Антициклічні заходи економічної політики держави.

Антициклічне регулювання економіки - свідомі цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів економічного зростання.

Найважливішу роль в цьому регулюванні відіграє держава. Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929-1933 рр. Зокрема, з метою виходу з найглибшої економічної кризи держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання економіки англійський економіст Дж. Кейнс.

Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними антициклічними засобами щодо пом'якшення антициклічних коливань. Зокрема, антикризові заходи були розширені за рахунок стимулювання житлового будівництва (держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка та ін.), проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій та ін.

Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінування монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Відомий англійський економіст Е.Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчий. Він та інші західні вчені вказували на відсутність гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то в умовах планування колективних монополій (тобто олігополій) вони залишаються незмінними або навіть зростають. Це зумовлено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін.

Цій негативній тенденції може протистояти лише діяльність держави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався у повоєнний період і сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5-8%), ніж це рекомендували монетаристи (до 3% щорічних). Проте значне прискорення зростання грошової маси наприкінці 60-х - на початку 70-х років призвело (разом з дією інших факторів, наприклад, різке підвищення цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій - темпи зростання цін в середні 70-х років становили понад 10%.

Тому у 80-х роках уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси. Засобами досягнення цієї мети стало проведення жорсткої кредитно-грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності (або „перегріву" економіки за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка що спричиняє подорожчання кредиту. Під час депресії та кризи держава знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним банком норма відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам. Комерційні банки у США майже 12% своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Центральному банку. Тому розширення кредитів залежить від величини приросту банківських пасивів, а комерційний відсоток (за яким банки надають позички клієнтам) - від облікової ставки відсотка, яка є нижньою межею ефективності надання кредитів Федеральною резервною системою. У ФРН Федеральний банк встановлює для кожного кредитного інституту ліміти переврахованих векселів (у межах яких він купує в них придатні для переврахування векселі), що обмежує обсяги кредитів під врахування векселів, які надаються кожному банку. Це, у свою чергу впливає на обсяг грошової маси.

Перевага цього методу антициклічного регулювання в тому, що його можна застосовувати дуже оперативно (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсотковою ставки.

З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державному секторі, насамперед у галузі економічної і соціальної інфраструктури (сферу транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948-1949 рр., щоб зменшити глибину економічної кризи, держава збільшила обсяг інвестицій удвічі (порівняно з 1946 р.). Проте в наступний період обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах світу поступово скорочувався.

У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного „перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.

Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошової політики і певним результатом минає тривалий проміжок часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення - 10-24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.

Антициклічне регулювання здійснюється економічними, правовими та адміністративними методами. До адміністративно-правових методів належать зміна патентного законодавства, амортизаційних правил (ухвалення відповідних законів), прийняття нових законів про податки або поправок до діючих директивних документів центрального уряду.

У розвинутих країнах світу антициклічне регулювання стало в повоєнний період одним із важливих факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фази пожвавлення та піднесення і відповідно скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Водночас воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, усунути важливі суперечності суспільного відтворення.

З боку олігополії антициклічне регулювання здійснюється певною мірою через вироблення ними узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Водночас їхні дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері. Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання.