3. Небезпечність ригоризму у моральній свідомості.

Небезпека жорсткої моралі (ригоризм) і надмірної обов’язковості художніх методу і форми (канонічність) були неодноразово продемонстровані в історичному розвитку цивілізацій. Хоча й не краще зарекомендували себе їхні протилежності: надто безпринципні чи релятивні (відносні) вимоги в етиці ("пробабілізм") та свавільність естетичних принципів і абсолютна свобода творчості у мистецтві. Канони естетично-художньої правди у формі та змісті художнього твору та в їх матеріалізованій єдності – художньому образі. Художній стиль як канон. Специфіка суспільних функцій мистецтва. Класика як норма у мистецтві. Художній еталон-взірець.

Категорія “честі”. "Невільники честі" в житті і художніх творах. Небезпека колективного тиску у моралі. Принципи "колективізму" та "індивідуалізму". Обов’язковість і відповідальність. "Довіра" вимагає особистої відповідальності (тому й "совісті"). Наслідки колективізації совісті.

Намагання створювати моральні інституції (заклади): "суди", "поліція моральності", "кодекси", "моральне управління" тощо – це також прояв колективізації совісті. Колись про це серйозно писали та переконували в їх необхідності. Наприклад: Даниленко І.М. з Вінниці (медінститут), Бакштановський В.І., Согомонов Ю.В. (Томський університет). До моральних закладів вони відносять педагогічні колективи, товариські ради і суди, різного роду комісії тощо. У традиційних суспільствах, дійсно, заклади мали переважно моральні регулятори („мир”, „сходка”, „спілка”, „братство” й таке інше), але це не означає, що мораль інституційна. У більш динамічних суспільствах моральні заклади відігравали роль опозиційних до офіційно-державних обрядово-звичаєвих утворень. Наприклад: „копні суди” (громадські суди без політичних фікцій, корупції, процесуальної тяганини в Україні. Це був суд по совісті, а не по закону), „суд Лінча” (самосуд у США), „поліція моральності” (нагляд за благочестям у Англії), „холодна” та інші камери примирення „свого суду”. Робочі суди: бойкот, вивезення тачкою тощо. Суди інквізиції, церковна анафема й тому подібне.

У ХХ ст. розповсюдились товариські суди, суди професійної честі (особливо офіцерської), жіночі й домові комітети, бригадний осуд, сільська сходка, рада пенсіонерів, піонерської, комсомольської та партійної честі. Звичайно, всі вони мають моральний вплив, але це не власне моральні заклади. Суттєвими ознаками їх є: виховна мета, певна система самоуправління, тиск через суспільну думка, відсутність посадових осіб, управлінських професіоналів, спеціалізованих посад.

Недопустимість спрощень, конформності, сліпого обов’язку. Ніцше різко виступив супроти нормативної посередності людини. Недопустимо й ототожнювати роль норми у правовій і моральній регуляції.

4. Ритуальна та церемонійна форма обов’язку – етикет.

Людина — унікальний авто-витвір, що склався під дією природи й соціуму. Вона має власну «територію буття» і не бажає, щоб її межі будь-хто й коли заманеться безцеремонно «перетинав». Оскільки такі ж «межі проживання» мають і всі довколишні члени суспільства, то особистісні «межі» людей найчастіше не збігаються. Право на «недоторканність» — невід'ємне право особистості, але як член цивілізованого суспільства, людина не вправі фізичною силою забезпечувати «безпеку» своїх «кордонів». Сучасна людина живе у надзвичайно «затисненому» світі, і тому змушена то тимчасово, то надовго поступатися «своєю територією», укладати угоди, йти на компроміси. Від давен уже склалася традиція необхідної поведінки та зовнішнього (чуттєвого) вигляду в ритуалізованій формі обов’язку - етикет.

Він не може замінити зовсім всієї глибини морально-естетичної регуляції поведінки людей, але забезпечує стійкий її регламент через культивацію увічливості. Морально-естетична культура поведінки спирається на ввічливість, але ні в якій мірі до неї не зводиться. Етикет, сам по собі взятий, далі неї не йде, що з часом накопичує не лише зручності, але й вади етикетної поведінки. Особливо це стосується субкультур. Досить хоча б пригадати особливості моди й етикету у підлітків і юнаків (найрельєфніше – у "неформальної" молоді). Етикетними вимогами просякнуті прості норми моралі, присутні вони і в моральних рисах людини.

