Питання до самоконтролю

1. Дайте характеристику основним концепціям етногенезу українців.

2. Трипільська культура і її традиції в культурах пізніших народів.

3. Культурне життя скіфів і сарматів.

4. Кіммерійська культура.

5. Античні міста-держави(поліси) Північного Причорномор’я.

6. Давні слов’яни.

7. Язичництво, як релігія.

8. Яким богам поклонялись давні слов’яни?

9. Що збереглось від язичницької культури до наших днів?

10. В чому проявляється дуальність українського характеру?

Розділ 3. Культура київської русі

3.1. Християнізація – новий етап у розвитку культурного процесу

Виникнення держави у східних слов’ян пов’язане з утвердженням феодальних відносин і цей процес був складним й тривалим. Він охопив майже все І тис. н.е. і завершився в середині ІХ ст. Важливим моментом консолідації слов’янських племен стало заснування Києва. Після відкриття на Старокиївській горі залишків найдавнішого городища VІІ – VІІІ ст. легенда про заснування цього міста трьома братами – Києм, Щеком і Хоривом та їхньою сестрою Либіддю набуває рис фольклорно осмисленного спогаду про цю подію. На середину ІХ ст. у різних частинах східнослов’янської теріторії сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії, Славії та Арсанії. Куявію ототожнюють з Київською Руссю, державою далекого нащадка Кия – Аскольда, Славія – це об’єднання ільменських словен та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля. Її столицею була Ладога. Арсанія знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилось Тмутороканське князівство.

Київська Русь є якісно новим етапом у розвитку слов’янської культури.

Її існування припадає на ІХ – ХІІІ ст., вона була одна з найбільш розвинутих економічно процвітаючих держав тогочасної Європи. Розвивалась вона не ізольовано, а входила в загальноєвропейський історико-культурний простір. Україна займає серединне становище між центральною Європою та Азією. Через її теріторію проходили великі водні та сухопутні шляхи, що вело до культурного обміну. На розквіт і розвиток культури давніх слов’ян впливали і міграційні процеси.

Однак, слід зазначити, що культура Київської Русі мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов’янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні й забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва й пластики.

Зміни в соціально-економічній і політичній сферах, які супроводжувались посиленням князівської влади, неминуче викликали зміни і в духовній сфері, насамперед, у релігії. Релігія є несучим елементом будь-якої культури. Це не просто віра в надприродне з системою обрядів, це – спосіб життя, певна система ідей, вірувань, уявлень про людину, її місце у світі.

Головні причини хрещення Русі – соціально-політичні. В кінці Х ст. виникла потреба в загальновизнаній ідеології, вона повинна була косолідувати племена у одній державі й сприяти розвитку політичних, торговельних і культурних відносин з християнськими державами.

З посиленням соціальної та майнової диференціації в середовищі населення Київської Русі язичницька релігія перестала виконувати об’єднувальну функцію між різними соціальними угрупованнями. Язичницво стало на перешкоді як внутрішній, так і зовнішній політиці Київської Русі.

Тому постало питання про заміну язичництва християнською релігією, пройнятою ідеями монотеїзму, ієрархії святих, посмертної винагороди. Вона була запозичена з Візантії та проголошена князем Володимиром державною релігією у 988 році. Слід зазначити, що християнство утверджувалося протягом тривалого періоду, який розпочався задовго до князювання Володимира (майже сто років). Знайомство слов’ян з християнською релігією відбулося ще в антську епоху, цьому сприяли контакти з римським світом і Візантією. Торгові інтереси змушували і слов’ян, і варягів міняти стару віру. Важливим етапом стала християнізація Русі за часів Аскольда. У 860 році русичі здійснили похід на Візантію і ледве не захопили Константинополь. Імперія змушена була укласти договір, однією з важливих статей якого було хрещення Русі. Християнство, однак, не стало панівною ідеологією, бо хрестилася певна частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір і серед простих людей, а також й значної частини панівної верхівки. Язичник Олег у 882 році спираючись на антихристиянські сили убив Аскольда і став князем у Київі. Після смерті Олега ситуація змінюється. Князь Ігор відзначився певною віротерпимістю. Під час його правління язичники і християни виступали як дві рівноправні спільноти. Тоді у Київі на Подолі вже існувала християнська церква св. Іллі. Частина його дружини давала клятву христовим богом (при укладанні угод з греками), інша частина клялася Перуном. Візантія активно сприяла збільшенню християн, маючи за мету політичні інтереси. Велика княгиня Ольга сама була християнкою і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. Однак їй не вдалося навернути до християнства свого сина Святослава.

На початку правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, намагався реформувати багатобожне язичництво, претворити його в пантеон з шести богів, об’єднавши в ньому верховні божества окремих племен (Перун, Хорс, Дажбог, Стрибог, Сімаргл, Мокош). В 980 р. був побудован новий язичницький храм у Києві, про що й свідчить літопис. Але реформація язичництва не дала бажаних результатів. Вона не сприяла державному будівництву, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв’язків з християнським світом, а новий пантеон не перетворив Київ на єдиний ідеологічний центр язичницької Русі. Тому князь Володимир у 988 році провів другу релігійну реформу, він прийняв хрещення у Херсонесі і після цього енергійно почав впроваджувати нову релігію.

Слід зазначити, що християнська релігія зустрічала опір серед населення, яке дотримувалось віри батьків і дідів. Та й сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов’янські традиції. Дуб Перуна згадується більш ніж через три століття після прийняття християнства у грамоті галицько-волинського князя Льва Даниловича 1302 р. Частіше застосовували воєну силу для спрямування людей до християнства. Перехід до християнства здебільшого був тільки зовнішній, бо християнська міфологія і культ зовсім непідходив до Приднепровських умов життя. Головний мотив християнської догматики, мотив спокутування, був чужим для новонаверненних мас. Слід зазначити, що у християнської церкви тих часів теж були певні старі культи, які пов’язані були зі старими Олімпійськими богами. Нарешті християнська церква пішла на певні поступки, які свого часу зробила і грецька церква: вони визнали існування усіх слов’янськи’х богів і об’явили їх бісами, також визнали святість традиційних місць і відправляння строків старого культу, будували храми на місцях давніх кумирів і капищ. Християнські свята пристосовували приблизно на тіж дні, які були раніше язичницькі.

Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усьго її існування. Постувово склался світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої. Для підтримання єдності величезної держави вимагалися розвинена суспільна мораль, почуття честі, відданості, самопожертви, висока патріотична свідомість та належний рівень розвитку словесності – жанрів політичної публіцистики, жанрів, які оспівують любов до рідної землі, епічних жанрів. Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишився переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства. Тому в давньоруській літературі простежуються такі риси, як потяг до філософського осмислення життя, мистецтва, творчої праці. Навіть у церковній літературі переважав конкретний інтерес до релігійної філософії, історії, до питань житейської моралі, до апокрифів, які містили багато елементів народної казковості.