2.4. Культура давніх слов’ян, торгові й культурні зв’язки з античними містами-державами

Писемні джерела перших століть нової ери містять скупі та суперчливі відомості про слов’ян. Під іменем венедів перша згадка про них є в працях римського історика І ст. н.е. Плінія Старшого. Інший римський історик Таціт у своїй праці «Германія» розповідає про венедів, відрізняючи їх від германців і сарматів. Учений з Александрії Птолемей у творі «Географія» згадує венедів, а також народ ставай, який можна гіпотетично індефікувати зі слов’янами. Можна припустити, що етнонім «венеди» стосується слов’ян. Слов’яни (венеди-ставани) були в ті часи великим народом і жили між Віслою, північними схилами Карпат і Дніпром. Вони мали постійні оселі, воювали з балтами на півночі, германцями і сарматами на заході та півдні. За кілька століть до нової ери та на її початку слов’яни Були об’єднанв в межах двох культур, що відрізняються одна від одної – зарубунецької і частина пшеворської. Більш «слов’янською» була зарубінецька культура, західні ж племена перебували під впливом східних германців.

Зарубінецька культура охоплювала східний регіон давньослов’янського масиву в Наддніпрянщині та Волинському Поліссі. Основою господарства слов’ян було орне землеробство. Оселялись ближче до рік. Поля засівали просом, пшеницею-двозернянкою, ячменем. Хліб збирали залізними серпами. Тримали худобу: волів, коней, свиней. Ходили на полювання, займались рибальством, бортництвом, збирали гриби, лісові ягоди.

Обробляли залізо, займались ковальством, гончарством, яке на рубежі нової ери перебувало під впливом кельтської культури. Родинним промислом були прядіння, ткацтво, чинбарство. Свої житла слов’яни споруджували найчастіше з дерева, їхня характерна риса – долівка, заглиблення в землю аж до твердої материкової основи. Були теплі та затишні. Усередині жител влаштовували вогнища і печі.

Поховальним обрядом слов’ян була кремація, спалені рештки захоронювали на грунтових могильниках в урнах або просто ямці. До могили клали прикраси, посуд, рідше зброю – списа. Всі ритуали виконувались поблизу поховального вогнища і могили. У пшеворській культурі поховальний обряд дещо відрізнявся: в могили клали більше зброї, гострих знарядь – ножиць, ножів, часто поламаних, зігнутих, встромляючи їх у дно могили або в купу попелу (зі смертю господаря повинні були «вмерти» і його речі). В цих ритуалах відчувається вплив германців або кельтів. У перших століттях нової ери в слов’ян вже почали створюватися спілки племен.

Особливим явищем є черняхівська культура (с. Черняхів на Київщині). Час її їснування вкладається в межі ІІІ-V ст. Черняхівська культура була синкретичною, сформувалась на основі місцевих культур: ранньослов’янської, гето-дакійської та скіфо-сарматської. В цей складний процес були втягнуті й готи. Для черняхівської культури характерні великі неукріплені поселення, розташовані на пагорбах уздовж рік і потоків, близько до родючих чорноземних грунтів (це ж культура землеробів), особлива, виготовлена на гончарному крузі кераміка – продукт масового виробництва. Вироби виготовлені з високою майстерністю та вишуконістю і мали глибокі традиції. Правда, в черняхівській культурі трапляється і простий ліпний посуд.

Черняхівські поселення відрізняються від поселень попередньої доби топографією і розмірами, характером планування. Поселення не мали жодних укріплень. На поселеннях відкривають рештки різноманітних жител – наземних, одно- і двокамерних, з глинобитними стінами; заглиблених. Поблизу розміщувались господарські споруди, виробничі комплекси.

Могильники були зазвичай великі, біритуальні – з обрядами інгумації та кремації. У поховальних обрядах відбились багатоетнічні коріння походження носіїв черняхівської культури.

Проведною галуззю виробництва стало залізне ремесло. Відомо понад 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виготовлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та ін. Половина виробів виготовлена зі сталі. Широко використовувались вироби з кольорових металів. Більшість предметів з бронзи. Чорняхівські бронзоливарники були зв’язані з двома центрами кольорової металургії – прибалтійською і причорноморською. З’являється нова галузь виробництва – виготовлення ротаційних жорен. З твердих порід каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури малих і великих форм. До останніх належать антропоморфні стели, ідоли. Деякі види виробництва мали домашній характер: прядіння, ткацтво, деревообробка, косторізне, каменерізне.

Широкими були зв’язки «черняхівців» з провінціями Римської імперії – Дакією та Мезією, що полягали, насамперед, в інтенсивній і регулярній торгівлі, яка набуває характеру грошової. Це підтверджують численні знахідки римських монет на території черняхівської культури. Яскравою пам’яткою того часу є дослідженне над Дністром на Буковині поселення – майстерня склоробів – гута, де майстри, серед яких були, очевидно, й вихідці з римських провінцій, виготовляли різноманітні скляні вироби. Велика частина населення черняхівської культури була слов’янами, яких учені часто ототжнюють з історичними антами та склавинами.

Йордан (візантійський автор VІ ст. н.е.) у своїх творах дає уявлення про окремі етапи історії слов’ян, достатньо точно визначає географічне розселення окремих груп. За «Гетикою», в VІ ст. н.е. було три групи слов’ян: венеди – у басейні Вісли, анти – в Подніпров’ї, слов’яни (склавини) – у Подунав’ї. Колись у них було одне ім’я – венеди, але з часом, коли останні розселилися, змінилися й назви. У часи Йордана ще зберіглася мовна спорідненість цих племен. Отже, візантійський хроніст фіксує певний етап етногенезу: розпад етнічної спільності венедів.

Сучасник Йордана (візантійський автор VІ ст. н.е.) Прокопій Кесарійський підтверджує поділ слов’ян на антів і склавинів, зазначаючи про мовну й етнічну спорідненість. За Йорданом, склавини і анти жили на етнічній теріторії, де потерпали від нападів ромеїв (візантійців). Поселення розміщувались групами по три-вісім і більше і займали площу 2-3 га. Житлами служили частково заглиблені в землю споруди. Стіни мали стовпову або зрубну конструкцію. Печі зводили в одному з кутів з каменю або з глини. Поселення займали підвищені місця і мали штучні оборонні укріплення. Виявлені ремісничі майстерні, велика кількість виробів із заліза, кольорових та благородних металів вказують на існування в VІ-VІІ ст. економічно розвинених поселень, які були зародками ранньосередньовічних міст. Посуд ліпили вручну. Характерні такі форми: струнка з розширеною у верхній частині; біконічна та округлобока; тюльпаноподібна і циліндроконічна. У господарстві чільне місце посідало землеробство. Вирощували просо, ячмень, пшеницю і жито, льон та коноплю. У тваринництві на першому місці стояло розведення великої рогатої худоби, а також свиней, кіз, овець та коней. Високого рівня досягали основні види ремесла – залізодобувне і ковальське, обробка дерева, каменю, рогу та кістки.

Про високий рівень розвитку ювелірного ремесла слов’янських племен, його глибоку спеціалізацію свідчить досліджений комплекс кінця V-першої половини VІ ст. н.е. поблизу с. Бернашівка на Вінниччині. Тут уперше в європейській археології виявлено 64 кам’яні ливарні форми для виготовленя різноманітних оздоб, в тому числі єдину в Європі форму для виливання пальчастих фібул – защіпок для одягу. Для поховального обряду характерна кремація. Переважна кількість поховань відзначається біднісю поховального інвентаря.

Анти і склавини мали перші слов’янські племенні об’єднання. У середині VІ ст. на Східну Європу накотилася нова хвиля завойовників з Центральної Азії - авари (обри). Протягом 558-568 рр. авари пройшли через південні степи до Карпатської котловини, де заснували свою примітивну державу Каганат. Внаслідок тривалих слов’яно-аварських воєн (568-635) антське об’єднання припинило своє існування, але процес утворення держави у східних слов’ян нейхильно йшов уперед.

