальна тривалість розмови — до 15 хвилин. Звер­таючись до дитини, необхідно враховувати її рівень роз­витку. Говорити слід зрозумілою їй мовою, речення фор­мулювати максимально просто.

К^ли.перший контакт налагоджено, працівнику важ­ливо пояснити дитині зміст і мету його роботи, розповісти про організацію, намагатись викликати до неї довіру.

Завершуючи кожну зустріч, соціальний працівник має домовитися з дитиною щодо часу і місця наступної зустрі­чі. Проте не варто вимагати від дитини обіцянок, оскільки їй важко їх дотримуватись, а недотримання спричинить внутрішній конфлікт.

Вулична робота з бездоглядними дітьми є першим кро­ком у системі реабілітаційної роботи, ланкою між дитиною і системою педагогічної реадаптації. Соціальний праців­ник, постійно взаємодіючи з представниками інших за­кладів, поступово проводить дитину через різні етапи адаптації і залучає різні ресурси.

В Україні бездомність є порівняно новим явищем і гро­мадська традиція надання вуличної благодійності (без­коштовні їдальні, нічліжки тощо) не розвинута. Тому ву­личну соціальну роботу слід спрямовувати на залучення дітей до соціально-педагогічного закладу, беручи до ува­ги, що між вуличним життям, з одного боку, й перебуван­ням у родині, з іншого, повинні існувати перехідні, про­міжні ланки, наприклад центри тимчасового перебування (Рис. 2.2).

Важливим закладом для організації допомоги вуличним дітям є спеціалізований центр денного перебування (денний стаціонар, денний клуб), у якому можна забезпечити такі послуги, як харчування, перша медична допомога, душ, елементи психологічної діагностики та психотерапії, нав­чання виживанню, елементи навчання за шкільною програ­мою, робота з батьками та залучення їх до виховного проце­су, мобілізація зусиль громадськості для розв'язання проб­леми тощо.

Дитина може вільно приходити й залишати такий центр. Така форма роботи сприяє переходу дитини на нас­тупні етапи реабілітаційного процесу — до притулку або інтернату.

До соціальних закладів, у співпраці з якими може реалі­зовуватись вулична соціальна робота, належать: центр ніч­ного перебування дітей вулиці; консультаційний психоло­гічний кабінет довіри; консультаційний юридичний кабінет довіри; кризовий центр для дітей, які зазнали насильства; курси навчання дітей (і дорослих) ремеслам тощо.

Однак ліберальний підхід не може бути універсальним і загальновживаним, бо в разі загострення суїцидальних настроїв дитини, загрози її вбивства, ймовірності скоєння нею злочину соціальний працівник повинен активно втру­чатися й діяти рішуче, нерідко з авторитарної позиції, ви­лучаючи дитину з вулиці.

Дослідження в Україні виявили існування трьох різ­них груп «дітей вулиці», кожна з яких потребує певного підходу В наданні допомоги.

1. Діти, які вертаються на ночівлю у родинну оселю, але проводять увесь час на вулиці чи відвідують денні центри і притулки. Ці діти зазвичай не втікають з дому і не є об'єк­том уваги органів міліції. їх сімейні обставини ускладнені розлученням батьків, їхнім безробіттям, проблемами вжи­вання алкоголю та хворобами. Ці діти перебувають на межі перетворення на «вуличних», але за підтримки і превен­тивної роботи з батьками цьому можна запобігти.

2. Діти, які «мігрують» між домом і вулицею і зникали з дому на якийсь час. їхні сімейні обставини ускладнені бідністю, тривалим соціальним занепадом, проблемами вживання алкоголю та насильством. Діти цієї групи мають досвід втеч з дому і пошуку випадкової роботи або дрібних крадіжок. Вони вразливі, оскільки емоційна відстань між домом і вулицею з часом збільшується, а їх реабілітація та інтеграція з родиною є дуже складною. Таких дітей необ­хідно поміщати у прийомні (фостерні) сім'ї або забезпечу­вати догляд з боку інших родичів, якщо біологічні батьки не в змозі доглядати за ними. У таких випадках соціальні працівники можуть виступати ініціаторами позбавлення батьківських прав. Ця група дітей є найчисельнішою.

3. Діти, які призвичаїлися до життя на вулиці і трива­лий час не жили в умовах, наближених до родинних. Це ді- ти-сироти або покинуті батьками, які втратили зв'язок з родинами і не знають про їх місцеперебування. Вони з та­ких родин, для яких характерні бідність, зловживання ал­коголем, насильство та соціальний занепад після втрати одного з батьків. Діти цієї групи пристосовані до життя на вулиці завдяки роботі на ринку або організованому жебра­куванню та дрібним крадіжкам. Робота з ними ускладню­ється тим, що вони «пізнали» ціну свободи, незалежності та здатності заробляти гроші. У процесі реабілітації таких дітей необхідно усвідомлювати, що дехто з них не зможе одразу пристосуватися до сімейного життя з іншими ро­дичами чи прийомними сім'ями. Вони комфортніше почу­ватимуться у невеликих дитячих будинках, де зможуть заново налагоджувати стосунки з членами родини, але за власним темпом. Таких дітей варто включати до групи, яка має специфічні потреби і вимагатиме багато часу та підтримки.

Досягти результатів у соціальній роботі з дітьми на ву­лиці не завжди легко, оскільки, як правило, вони прояв­ляють надмірну замкнутість, настороженість, несприй- няття багатьох доброзичливих щодо них жестів і педагогіч­них впливів. Робота з ними потребує неабиякого терпіння такту і гнучкості, усвідомлення того, що результати будуть очевидні не відразу. Тільки тривале цілеспрямоване спілку­вання з ними, реальні дії щодо поліпшення їхнього життя, включення їх у процес самореалізації, самотворення забез­печуватимуть помітні зміни у їх побуті, соціальному бутті, вселятимуть їм оптимістичне бачення світу і себе в ньому.

Для розв'язання проблеми «дітей вулиці» необхідна скоординована політика, спрямована на надання всеохоп- них та інтегрованих послуг таким чином, щоб від початку первинного оцінювання був доступний широкий вибір по­слуг, які б задовольняли різні потреби дітей. Нині в Украї­ні недержавні соціальні служби заповнюють існуючі прога­лини в роботі державних служб; рішенням проблеми також може бути різного типу партнерство, яке б передбачало до­статні ресурси для розвитку та підтримки ініціативи з реа­білітації дітей та сімей.

Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини

Особи, які вживають психоактивні речовини, перед­усім ін'єкційні наркотики, є своєрідною групою клієнтів соціальної роботи. їх характеризують інтелектуальна й емоційна збудженість, втрата інтересів до всього, що не стосується наркотиків. Помітними є і ознаки їх фізичного неблагополуччя, що проявляються у передчасному одрях­лінні тіла, порушенні функцій його систем і органів. За відсутності наркотиків їх переслідують погане самопочут­тя, навіть суїцидальні настрої. Вживання наркотиків у невеликих дозах викликає у них ейфорію, у великих — наркотичний сон. Типологічно подібні проблеми мають і хронічні алкоголіки.

Знаючи про свою ситуацію, такі люди важко йдуть на контакт, здебільшого замикаються у середовищі таких, як вони, значно рідше — самоізолюються. Тому найважливі­шим завданням соціальних працівників у вуличній соціаль­ній роботі з особами, які вживають психоактивні речовини, є встановлення контактів з ними. Без цього неможливі з'ясування природи і суті їх проблем, надання їм конкретної ситуативної допомоги, вироблення стратегії і тактики по­вернення їх до повноцінного життя в суспільстві. Надзви-

йно важливо донести до таких людей профілактичну ін­формацію про руйнівну шкоду для людини наркотичних ечовин. Цю роботу здебільшого проводять у місцях, де во- Р збираються (точки продажу наркотичних речовин, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні, інфекційні лікарні, пенітенціарні заклади).

Головне у такій роботі — зміна норм поведінки спожива­чів наркотичних речовин. Завдання вуличної роботи, крім встановлення контакту і видачі направлень, охоплюють та­кож такі види діяльності, як ґрунтовне інформування щодо технік безпечного вживання наркотичних речовин; забезпе­чення стерильним інструментарієм (презервативами, спир­товими серветками, дезінфікуючими засобами); надання консультативної допомоги з медичних, соціальних, право­вих питань; розповсюдження профілактичних матеріалів.