Культура спілкування й етикет. Власне, будь-який прояв людської культури, як і культура загалом, може бути розглянутий як культура спілкування , оскільки за самою своєю сутністю культура є інтерсуб'єктивною. Водночас про культуру спілкування нерідко говорять і в особливому значенні (як і про культуру праці, культуру дозвілля, культуру побуту тощо). В такому випадку під культурою спілкування розуміють передусім наявні в суспільстві і в людському житті форми плекання спілкування як такого, форми його структурування й ціннісно-смислової організації, а також їхню реалізацію безпосередньо в стосунках між людьми.

Моральний аспект культури спілкування охоплює такі форми останньої, котрі мають морально-етичний характер, тобто певні цінності, норми, звичаї, традиції та інші способи регуляції поведінки, що визначають власне моральну структуру міжсуб'єктивних відносин і забезпечують їхню реалізацію. Раніше нами були розглянуті деякі загальні принципи моральної культури спілкування, які є універсально значущими. Із справжнім феноменом культури ми маємо справу там, де вказані загальні принципи укорінюються у відповідну реальність традицій, звичок, побуту, впливають на конкретну поведінку людей, стають надбанням повсякденного досвіду. Така реальність культури не може бути довільно сконструйованою або підігнаною під наші високі ідеали: шар за шаром, працею і досвідом поколінь нарощується вона на певному соціально-історичному, етнічному, природному ґрунті, відбиваючи неповторність збігу чинників, що викликали її до життя. Тільки на підвалинах такої реальності, в її неповторному історичному, національному, морально-просторовому заломлені можуть знайти справжню опору найвищі, найзагальніші морально-етичні цінності. За всього всесвітнього значення кантівського вчення про категоричний імператив, його підставою послужила культурна реальність Німеччини кінця XVIII ст. І тільки на підвалинах такої реальності, на тлі відповідних соціальних зв'язків і взаємин, начебто „автоматичо” відбувається становлення моральної особистості нормальним природно-історичним процесом, а не подвигом, що потребує героїчних зусиль від того, хто прагне зберегти свою доброчинність і виховати порядних дітей у пустці безкультур’я й аморалізму.

Істотним елементом «проростання» моралі в товщі культурної реальності є процес вербалізації, висловлювання, сенсового оформлення основних моральних проблем – процес їх мовно-мисленого шліфування. Стрижневим елементом для культури мовного спілкування є культура морального висловлювання, культура словесного обговорення моральних проблем. Надто добре відомо, що там, де з тих або інших причин перестають уважати за потрібне висловлюватися і міркувати на теми моралі, дуже швидко занепадають, вульгаризуються й самі морально-етичні цінності. Коли людям чомусь стає «ніяково», «соромно» говорити про любов – хиріє, зрештою, й саме любовне почуття. Навпаки, продуктивний розвиток моральної культури, моральних стосунків між людьми передбачає процес їх вільного обговорення – моральна дискусія, що захоплює і освоює дедалі нові й нові шари людського досвіду.

Надзвичайно важливим елементом культури спілкування, який у наш час набуває особливої актуальності, є етика стосунків між індивідами, суспільством і локальними спільнотами, які це суспільство складають. Та якщо стосунки індивіда й суспільства обговорювалися досить жваво, проблема локальних спільнот і етики міжспільнісного спілкування саме в наші дні починає привертати до себе увагу дослідників, публіцистів, усієї мислячої громадськості.

Нарешті, головним показником і водночас основною сферою моральної культури спілкування є актуальні процеси міжсуб’єктної взаємодії, актуальні стосунки між людьми. Нині існує чимало збірок конкретних настанов і рекомендацій щодо практичної організації між людських взаємин; загальновідомий взірець подібної літератури – популярні книжки Дейла Карнегі (1888-1955). Згаданого автора, як і інших метрів даного жанру, нерідко й не без підстав звинувачують у надмірному практицизмі, що узаконює маніпулювання людською моральною свідомістю. А проте деякі правила спілкування, запропоновані американським фахівцем, безперечно, заслуговують на увагу: «Щиро цікавтесь іншими людьми», «посміхайтеся», «будьте хорошим слухачем», «ніколи не кажіть людині, що вона не має рації» (себто не залишайте нікого у свідомості його повної неправоти) та ін..

Якщо перелічені правила, як і багато подібних до них, явно мають певний раціональний сенс, то поряд із ними в культурному спілкуванні ми дотримуємося й суто формальних, на перший погляд, настанов, так само як і чисельних умовностей. Сукупність таких формальних правил, що регулюють зовнішні прояви людських стосунків (поводження з людьми, формули звертання, вітання, подяки, поведінка в місцях загального користування, манери, одяг тощо), і називають етикетом (з франц. – ярлик, етикетка; від фламандського – встромляти).