М. Грушевський (ХІХ ст.) вважав, що антське племенне об’єднання в основі становило коріння українського народу. За даними літописів, перед утворенням Київської держави у східних слов’ян існувало 14 великих племенних об’єднань, половина з яких пов’язана з теріторією України. Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип’яттю; дуліби, або бужани (їх називали також волинянами) – вздовж Західного Бугу; уличі – між Дністром і Піпденним Бугом; тиверці – між Південним Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті. Серед усіх племен провідне значення набувають поляни з центром у Києві, на яких у VІІ ст. вперше поширюється назва «Русь». Пізніше, термін «Русь» був синонімом Київського князівства.

Важливою частиною культури стародавніх слов’ян є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов’ян дають їхні релігійні вірування й міфологія. За допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов’язані з навколишнім світом, залежність від нього. Ранні релігії були анімістичними (з лат. душа, живе), до природи ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: аніматизм – оживлення, аніманізм – одухотворення і антропомарфізм – олюднення.

Слід зауважити, що ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, різних предметів або об’єктів. У східних слов’ян це – стріла, плуг, чаша, пізніше – меч. Магія (чаклунство) – віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. У стародавніх слов’ян – це ворожбитство, замовляння, заклинання. Тотемізм – віра в те, що людина має родинні зв’язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв’язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, дощем, сонцем і ін.). Землеробські культи – це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувались богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу. Шаманство – це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводжувати померлого у підземні світи, впливу на довкілля, забезпечення успіху для роду, його захист від разних негод. Шамани – праобраз постійних служителів культу в розвинених релігіях.

Культ предків є найдавнішим пластом ранньорелігійних уявлень, а також є характерним поклоніння силам природи.

Головними вшановуваними стихиями були земля, вода, вогонь, повітря, сонце, місяць, вітер, зерно та ін. Землю вшановували, тому що вона народжує, вода – запліднює, вогонь, сонце – дають енергію. Земля, вважалося, - жива, вона може відчувати біль і образу. На землю не можна плювати – покарає неврожаєм, не можна бити, бо вона мати, інакше – хтось помре із родини. Земля виконувала функцію оберегу, часто її брали з собою у дорогу. Земля «приймає» мерців, тому її використовували в магічних обрядах, особливо землю з поховань.

Вода була теж елементом життєдайності. Виконувались ритуали пов’язані з заплідненням, урожайністю, народжуваністю, розмноженням, збільшенням тощо. Вода мала стосунок до смерті, бо була межою між світом живих і світом мертвих. Всі ріки стікаються до однієї Великої ріки, яка пов’язує цей світ з «тим світом». Існував звичай ворожити «на воді» (на Купала пускали вінки по воді): вважалося, що «знаки» подають мертві.

Головна функція вогню – ініціальна, енергетична. «Запалити вогонь» - породити життя. Надзвичайно важливою була світотворча і життєдайна функція вогню у формі «небесного» вогню – сонця. Сонце – джерело енергії, без якої не може відбутися процес «запліднення» землі. Сонце – регулятор і розподільник часу.

Всі ці ритуали відносяться до культу родючості. Ідея регулярного відтворення життя реалізується також за допомогою інших культів, які теж є складовими культу родючості, - культу рослинності, зерна. Головна ідея – обрядове використання і водночас ушанування плодів возз’єднання землі, води і вогню – рослинності (перший етап зрілості), насіння і зерна (другий етап).