Увага до цього методу соціальної роботи посилилась із поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу, оскільки використання нестерильного інструментарію для ін'єкцій наркотиків значно підвищує ризик інфікування. Ця тенденція загос­трила проблему контактів з більшістю споживачів нарко­тичних речовин: ці люди є недоступними системі охорони здоров'я, соціальних служб і залишаються не охопленими програмами профілактики.

З оглЯду на це соціальні працівники взяли на озброєн­ня підхід зменшення шкоди від вживання наркотиків — стратегію профілактики негативних медичних, соціаль­них, економічних та правових наслідків споживання ін'єк­ційних наркотичних речовин між людьми, які не можуть чи не готові відмовитися від вживання. Мета профілактич­них програм, заснованих на ідеях зменшення шкоди, — підвищення рівня знань про ризиковані типи поведінки та їхні наслідки; навчання ефективним навичкам подолання ризикованих ситуацій, пов'язаних із наркотичними речо­винами та сексуальною практикою; підтримка поведінки, Що сприяє оздоровленню та зменшенню ризику. Ідея та конкретні програми щодо цієї проблеми виникли як реак­ція суспільства на недосконалість і низьку ефективність тієї допомоги, що пропонували наявні служби для нарко- залежних людей. Ідея зменшення шкоди ґрунтується на концепції про те, що споживачі наркотичних речовин ма­ють такі самі права на свободу, економічну стабільність та піклування про здоров'я, як і ті, хто не є споживачами, програми зменшення шкоди спрямовані на створення та­ких умов, щоб у споживачів наркотичних речовин було Меніпе проблем зі здоров'ям, у сім'ях і в стосунках з оточу­ючими, щоб вони могли вести соціально активне життя Важливим принципом цих програм є орієнтація на потре­би споживачів ін'єкційних наркотичних речовин. Показо­вим є той факт, що ідеї стратегії виникли як підхід, щ0 «піднімається знизу» і ґрунтується на захисті споживача а не як теорія, що «йде згори» та пропагується авторами наркополітики. Ставлення до клієнта як до рівного члена суспільства, а не як до кримінального елемента, призвело до того, що все частіше споживачі звертаються по допомо­гу, в т. ч. й медичну. Програми на практиці доводять свою ефективність у профілактиці ВІЛ та інших захворювань що передаються через кров при використанні спільного ін'єкційного інструментарію, а також незахищених сексу­альних контактах.

Основними завданнями вуличної роботи в межах під­ходу зменшення шкоди є: підвищення обізнаності стосов­но ВІЛ/СНІДу; заохочення оцінювання індивідуального ризику; пропозиції альтернатив щодо зменшення ризику; сприяння захисту втручання.

Вулична робота найчастіше проводиться на базі медич­них і соціальних програм, забезпечуючи тісну взаємодію між спеціалістами охорони здоров'я і споживачами нарко­тичних речовин. Це сприяє взаємовигідному обміну інфор­мацією. Медичні спеціалісти отримують нову інформацію про зміни на наркосцені (у місцях, де збираються спожива­чі, і в точках продажу наркотичних речовин): про появу нових наркотичних речовин і нових практик їх вживання. З огляду на це вони визначають для себе основні напрямки профілактичної роботи. Споживачі, у свою чергу, отриму­ють оперативну медичну інформацію, яка безпосередньо відповідає їхнім запитам та потребам.

Програми вуличної соціальної роботи є прикладом низькопорогового підходу до зменшення шкоди, сутність якого полягає в тому, що замість вимог до клієнтів утри­муватись від вживання наркотичних речовин працівники програм надають можливість усім бажаючим споживачам взяти участь у програмі. Компонентами цього підходу є го­товність працювати з людьми, враховуючи їхні індивіду­альні особливості, тобто «зустріти там, де ви є, а не там, де ви маєте бути»; зменшення стигми через акцентування уваги на «безпечному вживанні» замість власне «вживан­ня наркотичних речовин»; здатність програм охопити різ; ні типи поведінки: «прийди такий, який ти є». Соціальні працівники взаємодіють із цільовими групами при розроб­ленні нових програм і служб; зменшують вплив стигми,

в'язаної з цією проблемою, і пропонують альтернатив- Пцй підхід до високоризикованого вживання наркотичних ечовин і сексуальної практики. ^ Вулична робота може проводитись професіоналами і пінними серед рівних, що має наслідком деякі відмінності в обов'язках працівників. Професійні вуличні працівни­ки зазвичай не є ні активними, ні колишніми споживача­ми. До їхніх обов'язків належать консультування, роз­повсюдження просвітницької та контактної інформації серед представників цільової групи, які не пов'язані із жодними організаціями, що працюють у цій сфері. Проте даний підхід є обмеженим і за кількістю контактів, яких вдається встановити одному спеціалісту, і за результата­ми, яких досягають працівники-професіонали. Однак ву­лична робота має перевагу, яка полягає в тому, що неза­лежно від професійного рівня працівник має змогу спос­терігати за клієнтом у контексті обставин його життя, завдяки чому йому легше збагнути проблеми і потреби клієнта.

Вулична робота, яку проводять рівні серед рівних, від­різняється порівняно легким входженням до мережі спо­живачів. Вплив рівних на рівних у найвужчому розумінні є спробою самого споживача ін'єкційних наркотичних ре­човин уникнути або обмежити ризики, пов'язані з ін'єк­ційним вживанням. Механізм залучення рівних для здій­снення вуличної роботи покладає обов'язок ідентифікації майбутніх клієнтів програм на тих, хто володіє найкра­щою поточною інформацією, тобто на колишніх або актив­них споживачів. Звичайно, роль споживачів у громаді є різною, отже, вони матимуть різний успіх у спробах залу­чення інших споживачів.

Існують передумови, завдяки яким вулична робота спроможна розв'язувати щоденні проблеми споживачів, зменшуючи ризик зараження ВІЛ/СНІДом.

1. Необхідність втручання на рівні громади. Вулична робота використовує ресурси громади, залучаючи до нав­чання колишніх і активних споживачів та розповсюджую­чи через них ідеї зменшення шкоди.

2. Розуміння стилю життя і повсякденних турбот ці­льової групи. Це забезпечують працівники-споживачі.

3. Форми управління ризиком, що стосуються ін'єк­ційного вживання, є невід'ємним компонентом стилю ®иття багатьох клієнтів. Тому вулична соціальна робота Має бути скерована на щоденні практики вживання нарко­тичних речовин.

4. Подальший розвиток позитивних щоденних мол лей поведінки, які вже є частиною побуту споживачів, і побігання діям, які перешкоджають зменшенню шкоди

З розвитком програм вуличної роботи прямі обов'язки вуличних працівників якісно змінювались і значно розши­рювались: від знаходження клієнта і направлення його V лікувальний заклад до прагматичного навчання безпечно­му вживанню, консультування та розповсюдження профі­лактичних матеріалів.

До обов'язків соціального працівника, що здійснює ву­личну соціальну роботу зі споживачами ін'єкційних нар­котиків, відносять:

• спілкування з людьми в місцях їх звичного перебу­вання;

• виявлення їхніх потреб у допомозі, забезпечення їх інформацією, інструментами та іншими ресурсами, які можуть допомогти їм знизити ступінь шкоди, пов'язаної із вживанням наркотичних речовин;

• надання клієнтові правдивої і точної інформації що­до можливих шкідливих наслідків для його здоров'я та не­безпеку зараження ВІЛ-інфекцією;

• забезпечення можливості анонімного й безкоштов­ного консультування та лікування;

• створення підтримуючого середовища для представ­ників цільової групи, залучення споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до діяльності з профілактики ВІЛ/СНІДу;

• співпраця з іншими особами чи службами, які пра­цюють за програмою зменшення шкоди;

• заохочення споживачів звертатися до відповідних організацій та програм, що працюють у цій сфері.

Зазвичай вуличні соціальні працівники широко задіяні у роботу пунктів обміну шприців. За потреби вони можуть проводити дезінфекцію інструментарію або ж заміну його на стерильний, в т. ч. й для тих споживачів, які з якихось причин не є клієнтами стаціонарних пунктів обміну шпри­ців. Крім того, програми обміну шприців як складова части­на вуличної роботи можуть також забезпечити первиннии контакт між споживачами ін'єкційних наркотичних речо­вин і працівниками служб здоров'я, в т. ч. (для мотивова­них) — доступ до лікування від наркозалежності.

