2. Медична та педагогічна етика. Фахова етика у сфері права і юриспруденції.

Медична етика. Моральна культура процесу спілкування з пацієнтами та підопічними у сфері медицини. Мета та функції: боротьба за життя й здоров’я людини. Клятва Гіппократа: “презирство до грошей, сумління, скромність, простота в одязі, повага, розсудливість, рішучість, ошатність, велика кількість думок, відворотність від пороку, заперечення забобонного страху перед богами”. Принцип “Не зашкодь!” вперше висунутий у сфері медицини самим Гіппократом. Знати себе, знати людину взагалі, вивчати особливості кожного хворого. Цілитель чи медик? Чи гуманна сама по собі медицина? Лікарі, що роблять досліди на людях, ще частіше на тваринах. Але ж є й такі, що роблять досліди на собі самих. 1788 – С.С. Андрієвський прищепив собі сибірську язву і загинув. 1897 – Володимир Хавкін увів собі чуму, досліджуючи протичумну вакцину. Мінх і Мочутковський – “зворотний тиф”. Дуже змінилася парадигма моральності сьогодні. Нам без кінця у фільмах жахів і детективах показують лікарів-злочинців. Знаємо ми й про лабораторії Освенціма, “психушки” КДБ, про вміння психотерапевтів, допитуючись інтимних подробиць, “влізти в душу людини” значно глибше, ніж “влазить” хірург у її тіло. Наприкінці ХХ ст. виникла нова проблема – евтаназії, генної інженерії з її клонами тощо. Куди це може привести?

Педагогічна етика. Моральна культура процесу спілкування з підопічними у сфері непрофесійної педагогіки. Педагоги – не лише вчителі, вихователі, викладачі, але й керівники, батьки, діти (як один для одного, так і для батьків). Принцип “Не зашкодь!” універсальний для всіх видів фахової етики, зокрема дуже важливий для педагогіки. Межі допустимості вторгнення у внутрішній світ дитини, у дитячу колективність при “закладанні фундаменту” майбутнього у малюків і молоді. Передбачення наслідків і побічних ефектів експерементування. Небезпека “пострілу у завтрашнє покоління” (Пирогов)сьогодні (міни уповільненої дії). Особливості педагогічної етики у сфері професійної освіти. “Якби всерйоз щось так лінійно залежало у житті людей від школи, то вже б давно від неї нічого б не залежало” (ППС). Людська особистість – завдання для природного індивіда, бо вона не функція роду чи суспільства, вона є духовне ціле, яке можна зіставити лише з цілісністю світу. (Бердяев Н.А. О назначении человека. – М., 1993. С. 62). Отже людина вчиться сама, а школа є інституційною формою освіти, яка у складних умовах суспільства допомагає або (у чомусь) заважає самоосвіті. Муштра та маніпулювання – це загальне для всіх соціальних інститутів. Для більшості людей їх відсутність небезпечна, бо саме вони тягли всіх до масового ідеалу.

Переваги професії педагога, вчителя. Менше політизована й корумпована сфера, ніж, наприклад, державного чиновництва, журналістики, ЗМІ, силових структур. Благородні й мета і засоби. Можливість гармонія деонтології й аксіології. Відсутність прямої відповідальності за загальний результат праці. Можливості творчого самоствердження особи. Резонанс дій і вчинків учителя безпосередній і довгостроковий, лінійний і багатоплановий, шкідливий і позитивний, укріплення чи руйнація довіри.

