Моральний обов'язок. Деонтологія.

Про моральний обов'язок, відповідальність, справедливість говоримо, маючи па увазі існування певної реальності й прагнучи до правильного її розуміння. Такої реальності не передбачає, скажімо, поняття щастя: різноманітність конкретних уявлень про щасливе життя свідчить не стільки про складність осягнення об'єктивної сутності останнього, скільки про безмежну розмаїтість суб'єктивних уподобань, від яких воно залежить. Отже, насамперед мова піде про ті категорії моральної свідомості, в котрих домінуючим виявляється їх об'єктивний аспект; першим у цій низці закономірно постає поняття обов'язку.

Обов’язок – універсалія культури, етичне і соціальне поняття; механізм, що включає моральну свідомість особистості безпосередньо в акт вибору вчинків (моральний обов’язок), а також орієнтує людину на досягнення визначених цілей, які відбивають історичну необхідність (суспільний обов’язок). Моральний обов’язок як ідеальне уявлення формується на принципах раціоналістичної традиції. За змістом він протиставляється чуттєвій схильності й містить самопримус, тому що випливає з морального закону, не підвладного суб'єктивним схильностям. Обов’язок як дотримання слова, зобов'язання, а не зовнішній примус – важливе відкриття кантівської філософії.

У деонтології Бентама обов’язок розглядався як одна з умов досягнення задоволення, що розуміється з погляду результату як корисність процесу, як самопожертва. У марксизмі обов’язок розглядається як діалектична єдність історичної необхідності і суб'єктивної активності людей, як історична місія класу, що усвідомив себе, як ідеологія і практика самопожертви заради великої мети, загального блага. Сучасна етична теорія обов’язку включає: 1) блок дедуктивних визначень; 2) пояснення механізму реалізації обов’язку як процесу; 3) опис основних орієнтацій, які детермінуються обов’язком як розкриттям повинності.

Непохитність обов’язку не означає повного придушення суб'єктивного бажання індивіда, а лише більш повну реалізацію гуманної сутності людини у відношенні родини, колективу, держави, людства. Заданість обов’язку як необхідності у певному поводженні, діях, діяльності не знімає проблеми вибору. У ньому фіксується роздвоєність самосвідомості на "Я хочу" і "Я повинний". Альтернативність ситуації вибору створює стимул для самоідентифікації людини як особистості. Регулятивна функція обов’язку в культурі очевидна і має суспільний характер, оскільки включає оцінку поводження. В етиці продовжуються дискусії щодо місця теорії обов’язку у її концептуальних побудовах. Відповідно одній з точок зору, обов’язок – вихідне, фундаментальне поняття, з якого виникає вся сукупність логіко-понятійних, категоріальних (в етиці) зв'язків. Відповідно до іншої – обов’язок лише вузька сфера моралі.

Суттєвою особливістю морального погляду на світ є поділ останнього на світ сущого і світ належного — того, що передбачається вимогами моралі, ідеєю добра, але ще не дістало реалізацію. Значення даної особливості підтверджується тим, що етику, на відміну від інших філософських і нефілософських наук, інколи й визнають саме як науку про належне, про те, що має бути. Такої точки зору дотримувався, зокрема, класик англійського утилітаризму Ієремія Бентам, який увів і розробив у цьому зв'язку спеціальний термін — деонтологія. В радянській літературі недавніх часів розуміння етики як науки про належне висловлював Я.Л. Мільнер-Іринін. „Хто відчуває сором, той відчуває й обов’язок” (японське прислів’я).

Деонтологія (грец. deon – належне, потрібне, необхідне і logos – слово, вчення) – концепція, розділ етичної теорії, у якому розглядаються питання, пов'язані з поняттям обов’язку. Питання про вихідну роль обов’язку в етичній теорії дотепер не вирішене, хоча його рішення досить актуальне, оскільки воно детермінує можливість адекватного бачення ролі цілісного і діяльнісного поля значень культури у формуванні особистості. Радикалізм соціального насильства і самопожертви в період французької (18 ст.) і російських революцій показав, наскільки згубно може виявити себе заперечення моральних цінностей.