У соціальній вуличній роботі надзвичайно важливо не робити того, що може зашкодити людини. Наприклад, в од­ному з американських проектів із запобігання ВІЛ/СНІДУ вуличні працівники були зобов'язані дотримуватися та­ких правил: 1) ніколи не запитувати про незаконні дії та змінювати тему розмови, якщо така постає; 2) ніколи не примушувати до лікування, видавати направлення на ньо­го лише за запитом клієнта; 3) завжди уникати провокую­чих ситуацій, коли можуть бути викриті незаконні дії чи насилля. Крім цього, для вуличних соціальних працівни­ків важливо не ігнорувати й не заохочувати ризиковану поведінку клієнтів. Такі настанови допомагають працівни­кам розвинути безпечні та довірливі стосунки з представ­никами цільової групи.

Виробленню мотивації до зміни ризикованої поведінки сприяє недирективний підхід вуличного соціального пра­цівника до роботи з клієнтами. Ознакою такого підходу є активна участь у практичних справах. Зміни поведінки, які відбуваються у процесі взаємодії клієнта з вуличним соціальним працівником, можуть виявлятися у викорис­танні безпечних практик вживання ін'єкційних нарко­тичних речовин, зміні оточення клієнтів, утриманні від вживання наркотичних речовин, у влаштуванні на робо­ту. Відсутність змін у їх поведінці може бути спричинена небажанням клієнта змінювати ризикований стиль жит­тя. Часто це є наслідком невміння соціального працівника ефективно працювати з немотивованими клієнтами.

Соціальні служби, які працюють в Україні з цією гру­пою клієнтів, зосереджуються на дослідженні форм їх ризиков&ної поведінки і шкоди, якої може зазнати їх здо­ров'я і оточення; намаганні вирвати їх з наркотичного по­лону або хоч переконати в необхідності опанування прийо­мами безпечного вживання наркотичних речовин.

Як правило, така робота починається із самостійного пошуку клієнтів, для чого використовують переважно ме­тод «снігової кулі», що передбачає встановлення довірли­вих стосунків між ними. Одним із аспектів цього методу є зустрічі у звичному або безпечному для клієнтів місці. Від­буваються вони раз на тиждень, що дає змогу підтримува­ти постійні контакти, обговорювати щоразу нові аспекти проблеми, забезпечувати поступове наближення клієнта До необхідних змін у його житті.

Структурно цей процес складається з таких етапів: зна­йомство з клієнтом; розповідь про мету роботи та соціаль­ну службу; запрошення на первинне інтерв'ю; укладання контракту, згідно з яким клієнт бере на себе зобов'язання приходити на заплановані зустрічі із соціальним праців­ником; інтервенція (втручання), метою якої є інформуван­ня про небезпеку вживання наркотичних речовин, мотива­ція клієнта до зміни поведінки; спостереження за змінами У поведінці клієнта; супроводження клієнта в разі необхідності під час проходження тестувань на ВІЛ / СНІД і відві­дування лікарів; запрошення клієнта на кінцеве інтерв'ю Головне при цьому — донести до клієнтів важливість і необхідність самоконтролю над процесом вживання нар­котичних речовин. Завдяки цьому вуличні працівники за­безпечують клієнтів актуальною інформацією та допома­гають їм усвідомити власну здатність контролювати про­цес вживання, а при бажанні — припинити його.

Отже, завдання-мінімум вуличного соціального праців­ника у роботі з наркозалежними особами полягає у переко­нанні їх в необхідності безпечного вживання наркотиків; завдання-максимум — у зміні ризикованого стилю життя, тобто у відмові від вживання наркотичних речовин.

Досвід перших українських організацій, що впровадили такий інноваційний підхід у свою практичну діяльність, засвідчив наявність низки труднощів у вуличній роботі со­ціальних працівників з наркозалежними клієнтами, зокре­ма, високий ризик виникнення вигорання; відсутність на­лагодженої взаємодії з представниками правоохоронних ор­ганів; нерозуміння сутності й важливості вуличної роботи з боку громадськості; низький рівень матеріального забезпе­чення вуличної соціальної роботи загалом.

Ефективна вулична соціальна робота з такими людьми неможлива без тісної взаємодії з консультативними і кри­зовими центрами, притулками, куди можна за потреби направляти клієнтів.

Вулична соціальна робота, поряд із проведенням профі­лактики наркозалежності та забезпеченням можливостей вільного отримання лікування, є частиною комплексної стратегії щодо запобігання розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу. Такі заходи допоможуть захистити клієнтів програм, членів їхніх сімей і сексуальних партнерів від зараження ВІЛ та за­лучити споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до програм лікування від наркозалежності.

Вулична соціальна робота з бездомними людьми

Проблема бездомності існувала й існує навіть у розви­нутих суспільствах із високим рівнем соціальної захище­ності громадян. Вона має комплексний характер і набуває нових вимірів відповідно до зміни життєвих стандартів. Залежно від стану економіки та спрямування соціальної політики, зокрема житлової, кількість бездомних людей може зростати чи зменшуватися.

Бездомність як соціальна проблема визначається від­сутністю у людини «дому». Йдеться не лише про дах над ГОЛОВОЮ. ДІМ в уяві більшості людей асоціюється з певни­ми матеріальними умовами, стабільністю, можливістю са­мовираження, фізичним і психологічним комфортом. Лю­дина, яка живе на вулиці чи в інших місцях, не призначе­них для житла, позбавлена всього цього. Хоча є випадки, коли людина вважає, що її домом і є вулиця. Це стосуєть­ся лише тих, хто свідомо обирає такий спосіб чи стиль життя і не вважає себе бездомним.

Існують різні показники бездомності — від спання на вулиці до життя в тісноті. З поняттям «бездомні» найчасті­ше асоціюються люди, що вештаються вулицями в пошуках їжі, сплять у підземних переходах, вранці «перевіряють» смітники біля будинків. Однак існує й інша категорія осіб, кого називають маргінально поселеними. Це люди, що жи­вуть у нестабільних умовах: дешевих кімнатах чи «кут­ках», які вони винаймають, гуртожитках, старому помеш­канні і мають високий ризик опинитися на вулиці.

У європейських країнах та у СІЛА проблема бездомнос­ті набула актуальності у 80-х роках XX ст., проте вже на­прикінці 90-х років завдяки спільним зусиллям держав­них і недержавних організацій вдалося зробити чимало для її резв'язання. Особливо значних успіхів досягли Ні­дерланди. У цій країні 120 різноманітних організацій на­дають понад 250 видів послуг бездомним людям.

В Україні до цього часу немає достовірних статистич­них даних про кількість бездомних, але очевидним є той факт, що таких людей велика кількість. Проблема бездом­ності гостра в Києві, Одесі, Херсоні, Миколаєві, Сімферо­полі, Харкові та інших великих містах України. Згідно з результатами дослідження, проведеного в Одесі, бездом­ність обумовлена такими причинами: добровільним прода­жем житла; перебуванням в ув'язненні; втратою соціаль­них зв'язків тими, хто позбавлений житла родичами через наркотичну залежність, психічні розлади, алкоголізм; квартирними махінаціями; розлученням; катастрофами та нещасними випадками; втратою службового житла; си­рітством. Отже, проблема бездомності має комплексний характер, в її основі — економічні, соціальні, психологіч­ні чинники. Статус бездомного супроводжується високим Ризиком скоєння правопорушень, вірогідність якого зрос­тає за відсутності систем соціальної підтримки та послуг, організацій і фахівців у цій справі. Соціальна робота з ці- єк> гРУпою клієнтів орієнтована на подолання особистої і соціальної функціональної вразливості людей, пов'язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

Особливістю соціальної роботи з бездомними в багатьох західних країнах є широке застосування практики вулич­ної соціальної роботи, завданням якої є інформування про можливі послуги, ресурси і підтримку саме в місцях про­живання чи розташування бездомних. Такими місцями можуть бути: вулиці, мости, парки, руїни будівель, буді­вельні майданчики, сміттєзвалища; станції метро, заліз­ничні станції, місця для паркування автомобілів, теплотра­си, підземні переходи; території підприємств, склади, сіль­ськогосподарські будівлі; підвали, дахи, вагонні депо; місця біля церков чи монастирів тощо. У великих містах України найчастіше бездомних можна зустріти в таких місцях:

а) ранок (до 8.00—8.30) — переходи біля станцій мет­ро, зали очікувань на вокзалах;

б) обід — благодійні їдальні;

в) день — пункти прийому пляшок і макулатури; райо­ни навколо вокзалів, привокзальних ринків; місця розли­ву спиртних напоїв;

г) вечір (після 20.00—21.00) — переходи біля станцій метро, зали очікувань залізничних вокзалів і станцій.