Головний компонент фахової педагогічної етики є “культура вчителя”, зміст якої вимагає розгляду таких питань: поняття та основні складові; вимоги до етикету; культурологічна підготовка самого себе; здібності до створення соціокультурного мікро середовища, особливої атмосфери спілкування в сфері освіти, спрямування культурного полілогу; засвоєння традицій і сучасної філософії освіти. Світ спілкування вимагає знання вчителем універсального контексту стосунків у школі й поза нею, конкретного “тексту” окремих випадків, вміння певним чином їх спрямовувати, формуючи культурний імунітет супроти морально негативного. Зобов’язуючі, позитивно-емоційні та негативно-емоційні форми морально-психологічної взаємодії у різних типах стосунків спілкування: міжособистісних, представницьких (неформальних, офіційно-особистих і офіційних), з ілюзорним партнером (світ живих і неживих речей), з квазісуб’єктами (образами мистецтва, міфопоетики, релігії, уявних живих чи мертвих людей тощо), в мовній і аутокомунікації (спілкування з самим собою, розвиток потреби і здібності себе самого). Культура спілкування вчителя з учнями. Культура вчителя вимагає відійти від “формування світогляду” школяра і переходити до “допомоги саморозвитку мислячої дитини”.

Вимоги до особистості. Органічне поєднання “знання життя” й “книжної мудрості”, природності поведінки й витонченого артистизму актора, викладача (безпристрасного лектора-ментора) і вчителя (настановника життєвої мудрості). Знання психології вікових стадій розвитку людини, статевих відмінностей на кожній з них. Навички організатора й до самоорганізації. Зразок поведінки. Енциклопедичні знання. Настановник. Уміння гасити конфлікти з користю для всіх. Не радіти мовчазній покірності підопічних. Зовнішній вигляд. Зібраність. Переконаність. Уміння протистояти тискові референтних впливів (батьків, впливових людей у місті чи селі, чинуш) й долання безособовості, замкнутості корпоративності. Відповідальність за спрямованість саморозвитку духовного світу молоді: не притупити задатків, не загальмувати здібностей, до кінця боротися за “моральне здоров’я” дитини. Відчувати де знання справжні, а де натаскані репетиторами. Особисті моральні якості педагога. Моральне обличчя вчителя, викладача. Агональні якості. Боєць, правоохоронець, суддя, прокурор і адвокат, вчений, лікар, працівник культури, адміністратор тощо. активно працювати з населенням (риса, що споріднює з правоохоронцями). Незадоволення поверхневим, пласким.

Освіта: глибина чи зовнішній лоск і прикраса, фіговий листок, пуста формальність ? Принципові вимоги до освіти і проблеми її: функціональність; особистісний підхід; світоглядність, критичність мислення (адекватність сприйняття людей, світу, але не прагматично-утилітарного штибу: порушення органічності, щирості, щось страхітливе проступає крізь всі “позитивні” можливості життя; публічна розкутість, мірка власних можливостей); художньо-естетичне насичення, укріплення духовних якостей. Правовий аспект освіти. Вже від доби Яна Коменського і його самого педагогіка найвище поставила благочестя людини. Це ж саме зустрічаємо у статуті Петра Могили для його дітища – колегіуму. Але ж і з благочестя можна витворити всього лиш “педагогічну ікону” у величному храмі-музеї освіти серед інших експонатів мертвої культури. Дух кладовища притягує: стосунки функціональні, службові легко переносяться на “об’єкт педагогічного впливу“. Сокровенне – ця особлива сублімативна енергія серця – не включається у процес виховання й пізнання. Нестиковка живого і програмного процесів. Вторинність також і гуманізму: альтруїзм, антропність, соціоніка, синергетика, гуманітаризація. Гуманітаризація – це гуманізація, перетворена в етикетку під маркування антропності (експонатно-музейний рівень людяності), це клейма в інвентарній книзі експонатів. Навіть “благоговіння перед життям” вторинне: експонати життя, а не сам живий процес. Важко підтримувати й постійно збуджувати живі душі, легше змертвлювати їх високою метою й загальною міркою педагогічного ідеалу та “моделлю” виховання. Як недалеко просунулися ми у нашій толерантності порівняно з не персональним відношенням інквізиції, від імені якої П’єр Бейль (1647-1706) висловився так: “той, хто не поділяє нашої релігії, засуджує себе на вічне прокляття. Тому ми були б зовсім нелюблячими і дуже жорстокими, якби не застсували насилля” (спалення для того робилося, щоб у пеклі менше горіли). Дійсно, наша педагогіка майже вся побудована на принципі виведення нетерпимості з гуманності – насилля над ближнім в ім’я любові до нього. Чим менш байдужий гуманіст, тим значніше покарання. Як настирливо добиваємося зречення себе заради власного ж блага. І продовжуємо вирощувати єретиків, агресивне не сприйняття позитивних цінностей або ж продукуємо стандартні чи зламані душі, рятуючи дітей від… них самих. Василь Розанов: “Я вірю, що це благо, то хіба ж не поневолю до цього того, кого люблю більше від себе”. Це девіз-гасло непроханого агресивного доброхота. “Так треба” – це символ нашої віри. Навіть етикетні правила, ця знята сторіччями авто-толерантність етносів, вимагаються грубо в ім’я “вищої обрядовості спасіння”. А справжні витоки джерел духовності здаються пропахлими нафталіном риторики. Зате неймовірно укріпилася віра в технології освіти при такому занепаді живого людського зв’язку. Це подібне до віри в секс (технологію кохання) при відсутності живих почуттів любові. Правда люди вже пройшли й стадію любові до музеїв – кладовищ живого життя мистецтва. Їх ще приваблює злегка умовність інформаційних акцій. Але в цілому зростає апатія. Не принесло щастя радіо, не принесе й інтернет. Бо й смерть Христа стала “воскресінням життя”, а життя Смердякова чи Розкольникова, “бісів” революції – розпад і сморід.