В недавній нашій історії траплялися часи цілковитого нехтування будь-якими правилами етикету як начебто буржуазним або феодально-аристократичним пережитком, що приховує нещирість, відсутність реальної поваги до людини. Проте наслідком такого презирливого відкидання етикету незмінне виявилося поширення грубості натомісць увічливості, а то й відвертого хамства. І це аж ніяк не можна вважати якоюсь випадковістю.

По-перше, далеко не всі навіть формальні засади етикету мають суто конвенційний (умовно-договірний) характер, інколи за ними стоїть досить глибокий зміст, породжений історією моралі або й її нинішнім актуальним станом. Так, відомо, що рукостискання є знаком неозброєності, взаємної довіри; цокатися келихами люди почали, аби засвідчити відсутність у них отрути. Глибоке розуміння суті людини, що залишається актуальним і сьогодні, зумовлює різницю звертання на «Ви» і на «Ти». Адже, звертаючись на «Ви», ми, по суті, підкреслюємо цим свою повагу до наявної у людини свободи вибору, закріплюємо за нею право на множинність можливих утілень. Ви – такий, наче кажемо людині, а втім, коли Ваша ласка, можете бути й ще ось таким, і яким завгодно іншим. У той самий час коли ми говоримо малознайомій людині «Ти», ми тим самим вербально «приковуємо» її суб'єктивне Я до якогось певного фактичного його прояву – наче хапаємо його за комір, перетворюємо на своєрідний об'єкт, річ. «Ти» – отже, людина кінчена.

В інших випадках, навпаки, «Ти» підносить людину, «Ви» - здатне глибоко її образити. Це тоді, коли практичне утвердження власної свободи й гідності не є для нашого партнера актуальним у стосунках з нами, коли свій вибір він уже зробив і дорожить саме обраним, зверненим до нас своїм волевиявом. «Ти», в такому разі, фіксує унікальність, незамінність даної людини, такої, яка вона є, так само як і незамінність нашого спілкування з нею. Воно натякає на те «буття-у-правді», котре, як ми бачили, є однією з внутрішніх прикмет любові. Звертання на Ви в даному разі видається занадто холодним, байдужим, таким, що не рахується з неповторною індивідуальністю нашого партнера.

Таким чином, суто формальні, здавалося б, моменти спілкування здатні містити досить-таки глибокий моральний зміст. Утім, і це по-друге, чисто умовні вимоги етикету теж мають свою вагу: дотримуючись їх, ми тим самим наче декларуємо узгодженість нашого способу поведінки й дії з поведінкою і діями наших партнерів по спілкуванню, наче заявляємо про свою належність до єдиного з ними морального і смислового простору. Тож, як бачимо, нехтувати навіть зовнішніми правилами моральних взаємин не слід. Повага до них і творче засвоєння здатні зробити правила етикету дієвим утіленням доброзичливого, уважного ставлення до людини, знаряддям тактовності, делікатності. Таке органічне засвоєння приписів етикету, включення їх до загальної системи людських моральних цінностей становить необхідне спорядження ввічливості – важливого показника морального стану людської особливості в цілому світі. Вони дають можливість людям різного соціального статусу й віку вступати у спілкування один з одним, зважати на оточуючих, йти на обмеження.

Етикет — звід правил, які визначають найбільш оптимальні способи проживання в людському суспільстві. Ці правила — своєрідні угоди між людьми різного правового, соціального, інтелектуального статусу, розумний досвід предків, своєрідна мова спілкування людей. Мова мовчазна, але досить виразна. Правила етикету — логічне поєднання морально-прекрасного і життєво-доцільного. Вони втілили в собі вічні цінності людського спілкування. Правила етикету склалися і розвиваються у всіх сферах і виявляються у всій різноманітності. Етикет — частина моральної культури й асоціюється з категорією прекрасного, а також пов'язаний з поняттям увічливості, культури, інтелігентності. Моральні й естетичні цінності — головний зміст сфери дії етикету. Вибір же «етикетного знаку» — тактичні прийоми реалізації цих цінностей.

Отже, будучи за функцією нормативним (деонтологічним) етикет за цільовим призначенням є ціннісним регулятором (аксіологічним). Він ніби з'єднує внутрішній світ людини з її зовнішнім проявом. В основі етикету лежить повага до людей. У розвиток етикету кожен народ зробив свій внесок. Так, із Давнього Риму прийшов звичай гостинності; зі Скандинавії — почесні місця за столом; з Кавказу — поважне ставлення до людей похилого віку. Етикет різних народів має свої істотні особливості. Вони обумовлені історичними, національними, релігійними й іншими традиціями, звичаями, нормами і цінностями.

