2.2. Культура стародавнього населення на теренах України. Трипільська культура та інші археологічні культури праслав’янського періоду

Від найдавніших часів терени України були місцем, де стикались різні племена і народи, тут пролягала межа між двома світами: осілих землеробських культур, що заклали основи європейської цивілізації, та степовим азійським. Про насичену подіями давню історію України довідуємось завдяки археологічним дослідженням прадавніх селищ, городищ і міст, могильників і скарбів. Також допомогають розкрити таємниці давнини інші науки, спільні зусилля дають змогу з’ясувати, коли з’явилися і якими були наші пращури, як вони розуміли всесвіт і своє місце в ньому, де, як і чому виникли, сягали розквіту і гинули прадавні цивілізації; пізнати усе багатство давньоукраїнської культурної історії.

Найдавніша людина на землях Укоаїни з’явилася приблизно 1 млн років тому, за доби раннього палеоліту (від грецького «палайос» - старий і «літос» - камінь) – початкового і найтривалішого періоду історії людства. Сліди перебування перших поселенців на землях України виявлені на Закарпатті, Середньому Дністрі, поблизу Житомира, на Донеччині та в Криму. Неподалік селища Королево на Закарпатті на високому березі р. Тиса на глибині до 12 м від поверхні в товщі грунту виявлено 15 культурних шарів палеолітичної доби. В найнижчому знайдено знаряддя, вік яких близько 1 млн років. Це одне з найдавніших місцезнаходжень прадавніх людей у Європі.

Освоєння теренів України тривало і в наступні епохи. Приблизно 150 тис. років тому з’явиляється новий тип людей – неандертальці. Неандертальці жили в довготривалих таборах, розташованих на берегах великих рік, будували перші житла (вони споруджувались з велетенських кісток, черепів і бивнів мамонтів, дерева, накривались шкірам) і користувались вогнем. Значно вдосконалювалося виробництво крем’яних знарядь, мисливської зброї, з’явилися крем’яні вістря на списи, ножі, шкребла. Тоді ж зародилася мова, виник родовий лад, з’явилися рахунок та перші ознаки мистецтва (кістки, різьблені геометричним орнаментом, зображенням тварин і людей, а також розмальвані чорною та червоною фарбами), людина виготовила перший одяг зі шкіри. Неандертальці розселилися майже по всій теріторії України. У Криму в скельних сховищах знайдені найдавніші в Україні поховання людей. Вони проводилися за досить складним ритуалом: померлого ховали у скорченому положенні (лежачі на боці) у спеціально викопаній ямі. Це свідчить про існування вже на той час початків релігійних уявлень і вірувань, здатність осмислювати явища життя і смерті.

Приблизно 40 тис. років тому в Україні з’являється “homo sapiens” (людина розумна), інакша її назва – неантроп, або кроманьйонець. Це вже були люди сучасного фізичного типу, які об’єднувались у племена. Характерною ознакою їх поселень є тривале існування жител. Пізньопалеолітичні житла поділялись на зимові та літні. Кроманьйонці вміли виготовляти знаряддя, які вражають розмаїттям форм і майстерністю обробки. Удосконалились технічні прийоми роботи з кременем. Кроманьйонець уперше в істрорії почав широко використовувати кістку для виготовлення знарядь праці, зброї та прикрас. Чисельні вироби з кістки, знайдені на Мізинській стоянці на Десні, прикрашені так званим «меандровим» орнаментом – безперервним візерунком у вигляді стрічки або окремої лінії з рівномірними вигинами. Крім меандру трапляється орнамент у вигляді зигзагу, ялинкоподібний чи хвилястий. Унікальними є знахідки, що свідчать про існування музичного мистецтва. На стоянках Дністра знайдено своєрідні кістяні флейти, а на Мізинській стоянці відкрито особливе культове житло з набором 16 музичних інструментів, виготовлених з кісток мамонта і північного оленя. Цей оркестр увійшов в історію культури під назвою оркестр кам’яного віку. В нього входять розписані червоною вохрою кісткі мамонта, що використовувалися як ударні музичні інструменти і шумовий браслет – атрибут ритуальних танців. Вчені вважають, що кроманьйонці мали раціональне мислення: вміли рахувати й мали прості календарі. Вони мали досить складні вірування, властиві первісним мисливцям, здійснювались магічні заклинання. Людина вірила, що кожна жива істота, а також речі, що оточують її, мають душу, добре знала навколишню природу і відчувала єдність з нею.

Доба мезолиту (ІХ до VІ тис. до н.е.) є перехідною між палеолітом і неолітом. Загальне потепління призвело до зміни умов існування. Щезли мамонти, змінюють свій вигляд крем’яні знаряддя – вони стають меншими. Ширше застосовуються лук і стріли. Основними заняттями людини й надалі залишилось полювання, риболовство й збиральництво, але наприкінці мезолітичної доби з’явилось скоторство й землеробство. Померлих ховали або у випростаному, або у скорченому положенні, посипали зверху вохрою, поруч клали зброю. Судячи з поховального обряду, люди мезолітичної доби поклонялись небесним світилам, передусім Сонцю.