Багаті і здібні. Чи слід учити тупих у вузі ?. Сенс буття не тотожний сутності того, що вже є, він має потенції того, що має бути. Те, що вже є – це дуже серйозно, це необхідність (Ананке, рок). Та чи приречений сам Рок ?. Чи не фетишизуємо ми виправдання “таким життям”? Чи ж не дочекаємося ми кліоциду своєю бездіяльністю стосовно того, що вже є. “Якомога більше вимогливості до людини й як можна більше поваги до неї” (А. Макаренко). Функції: збереження та примноження рідної мови, надання можливостей творчого самоствердження, професійного орієнтування. Сфери реалізації педагогічної етики і функція створення культурного середовища.

Мета й покликання лікаря, вчителя, юриста дуже високі, сублімативні для людини (на відміну від суперечливої мети силових структур). Але чи ж є у масі відповідність меті? Як у стосунках між фахівцями так і у стосунках із клієнтами. Значна кількість жінок у сфері права, неймовірна – у школі. Чи не від того хлопчиками вже чоловіки втрачають мужність, а жінки – жіночність? Ідеалізм наш надуманий, риторично-пафосний, не глибокий. Розбещеність наша примітивно-вульгарна. Ми, з іншого боку дуже вжиткові, прикладні. Навіщо нам метафізика? Навіщо інженера робити людиною, досить людину зробити інженером. Колись казали про письменника як “інженера людських душ”, а про вчителя як “соціального інженера”. Болонська угода перетворює усіх на менеджерів освіти вже без лапок. Ми так серйозно поділяємо “технарів” та “гуманітаріїв”, наче вони не лише не відносяться до одного виду тварин, але й живуть на різних планетах.

Правова етика. Об’єкт професійної етики правоохоронців і правознавців. Моральні аспекти стосунків населення з різними професійними суб’єктами права. Населення – головний чинник створення загальної атмосфери як умови можливостей продуктивної роботи поліції, прокуратури, судів, слідства, адвокатури та юриспруденції. Поза взаємодією з населенням правники дорого обходяться, а позитивна праця знижується. Моральна оцінка діяльності правників з боку населення – це і є “суспільна думка” як моральний регулятор, головний критерій моральності, справжнього престижу. Моральний потенціал правової сфери забезпечується дотриманням загальнолюдських вимог, які тим самим “входять” до професійної етики, впливають на долю тих, хто знаходиться під захистом права. Чи потрібна мені, як і всьому населенню, правова сфера, якщо вона починає працювати на саму себе або на сильних світу цього? Якщо вона не лише не захищає від грабіжників, а сама починає грабувати тих, хто забезпечує сплатою податків саму економічну можливість її існування. За чий рахунок утримується велетенська армія правників, вся сфера права? – ось головна лінія оцінки й цінності права!