Етикет має свої різновиди й спеціалізовані особливості. Серед них:

• Етикет конкретного стану або «титулований» етикет — норми поводження королів, князів, графів, правила обходження при монархах;

• Ранговий етикет — сановників і чиновників різних рівнів ієрархічної градації;

• Етикет певних соціальних прошарків — дворян, купецтва, підприємців;

• «Національний» (етнічний) етикет;

• «Релігійний» етикет — християн, мусульман, буддистів;

• Професійний етикет — службовий, військовий, дипломатичний, лікарський;

• Сімейно-побутовий етикет — взаємини батьків, подружжя, дітей, сусідів.

Яка ж безпосередня користь від етикету? Іронічно-поблажливе ставлення до моральних цінностей етикету, його правил як «панських умовностей» чи історичного мотлоху, не заважає його серйозній ролі. Безцеремонність спілкування і соціальне безладдя тісно пов’язані. Правила етикету створюють умови справедливих і стійких взаємин між людьми в залежності від їхніх вікових, соціальних, службових відмінностей. Адже суспільно-правовий статус неоднаковий у чоловіка і жінки; у старого і молодого; у молодшого і старшого; у начальника і підлеглого; у батьків і дітей; у знайомого і незнайомого. І кожен повинен знати своє місце, свої права й обов'язки. Правила регламентують поводження людей на службі, у громадських місцях, у родині, офіційних заходах, несуть заряд гуманності. Правила етикету гармонізують міжособистісні відносини, створюють імідж особистості, такий важливий для праці і спілкування.

Правила етикету приглушують «тваринні почуття», закладені в кожнім індивідуумі, протиставляють інстинктам і емоціям норми стриманості та пристойності. Дотримання правил етикету захищає особистість від обурення, якому піддається людина дурної поведінки.

Без етикету — мистецтва спілкування — неможливо жити, трудитися, відпочивати. Правила етикету визначають оптимальні норми людського спілкування в конкретній ситуації. При цьому кожен пам'ятає: без здорового глузду всі правила ненадійні. Для культурної людини дотримання правил гарного тону — справа природна. Людина йде на незначну самопожертву, щоб навколишнім було зручніше. І отримує від цього «психологічний комфорт». Вихована людина обов'язкова, точна, стримана, уміє вибрати етикетний знак, перейти від однієї тональності до іншої, скоригувати своє поводження. Вона завжди (по-різному) та сама: на роботі, вдома, у громадському транспорті. Безтактна людина і приходить невчасно, і не піде вчасно.

Сучасний етикет далекий від етикету часів короля Людовика XIV. Він не такий церемонійний, демократичніший, «моральніший», ближчий до життя. У ньому дедалі більше відчувається духовний бік спілкування. «Винно-гастрономічний» принцип спілкування далеко не всіх і вповні задовольняє. Добре ставлення до людей, чуйність, уважність, тактовність — провідні цінності сучасного етикету. Етикет утверджує особисту гідність людини і розрахований на людей не лише „освічених і гуманних”.

Справжня культура поведінки там, де вчинки людини, їх зміст і зовнішній прояв у всіх ситуаціях витікають з етичних принципів моралі і відповідають їм. Кожний з нас так чи інакше «поводиться », скоює які-небудь вчинки, дії по відношенню до навколишнього нас світу і перш за все по відношенню до людей. У поведінці виявляються особливості характеру людини, її темпераменту, погляди, смаки, звички, емоції, відчуття і т.і. У кожної людини є так званий загальний, характерний саме для нього тон звичного настрою. У цьому значенні ми даємо характеристику тій або іншій людині: «життєрадісна людина », «похмура людина », «легковажна людина » і т. п., хоча в кожному з цих випадків не виключаються ситуації відхилення в особистому настрої в ту або іншу сторону. Стійкий настрій, його загальний фон, властивий конкретному індивіду, розповсюджується на оточуючих, що має принципове значення, скажімо, при комплектуванні так званих малих професійних груп (загін космонавтів, команда підводного човна). У інших випадках це відбувається, як правило, стихійно, без яких-небудь попередніх соціально-психологічних опрацьовувань. Якщо поведінка окремих членів колективу перешкоджає складанню його в цілісний соціальний організм, то ми говоримо про важкий морально-психологічний клімат в колективі.

Виділяють два види культури поведінки – словесний (вербальний) і реальний.

Вербальна поведінка – це наші вислови, думки, міркування, докази. Поведінка знаходить вираз у слові, багато в чому визначає культуру відносин між людьми, сила слова величезна: словом можна вбити, засікти, словом можна врятувати, викликати радість, ентузіазм, згоду. Поведінка вже на вербальному рівні може бути життєстверджуючою або такою, що позбавляє значення людське існування.