У VІ тис. до н.е. (доба неоліту) відбулися зміни. Природні умови нагадували сучасні, люди переходили до осілого громадського життя, споруджували постійні житла, гуртуючи їх у селеща, померлих ховали неподалік осель. Поширелося орне землеробство й найдавніші культи та вірування землеробів, деякі основні форми посуду та його орнаментація, а з годом і металургія. Житла людей були досить різноманітні: великі наземні споруди, напівземлянки та землянки. Досягненням є вміння виробляти глиняний посуд – кераміка (від грец. «керамос» - глина). Посуд ліпили вільонруч, без гончарного круга і випалювали на вогні. Цім займались переважно жінки. Поверхня посуду вкривалася різноманітними візерунками.

У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з’являються нові культи та вірування, пов’язані з виникненням землеробства. Зокрема, існував культ черепів (очевидно пов’язаний з культом предків), що простежується на великих родових могильниках у дніпровському Надпоріжжі та Надазов’ї. В одному з них, Микільському, знайдено золоту підвіску – найдавнішу в Україні прикрасу з благородного металу. Під час неоліту у середніх течіях Південного Бугу та Дністра формується буго-дніпровська культура. Протягом V-VІ тис. до н.е. на теріторії України утворюються сурсько-дніпровська, дніпро-донецька і гірсько- кримська культури. На північному сході утверджується культура ямково-гребінцевої кераміки.

У ІV-ІІІ тис. до н.е. люди вже почали користуватися першим металом – міддю, хоч знайомство з нею розпочалося вже у VІІІ тис. до н.е. у передньоазіатському регіоні. Водночас продовжують розвиватись і вдосконалюватись скотарство та рільництво, де використовують рало і тяглову силу, виникають спеціалізовані ремесла. З’явилась найяскравіша культура – трипільська. Сліди трипільської культури віявлено на великої теріторії, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Назву ця культура отримала від поселення, відкритого та дослідженого українським археологом В. Хвойкою у 1896 р. біля с. Трипілля на Київщині. Утворилася на основі автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького сходу та Південної Європи. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу – пам’яток трипільської культури, на всій теріторії трипільської культури населення становило щонайменьше 1 млн. осіб.

Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу водних артерій. Переважно це були родові або племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотен жител та господарських споруд. Селеща мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна або декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обобіч яких були розташовані садиби. Основними матеріалами для виготовлення житла були дерево і глина, в окремих випадках (у Придністров’ї) використовували камінь. Відомі дво- і навіть триповерхові житлові споруди, різні за розмірами. Зовні стіни жител фарбувалися вертикальними смугами червоного, всередині. Вікна були невеликими та округлими, часто обрамлялися щільнозафарбованими трикутниками. Всередині могла бути одна, дві, або й три кімнати. В кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. В ужитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його виробляли з глини, яку часто вкривали монохромними або поліхромними розписами. Ці розписи складалися з рослинного або геометричного орнаменту, інколи – зображень одомашнених тварин, зокрема, кіз та корів. На глиняному посуду є зображення також сонячних символів, серед яких кола, хрести, різновиди свастики. Такі символи характерні для культури раннього землеробства. Сонце сприймають як верховне божество всесвіту, від якого залежить усе, і в першу чергу, ті стихії, що мають безпосередній вплив на врожай, на родючість землі, худоби. Такі вірування отримали назву солярних. Орнаментація посуду є ілюстрацією фольклору, космології та міфології, так спіральний меандр – «безконечник» є символом безупинного руху, самого життя, стилізовані зображення небесного змія-дракона символізували чоловіче начало. Орнаментальні сюжети мають магічний зміст і пов’язані з культом родючості, що завжди визначався складною обрядовістю. Так само з культом богині родючості, Великою Матір’ю всього сущого пов’язані численні знахідки глиняних жіночих фігурок. У фігурках знайшли зерна пшениці, що є підставою вважати ці фігурки – амулетами (оберегами домашнього вогнища й достатку). Серед багатьох жіночих фігурок особливою є виявлена на Черкащині фігурка жінки-матері, яка схилила голову над немовлям на руках.

Крім домашніх вівтарів, трипільці мали окремі храми, що спруджувались у центрі на майдані. В храмах проводили різні свята (шанування природи, яка вмирає і воскресає), зберігали культовий посуд та інші ритуальні предмети. Іноді в храмах, або поряд з ними знаходять поховання людей. Не виключно, що ці поховання належать жерцям, які відігравали важливу роль у трипільському суспільстві. Вони керували релігійним життям, вміли вираховувати календарні строки, пов’язані з аграрними роботами, знали цілющі властивості трав і лікували людей, зберігали давні традиції і закони, були віщунами і правидцями. Це були люди – носії особливих знань, досвіду поколінь. Подібні жертовні, але дитячі, поховання виявлені і в житлах під вогнищами.