Внутрішня складність правової сфери, яка під певним кутом включає все розмаїття людських відносин, особистостей, життя і діяльності. Мораль і межі професійної компетенції: кому, як і наскільки якісно служить правова сфера? Нам відомі досить поширені явища: причетність до підозрілих або й злочинних угрупувань, покривання злочинців і злочинів та причетність до них, захист за будь-яку ціну одних та дискредитація (безпідставне “чіпляння”, переслідування за наказом зверху, залякування тощо) інших, безпристрасне ставлення до звичного публічного вандалізму. Моральна культура слідства, допитів, судового процесу тощо Моральна оцінка діяльності працівників права. Мораль у принципах карного судочинства: система принципів, характеристика окремих принципів карного процесу – законності; справедливості; повага честі й гідності особи; недоторканність особи; публічність; презумпція невинності; об’єктивна істина; рівність прав сторін; змагальність; гласність; свобода оцінки доказів. Нетолерантність багатьох нормативних істин у праві (с. 117). Винні існувати моральні та правові межі самої толерантності (с. 119).

Моральні вимоги до працівників права, юридичної етики:

• Врахування кодифікації поведінки: працівник права репрезентує офіційний зріз стосунків, представляє не себе самого, а суспільство, державу, організацію.

• Особиста й професійна чесність, ділова добросовісність, принциповість.

• Сувора об’єктивність, неупередженість.

• Дотримання принципу “Не зашкодь”.

• Настанова й навчання інших чесному життю. Неофіційний зріз стосунків.

• Інтелігентність, тактовність.

Особливості моральних вимог до різних категорій працівників правової сфери:

Адвокатів: Кодекси честі та професійної поведінки й поводження в умовах суперечності мети, покликання й безпосередніх завдань адвоката. Чому винен служити адвокат: істині чи виправданню будь-якого злочину? Принципи захисту. Участь у карному процесі. Права й обов’язки: досудові, на суді, апеляції. Позиція адвоката: підзахисний визнав вину; підзахисний не визнав вини, але адвокат про неї знає; підзахисний визнав вину (примусово, добровільно, справжню, не справжню), адвокат – ні. Перевірка законності судових актів, звинувачень з боку прокурорів. Поведінка у судді першої інстанції. Особливості захисту в суді присяжних. “Перші після реформи 1861 року діячі суду були людьми глибоко порядними, чесними борцями за правоту. Та часи змінювалися: золота жила, що глибоко залягала у породі злочинності й наживи, стала розроблятися наступними юристами, які вже не мали тих ідеалів святості, які надихали перших адвокатів” (Пікуль В. Мініатюри, 1987, с. 339).

Слідчих: оперативно-розшукова діяльність (регламентована але ж негласна – вимоги моральних засад). Державні таємниці. Опитування, наведення довідок. Перевірочні закупівлі (зразки для порівнянь). Контроль поштових відправлень, телефонних і телеграфних переговорів, зняття інформації з персональних чи офісних комп’ютерів та інших засобів зв’язку. Дослідження предметів, документів. Таємні спостереження, ідентифікація особи. Оперативне укорінення агентів, оперативний експеримент.

Попереднього розслідування: моральна характеристика мети, завдань, принципів; слідчих дій (допитів, очних ставок, психологічного тиску, гра в “доброго” та “злого” слідчого, невідповідні обіцянки), огляду й освідчення.

Прокурорів: принципи діяльності, функції у карному процесі, нагляд, межі повноважень. Обшуки й виймання, міри перестороги, затримання, пред’явлення звинувачень. Контроль переговорів, упізнання, перевірка показань та слідчих експериментів. Підтасування доказів, пряма брехня на когось із близьких та знайомих. Забезпечення прав потерпілого, його безпеки.. Стосунки з іншими суб’єктами дізнання.