Реальна поведінка – це наші практичні дії, вчинки, які ми скоюємо відповідно до певних правил, моральних принципів. У даному випадку йдеться про збіг етичних знань і етичної поведінки, що свідчить про високу етичну культуру особи. Інша ситуація – це лицемірство, розбіжність слова і справи і т.п. При зіставленні поведінки якої-небудь людини з прийнятими нормами, етичними цінностями прийнято говорити про поведінку «нормальну», або «з відхиленнями» (девіантну). Тому, щоб зрозуміти людину, значення її вчинків, характер поведінки, необхідно проникнути в мотиви, якими вона керується в тій або іншій ситуації. Лише з'ясувавши мотиви, можна правильно судити про вчинки, реальну поведінку людини по відношенню до оточуючої його дійсності, і перш за все до інших людей, до самого себе. Культура поведінки, дійсно, розкривається і в тому, як людина здатна розібратися у самій собі, оцінити свої вчинки та їх мотиви. М.М. Пришвін тонко помітив, що ми завжди якщо і судимо про самих себе, то судимо з пристрастю: або більше у бік вини, або у бік виправдання. Це неминуче коливання в ту або іншу сторону і називається совістю, моральним самоконтролем.

Нерідко в повсякденній мові ми говоримо про «культурну поведінки людини» і про «поведінку культурної людини». Культурна поведінка – це поведінка людини відповідно до тих норм, які виробило і яких дотримується дане суспільство. Воно включає певні манери, загальноприйняті способи спілкування, поводження з оточуючим. Культурна поведінка припускає правильну і красиву поведінку за столом, ввічливе і попереджувальне (але не запобігливе) відношення до старших, жінок, уміння тримати себе в товаристві (як у знайомому, так і в малознайомому колі), дотримання норм професійної етики і т.п.

Правила поведінки можуть з часом мінятися, разом з тим міняється і манера поведінки. Ці правила й манери в своїй сукупності є етикетом, регулюючим зовнішні прояви людських взаємостосунків. Етикет відноситься до зовнішньої культури людини і суспільства. У нього входять ті її вимоги, які набувають характеру більш менш строго регламентованого церемоніалу і в дотриманні яких має особливе значення певна форма поведінки. Етикет в сучасних умовах (на відміну від традиційних суспільств, де він зводився до строго канонізованого ритуалу), стає вільнішим і природнішим, придбає значення повсякденного доброзичливого і шанобливого ставлення до всіх людей, безвідносно до їх посади і суспільного положення. Увага до зовнішньої форми культури виявляється тут лише постільки, оскільки в ній відображаються уявлення про красу в поведінці і зовнішньому вигляді людини.

Будь-які вчинки і мотиви людської діяльності володіють одночасно етичним і естетичним значенням (цінністю) і тому можуть бути оцінені, з одного боку, як прекрасне або потворне, з іншого, – як добро або зло. Головне тут – саме поведінка, яка може бути, повинна бути культурною. Проте культурна поведінка людини – це частина проблеми культури людських відносин. Інша її частина – поведінка культурної людини. В даному випадку акцент робиться на людині: яка вона, культурна або некультурна? У якому плані слід говорити про культурну людину? Очевидно, це така людина, у якої знання етичних принципів, моральних норм, прийнятих в даному суспільстві, перетворилось у внутрішнє переконання, вилилося в етичне відчуття. Критерієм культурності, вихованості виступає співвідношення вчинку як прояву етичного відчуття з інтересами іншої людини. Тому більш широкою, ніж сфера дії етикету, виступає культура поведінки, яка формується в процесі спілкування людини з природою, в трудовій діяльності, в міжособистих контактах, у спілкуванні з опредметненими пам'ятками матеріальної і духовної культури.

Отже, культура етичного мислення, культура відчуттів, культура поведінки, етикет в своїй сукупності утворюють цілісну систему етичної культури особи. Кожний з цих елементів безпосередньо втілюється в професійній етиці. В даному випадку мають на увазі, як правило, специфічні вимоги моральності, пов'язані з особливостями різних професій.

Для цілісної системи етичної й естетичної культури особи недостатньо лише "закону", зобов’язуючої нормативності. Нормативна совість обов’язку – респектабельність: її недостатньо для універсального космосу душі (справжньої совісті). Як недостатньо для естетики і мистецтва лише канону й еталону. Потрібна благодатна цінність, ціннісна "благодать". Звідки благодать? Звідки щастя людяності і свободи творчості? Про це в наступній темі.