1. Об’єкт, предмет і завдання історіографії.

Як і кожна наука, історіографія повинна визначити свій об'єкт пізнання та його предметну сферу.

Об'єктом пізнання в історіографії є історичні знання, представлені в працях і виступах (лекціях, доповідях) фахових дослідників минулого — істориків, які формують науковий образ минулого на засадах поширених в історичній науці моделей і схем історичного пізнання (дослідження).

Треба зауважити, що в сучасній світовій та українській історичній думці існують значні розбіжності у трактуванні об'єкта вивчення історіографії. Ним вважають і історичну науку в цілому, і "історіографічний процес", й історію історичної думки.

Історична наука створює знання про минулу реальність (люди, події, явища), в той час як історіографія розкриває процес створення цих знань істориком, їх парадигмальний характер, методологічну і соціально-культурну зумовленість.

Предметну сферу визначеного нами об'єкта пізнання історіографії історичних знань - можна окреслити, зважаючи на їхню структуру:

1) світоглядний складник, що включає в себе ідеологічну компоненту - систему ідей і цінностей історика, з позицій яких він сприймає і пояснює навколишній світ, часто неусвідомлено переносячи їх на минулі події;

2) методологічний (теоретичний) складник, що передбачає наявність у дослідника знань про мету, принципи і засоби (методи) здійснення історичного пізнання, а також його приналежність до визначеного наукового напряму, школи, інституції;

3) фактологічний (джерельний) складник, пов'язаний з умінням дослідника працювати з історичними джерелами і реконструювати на їх підставі минулу дійсність;

4) соціально-культурний складник, який забезпечує присутність у створюваних істориком знаннях впливів соціального (родинного) оточення, його ментальних структур, зокрема історичної пам'яті;

5) психологічний складник, що відображає присутність індивідуально-емоційних переживань, симпатій та антипатій історика у здобутих ним знаннях;

6) мовнолінґвістичний складник, що передбачає використання дослідником відповідного вербального представлення історичної інформації, яке забезпечує зрозумілу й прийнятну для фахівців інтерпретацію історичних знань.

Історіографія - це спеціальна історична дисципліна, яка вивчає процес виникнення, сприйняття і поширення історичних знань, змін в організації і методах їх отримання, виконанні певних соціальних функцій.

2. Інтелектуальний злам початку хх ст. Та його вплив на світову історіографію.

Інтелектуальна криза початку XX ст., яка розтягнулася аж до закінчення Другої світової війни, позначилася й на історичнім думці. З одного боку, вона породила нові філософсько-історичні конструкції, засновані на "абсолютному історизмі" італ. Вч. Б. Кроче, "морфології історії" О. Шпенглера, "історії цивілізацій" А. Дж. Тойнбі, теологічної історії II. Тейяра де Шардена. Усі вони намагалися сконструювати ноні концепції закономірної світової історії, однак їхній вплив на історіографічну практику виявився не таким відчутним. З другого боку, історичну громаду, яка у більшості надавала перевагу нейтрально ідеологічному позитивізму, не залишали байдужими нові методологічні підходи, що мали практичне застосування.

З цього погляду на еволюцію історіописання більше вплинула критика історіографії прихильниками неоканшіантської течії у філософії, що пролунала наприкінці XIX початку XX ст. Її представники В. Дільтей, В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Ґ. Зіммель (всі вони неокантіанці) , продовжуючи розвивати ідеї класичної німецької філософії, звернули увагу на особу історика та його пізнавальні дії. Підсумком їхніх розмірковувань став висновок, по- перше, про суб'єктивний характер всіх історичних джерел, котрі не є прямим і безпосереднім відображенням минулої реальності, а лише суб'єктивним, опосередкованим станом свідомості відображення цієї свідомості; по-друге, про те, що пізнаючи минуле, історик здатний лише наблизитися до сприйняття стану свідомості людей попередніх епох, а остання містить тільки суб'єктивну інформацію про колишню реальність. З цього випливало, що історія, якщо і є наукою, то дуже особливою, такою, що має справу з неповторними свідомісними феноменами й повинна займатися їх вивченням, не претендуючи на повну об'єктивність. Неокантіанці спрямовували історіографію на дослідження переважно неповторних культурних явищ, які не піддаються поясненню, а лише розумінню.

