2.3. Культурний процес кімерійського, скіфського і сарматського періодів

Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі, зашкодили кочівники, які увійшли в історію під іменем кіммерійців, назву донесли до нас писемні джерела. Геродот (V ст. до н. е.), зокрема, повідомляє про те, що теріторії, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям. Етнічність кіммерійців остаточно не з’ясована. Значна частина наукавців стверджує, що вони належали до однієї з груп іраномовного населення. Войовничі стаповики з одного боку руйнували інші культури з другого сприяли розповсюдженню в широкому степовому довкіллі здобутків тих народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли із собою предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Найбільше вони сприяли розповсюдженню кінського і військового спорядження, яке часто мало всі ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. Кіммерійці володіли секретами виготовлення зброї з заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської зварки металів. Поряд з економічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливі суспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід ві військової демократіі до станово-класоваго суспільства на базі рабовласницького способу виробництва. Згідно з повідомленням ассирійських джерел, кіммерійці постійно вели війни та мігрували. Попри міграцію значна частина кіммерійців залишилася в межах східного Приазов’я.

Кіммерійські пам’ятки представлено лише похованнями, зазвичай курганними, відомі й безкурганні поховання. Виділено два ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На першому ступені ховали в простих в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев’яним перектиттям у скорченому на боці положенні. Чоловіків супроводжувала зброя та збруя, жінок – золоті та бронзові пронизки, намистини, глиняний посуд (товстостінні круглотілі горщики, часто орнаментовані наліпним валиком із «вусиками», кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані канелюрами, шишечками, лощені кубки та дерев’яні кубки із золотими пластинами).

На новочеркаському ступені істотно змінився поховальний обряд: з’явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні стовпи. Предмети почали класти і на перекриття. Поширилася цільнозалізна зброя, у посуді стали переважати кубки, прикрашені геометричним орнаментом.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проїснувало до VІІ ст. до н. е. і розпалося під натиском скіфських племен. У середині VІІ ст. до н. е. у південноукраїнських степах з’явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси на Близький Схід, а частково асимілювавши кіммерійців. Кіммерійська культура частково розчинилася у скіфській.

За Геродотом Скіфія складалася з кількох етнічних утворень, що традеційно називають племенами, або союзами племен. Так, калліпіди, або елліно-скіфи – населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони – населення у Молдові, скіфи-орачі у Лісостепу Правобережжя, скіфи-землероби - у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики – проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у степу Криму – царські скіфи.

Життя племен, що портрапили до складу Скіфії, змінилося, скіфські впливи поширилися і за межами Скіфії. Змінилися і самі скіфі, поступово змішуючись з місцевими (в тому числі праслов’янськими) переважно землеробськими племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя і звичаї. Великий вплив на розвиток культури і соціального ладу Скіфії мала грецька колонізація Причорномор’я, сприяючи поширенню тут досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі у Скіфії та поза її межами. Деякі скіфи їздили вчитись до Греції, і хоч грекі вважали скіфів неосвіченими варварами, вже в VІ ст. до н.е. античний світ знав двох славних скіфів: відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах; одним із семи найзнаменитіших мудреців давнини був Анахарсіс, друг афінського філософа і реформатора Солона.

Слід зауважити, що практично одночасно зі скифами у VІІ ст. до н.е. у Причорномор’ї розпочалася «Велика грецька колонізація». Першими грецькими поселеннями на півдні України були засновані у пониззі Південного Бугу на острові Березань містечко Борисфеніда та у Буго-Дністровському лимані місто Ольвія («щаслива») – один з найбільших античних полісів Причорномор’я. У пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій і Офіусса, в Західному Криму – Херсонес Таврійський, керкінікітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н.е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Германаста, Тірітака, Кіммерік. Грецька колонія складалася з центра – поліса та сільськогосподарських округів (хори) – розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культурні райони, що поділялись на квартали. Ремісничі квартали та житла бідаків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа – агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священа ділянка – теменос, на який були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд з містом знаходився цвинтар – некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, в яких вода подавалася керамічним водогоном. Поліси мали свою демократичну раду та народне віче.

Греки-колоністи займались землеробством, скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинені різні ремесла: металургія і ковальство, гутництво, ткацтво, чинбарство і кушнірство, гончарство. Особливе місце посідала торгівля. Найбільший розквіт античних міст з V-ІІІ ст. до н.е. Це часи найвищого розвитку сільського господарства, ремесел, торгівлі. Мистецтва та архітектури. Існували тісні взаємини між самими містами-державами та грецькою метрополією. Все міцнішими ставали стосунки з місцевими племенами – скіфами, праслав’янами, фракійцями. Скіфські князі мешкали в грецьких містах, одужувались з грекинями, приймали, хоча й рідко, грецьку віру. Антична колонізація значно вплинула на господарсько-економічний, культурний і політичний розвиток Скіфії, прискоривши створення скіфської державності.