У багатьох західних країнах вуличні соціальні праців­ники в певний час упродовж двох-трьох годин перебува­ють у місцях скупчення бездомних людей, з'ясовують їхні потреби, надають інформацію та консультації. Вони воло­діють відповідними знаннями, навичками самозахисту, спілкування, дотримання санітарно-гігієнічних вимог то­що і тісно співпрацюють з правоохоронними органами, а також службами, які надають соціальні послуги.

Традиційно бездомних поділяють на такі підгрупи: са­мотні жінки; самотні чоловіки середнього віку; самотні чо­ловіки і жінки похилого віку; бездомні діти і підлітки; сім'ї з одним батьком; сім'ї з обома батьками; особи з проб­лемами психічного здоров'я; колишні ув'язнені. Такий по­діл допомагає соціальним працівникам здійснювати ціле­спрямоване планування і надання послуг.

Особливо важливо під час вуличної соціальної роботи з бездомними знати і враховувати, упродовж якого часу лю­дина є такою. Зазвичай протягом перших днів чи тижнів після втрати житла і перебування на вулиці людина пере­буває в кризовому стані, переживає сильний стрес: шукає способи та можливості повернутися до «нормального» життя, намагається дотримуватися колишніх звичок, збе­рігає віру в те, що життя на вулиці є лише тимчасовим епі­зодом і їй вдасться змінити ситуацію на краще. Майже всі они легко приймають допомогу і підтримку. На наступно­му етапі вони пристосовуються до нового способу життя, засвоюють необхідні для виживання в екстремальних умо­вах знання і навички. І лише на третьому етапі (після кіль­кох років бездомного життя) людина починає ідентифіку­вати себе з іншими бездомними, призвичаюється до бездом- яого життя, вважаючи його прийнятним і «нормальним». Інтеграція (включення) такої особи в суспільне життя да­ється надзвичайно складно, а більшість людей з таким дос­відом потребують лише місця для ночівлі, необхідних са­нітарно-гігієнічних, медичних послуг. Для декого з них обмеження, пов'язані з перебуванням в «нічліжці», є не­прийнятними, і вони продовжують жити на вулиці. Найчас­тіше це стосується бездомних людей похилого віку та дітей.

Очевидним є те, що основні проблеми бездомних людей пов'язані не стільки з відсутністю у них житла, скільки з неможливістю внаслідок цього реалізувати більшість сво­їх громадянських прав, найголовніше з яких — право на працю. Втрата житла для більшості людей автоматично оз­начає втрату місця, де вони можуть бути зареєстровані (прописані). У разі втрати паспорта людина, що не має ре­єстрації, практично позбавляється можливості його відно­вити. Усі соціальні послуги, допомоги чи виплати, пенсії, реєстрація р центрі зайнятості, медичні та інші послуги можна отримати лише за наявності в особи паспорта. Влаш­туватися на легальну роботу без паспорта також неможли­во. Однак спосіб життя, який змушені вести люди, що не ма­ють визначеного постійного місця проживання, пов'язаний з ризиком бути пограбованим, втратити свої речі тощо. Тому найбільшою проблемою для бездомних людей є відсутність документів, що засвідчували б їх особу. У зв'язку із цим важливою формою роботи є представництво інтересів клієн­тів, допомога у відновленні документів, юридична консуль­тація стосовно повернення права на житло тощо.

Соціальні працівники можуть також сприяти у праце­влаштуванні бездомних, зокрема надавати інформацію про тимчасові роботи для них.

Діяльність соціальних працівників із надання допомо­ги цій групі клієнтів змушує фахівців вдаватися до нестан­дартних заходів, співпраці з організаціями, далекими від соціальної сфери. Цікавим прикладом цього є практика Шотландських соціальних працівників, які звернули ува­гу на ту обставину, що чимало їхніх клієнтів періодично лікують шкірні інфекційні захворювання. Причиною цьо­го були їх собаки, тому соціальні працівники налагодили відносини з недержавною ветеринарною організацією, яка лікувала цих собак і надавала бездомним консультації сто­совно догляду за тваринами.

Для вуличних соціальних працівників, які намагаються організувати послуги для бездомних, важливим є не так за­доволення їх потреб шляхом розвитку різноманітних послуг в межах самої агенції чи громадської організації, як нала­годження стосунків з іншими організаціями і використання їх ресурсів та можливостей для допомоги й підтримки своїх клієнтів. Створити додаткові можливості для допомоги без­домним може робота в громаді, мешканці якої приносять речі, одяг, книги тощо, які передають бездомним.

У багатьох країнах розвинута широка мережа притул­ків, гуртожитків, кризових центрів, комун спільного про­живання та інших закладів з різними термінами й умовами перебування, різною формою власності. Крім того, діють со­ціальні служби допомоги конкретним групам клієнтів, на­приклад організації залежних людей, притулки для жінок та дітей, що зазнали насильства, спільноти самодопомоги, релігійні організації тощо. Адже бездомні люди, як прави­ло, мають й інші проблеми, на подолання яких спрямовані зусилля інших соціальних організацій. Тому соціальні пра­цівники, які надають послуги бездомним, повинні знати про ці організації, налагоджувати з ними зв'язки й залуча­ти їх послуги для своїх клієнтів.

Особливістю бездомних людей є невисока мобільність. Вони намагаються знаходити місця для ночівлі там, де вдень є можливість здобути якісь засоби для існування. Таким місцем є центральні райони міст. Бездомні пере­важно не мають змоги пересуватися містом, тому за кордо­ном представники влади намагаються розміщувати закла­ди для бездомних не на окраїнах чи в передмісті, а непода­лік місць їхнього скупчення.

В Україні послуги для бездомних лише починають фор­муватися і, як правило, організовуються та фінансуються місцевою владою, недержавними і релігійними організаці­ями. Це насамперед притулки для бездомних і центри адаптації чи ресоціалізації в Києві, Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, Одесі та деяких інших містах.

Робота з бездомними людьми потребує значного часу і чималих зусиль соціального працівника, бо навіть нала­годження стосунків довіри з ними, поширення серед них ін­формації про завдання, можливості та діяльність вуличного соціального працівника є непростою справою. Найкраще, якщо він діятиме у складі мультидисциплінарної команди, яка працює в притулку чи центрі по роботі з бездомними і учасники якої зважатимуть на його думку щодо роботи з клієнтами, підтримуючи при цьому і його зусилля.

Вулична соціальна робота Запитання. Завдання

±. у чому полягають переваги вуличної соціальної роботи?

2. Складіть перелік послуг, які можуть бути надані в умовах вули­ці представникам Різних соціально вразливих груп.

3. Чому вуличні соціальні працівники часто зазнають професій­них стресів?

4. У чому полягає особливість вуличної соціальної роботи з дітьми?

5. Що стримує розвиток в Україні вуличної соціальної роботи зі споживачами наркотиків?

6. Чи поділяєте Ви твердження, що найефективнішими вуличними соціальними працівниками, які надають допомогу споживачам нар­котиків, є особи, які мали аналогічний досвід?

7. Складіть пам'ятку для вуличного соціального працівника, який надає допомогу бездомним людям, щодо його обов'язків, прав і пра­вил безпечної роботи.

Теми рефератів

1. Переваги та обмеження вуличної соціальної роботи.

2. Вулична соціальна робота з дітьми вулиці.

3. Вулична соціальна робота як засіб профілактики ВІЛ/СНІДу се­ред споживачів ін'єкційних наркотиків.

4. Особливості вуличної соціальної роботи з бездомними людьми.

Література

Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання)/За заг. ред. А. Й. Папської. — К., 2002.