Суддів: Кодекс честі. Судова етика вимагає чесності, справедливості, відвертості, гуманізму, вірності закону при будь-яких обставинах. Моральне обличчя суддів винне відповідати тій ролі та особливому статусу, які відводяться їм суспільством. Судова етика – найособливіший нерв всієї правової системи, бо від неї конечно залежить свідоме визначення долі людини. Феміда покликана хоча б у якійсь мірі не бути сліпою до справедливості. Разом з занепадом правосуддя як соціально зрячого, впав і Рим! А яке право виробив – “римське”!!! Культура самої процедури правосуддя надзвичайно складна. Скільки вимог лише до культури допитів: знання психології, всієї товщі й тонкості обставин, гнучкість власних прийомів і хитрощів та здогад про їх застосування “суперником”. А який моральний тягар: прийняття судових рішень – колегіальних чи індивідуальних. Формально-бездушні рішення. Права й обов’язки. “Я” – позиція. Функції (процесуальні перш за все: досудові стадії, підготовка справи до розгляду, І інстанція, присяжні, перевірка судових акцій, апеляція), мета, покликання, завдання. Некомпетентність народних засідателів та безчесність суддів водночас. Принципи правосуддя. “Аварія” Ф. Дюренмата: чим можна керуватися у своїх діях правникам, що “зачерствіли серцем”, але вправні у законодавстві. Норми законів поза принципами та нормами моралі – жахливі (не допоможуть і ніякі службові регламентуючі директиви, накази, правила внутрішнього розпорядку). Це стосується всього корпусу правників. Але особливо суддів, яких завжди раніше вибирали з найкращих (найбільш моральних) громадян. Право у принципі неможливе поза мораллю. Що б сталося, якби всі судді стали б принципово безчесними, втратили сумління? всяку довіру?

Агентів спецслужб: чим менше населення співробітничає з правоохоронними та наглядовими органами, тим більше розгалуженою вимагається агентурна мережа. Чим менш чесну гру проводить державна влада стосовно населення, тим більше треба спецслужб, доносів, допомоги офіційних утворень само-організованого населення.

Правоохоронців: постових міліціонерів. Моральні засади стосунків населення з різними професійними суб’єктами правоохоронних органів. Поліція здійснює найповніше контакт з населенням: довіра його до правоохоронних органів – це його допомога, а вона – запорука успіху. Мешканці з так званою “правовою відповідальністю”. стосунки з масмедіа (ЗМІ). Не розповсюджувати службових таємниць, не розносити їх “кому слід”, не згущати стану суспільного бруду: всі нещастя міста концентруються у правових осередках (та ще у травма-пунктах) “збірка бід і нещасть міста”. О.І. Герцен про цивілізаторську місію поліції в умовах революцій (“єдино цивілізована сила” завдяки безпристрасності). Ще безпристрасніше образ судового виконавця з поліції в “Рабині Ізаурі”. Владні повноваження накладають високу відповідальність, ставлять великі вимоги, визначають межі допустимості дій у дотриманні законів іншими. Особливості “співробітництва” з: потерпілим, підозрюваним, звинуваченим, підзахисним, засудженим, зеком, тим, хто відбув покарання.

Слід пам’ятати: суспільство надало правові та силові санкції виключно заради забезпечення справедливості, захисту від свавілля через протилежні дії та процеси, а не як пільгу, дарунок, право будь-кого безпідставно торсати тощо. Делікатність – має прописку в етикеті як у межах директивності так і за ними. Надмірна серйозність робить людину (навіть у формі) смішною. Іронія, певні акторські здібності, імідж – такий лейтенант Коломбо, що лише спочатку може здатися смішним. Іронія – показник рефлективності, гнучкості. Увічливість. Хіба ж не прикро, коли бомж (ханига) більш увічливий, ніж правоохоронець.