Поділ по стихіях був покладен пращурами в основу давнього Пантеону богів (земля, вода, вогонь, повітря). Боги поділялись на чьотири типи і об’єднувуались в чьотири світи: Правь, Славь, Навь, Явь. Останні три мали по чотири боги, а світ Праві мав вісім. Правь: Семаргл, Леля, Жель, Таня, Радегаст, Троян, Берегиня, Кострома. Славь: Перун, Лада, Род, Мара. Навь: Ярило, Макош, Стрибог, Купала. Явь: Хорс, Велес, Свентовит, Вей.

За уявою давніх людей боги стихії були породжені природою, це конгломерати емоцій, які викидають: тварини, люди, рослини. Стихійні боги були не дуже розумні, тому що в них було більше тваринних емонацій і жерці намагались збільшити в них емонацій людинного походження, щоб ними керувати. Стихіями вогню, землі, повітря і води відповідно були: Ярило, Макош (Мокош), Стрибог і Купала.

Відомо, що Ярило – відповідає за вогонь (сонце); Перун – бог грому та блискавки; Макош – відповідає за землю («ма» - мати, «кош» - доля); Стрибог – керував повітрям; Купала – богиня води, її свято за календарем було 24 червня, приносили людські жертви (у воді топили дівчину «Купалу»); Хорс – бог місяця. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов’янами Різдво Всесвіту – час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах – бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора – свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу. Велес (Волос, Влес) опікувався врожаєм і жудобою, був покровителем вогнища, добробуту. Він допомогав у домашніх справах. Свентовит (Световит, Святовид, Святович, Світовид) – «свент» – святий, сяючий, «вит» - знаходитись у сяйві. Опікувався ремеслом, допомогав досягти найвищої майстерності. Також, деякі вчені, вважали його покровителем подорожніх, мандрівників та мореплавців. Саме його скульптуру, як вважають вчені, знайшли у 1840 р. в річці Збруч біля м. Гусятина Тернопільської області. Дали назву «Збруцький ідол». Це був кам’яний стовп висотою 2 м 75 см., він увінчувався кам’яною шапкою, під якою знаходились чотири ліки, спрямовані у різні сторони, далі він виразно поділявся на три частини: у нижній частині зображено людину, що стоїть навколішки з піднятими в гору руками. Вважається, що вона символізує підземний світ. У середній частині зображено людей, що тримаються за руки, ніби в хороводі. Символізує світ людей. Верхня частина символізує небесний світ. Існує думка, що давні слов’яни вірили в існування чотирьох царств: богів, людей, життя і духів.

Були боги, які зустрічались і в жіночої статі, і в чоловічої: Перун – Периня, Лад – Лада, Мар – Мара, Род – Рожаниця. Прихід весни (Масляна) – давнє карнавальне свято з переодяганням та фарсовими похоронами ляльок жіночого божества (Мари), опікувалась світом духів. Свято Перуна святкували в серпні (зараз це свято Іллі). Ілля (2 серпня) - Пророк Ілля їздить на вогненній колісниці і вважається богом грому та блискавки. З богом грому були пов’язані вірування в його впливовість на урожай городини. Свято Коляди було також головним святом в давнину (день зимового сонцестояння). Вважалось в цей день йде поворот «на весну», перемога світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Особливу шану мали жіночі божества. Богинею - матер’ю світу була Лада. Поряд з чоловічим богом Ладом-Живом завжди стояло жіноче божество Лада-Живо. Символом зображення цих божеств було немовля, повний колос, виноград або яблуко, що виступали як символ продовження роду.

Род вважають творцем Всесвіту. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя вьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині покоління. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, була покровителькою плодючості і мала таємний зв’язак з зірками. На честь Рода і Рожаниці приносили жертву у вигляді хліба, меду, сиру та куті. Деякі вчені вважають, що культ Рожаниці виник в епоху матріархату, згодом це божество було втілене в образах Лади та Лелі. Ці образи нерідко зображували у вигляді близнюків, що є ознакою плодючості. У суспільній свідомості наших пращурів образи Лади та Лелі ототожнювалися з сузір’ями Великої та Малої Ведмедиці. Щодо походження культу Рода, то він виник, на думку вчених, в епоху патріархату, тобто бронзи. Згодом це божество перетворилося в хатнього домовика, який проживає біля домашнього вогнища і є його охоронцем. Саме тому вірили, що домовик живе біля печі (під припічком). Звичай «годувати домовика» (лишати на припічку несолену їжу на ніч) бере свій початок від жертвоприношень вогню. Вважалося, що домовик живе тільки у багатих, адже він приносить добробут. Також до нижчого рівня слов’янської міфології відносяться різні групи неантропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це русалки, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики та інші демони.