Банас О., Микитюк М. З досвіду проведення опитування та групо­вих дискусій з бездомними // Магістеріум. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Вип. 15. Соціальна робота і охорона здоров'я.

Богдан Д. 3., Філь С. С. Вулична соціальна робота як метод про­філактики ВІЛ/СНІДу // Магістеріум. — К.: Києво-Могилянська акаде­мія, 2004. — Вип. 15. Соціальна робота і охорона здоров'я.

Вадзюк О. В. Соціальна робота з клієнтами // Соціальна робота в Україні: теорія та практика. — К.: УДЦССМ, 2002.

Волкер Д. Консультування у регіональних установах соціальних служб: практика, що стоїть за теорією // Практична соціальна робота / За ред. п. Картер, Т. Джефса, М. К. Сміта. — К. — Амстердам: Асоціа­ція психіатрів України, 1996.

Доэл М., Шардлоу С. Практика социальной работы. — М.: Аспект Пресс, 1995.

Зайцевська Т., Лукашов С. Дослідження та методичні рекомен­дації. Досвід проекту ЮНІСЕФ «Діти вулиці» в Україні 1997—2000 р. — к-: ЮНІСЕФ, 2000.

Зайцевська Т. Ю. Вулична соціальна робота з дітьми вулиці ц Соціальна робота: теорія, досвід, перспективи: Матеріали доповідей та повідомлень Міжнародної науково-практичної конференції / за ред. І. В. Козубовської, 1.1. Миговича. — Ужгород, 1999. — Ч. 1.

Кочюнас Р. Психологическое консультирование. — М„ 2000.

Кравченко Р. Соціальна робота з розумово відсталими людьми: Навч. посібник. — К.: Віпол, 2001.

Лисенко О. Проблеми довіри та недовіри в консультуванні // Со­ціальна політика і соціальна робота. — 2003. — № 1.

Лосэн М. Мнение клиента // За пределами ухода в сообществе. Опыт нормализации и интеграции / Под ред. Ш. Рамон. — Амстер­дам — К., 1996.

Лукашевич М. П., Мигович 1.1. Теорія і методи соціальної робо­ти. — К.: МАУП, 2002.

Льюис А. Участие общественности в принятии решения // за пределами ухода в сообществе. Опыт нормализации и интеграции / Под. ред. III. Рамон. — Амстердам — К., 1996.

Організація і технології соціальної роботи з дітьми вулиці: Навч. посібник / За ред. А. Й. Капської. — К., 2003.

Представництво інтересів соціально вразливих дітей та сімей / За ред. Семигіної Т. В. — К.: Четверта хвиля, 2004.

Сахакиан У. С. Техники консультирования и психотерапии. Текс­ты. — М„ 2000.

Сидоров В. Ролі та функції соціальних працівників // Соціальна робота в Україні: перші кроки / За ред. В. Полтавця. — К.: КМ Асасіе- тіа, 2000.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Ки- єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 1. Основи соціальної роботи.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Ки- єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соціальної роботи.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Т. Семигіної, І. Григи. — К.: Ки- єво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 3. Робота з конкретними гру­пами клієнтів.

Соціальна робота: Короткий енциклопедичний словник. — К.: УДЦССМ, 2002.

Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. Григи і. М„ Семигіної Т. В. — К., 2002.

Соціально-психологічна реабілітація людей із наркотичною за­лежністю. — К.: Граффіті Груп, 2003.

Стецков О. В., Турський В. М. Представництво прав та інтересів клієнтів соціальних установ. — К., 2001.

Стірлінг Л. Надання порад і представництво // Практична соціа­льна робота / За ред. П. Картер, Т. Джеффса та ін. — К., 1996.

Групова соціальна робота

3.1. Класифікація груп і групові процеси

У ЗО-ті роки XX ст. групова соціальна робота почала розвивався як окремий метод. Суть її полягає у наданні клієнту допомоги шляхом передавання групового досвіду і використання терапевтичних чинників групи. При цьому в соціальній роботі група розглядається як об'єднання лю­дей, що мають подібні проблеми — «сидять в одному чов­ні». Ці проблеми спричиняють їх ізоляцію, а формування та розвиток різнопланових групових утворень не тільки запобігають цьому явищу, а й допомагають соціальним працівникам впливати на зміну ціннісних орієнтацій клі­єнта та перебудову його соціальної поведінки у позитивно­му напрямі. Нині групова соціальна робота стає дедалі по­пулярнішою.

Різновиди груп у соціальній роботі

Найпоширенішими різновидами сучасної соціальної гРупової роботи, мета якої полягає в систематичній прог­рамованій активності групи людей, об'єднаних подібними інтересами або проблемами, є:

групова робота з ініціативи і за участю соціальних служб, соціальних працівників;

• діяльність самостійно організованих груп взаємо- підтримки, здійснювана на основі групової солідарності та обміну ролями.

Теоретичною основою групової соціальної роботи Є здо­буті і закумульовані соціологією, психологією, антропологі­єю, педагогікою та іншими науками знання про сутність та основні особливості малих соціальних груп. Цінними для неї є також відкриття і надбання теорії комунікацій, теорії ролей, теорії конфлікту, поведінкових та інших теорій.

Загалом йдеться про те, що соціальна практика люди­ни відбувається у певному соціокультурному просторі і різноманітних соціальних утвореннях. Відповідно до інте­ресів, уподобань, видів діяльності, особистісного, майно­вого, освітнього статусу людина може належати до різних соціальних груп.

Група — відносно стійка сукупність людей, об'єднаних спільними

цінностями, нормами, цілями, системою взаємин, взаємовпливів

і включених до типових для них різновидів та форм діяльності.

Діяльність груп може мати різні цілі, завдання і спря­мованість, що обумовлює конкретні дії їх учасників у по­доланні власних труднощів і задоволенні потреб.

Велика кількість і різноманітність соціальних груп зу­мовлює необхідність їх класифікації, яку здійснюють за різ­ними ознаками. За розміром розрізняють мікрогрупи (діа­ди, тріади); малі групи (нечисельна, до 20 осіб, сукупність об'єднаних спільною діяльністю людей, які безпосередньо пов'язані між собою), великі групи (характеризуються опосередкованим, здебільшого анонімним спілкуванням, що зумовлено значним розміром групи і неможливістю прямих контактів їх учасників). За складом виокремлю­ють гомогенні (однорідні), гетерогенні (різнорідні) групи; за часом дії — довготривалі, короткотривалі; за можли­вістю поновлення — відкриті, закриті.

Певну специфіку в соціальній роботі має класифікація груп, що обумовлена особливостями індивідів, які до них належать, а також своєрідністю завдань роботи і практич­них дій щодо їх розв'язання. Від цих чинників залежить і вибір критеріїв класифікації груп. Такими критеріями У соціальній роботі є теоретичні засади формування і функ­ціонування груп, методи діяльності соціальних працівни ків, мета функціонування групи і способи її досягнення.

За теоретичними засадами, відповідно до яких сформо­вана і функціонує група, а також за методами, техніками, які використовують соціальні працівники, виокремлюють-

• психоаналітичні, орієнтовані на особистість групи,

• групи психодрами;

• трансактного аналізу;

• раціонально-емоційної терапії;

• радикальної дії;

• терапії поведінки;

• гештальтгрупи та ін.

За основною метою діяльності груп розрізняють:

1. групи вдосконалення особистості і навчальні групи, учасниками яких є цілком здорові люди. До цієї категорії належать групи зустрічей, зорієнтовані на те, щоб їх учас­ники краще пізнали себе, налагодили тісніші стосунки, усунули перешкоди у реалізації власних можливостей (за­охочується спонтанність дій, вільний вияв почуттів, на­віть конфронтація учасників);

2. Т-групи, діяльність яких спрямована на вдоскона­лення навичок міжособистісного спілкування як одного з важливих чинників поліпшення соціального самопочуття, розвитку особистості, реалізації її потенціалу (у таких гру­пах усі навчаються в усіх, кожне питання обговорюється «тут і тепер»);

3. групи подолання проблем, що об'єднують людей, які переживають життєві й особистісні труднощі. Однією з форм діяльності цих груп є обговорення особистісних, со- ціально^психологічних, професійних проблем їх учасни­ків. Ці групи не прагнуть змінити особистість, а працюють з усвідомленими проблемами, зосереджуючись на профі­лактичних і відновлювальних завданнях. У процесі функ­ціонування таких груп їх учасники, взаємодіючи між собою, допомагають один одному пережити проблемні си­туації (помилки спілкування, конфлікти), що виникли із значущими, близькими людьми поза межами групи;

4. лікувальні групи, до яких належать люди з різними психічними розладами, що проявляються в їх емоційній сфері і поведінці. Цю категорію утворюють: групи пацієн­тів у гострих станах (групи пацієнтів психіатричних лі­карень, які потрапили туди після гострих змін психічного стану: спроба самогубства, психоз); групи хронічних паці­єнтів із проблемами психічного здоров'я (зорієнтовані на поліпшення спілкування індивідів з навколишнім світом); гРупи психотерапевтичної реконструкції особистості (Для людей із розладами невротичного характеру); міжособистісні психодинамічні групи (для людей із депресією, сі- еиними розладами, проблемами контролю над почуття- К групи зміни поведінки та навчання (групи осіб, які Раждають на надмірну вагу, нервову анорексію, групи алкоголіків і наркоманів та ін.; робота з ними має на меті вселення надії, надання інформації тощо).

За способом реалізації мети виокремлюють:

1. орієнтовані на процес, зосереджені на завданні гру- пи. В організації їх діяльності використовують біхевіо- ристські теорії (теорії соціального научіння). До цієї кате­горії належать групи навчання соціальних навичок; групи батьків, які прагнуть подолати проблеми у поведінці своїх дітей; групи осіб, які скоїли правопорушення;

2. психотерапевтичні (консультативні) групи. Внутрішнє життя груп зосереджене на стосунках, почуттях, досягненні особистих змін завдяки груповій взаємодії. У роботі з ними послуговуються психологічними (психоаналіз, трансактний аналіз), гуманістичними, когнітивними (нейролінгвістичне програмування, арттерапія) теоріями. Це групи, учасників яких об'єднують травматичний досвід, пережите насилля в сім'ї, певні функціональні обмеження тощо;

3. групи взаємопідтримки, самодопомоги, самокерова- ні групи. їх учасники об'єднуються на основі певних осо­бистих інтересів, спорідненого досвіду задля співпраці щодо задоволення власних потреб чи потреб громади. Це групи взаємопідтримки людей, які доглядають за особами похилого віку; групи самодопомоги людей із проблемами психічного здоров'я; групи людей похилого віку, які пере­жили втрату близької людини; групи жінок, що перенесли рак молочної залози, тощо;

4. групи, орієнтовані на дію. Учасники цих груп спів­працюють задля розв'язання певних соціальних проблем, досягнення певних соціальних змін, колективного насна­ження. До них належать, наприклад, групи мешканців мікрорайону чи групи людей, які відчувають дискриміна­цію за певною ознакою.

Групова соціальна робота є ефективною формою допо­моги клієнтам-новачкам, волонтерам в оволодінні тради­ціями, нормами, правилами функціонування соціальної служби, в ознайомленні з можливостями, які вона гаран­тує кожному, хто звертається до неї по допомогу. Нерідко, наприклад, у будинках компактного проживання людей похилого віку, в реабілітаційних центрах організацією та­кої роботи займаються належно підготовлені клієнти.

Існує у соціальній роботі також поділ на організовані (формальні) групи (групи, що мають у своєму складі про­фесіонала або лідера, який визрів у їх складі, якого можуть називати ведучим, керівником, директором, фасилітато- ром, тренером, експертом) і неформальні групи, які не ма­ють у своєму складі визнаного лідера. Неформальними, як правило, є групи взаємопідтримки. Найбільше критеріям організованих груп відповідають клуби, денні центри, наприклад, для молоді з певними проблемами, колишніх пацієнтів психіатричних лікарень, осіб із ВІЛ/СНІДом, хворих на рак та ін. їх роль можна простежити на прикладі функціонування короткострокових терапевтичних груп для людей похилого віку, які втратили близьку людину. Як правило, вони переживають почуття смутку, відчаю, безпо­радності, намагаються знайти відповіді на питання «Чому це сталося?», «Що робити далі?». Підтримка, яку на пер­ших порах виявляють їм родичі, друзі, з часом слабшає, і людина ще гостріше відчуває свою самотність, вважає, що інші не розуміють її переживань. За таких обставин група «Тяжка втрата» є середовищем, у якому, не боячись осуду, можна висловити пережите горе, смуток і завдяки цьому звільнитися від тяжких переживань.

На сучасному етапі в Україні відбувається становлення різних форм групової соціальної роботи. Наприклад, в ре­абілітаційних центрах для осіб, які звільнилися з місць позбавлення волі, функціонують соціальні терапевтичні групи, що підтримують адаптивні форми поведінки (нала­годження стосунків із членом сім'ї, який повернувся з місць позбавлення волі), організовують обмін позитивним досвідаад, а також групи самодопомоги, зорієнтовані на підтримку і розв'язання індивідуальних проблем (створю­ються для осіб, які звільнилися, і для матерів осіб, які пе­ребувають в ув'язненні).

Отже, групова робота дає змогу не лише налагодити контакти з іншими людьми, а й отримати від них підтрим­ку та зворотний зв'язок. У процесі групової роботи усві­домлюється цінність інших людей і потреба в них, що сприяє особистісному розвитку.

Групові процеси і явища

На відміну від індивідуальної роботи, основою якої є вплив консультанта на клієнта, групова робота використо­вує можливості групи як цілісної спільноти щодо залучен­ня особистості до певної системи цінностей, оволодіння певними видами діяльності, зміни свого життя. Групі в со­ціальній роботі властиві такі самі процеси, явища, тенден- Ші, що і будь-якій соціальній групі. Йдеться про те, що к°жна група у своїй життєдіяльності долає етапи станов­лення, розвитку, модифікації або розпаду. Усі ці етапи, їх особливості, знання про які необхідні у соціальній роботі позначають поняттям «групова динаміка».

Гоупова динаміка — зміни структури групи, розподілу влади в ній позицій, ролей, групових норм, моделей поведінки, спілкування' міжособистісних стосунків, зумовлені впливом її учасників і зов­нішніми умовами.

Групову динаміку характеризують цілі і завдання норми (правила), структура групи, групові ролі і пробле­ма лідерства, групова згуртованість, напруження в групі формування підгруп, актуалізація попереднього емоцій­ного досвіду тощо.

За спостереженнями американських дослідників, біль­шість груп долає у своєму розвитку типологічно однакові фази (етапи, цикли): формування, штормування, норму­вання, виконання, жалкування (табл. 3.1). За іншою версі­єю, такими фазами є підготовка до приєднання, влада та контроль, близькість, диференціація, поділ.

Запропонована Брайсом Такменом двовимірна (дво- факторна) модель зосереджується на взаємодії, описує динаміку групового процесу з урахуванням умов форму­вання групи; наявності ділової (розв'язання групового зав­дання) і особистісної (розвиток групової структури) сфер групової активності; місця групи в гіпотетичній послідов­ності (на відповідній стадії) розвитку. Згідно з цією модел­лю, в кожній із зазначених сфер передбачається подолан­ня групою таких стадій міжособистісної активності:

• стадія перевірки і залежності, особливість якої полягає в орієнтуванні щодо характеру дій кожного учасника і пошу­ку взаємоприйнятної міжособистісної поведінки в групі;

• стадія внутрішнього конфлікту, яку характеризу­ють порушення взаємодії, відсутність єдності між учасни­ками групи;

• стадія розвитку групової згуртованості, яка досяга­ється шляхом поступової гармонізації відносин, усунення міжособистісних конфліктів;

• стадія функціонально-рольової співвіднесеності, пов'язана з утворенням рольової структури групи.

Знання фаз групового розвитку дає змогу враховувати йо­го особливості, бачити наслідки. Добре обізнані з цією проб­лематикою соціальні працівники беруть на себе відповідаль­ність за розвиток групової динаміки, обговорення критичних моментів, реалізацію узгодженої програми діяльності.

