Висновки до розділу 1

За змістом першого розділу роботи можна зробити певні висновки.

1. Перші пам’ятки українського писаного права не визнавали давності. „Руська Правда” в усіх її редакціях прямо заперечувала давність. У цивільному законодавстві, яке діяло на території України, інститут давності бере свій початок із Віслицького статуту польського короля Казимира 1347 року. Своє продовження в Україні цей інститут отримав у таких систематизаціях : Литовські статути (1529, 1566 та 1588 років), „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року, Загальне австрійське цивільне уложення 1811 року та Звід законів Російської імперії 1832 року. Радянський період в історії давності в цивільних правовідносинах представлений двома Цивільними кодексами УРСР 1922 і 1963 років.

2. З урахуванням досягнень світової та української правничої науки, а також результатів власного дослідження автор виділяє такі характерні особливості інституту давності в цивільних правовідносинах :

– в основу інституту давності покладено час, зокрема, період часу, який називається строком;

– для настання давності юридичне значення має не сам строк, а його сплив (закінчення);

– спливу (закінчення) строку ще недостатньо для настання правових наслідків давності; необхідно щоб строк сплив, а у деяких випадках і тривав (набувальна давність) за наявності або відсутності умов встановлених законом (такі умови можуть бути позитивними або негативними);

– сплив строку, як правило, автоматично не викликає правових наслідків давності, він лише спрямований на їх настання.

3. Давність у цивільних правовідносинах – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення або набуття цивільних прав та обов’язків.

4. Істотною особливістю давності є її вплив на припинення або виникнення цивільних правовідносин. Такий вплив можуть спричиняти лише юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими закон пов’язує настання юридичних наслідків: виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правова природа давності в цивільних правовідносинах полягає в тому, що вона є юридичним фактом.

Давність у цивільних правовідносинах займає самостійне місце в системі юридичних фактів і поєднує в собі ознаки дій та подій.

5. За правовими наслідками, які настають зі спливом строку давності, вона поділяється на :

1) давність, на підставі якої припиняються (погашуються) цивільні права – погашувальна (правоприпиняюча) давність;

2) давність, на підставі якої набуваються (виникають) цивільні права – набувальна (правовстановлююча) давність.

В залежності від того, який із елементів права на захист припиняється зі спливом строку давності, погашувальна давність поділяється на :

– давність, якою погашується право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист (позовна давність);

– давність, якою погашується право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист (давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку).

6. Треба розрізняти поняття «мета» та «передумови» запровадження інституту давності у законодавство. Метою встановлення давності в цивільних правовідносинах є той правовий результат, на досягнення якого спрямоване її запровадження. Передумови введення давності – це конкретні соціально-економічні умови, які спонукають законодавця до оформлення цього інституту правовими нормами. Мета запровадження давності є єдиною для всіх її видів, у той час як для кожного виду давності властиві свої передумови.

Метою запровадження давності в цивільне законодавство є, з одного боку, впорядкування правових відносин, тобто усунення невизначеності, яка у них існує. З другого боку, – забезпечення їх стійкості, незмінності.

7. Позовна давність є часовою межею одного із елементів права на захист. Позовною давністю зокрема погашується право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист судом, а також іншим уповноваженим державою органом (організацією, особою).

Позовна давність є спливом визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення права на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист.

8. Передумовою запровадження позовної давності є недопустимість ускладнити або зробити неможливим захист з боку добросовісного відповідача відкладенням пред’явлення позову позивачем. Застосування позовної давності пояснюється, перш за все, необхідністю захистити того, хто в дійсності не зобов’язаний.

9. Набувальна давність є підставою виникнення у володіючого невласника права власності або інших речових прав на чужу річ.

Набувальна давність – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, що спрямований на набуття особою, яка володіє чужою річчю, права власності або інших речових прав на цю річ.

10. Передумовою запровадження набувальної давності у законодавство є необхідність забезпечити ефективний правовий захист дбайливого володільця від посягань будь-яких осіб, в тому числі, і колишнього недбайливого власника

11. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не можна вважати процесуальним строком. Вона як і позовна давність, є інститутом матеріального права.

Рішенням суду або іншого правозахисного органу лише визнається або підтверджується те чи інше матеріальне право, а тому вимога, яка виникає з цього права, теж має матеріальний характер. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку має в своїй основі строки для звернення за захистом порушеного або оспорюваного матеріального права, яке визнано або підтверджено судом чи іншим правозахисним органом. До моменту спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку управнена особа може звернутися за примусовою реалізацією матеріального, а не процесуального права.

12. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення права на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист.

13. Запропоновано для позначення відповідного поняття вживати термін : „давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку”.

Цей термін, з одного боку, відображатиме характер правовідносин, яких він стосується, оскільки слова „примусове виконання” розкриває зміст такого елементу права на захист як право звернутися з вимогою про примусове виконання рішення про захист. З іншого боку, запропонований термін окреслює межі цих правовідносин. Йдеться про матеріальне правовідношення, а точніше, його елемент – матеріальний обов’язок, що не був виконаний суб’єктом цього правовідношення добровільно. Тому в управненої особи виникла необхідність реалізувати своє матеріальне право, якому кореспондує невиконаний обов’язок, за допомогою органів примусового виконання. Словосполучення „добровільно невиконаний обов’язок”, в свою чергу, охоплює всі рішення, які згідно із ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження” підлягають примусовому виконанню. Слово „давність” у цій назві означатиме сплив визначеного законом періоду часу, що має своїм наслідком припинення згаданого елемента права на захист. Крім того, на мій погляд, пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не повинно розглядатися як підстава для відмови у прийнятті виконавчого документа до виконання. Воно має бути підставою для відмови у примусовому виконанні, що не одне і те ж.

14. Передумовою встановлення давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку є бажання законодавця стимулювати управнену (зацікавлену) особу до швидшого та реального здійснення нею права на захист за допомогою органів примусового виконання.