Особливе місце серед "руйнівників" класичного канону позитивістської історіографії належить М. Веберу. Запропонував своє трактування процесу пізнання минулого, яке спиралося на т. зв. "ідеальні типи" - моделі співвіднесення об'єктів реальності з їх вербальним представленням. Усі поняття і категорії, що Використовуються у пізнанні, вважав цей вчений, є ідеальними розумовими конструкціями, котрі, однак, забезпечують розуміння їй орієнтацію людей в реальному житті у минулому й сучасності.

К. Лампрехт. показав, що економіка багатьма нитками пов'язана з соціальним поділом суспільства, культурою і психологією мас, і, щоб зрозуміти історичний стан суспільства, треба в аналізі всіх сфер його життя звертати увагу передусім на "психологію" основних груп населення. Соціальна психологія, якою оперував К. Лампрехг, виводила його па широкий обрій культури даного суспільства, що виступала інтегратором всіх суспільних процесів. Погляди німецького вченого спонукали багатьох європейських дослідників підійти до історії з "людськими" мірками і врахуванням дихотомії людини її свідомості та об'єктивізації цієї свідомості у суспільній діяльності.

Від крайнього релятивізму західну історіографію "вберегли" засновники потужного і впливового аж до кін. XX ст. напряму, який отримав специфічну назву Школа "Анналів". Ними були фр. іст. М. Блок і Л. Февр. Вони закликали вивчати історичну Людину у всіх її проявах і взаємодіях у географічно-природному середовищі, господарських, політичних, соціальних і культурних взаєминах, повсякденному житті з його ритуалами і забобонами. Цементуючим елементом такого синтезу виступала "соціальна пам'ять" або ментальність — поєднання індивідуальної і колективної свідомості, в якій відображаються тривкі уявлення і стереотипи (ментальні структури), що їх можна пізнати з допомогою історичних джерел.

Водночас, вважали французькі вчені, історик-дослідник повинен відмовитися від звичайної описовості подій і фактів, зосередити увагу на проблемах історичного минулого, котрі є важливими для розуміння і пояснення колишньої дійсності: діалог історика з джерелами повинен у підсумку принести нове знання, приховане за звичайними поодинокими подіями. Йшлося про вивчення суспільних структур - економічних, соціальних, свідомісних тощо. Така програма історичних досліджень була недосяжна без залучення методів і теорій інших наук про Людину - соціології, психології, етнології, географії тощо, а також нових видів джерел - господарських і правових актів, судових справ, епістолярії.

Свою історію засновники Школи називали "тотальною". Вона відвертала увагу від опису політичних подій і видатних осіб, переносячи погляд на суспільну масу, яку слід розглядати під кутом зору тих чинників, насамперед свідомісного плану, котрі спонукають людей до соціальної діяльності. Історичний дискурс, запропонований "доктриною "Анналів", був спробою нав'язати діалог з людьми минулого, проникнути у світ їхніх ідей та переживань і його допомогою отримати більш різноманітну й наближену до реальності картину інших часів. Запропоновану модель історичного пізнання засновники Школи назвали "новою історією" або "новою історичною наукою". Її становлення і поширення в умовах "неспокійного" XX ст. розтягнулося на декілька десятиріч, а сама доктрина зазнала суттєвого розвитку та змін.

Загалом, модерністська історіографія розвіяла міф про телеологічну закономірність і спрямованість історичного розвитку ("історицизм"). Спираючись на досягнення інших наук, вона запропонувала нові взірці історичного пізнання, що грунтувалися на вивченні соціальних структур і свідомісних процесів. "Культурний" поворот в історіописанні був не випадковим, випливав зі здобутків інших наук про Людину, котрі все більшу увагу звертали на структури свідомості, що в них переломлюються набуті знання і навички, а також більш стійкі культурні стереотипи. Водночас поступово змінювалось уявлення про історика, який нібито здатний вийти за межі своєї суб'єктивності і здобути цілком "об'єктивні" знання. Історія все більше представлялася діалогом культур минулого і сучасності, в якому історик виступає фаховим посередником.