Кожна група має власну тривалість існування, зумов­лену різними обставинами. Деякі групи не витримують етапу штормування, інші — не затримуються на етапі виконання і починають шукати собі нові завдання або за­знають стагнації, перетворюються на групу, яка повільно вмирає. Тому іноді краще припинити роботу групи на «високій ноті», ніж спостерігати, як вона скочується у безВИХІДЬ. Наприклад, група самодопомоги жінок, які зазна­ли насильства, може швидко прийняти рішення про реор­ганізацію або зайнятися підприємництвом, не зупиняю­чись лише на обговоренні своїх емоційних проблем.

Таблиця 3.1 Етапи групового розвитку і їх особливості

Однак чимало фахівців не поділяють такого підходу д0 групового розвитку, доводячи, що ранні фази можуть пов­торюватися кілька разів, особливо якщо до групи приєдну­ються нові учасники. Наприклад, британський фахівець Аллан Браун, загалом не заперечуючи цієї моделі, ствер­джує, що в розвитку багатьох груп простежуються періо­дичні, або циркулярні, тенденції. На його думку, найваж­ливішою і властивою всім групам є стадія, на якій всі учас­ники відчувають, що група стає «їхньою», що вони є її «власниками».

За іншим підходом, запропонованим сучасним амери­канським дослідником Вільямом Шутцем, виокремлюють лише три стадії групового розвитку:

1. «всередину — назовні»: стадія залежності від фахів- ця-ведучого, коли учасники групи очікують інструкцій, у групі панує невизначеність; щоб залишитися в групі, клі­єнт намагається поводитися якнайліпше, але його участь у групових процесах поверхова;

2. «вгору — вниз»: стадія конфлікту, коли у групі виникають змагальність, розчарування, фрустрація, спря­мований проти працівника чи інших членів групи гнів; водночас клієнти дізнаються про можливість вираження гніву без негативних наслідків;

3. «далеко — близько»: стадія появи близькості, коли члени групи демонструють довіру один до одного, готов­ність саморозкритися, поділитися переживаннями; вира­ження негативних почуттів відбувається у побудованій на взаєморозумінні ситуації.

Життєдіяльність (єдність, згуртованість, мобільність) групи залежить від того, наскільки вдало в ній розв'язані проблеми групових ролей і лідерства. Часто їх розгляда­ють крізь призму влади, якої набувають учасники групи завдяки статусу, знанням і навичкам, контролю над ре­сурсами, особистим якостям, а також домінуючій ідеоло­гії (підставою для розподілу влади можуть бути етнічна належність, вік, стать, відсутність чи наявність функціо­нального обмеження, належність до певного соціально- економічного класу тощо). Як правило, учасники групи намагаються здобути зручні для себе ролі, а їх зміни да­ють змогу набути нового досвіду, поглибити саморозумін- ня, випробувати щось нове.

Чимало учасників групи обирають конформну поведін­ку, приймаючи позиції інших осіб, піддаючись впливу групових норм. За таких умов соціальним працівникам слід акцентувати на призвичаєнні клієнтів до висловлю-

ння від першої особи («Я думаю...», «Я відчуваю....», ВДа мою думку....», «Як на мене....»).

4 Практика соціальної роботи доводить, що питання вла­ди і повноважень у групі найкраще обговорювати, послуго­вуючись термінами відмінності і подібності між різними індивідами, прагнучи встановити партнерство рівних. При цьому соціальним працівникам часто доводиться переби­рати на себе роль не тільки лідера, а й учасника групи, що змушує їх обмежувати реалізацію своїх статусних повно­важень.

Унаслідок вибору учасниками групи різних стилів по­ведінки (конформності, неконформності) і розв'язання проблеми лідерства у ній можуть сформуватися різні від­носини, а також окреслитися певні функціональні або дис- функціональні ролі («ініціатора», «спостерігача», «блаз­ня», «цапа-відбувайла» та ін.), виникнути альянси тощо. Проте з розвитком групових норм та ідентифікації клієнта з групою можна змінити баланс ролей, розвинути довіру учасників групи один до одного. Для цього соціальним працівникам необхідно виявляти гнучкість.

Загалом кожній групі у соціальній роботі, незалежно від умов і методології діяльності, мети і складу, властиві такі характеристики:

• наявність в учасників групи певної мети, не завжди добре й чітко узгодженої, і певної спільної ситуації;

• змінюваність структури групи;

• здійснення інтеракцій і комунікацій (вербальної, невербальної) між усіма чи кількома учасниками групи;

• груповий тиск, вплив на поведінку учасника групи з

боку інших;

• вплив на життя групи і поведінку її учасників фак­торів близькості та інтимності;

• вплив на групове життя контексту (агенції, громади, соціополітичні умови), в якому відбувається групова ді­яльність.

Вплив групи на індивідів необхідно використовувати вдумливо і коректно. За неправильних, нетактовних дій цей потенціал може бути джерелом болю, моральних дилем. Відповідальне використання його сприяє наділенню людей Реальними повноваженнями, а також необхідним особистіс- иим змінам. Для запобігання ризику зловживань владою всередині групи, надмірному контролюванню одними учас­никами інших (це інколи трапляється в групах самодопомо­ги) необхідно встановити базові правила поведінки й узгоди­ти способи реакції на будь-які можливі порушення.

Усі процеси всередині групової динаміки (розвиток міжособистісних відносин, формування групових норм і цінностей, форм співпраці і взаємної відповідальності) опосередковуються змістом спільної ДІЯЛЬНОСТІ В групі, а міжособистісні відносини в групі впливають на ефектив­ність групової діяльності.

Терапевтичні ефекти групи і групової соціальної роботи

У груповій соціальній роботі для фахівця передусім важливо правильно організувати, спрямувати групові про­цеси, підпорядкувати їх основній меті групи, завдяки чо­му вдається максимально розкрити, використати для бла­га учасників її терапевтичні ефекти.

Одним із провідних терапевтичних ефектів є групова згуртованість — утворення зв'язків у групі, які забезпечу­ють перетворення її на цілісний психологічний організм, що живе за своїми нормами, правилами відповідно до цілей і цінностей. Група стає згуртованою, коли всі її учасники відчувають і цінують належність до неї, виявляють лояль­ність, солідарність. За таких умов клієнт, який бере участь у груповій соціальній роботі, почувається безпечно, ком­фортно, отримує задоволення від контактів з іншими учас­никами і соціальним працівником, перебирає на себе ризик у певній діяльності, не остерігаючись осуду чи покарання.

Згуртованість є складним феноменом для вивчення. Групи відрізняються одна від одної кількістю наявної у них «групності» — почуття солідарності, почуття «ми». За належної сформованості цього феномену учасники висо­ко цінують групу, захищають її від внутрішніх і зовнішніх небезпек. У таких групах високий рівень відвідуваності, активності та взаємної підтримки. Її учасники сильніше за­хищають групові стандарти, ніж ті, в яких не сформоване почуття згуртованості.

Не менш відчутними терапевтичними чинниками є ін­сайт (миттєве цілісне розуміння проблеми) і навчання на міжособистісних взаємодіях. Дослідження свідчать, що в процесі групової роботи клієнти діють так само, як і в жит­ті, оскільки мають уже сформовані певні патерни поведін­ки (нав'язливої жінки, нестриманого чоловіка тощо). Пра­цюючи в групі, клієнт має змогу глибше пізнати себе, ос­мислити свої поведінку, фантазії, очікування, прагнення, думки, внести у них необхідні корективи.

Актуалізація у процесі групової соціальної роботи ефекту позитивного настрою вселяє клієнтові надію на по­зитивні наслідки своїх і групових зусиль. Важливою при цьому є віра тренера (терапевта, ведучого) в себе, в ефек­тивність групи, з якою він працює. Ця віра передається і її учасникам.

У процесі групової соціальної роботи необхідно постій­но дбати про забезпечення інформацією учасників групи (навчальне інструктування). Адже непоінформованість по­роджує невизначеність, відштовхує людей, вселяє їм три­вогу, а доцільні, психологічно вмотивовані пояснення і уточнення діють терапевтично. Корисним є не тільки зміст поради, а й сам процес надання її, оскільки вона несе пев­не раціональне, конструктивне навантаження і є прикла­дом особистої зацікавленості соціального працівника у на­лагодженні справ клієнтів. Найефективнішими вважають не пряму пораду, а детально розроблену інструкцію, набір альтернативних рекомендацій щодо того, як досягти мети. Прямі поради діють ефективно, якщо їх висловлюють учас­ники групи. Ця форма групової соціальної роботи отримала назву скеровування, інструктування.