Спочатку в образі русалки персоніфікувалась ідея родючості (Берегиня – символізувала Матір-Землю), а святкування на їхню честь і дотримання всіх табу мали сприяти гарному врожаю. З часом ці погляди трансформувались і їх почали сприймати як істоти, пов’язані зі злом. В українській традиції русалки мали такі локальні назви: росалки, мавки, нявки, лоскотарки. Майже до початку ХХ ст. існували вірування про шкідливі дії русалок. Святкувався Русалчин тиждень. Вважалось, що русалки не люблять, коли на їхньому тижні працюють, тому якщо щось робили застосовували обереги. Люди вірили, що на Русалчиному (зеленому) тижні русалки виходять зі своїх схованок (із лісу, поля, боліт, водоймищ) і влаштовують собі свято. Це буває раз на рік. І люди мусять поважати це свято: не працювати, не робити того, що може образити русалок, бути пильними, інакше ті можуть завдати великої шкоди. Літописні джерела згадують про жертвоприношення «упирям і берегиням». Водяні німфи – русалки – у давнину звалися берегинями. Похідні слова від слова «берег» - оберігатися, берегтися, убезпечити себе від водяної нечистої сили. Звідси й «оберіг» - захист від водяника, відьми і вселякої злої нечисті.

Традиція вшанування «святих місць» - джерел, криниць, каменів пов’язана з культом родючості через асоціації з магіко-ритуальним комплексом «земля-вода»; з жіночими видами робіт – ткацтвом, пранням, шиттям, вишиванням, золінням і ін. Так П’ятниця вважалася жіночим днем тижня, коли не можна виконувати жіночих робіт. За порушення табу жінок карає П’ятниця – коле голкою, шпигає веретеном, вдаряє ножем, інколи навіть заподіює смерть. Міфологічними синонімами образу П’ятниці можна вважати інші жіночі міфологічні образи – Середу й Неділю. Середа також покровителька жінок. Вона сприяє господарству, різноманітним жіночим справам. І тому в середу також накладалося табу на окремі види жіночих робіт (ткацтво, шиття), миття голови тощо, хоча покарання за їх порушення не такі суворі, як у п’ятницю. Уявлення про антропоморфізовані жіночі дні Середу, П’ятницю, Неділю – це один тип міфологічного персонажа. Інколи він називався також Кумасею, Долею. Часом ці жінки мали жаб’ячі, гусячі лапки, що свідчить про ознаки чарівниці, відьми («від» – відати, «ма» - мати). Це жінки-одиначки. Вони з’являються переважно вночі в межах житлового простору (біля вікна, у кутку), або поза ним (на дорозі між двома селищами).

Особливу шану стародавні слов’яни віддавали деревам і птахам, що вважалися покровителями якогось роду, племені (прояв тотемізму). Перше місце у вшануванні займав дуб, особливо старий, - символ міцності; ясень – символ Перуна; клен і липа – символи подружжя; береза – символ чистої матері-природи. Священними вважалися птахи й тварини. Зокрема, зозуля - провісниця майбутнього; голуб – символ кохання; ластівка – доля людини; ворони – священні птахи; сова – символ смерті та пітьми. Багатьом птахам приписувався дар пророцтва. З тварин священними вважалися коні та воли,а з комах – бджола й сонечко.