Теоретичне обґрунтування деонтології починалося багатьма філософськими й етичними традиціями (інтуїтивізм, феноменологія, утилітаризм). Безпосередня наступність ідей Бентама найбільш очевидна в роботі Дж.С. Мілля "Утилітаризм". Мілль, як і Бентам, був прихильником побудови суспільства на певних принципах справедливого розподілу багатств (принцип щастя найбільшого числа людей). Принцип повинності неявно був присутній і в марксистській традиції, що концентрує увагу на революційних перетвореннях суспільства. Виправданість останніх улаштовувалася припущенням, що будь-яка система цінностей історична і служить інтересам окремих соціальних груп. У боротьбі, що зв'язується з досягненням основної мети – комунізму, масова самопожертва трактувалася як вища форма обов’язку й особливим чином пережите задоволення, посилюване суспільною думкою або ж оцінкою кола людей, що розділяють подібний спосіб життя (професійні революціонери). Повинність як дія замінила вічні цінності у відношенні людського життя, що практично перетворилося в засіб втілення ідеологізованого громадського обов'язку.

Деонтологія використовує певний понятійний апарат. У числі основних – поняття обов’язку, задоволення, практичного інтересу, самопожертви тощо. Як концепція, деонтологія розробляє "ідеальний тип" обов’язку, у тому або іншому ступені співвіднесений з реально присутнім у культурі феноменом повинності й обов’язку. Утім, значно частіше в деонтології вбачають лише один з основні розділів етичної науки, а саме той, який вивчає проблеми морально належного взагалі, й насамперед обов'язку як такого. Даний розділ відрізняють від етичної аксіології, що досліджує моральні цінності, передусім проблеми добра як вихідної моральної цінності та його одвічного опонента — зла. Існують різні думки щодо того, які засади мають домінуюче значення для етики загалом — деонтологічні (нормативні) чи аксіологічні (ціннісні).

Перший підхід випливає, зокрема, з ідей німецького філософа Канта, творця концепції категоричного імперативу; до цієї ж традиції в етиці можна віднести давніх стоїків і кініків, Лютера, Кіркегора, з-поміж етиків XX ст. —Ч. Брода, Е. Юїнга та ін. Друга точка зору, що пріоритетного значення надає аксіологічним засадам, загалом є більш поширеною. Серед її прихильників: Епікур, Лукрецій, Т. Гоббс, Д. Юм, матеріалісти 18 ст., Л. Фейєрбах, Б. Рассел, М. Шелер.

Наявність у етиці обох підходів слушна: позитивна ціннісна орієнтація на Благо – надзвичайно важлива, але не завжди її виробляють і здійснюють без самопримусу, обов'язковості, вольового зусилля, що якраз і втілюється в уявленні про належне. Тому, саме тією мірою, якою мораль постає як усталене суспільне явище або як форма нормативного самоконтролю людської особистості, — є підстави віддавати в ній пріоритет ідеї належного, тобто її деонтологічному аспектові. Інша справа, що до вказаних своїх форм мораль загалом не зводиться —тож і царина панування чистої деонтології має певні межі.

Варто зважити в цьому зв'язку й на відмінність між власне належним і обов'язком у повному розумінні слова. Можна чудово усвідомлювати, що чомусь, чого тепер немає, належить бути, що якісь зміни конче потрібні, і водночас самому нічого не робити для встановлення цього належного й обов'язкового порядку речей і навіть не відчувати необхідності такого власного втручання. Категорія обов'язку якраз і фіксує набуття загальним уявленням про належне форми конкретної вимоги, зверненої до людського суб'єкта відповідно до його становища й ситуації, в якій він перебуває в даний момент. Іншими словами: вона позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання. Ще інакше: ми повинні відчувати свою суб'єктивну причетність до реалізації цього належного, усвідомлювати, що без власних наших цілеспрямованих зусиль воно, можливо, ніколи й не буде здійснене. Так, можна щиро переживати з приводу нинішнього стану природного середовища, шкодувати, що цей стан аж надто далекий від належного. Проте справді моральне усвідомлення цієї ситуації має місце тоді, коли ми починаємо розуміти, що спасіння природи потребує конкретних зусиль кожного з нас, коли дбайливе ставлення до довкілля набуває дієвості безпосередніх життєвих завдань людської особистості.