На перших заняттях працівник, як правило, дає вка­зівки нерішучим, розгубленим клієнтам. Пояснення ситу­ації доцрмагає їм впоратися з дискомфортним станом, пі­знати, осмислити сутність своїх проблем, отримати уяв­лення про те, що їх очікує під час групової роботи. Пізніше цю роботу можуть здійснювати як працівники, так і клієн­ти. З часом група поступово доходить до розуміння, що очі­куваного результату можна досягти ціною значних зусиль, налаштовується на відповідну працю.

Значний терапевтичний ефект має орієнтація на альт­руїзм — моральний принцип, який полягає у безкорисли­вому піклуванні про благо інших людей. Відчутною є його ефективність з деморалізованими людьми, які вважають, Що вони нічим не можуть прислужитися іншим. Однак звернення до них з проханням про допомогу допомагає їм іншими очима глянути на себе, свої можливості, власну Цінність. Альтруїзм підсилює чутливість клієнта до інших людей, послаблює його надмірну зосередженість на собі.

Позитивні процеси стимулює також коригуюча рекапі- Щляція (відтворення ознак) первинної сімейної групи, зав­дяки якій вдається вплинути на досвід, отриманий у роди­ні- Цей феномен ґрунтується на тому, що група багато чим Нагадує сім'ю, в якій є авторитетні (батьківська) фігури, якій властиві глибокі особистісні переживання, сильні емоції, близькі комунікативні відстані, а інколи — воро­жість, суперництво. Наслідком такої орієнтації є те, щ0 рано чи пізно учасники групи починають взаємодіяти одцн з одним і з керівником у манері, яка нагадує їх взаємини з батьками або братами і сестрами.

Групова соціальна робота позитивно впливає і на розви­ток навичок соціалізації (базових соціальних умінь через безпосереднє навчання або в процесі зворотного зв'язку), міжособистісне научіння (усвідомлення учасниками гру! пи власної поведінки, своїх сил, обмежень, які зумовлю­ють небажану реакцію з боку оточуючих).

Поширеними у груповій соціальній роботі є такі тера­певтичні чинники:

а) універсалізація — узагальнення проблем, потреб, почуттів, мотивів; завдяки їй люди починають розуміти, що інші відчувають подібне і мають такі самі проблеми; це нейтралізує відчуття унікальності проблеми, відчуженості і самотності, підвищує самооцінку;

б) зворотний зв'язок — отримання від інших людей об'єктивної інформації про себе, свою проблему і шляхи її розв'язання. При цьому різні думки відкривають простір для вибору оцінок і рішень, а однозначні — посилюють пе­реконання;

в) саморозкриття і катарсис (очищення) — вивільнен­ня певних емоцій і почуттів, внаслідок чого настає відчут­тя полегшення. Ці фактори сприяють подоланню почуттів гніву, тривоги, депресії, провини, сорому. Першим етапом цього процесу є відверта розповідь, упродовж якої клієнт і група досліджують отримані відомості і намагаються пере­осмислити їхнє значення. Разом із формами когнітивного научіння катарсис сприяє набуттю нових навичок міжосо- бистісної взаємодії;

г) заміщувальне навчання — можливість учасника гру­пи обирати доступні для нього моделі для навчання. На­приклад, він може не виконувати всю роботу, а спостеріга­ти, як цю роботу здійснюють інші, або наслідувати їх. Цей терапевтичний чинник сучасний американський теоретик і практик психотерапевтичної групової роботи Ірвінг Ялом назвав «імітаційною поведінкою». За його словами, навіть якщо наслідувана поведінка є нетривалою, вона допомагає вивільнити клієнта, робить його розкутим, спонукає експе­риментувати з новими моделями поведінки.

У роботі з певними групами клієнтів фахівці зосере­джуються переважно на екзистенційних факторах, кон­центруючи їх увагу на найсуттєвіших життєвих проблемах- Ними залежно від ситуації можуть бути проблеми ідповідальності у всіх її іпостасях, ізольованості, нестій­кості буття, визнання смертності людини. Розмірковуючи над ними, обмінюючись поглядами, учасники групи ба­цать свої проблеми на тлі глибинної сутності життя, при­значення людини, що допомагає їм знаходити внутрішні сили для осмислення свого становища, налагодження (нас­кільки це можливо) свого життя.

Терапевтичні ефекти групи і групової соціальної робо­ти є основою для подальших змін клієнтів, а тому відпові­дальний за групову роботу соціальний працівник має на­магатися максимально їх заохочувати і активізувати.

Завдяки цим ефектам групи можуть бути корисною ареною для розв'язання проблем клієнтів, надання їм емо­ційної підтримки, розвитку впевненості в собі. Водночас вони можуть нагнітати фрустрацію, напруження. Тому не­обхідно достеменно знати позитивний і негативний потен­ціал кожної конкретної групи, особливості його прояву на кожній стадії групової динаміки, активізувати терапев­тичні чинники групи, нейтралізувати негативні аспекти її функціонування.

Запитання. Завдання

1. За якими ознаками класифікують групи у соціальній роботі?

2. Уявіть, що до Вас звернулися підліток і його батьки. Вам вдалося з'ясувати, що в цій родині постійні конфлікти, батьки підозрюють сина у вживанні наркотиків. До якої групи (груп) Ви порадили б включити їх?

3. У чому полягає суть групової динаміки?

4. Охарактеризуйте основні етапи розвитку групи.

5. Завдяки яким чинникам можна запобігти появі дисфункціо- нальних ролей і проявам дискримінації у групі?

6. Опишіть групову динаміку відомої Вам групи (навчального кла­су, університетської групи, колективу соціальної служби тощо).

7. Які терапевтичні ефекти групи відіграють найважливішу роль на різних етапах групового процесу?

Теми рефератів

1. Організовані та неформальні групи в соціальній роботі: пере- ваги й недоліки роботи з ними.

2. Розвиток групи у процесі здійснення групової соціальної роботи.

3. Міжособистісна взаємодія і проблеми лідерства у процесі здійс­нення групової соціальної роботи.

4. Терапевтичні фактори групової соціальної роботи.

3.2. Організація групової соціальної роботи

Кожен випадок групової соціальної роботи є унікальним і має власний невідтворюваний досвід. Водночас усі вони розгортаються за певними закономірностями, охоплюють певні неминучі етапи, яким властивий спільний зміст ді- яльності. Традиційно структурними елементами (фазами) групової соціальної роботи є планування, переговори і уз­годження діяльності, проведення зустрічей групи, завер­шення роботи та її оцінювання. Кожна зустріч учасників групи може бути побудована за заздалегідь складеним сценарієм або зосереджуватися на певній проблемі, вине­сеній на порядок денний членом групи. Суттєвим елемен­том групової роботи є зворотний зв'язок, який дає змогу відстежувати процеси, що відбуваються в групі, і коригу­вати її діяльність.

Планування і підготовка групової соціальної роботи

Групова соціальна робота не відбувається спонтанно, хаотично. Вона є планованою діяльністю як для соціально­го працівника, соціальної служби в цілому, так і для клі­єнтів, оскільки потребує матеріальних, інтелектуальних, часових ресурсів, розробленої технології роботи.

Починається групова соціальна робота з планування. На цьому етапі важливо окреслити контекст, у якому вона відбуватиметься, для чого з'ясовують такі питання:

• потреби і можливі форми участі різних зацікавле­них сторін, кожна з яких має власний досвід, очікування, переконання, надії та острахи, які у своїй сукупності є масштабнішою сутністю, ніж просто сума частин;

• цінності і припущення, на основі яких прийнято рі­шення щодо запропонованих методів втручання;

• наявні ресурси і ймовірна підтримка групи.

Готуючись до проведення групової роботи, соціальні

працівники повинні з'ясувати такі організаційні моменти:

1. Склад учасників групи; категорії осіб, які можуть поповнити групу; умови прийому нових учасників.

2. Приміщення для групових занять:

зручність його місцезнаходження і можливість діс­татися до нього учасникам групи;

особи, що супроводжуватимуть до місця занять учас­ників групи, які не можуть самотужки дістатися туди;

умови отримання, догляду приміщення, розмір орендної плати і джерело її надходження;