У VІ ст. до н.е. Скіфія поділялася на три царства, кожне з яких мало свого царя, але одно з царств було головним, і його цар був головним царем Скіфії. Така суспільна та політична організація відповідала космологічним уявленням скіфів, згідно з якими Всесвіт складався з трьох сфер, кожна з яких мала також потрійну структуру. Царства складалися з округів (номів) на чолі з номархами. Цар очолював військо, а війна для скіфів була постійним заняття, джерелом збагачення і добробуту. Все життя скіфів було пронизане військовими традиціями і звичаями. В скіфському суспільстві існував і демократичний орган – народні збори всіх воїнів, на яких обговорювались важливі справи і навіть вирішувалася доля царів. Більшість населення Скіфії були вільними, біднішими чи багатішими людьми. Меншу частину становила знать: патріархи сімей, військові вожді, царські дружинники. Були і раби, з якими скіфи поводилися дуже жорстоко.

Життя скіфів проходило у постійному русі з короткими зупинками на тимчасових кочовищах. Житлом їм служили криті повстю і запряжені парами волів вози, основним харчем були м’ясо, сир і ’молоко, привізне грецьке вино, можливо хліб, здобутий як данина від підвладних їм хліборобів. Українські степи були чудовими пасовищами, де скіфи виплекали особливу породу коней – невеликих, але міцних і витривалих. Любили скіфи й полювання. Звичаї скіфів були суворими. Основний закон – немилосердність до ворогів і вірність бойовим побратимам. Скіфи пили кров першого вбитого ними ворога, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкури правих рук убитих, прикрашали кінську збрую скальпами, носили плащі зі шкіри вбитих і робили з цієї шкіри рушники. Кожний дорослий скіф був кінним воїном. Основна зброя – лук і стріли. Лук мав особливу, складну конструкцію, стріла випущена з нього пролітала понад 521 м. Носили також меч, кинджал, сокири, дротики, списи. Частину зброї робили самі, іншу замовляли і купували у греків.

Своїм богам степові скіфи не споруджували храмів. На чолі пантеону стояла богиня домашнього вогнища Табіті (родова єдність); головним чоловічим божеством, родоначальником скіфів і повелителем неба був грізний Папай, його дружина Апі була богинею землі. Богам приносили пожертви, частіше домашніх тварин. Богу війни Арею приносили у жертву людей. Поклонялися богові сонця – Гойтосіру, богу коней і водяної стихії – Тагімасаду. Існувала каста жерців і ворожбитів. Жрецькі функції виконували також царі – вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія досягла стадії розвиненого політеїзму. У скіфських землях існували особливі священі місця для проведення великих загальних свят.

Скіфи шанували і оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і беззмертя душі, багата уява і бурхлива натура породили складний поховальний обряд. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабинь. Особливо вражають похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфьких племенах, весь народ перебував у скорботі. Ховали у великій могильній ямі, кладучи туди зброю, прикраси, одяг, посуд. Разом з померлим клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами (крепідою). Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих воїнів і 50 коней, ставили їх навколо кургану.

Скіфські поховання є важливим джерелом пізнання скіфської культури. «Скіфське золото», «скіфський звериний стиль» стали синонімами вісокої художньої і технічної досконалості. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в античних містах Причорномор’я і чудово знали скіфів. Скіфськими були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пласинах, гребнях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скіфів, їхній зовнішній вигляд: вони мали правильні риси обличчя, чоловіки носили довге волосся, бороду і вуса. Одягнені були в короткі підперезані вишиті каптани, вузькі шкіряні штани або широкі вовняні шаровари і м’які чобітки. Жіноче вбрання складалося з довгих широких суконь і плащів-накидок, кінчастих або плескатих шапок – тіар, часто прикрашених безліччю золотих бляшок, поширине було вишивання одягу.

У 512 р. до н.е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми народами, перемогли величезне перське військо на чолі з Дарієм і Гістаспом. Ця скіфо-перська війна увійшла в історію як зразок воєнного вміння і мужності скіфів. Самі скіфи також вели постійні, хоч і менші за розмахом війни то з сусідніми фракійцями, то з греками-колоністами, то з племенами сіндів і меотів у Приазов’ї. Військові виправи здійснювались і на підвладні скіфам племена за збором данини: збіжжя, худоби, хутра, меду, воску, залізної криці, рабів. У ІV ст. до н.е. склалася Скіфська держава – Велика Скіфія, якою правив цар Атей. Він карбував свою монету, йому підлягала більшість населення Скіфії. Тоді ж починається конфронтація між Македонією і Скіфією за вплив у північно-західному Причорномор’ї.

Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія припинила своє існування. Однією з основних причин цього був всезростаючий наступ на землі Скіфії сарматів (савроматів), такого ж, як і скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя. Скіфи відійшли на південь і створили дві малі Скіфії: в Дніпровському Пониззі та північному Криму із столицею Неаполісом (сучасний Сімферополь) та на Нижньому Дунаї в Добруджі. Воюючи з грецькими містами, ці царства існували до ІІ ст. до н.е. після чого припинили своє існування, поглинуті новим населенням півдня України – сарматами, готами.

