1. Мета та завдання стратегій економічного розвитку про­ відних країн.

2. Реалізація стратегій економічного розвитку у провідних країнах.

Сьогодні навряд чи знайдеться багато людей, які б запере­чували, що головна мета економічного розвитку — створення ма­теріальної та інституційної бази для виробництва широкого кола товарів та послуг і досягнення на цій основі високого рівня доб­робуту усіх членів суспільства. Відповідно, важливість вивчення стратегій економічного розвитку країн, які досягли неабияких успіхів на цьому шляху, є безсумнівною. В цьому розділі ми роз­глянемо загальну проблематику економічного розвитку провідних країн світу, а також засоби, які використовувалися ними для вирішення стратегічних завдань економічного розвитку.

3.1. Мета та завдання стратегій економічного розвитку провідних країн

Стратегія, як і сама можливість економічного розвитку будь-якої країни істотно залежить від історичних, соціально-культур­них і природно-географічних факторів. Вони істотно впливають на формування економічних інститутів, відповідальних за успіхи та негаразди в економічному житті країни. Ресурсна забезпе­ченість, географічне сусідство, пануюча ідеологія визначають розвиток країни, можливо, навіть більшою мірою, ніж цілеспря­мована діяльність членів суспільства щодо економічного зрос­тання. Тому слід особливо зупинитися на складі та групуванні провідних країн, а також загальних уявленнях бізнесменів, нау­ковців та урядовців в цих країнах щодо того, що саме слід вважа­ти метою економічного розвитку.

3.1.1. Склад та групування провідних країн

До провідних країн світу відносять, перш за все, країни «ве­ликої сімки» — США, Японію, Німеччину, Велику Британію,

Розділ З

Францію, Італію та Канаду. Додатково, до групи розвинених можна віднести ще декілька країн, насамперед, країни Західної Європи. Крім того, за певними обмеженнями, сюди ж включа­ються Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль та Південно Африканська Республіка. Проте остаточний перелік навряд чи може бути скла­дений, оскільки самі критерії розвиненості є розмитими. Так, останнім часом замість «великої сімки» часто згадують «велику вісімку», додаючи Російську Федерацію. Крім того, з кожним роком усе важче ігнорувати економічну міць та великий потенц­іал Китайської Народної Республіки. Але ці дві країни потрапля­ють у перелік найвпливовіших країн завдяки своєму ресурсному та військово-політичному потенціалу, а не у зв'язку з досконал­істю суспільно-економічної системи. Тому, аналізуючи стратегії економічного розвитку провідних країн світу, будемо мати на увазі саме «велику сімку».

Головним критерієм, за яким визначають, чи відноситься країна до складу провідних, є обсяг виробництва ВВП на душу населення. На рубежі XX—XXI ст. він становив у середньому (за паритетом купівельної спроможності валют) 21,5 тис. дол., тоді як для країн, що розвиваються, — в середньому 3,2 тис. дол., а для країн з перехідною економікою — 5,5 тис. Окрім цього по­казника зважають також на роль країни у міжнародній торгівлі, фінансовій і виробничій сфері. Так, країни ЄС, США та Японія у сукупності контролюють понад 93% світового ринку цінних паперів, переважну більшість транснаціональних корпорацій та всі транснаціональні банки.

Аналізуючи склад провідних країн, зауважимо, що вони до­сить часто поділяються на три групи і формують, відповідно, три всесвітні економічні центри або, як їх ще називають, економічні полюси:

1. Північноамериканський економічний центр, до складу якого входять Сполучені Штати Америки та Канада.

2. Західноєвропейський економічний центр. До складу цієї групи розвинених країн, крім вже згаданих Німеччини, Великої Британії, Франції та Італії можна віднести переважну більшість країн Західної Європи, оскільки їх національні економіки дуже тісно пов'язані з економіками провідних країн цього регіону.

3. Далекосхідний економічний центр. Цей центр формує одна країна — Японія. Проте своєрідність її економічної стратегії, а також її визначна роль на світовій економічній арені дозволяють вважати її економічним гравцем нарівні з першими двома угру­ пованнями.

Особливості національних стратегій країн-лідерів

Термін «полюси» вказує на протистояння, протиборство, кон­куренцію. Це пояснюється тим, що відносини між США та Япо­нією, Європою та США, а також між ЄС та Японією включають в себе значну частку конкуренції, боротьби за лідерство на регі­ональній та світовій арені. Однак слід зауважити, що конкурен­ція доповнюється співробітництвом, а розмежування країн, до певної міри, умовне. Так, Канада і Велика Британія являють со­бою приклад проміжної приналежності. Перша, відносячись до Північноамериканського центру, проводить політику, яка знач­ною мірою нагадує економічну стратегію європейських країн, особливо у соціальній сфері, а друга вважається осередком нео-консервативних методів вирішення економічних проблем у Євро­пейському Союзі і досить часто проводить проамериканську по­літику.

Оскільки стратегія економічного розвитку будь-якої країни логічно випливає з системи обмежень ресурсного, соціально-по­літичного та організаційно-економічного характеру, то є сенс роз­глянути головні проблеми, з якими стикаються провідні країни.