Художня культура Месопотамії

Художня культура обумовлена релігійними уявленнями.

Змінюються погляди людини на смисл життя і на богів. Якщо для єгиптян була характерна віра у вічне життя і головне було створити для себе дім для вічного життя – гробницю (піраміду), то тут – віра в те, що головна мета життя людини – служіння своєму божеству. А це означало, що треба перш за все побудувати дім для бога – святилище. Пригадайте міф “Гора небес до землі”, в якому розповідається, як Енліль будує собі храм. Таким святилищем і стала головна форма культової архітектури шумерів – зиккурат. Він мав три або сім ярусів (бо сім аннунаків чи три головних боги), був чимось схожий на піраміду Джосера: “сходи до неба” і сходинки були важливою частиною архітектурного рішення. Кожний “поверх” мав свій колір: чорний – бітум – нижній; колір цегли-сирця – середній; білий та червоний – верхній. Закінчувався синім кольором верхнього храмика, де і розташовувалося святилище (колір глазурованої цегли).

Див.: слайд 3

У святилищі були ліжко, стіл, стілець, і кожної ночі там залишали їжу для бога і доброчесну, цнотливу жінку для обслуговування бога (Геродот з цього іронізував). Туди могли входити тільки жерці і вони використовували святилище для астрономічних спостережень.

Тобто не заупокійний культ, а доброчесне життя на землі і вірне служіння своєму богові – це ідеал шумерів і вавилонців, які вважали, що ніколи не вмирає тільки бог і все йому служить.

Тому кожне місто мало свій зиккурат на честь бога-покровителя міста.

Найбільш відомим є зиккурат Мардука – бога Вавилона. Він відомий за біблійською легендою про Вавилонську вежу. Це зиккурат Етеменанкі (“Дім радощів землі до небес”), збудований за часів Навуходоносора ІІ – Нововавилонське царство (605 – 562 рр.). Це була грандіозна споруда, яку описав Геродот: сім ярусів, нижній квадрат – 91х91 м, висота першого ярусу – 33 м, загальна висота – 90 м. Завершувався храмиком з синьої цегли з золотими рогами бика, що сяяли на сонці.

Див.: слайд 3

Цей зиккурат входив до архітектурного ансамблю міста Вавилона, куди, окрім нього, входили: 4 комплекси оборонних мурів (бо тоді місто повинно було бути фортецею) з вежами-контрфорсами, з 8 брамами – бастіонами, головна процесійна дорога богині Іштар зі славнозвісними воротами (стіни були такі широкі, що на них, як свідчив Геродот, могли роз’їхатися дві колісниці); два палаци Навуходоносора (“Північний” і “Південний”), 53 храми і висячі сади Семіраміди (вавилонська цариця Шаммурамат) – одне із семи чудес світу (вони були розташовані на цегляних склепіннях, що йшли уступами, зрошувалися сади з допомогою величезного водопідіймального колеса, що його крутили раби-полонені).

Див.: слайди 4, 5

Найбільш розвинутим різновидом мистецтва була скульптура, що знову відродила магічний образ звіра. Архетиповими для вавилонян були два звірі: бик та лев. Адже ж і в молитовних гімнах Дворіччя лютість богів порівнювалася з лютістю лева, а могутність  з могутністю бика.

Ми знайдемо ці теми скрізь: у надвишку арфи з зиккурата в Урі, у сосуді з зображенням биків і левів, у крилатих биках з палацу Саргона ІІ, ви бачили лева і на воротах богині Іштар.

Див.: слайди 6 – 8

Славнозвісний рельєф “Велике левине полювання” з яскравими фігурами пораненого лева та вмираючої левиці – шедеври світового рівня (з палацу Ашшурбанапала – Ассирія. VII ст. до н. е.).

Див.: слайд 9

Малі пластичні форми менше збереглися, бо йшли війни. Найчастіше знаходять невеличкі фігури з різних порід каменю – т. зв. адоранти – ті, що моляться. Як і з палеолітичними венерами, тут є символізація зображення й типологічні риси:

1. схематичні фігури, тіла;

2. обличчя-маска;

3. величезні очі, інкрустовані кольоровим камінням (статуетка Ебіх-іля – алебастр, мармурові статуетки з Тель-Асмара). Залишається канон рядкового зображення (“Шдандарт із Ура” – ІІІ тис. до н. е.).

Див.: слайди 10 – 12

Література як і в Єгипті складається з міфів, що їх розшифровують і досі. Саме шумери започаткували в літературі епос міфологічного змісту, створивши першу героїчну поему “Епос про Гільгамеша” (ХХІІІ –ХХІІ ст. до н. е. склали, а перші записи – аккадські – XIX – XVIII ст. до н. е.). Це спільний шумеро-аккадо-вавилонський епос – поема, записана на 12 табличках. Прообразом її героя – Гільгамеша (на 2/3 бог, на 1/3 людина) – був п’ятий правитель першої династії Урука Більгамес, обожнений після смерті.

Головна ідея поеми – ідея вічної слави людини, яка прийшла на зміну мрії про безсмертя. Смерть – це зло, але вона не може перекреслити того, що створила людина. І саме в цьому створеному людиною і виявляється її безсмертя.

Можна сказати, що образи та сюжети вавилонської міфології, у яких відбилася культура Месопотамії, через біблійську літературу й живопис увійшли до скарбниці християнської духовності.