Важливо відрізняти осмислення в категорії обов'язку різноманітних суспільних і професійних вимог до людини від того, що становить невід'ємний зміст морального обов'язку як такого. Людина може й повинна сприймати виконання певної сукупності своїх громадянських, виробничих та інших зобов'язань як власний особистий обов'язок; трапляється, проте, що між морально санкціонованими суспільними вимогами до особистості та її власне моральним обов'язком визрівають суперечності, конфлікти, розв'язати які може лише сама ж дана особистість як відповідальний суб'єкт морального вибору й рішення. Так, обов'язок вояка вимагає в разі крайньої потреби вбити ворога, тимчасом як моральний обов'язок виходить із категоричної заборони: «не вбий». Не слід заплющувати очі на те, що людське життя відкрите для подібних конфліктів: саме тому дотримання морального обов'язку здатне переростати у справжній відповідальний вчинок, засвідчувати індивідуальність і силу волі людини, її здатність ризикувати заради переконань.

З давніх часів представники етичної думки прагнули підшукати універсальну, загально значущу формулу морального обов'язку. На цьому шляху було встановлене відоме «золоте правило» моральності, про яке вже неодноразово згадувалося вище («чого сам не хочеш, того й іншому не роби»). Високим ступенем загальності позначається також принцип «золотої середини», який зобов'язує людину уникати крайнощів та однобічності, дотримуватися «середньої», тобто збалансованої, обачливої лінії поведінки, яка знаходиться в гармонії із цілісністю буття. У різних формулюваннях цей принцип висували китайський мудрець Кун Фу Цзи (Конфуцій) та деякі інші мислителі з різних країн світу. Власне теоретичної форми йому надав Аристотель.

На формування сутнісних вимірів морального обов'язку завжди справляли вагомий (а то й визначальний) вплив пануючі релігійні вчення. Так, десять заповідей Мойсея склали первісну основу іудо-християнської деонтології; чимало схожого, попри всі відмінності, містять у собі й чільні настанови мусульманської та буддійської етики.

Найвагомішу роль у розвитку автономної від релігії етики європейського суспільства Нового часу, яка прагнула спиратися тільки на авторитет розуму, безперечно відіграло вчення І. Канта про категоричний імператив. Як роз'яснює суть цього вчення сам філософ, усі імперативи (формули веління), які в практичному відношенні визначають волю людини, можуть бути або гіпотетичними, або категоричними. Гіпотетичні – це такі, що вказують на необхідність якоїсь дії, якогось учинку як засобу для досягнення певної мети. Так, скажімо, студент має прочитати певну книжку, аби вдосконалити свої знання з відповідної дисципліни чи просто скласти залік. Або: якщо ми хочемо бути сильними й здоровими, ми маємо займатися фізичними вправами тощо.

Що ж до категоричного імперативу, то він, як підкреслює Кант, визначає необхідність певних учинків самих по собі, незалежно від будь-якої іншої мети. Воля людини має справу тільки з одним таким категоричним імперативом – це, за Кантом, і є імператив моральності або загальний вираз морального обов'язку. Втім, перед свідомістю людини цей імператив постає у трьох своїх аспектах, трьох формулах, що доповнюють одна одну, разом розкриваючи «загальний і необхідний» зміст єдиного для всіх розумних істот морального обов'язку. Наведемо ці формули з мінімальним коментарем до них:

Формула перша («формула універсалізації»); чини тільки відповідно до такої максими (настанови волі), керуючись якою ти будь-коли можеш зажадати, щоб вона стала загальним законом. (Легко побачити, що згідно з даною формулою засуджуються як аморальні, по-перше, будь-які відступи віт «золотого правила» моральності в бік «дурної суб'єктивності», коли людина дозволяє собі те, чого не дозволила б іншим; відповідно до цього кантівська етика, зокрема, безкомпромісно засуджує неправдивість у будь-яких її проявах і незважаючи на які завгодно обставини. По-друге, дана формула визначає й аморалізм будь-яких поступок людської особистості таким зовнішнім велінням та авторитарним рішенням, котрі за самою своєю суттю не можуть набути форми загального закону або ж бути виведені з неї. Засуджується, отже, будь-яке потурання деспотичній владі з боку морально настроєних громадян).

Формула друга («формула персональності»): чини так, щоб ти завжди ставився до людства як у своїй особі, так і в особі будь-кого іншого також як до мети й ніколи не ставився б до нього тільки як до засобу . (Звернімо в цьому зв'язку увагу на те, що людині морально забороняється ставитися як до засобу не тільки до інших людей, а й санкціонувати таке ставлення до себе самої. Адже коли я, з яких завгодно міркувань, дозволяю розпоряджатися собою як засобом — я створюю тим самим прецедент, що збільшує можливість такого ставлення до людей узагалі).

Формула третя («формула антиномії»): воля людини має бути не просто підкореною законові, а підкореною йому таким чином, щоб вона розглядалася також як така, що дає закони самій собі. Моральність постає тоді як сфера автономії людської волі. В підкоренні моральному законові людина не принижує, а звеличує себе саме тому, що власна ж її воля і покладає для себе цей закон, вбачаючи в ньому свою істотну основу. З іншою боку, цим засуджується всяка система моралі, яка припускає визначеність волі будь-якими зовнішніми міркуваннями — від політичної кон'юнктури до релігійних сподівань. Істотно також, що автономія моральної волі аж ніяк не є чимось рівнозначним сваволі індивідуального людського суб'єкта. Людина повинна не чинити все, що їй заманеться, а якраз навпаки — визначити відповідні законові засади власної волі, не підмінюючи їх ні «максимами себелюбства», ні лакейською слухняністю щодо «панівних ідей» і розпоряджень сильних світу цього.

Неважко переконатися, що наведені кантівські настанови ще й досі значною мірою зберігають свою етичну актуальність, окреслюючи вихідні контури уявлення про моральну деонтологію, взірцеву для західної культури останніх століть. Разом з тим властиві XX ст. глибинні злами в поглядах на людину й світ багато кого із сучасних мислителів переконують у принциповій неможливості формулювання бодай якихось загальних основ морального обов'язку; інших, навпаки, спонукають до інтенсивного пошуку нових засад його універсалізації перед лицем тих глобальних проблем і загроз, які нині постають перед людством. Так, віддаючи належне гостроті проблеми збереження життя на Землі, відомий сучасний філософ-етик Г. Йонас формулює у книзі «Принцип відповідальності» оновлений категоричний імператив: «Чини так, щоб результати твого вчинку не були руйнівними для можливостей життя в майбутньому, або просто не чини шкоди умовам подальшого існування людства на Землі». Враховуючи діалогізм, комунікативну спрямованість людського буття, Апель пропонує таке формулювання: «По-перше, в усіх діях треба виходити з того, щоб забезпечити виживання людського роду як реальної комунікативної спільноти, по-друге, з того, щоб у реальній комунікативній спільноті здійснювати ідеальне».

Хоч як би урізноманітнювалися сучасні підходи до осмислення категоріальних засад морального обов'язку, серйозні спроби осягнення цієї проблеми не містять у собі, як бачимо, нічого доцільного. Вони підбивають зростаючу потребу людства у відновленні на рівні сучасною досвіду і знань морального погляду на людину та її життєве при значення — погляду, що допомагав би кожній окремій особистості у визначенні її власних моральних зобов'язань.