За легендою, записаною Геродотом, сармати походять від шлюбів скіфів з амазанками. Назву сарматів виводять від іранського слова «саоромант» - «оперезаний мечем». Це справді був народ воїнів-кіннотників, озброєних досконаліше, аніж скіфи. Сарматські жінки, які займали особливе положення в племені, також вміли їздити верхи, володіти зброєю і разом з чоловіками ходили в походи. Давньогрецькі автори писали, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, доки не вбивала ворога. В «Георграфії» Страбона названі окремі сарматські племенні об’єднання: аорси, сіраки, язиги, роксолани, алани. Останні три пов’язані з теріторією України. Спочатку культура сарматів була близька до скіфської, пізніше ця близькість збереглася лише в західних сарматів. Сармати усе життя проводили у сідлі й не дбали про постійне житло і зайве в мандрах майно. Все, що їм було необхідно, вони намагалися здобути в бою, а не створювати власноруч. Верховним божеством була богиня родючості Астарта, пов’язана з культом Сонця й коня. Іншим їхнім відомим богом був Танаїс.

Аналіз сарматських курганних й безкурганних поховань (Новопилівські кургани, Усть-Кам’янські кургани) дає змогу реконструкцію одягу та озброєння сарматів. Чоловіки носили короткий каптан, що підперезувався поясом та застібався фібулами, шаровари та короткі м’які чоботи. Головний убір – башлик. Костюм доповнював плащ. Жінки одягали довгу сукню із рукавами до зап’ястя, зверху носився розпашний халат, шаровари оздоблювалися на литках бісером.

Сарматська поховальна споруда мала вигляд візької прямокутної або овальної в плані ями, перекритої деревом, іноді – кам’яним закладом. Ховали головою на південь або на північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді посуд, шматки м’яса; жінок – частіше прникраси, прясла.

Сарматські поховання вирізняються особливими предметами матеріальної культури: ножами з візьким держаком, біконічними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише їм зброєю. У ІІ-І ст. до н.е. сармати користувалися короткими мечами з кільцевим навершням і прямим перехрестям, а потім у них з’явилися довгі мечі; з І ст. до н.е. поширилися й залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду репрезентовані горшиками з кулястим тулубом, циліндричною шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизонтальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки яйце- і грушоподібної форм, із циліндричними шийками, а також бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше знайдено місцевих мисок і зовсім мало – античного посуду. На відміну віл скіфів сармати дуже полюбляли фібули – заколки для одягу.

Для сарматського мистецтва тих часів характерний так званий звіриний бірюзово-золотий стиль. Так само, як у скіфів, стиль цей являє зображення реальних чи фантастичних звірів, найчастіше у боротьбі між собою. Але характерною рисою цього стилю є інкрустація постатей тварин (очей, вух, м’язів, хвостів) бірюзою, сердоліком та іншими камінцями або емаллю. Найкращими творами мистецтва сарматів є золоті вироби з Запорізького (поясні пряжки) та Ногайчинського (Крим, нагрудні прикраси) курганів. Прикраси ж поховання сарматського вождя, знайденого біля с. Порош Ямпільського р-ну Вінницької області вражають сучасних митців своєю досконалістю.

Від середини ІІІ ст. до н.е. сармати втрачають провідне становище в Причорноморських степах. У цей період тут з’являються вихідці з Прибалтики – готи. Вони вступають в спілку з місцевими племенами, серед яких були й алани. Кінець аланському пануванню на південних землях поклали – гуни, які розбили сарматів у Подонні. Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи суспільств раннього залазного віку, коли загинув античний світ.

Попри всю складність етнічних процесів, соціальні та економічні катаклізми вдається простежити безперервну лінію розвитку давньоукраїнського автохтонного населення. Початок І тис. н.е. на землях України йде постійне пересування різних племен, це час творення перших «варварських» держав у Європі. Найближче до цих теренів була розташована Дакія, північні землі якої (на Закарпатті) окрім фракійців – даків і гетів – заселяли слов’яни і кельти, відомі з письмових джерел під назвою анартів і теурисків. У І ст. Дакію завоював ще тоді могутній Рим, тоді ж частина гето-дакійців – костобоки, - переходять Карпати й оселяються на врожайних землях Верхньої Наддністрянщини, де зустрічаються зі слов’янським населенням. Рим підкорив багато земель, але слов’янські землі під його владою не були. Римська держава підтримувала торгові зв’язки зі слов’янськими племенами. У чей час ще на півдні та сході сучасної України були присутні сармати, на Чорноморському узбережжі ще існували міста, збудовані грецькими колоністами. Тому межу нової ери і перші її століття називають Римо-сарматською добою.