Слов’яни не споруджували будівль для язичницьких богослужінь та жертвоприношень. Ці обряди відбувалися на відкритій місцевості (зазвичай на пагорбі або галявині), в центрі якої стояв ідол. Такі місцини існували в кожному місті й поселенні. У Києві на Старокиївській горі було капище (місце жертвоприношень) з зображенням одного з богів язичницького пантеону. Саме капище являло собою викладений із каміння еліпс з чотирма прямокутними виступами, які вказували на чотири сторони світу. В ролі ідолів спочатку виступали камінь чи дерево (як правило дуб або липа). Пізніше з’являються антропоморфні зображення богів. Ідол бога Перуна к Києві знаходився на схилі сучасної Володимирської гірки. Уявлення про нього маємо з літописів: витесаний з суцільної дерев’яної колоди, деякі частини тіла позолочені та посріблені.

Стародавні слов’яни своєрідно вірили у безсмертя душі. Вони вважали, що після смерті небіжчика в залежності від його чеснот душа могла вселитись в раба, стати добрим духом дерева, птаха або тварини, могла вселятися в іншу людину. Нежалежно від перевтілень душі, вона завжди відгукувалась добром на поклик людини. З часом уявлення трансформуються і люди вірять, що померлі потрапляють «на той світ», що подібний до світу живих. Його уявно розташовували то на краю світу, то «при пупі» Землі, куди стікаються всі ріки, то на Небі, однак частіше під землею («Всередині землі є другий світ, там живуть люди вмерлі»). Люди «на тому світі» такі самі, як і на цьому, дарма що називаються мертвими. Вони так само живуть і роблять те, що й на землі. Людина, померши, переставилася, тобто поміняла місце перебування з цього світу на «той світ». Тому в поховальній обрядовісті існував звичай класти померлим все, що їм має знадобитися: особисті речі, посуд, одежа, їжа, худоба та ін. Часом «той світ» називали «вирієм», «ирієм». Так само називалося місце, де перебувають ненароджені діти (або їхні душі). Недаремно птахів, що відлітали на зиму, дуже шанували: вважалося, що вони летять у «вирій», звідкіля можуть принести звістку про мертвих (зокрема, ластівки) або ж принести дитину (лелеки). Отже, потойбічний світ – це паралельний світ, місцеперебування не тільки мертвих людей, а й ненароджених дітей.

Цікавими є уявлення про творення світу. Місцем творення є море (світовий океан) і світове дерево (явір, дуб). Світовий океан – одне з основних утілень хаосу або навіть сам хаос; океан був «на початку», до творення, яке обмежило океан у часі й просторі, але космосові (вужче землі) доведеться загинути в результаті катаклізму від океану, його вод, і води океану знову стануть єдиною стихією – субстанцією у світі. Океан як першоречовина, що перебуває у вічному русі, перебуває всюди. Він безмежний, не упарядкований, не організований, небезпечний і жахливий, аморфний і невидний. Світове дерево («космічне дерево») тут позначає сакральну точку у просторі (поряд із сакральною точкою в часі «з первовіку»), де відбувався акт творення.

Механізм творення складається з таких дій персонажів: а) пірнання у воду, діставання піску, сіяння його по воді (як результат постає земля); б) пірнання у воду діставання синього або золотого каменя, номінування його небом із сонцем і зірками (або сіяння його по землі чи дмухання на нього, внаслідок чого утворюються вищезгадані стихії).

Світове дерево складається з трьох основних частин, до них приєднані різні тварини: до вершини і гілок дерева – птахи (сокіл, соловей), сонце і місяць; до стовбура – бджоли; до коренів хтонічні тварини (змії, бобри). Світове дерево в цілому порівнюється з людиною, особливо жінкою. За допомогою світового дерева в образній формі моделюється потрійна вертикальна структура світу – три царства: небо, земля, підземелля; чотиривимірна горизонтальна структура: північ, захід, південь, схід; життя і смерть (в календарних обрядах зелене і квітуче дерево формувало сприйняття цілісної картини світу).

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підгрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов’ян.