Більшість померлих трипільців ховали за обрядом тілопокладення (інгумації) на невеликих грунтових могильниках неподалік поселень. Поховання (скорчені та випростані) супроводжуються великою кількістю кераміки. Менш поширена була кремація – спалення тіла і захоронення решток у глиняних урнах. З поховань пізньотрипільських племен «усатівської» групи можна вивести, що існувала племенна аристократія і її поховання супроводжувалося людськими жертвоприношеннями. Є поховання озброєних чоловіків, загиблих у бою, які мали густо розфарбовані червоною вохрою голови, обличчя й тіла. Вважають, що лад трипільського суспільства, яке існувало в оточенні ворогів на степовому півдні, вже був близький до військової демократії: виникли військові загони, їх поселення і навіть могильники були пристосовані до оборони від ворога. Очевидно, що стосунки цієї групи трипільців із племенами степу супроводжувалися жорстокими сутичками.

Археологи виявили у трипільців унікальний в історії культури звичай – періодичне спалювання своїх посель. Відбувалося це раз у покоління, приблизно через кожних 50 років, коли виснажувались навколишні поля. Освоївши нові грунти і збудувавши нове селище, люди упорядковували старе й спалювали його.

Трипільське суспільство було конфедерацією племенних союзів, а гігінтські протоміста – їх столицями. В основі суспільного устрою трепільських племен лежали матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Знаходячись на кордоні хліборобського світу і кочового степу, трипільська культура зникла внаслідок інвазій агресивних племен, які прийшли з північного заходу та сходу.

В ІІІ тис. до н е. починається переселення різних племен, які приходять на теріторію України і впливають на подальшу долю автохтонного населення. Прикметною ознакою культури пришельців був посуд особливої кулястої форми та орнаментації (через що вона і називається культурою кулястих амфор), а також спосіб захоронення померлих у грабницях з кам’яних плит. Про войовничість нордичних племен свідчать принесені ними бойові кам’яні сокири, маловживані мирними землеробськими племенами. Водночас на сході та півдні України з’явилися численні скотарські племена, основою господарства було табунне тваринництво, зокрема конярство. Цей степовий народ складався з племен, які прийшли з Поволжя і Північного Кавказу, та людяністі давнього місцевого походження. Між племенами існували етнічні та культурні відмінномті, але вони вже мали однаковий поховальний обряд – померлих захоронювали в глибоких ямах у скорченому положенні та засипали вохрою. Червоний колір вохри – колір сонця, вогню та крові – символізував життя, світло, очищення. Над похованням споруджували насип – курган. На курганах ставилися різьблені антропоморфні кам’яні стели – перші пам’ятники людини. Отже, курганний поховальний обряд відображав світогляд стродавніх людей, курган був символом культу предків, священним місцем. Глибока історична пам’ять зберегла ці уявлення в українських народних піснях, казках і легендах.

На Поліссі, Волині та Прикарпатті від половини ІІІ тис. до н.е. і до першої чверті ІІ тис. до н.е. тис. до н.е. проживала людність, яка була носієм культури шнурової кераміки, або культури бойових сокир. Така назва походить від широко вживаного ними способу прикрашати глиняний посуд відбитками шнурка. «Шнуровики» були переважно скотарі, менше – землероби, які мандрували з одного місця на інше, споруджуючи тимчасові поселення. З великим умінням вони виготовляли крем’яні знаряддя та зброю. Померлих ховали під могильними насипами-курганами і ставили поряд посуд, знаряддя та зброю із каменю та кременю, грудки червоної вохри.

До середини ІІ тис. до н.е. завершилося пересування й розселення більшості індоєвропейських племен. Почалися складатися нові етнічні спільноти. Відділилися і предки східних та західних слов’ян - праслов’яни. Праслов’яни розмовляли однією або кількома близькими мовами, їхня матеріальна культура і вірування мали багато спільного. Але новоутворена спільнота, яку археологи назвали тщинецько-комарівською культурою, не була однорідною. Займаючи великий простір між Одером і Дніпром, Прип’яттю і Карпатами, вона увібрала в себе різні етнічні та культурні елементи інших індоєвропейських та неіндоєвропейських племен. Історію праслов’ян можна умовно поділити на два періоди: ранній та пізній. Ранній період праслов’янської історії був часом консолідації протослав’янських, здебільшого індоєвропейських племен. Цей період тривав з ХVІ до Х ст. до н.е., його археологічними відповідниками в Україні були тщинецька, комарівська та білогрудівська культури.

Племена тщинецької та комарівської культур жили в неукріплених селищах, розташованих на високих берегах рік і озер. Для будівництва жител використовували дерево. В поселенні проживало приблизно 300 осіб. Праслов’яни були хліборобами й скотарями. Землеробство було орним, із застосуванням тяглової сили (биків). Скотарство було переселещним. Вирощували велику рогату худобу, коней, свиней, кіз. Розвиненими було прядіння і ткацтво. Існувало й общинне ремесло. Виготовленням кам’яних і крем’яних знарядь – займалися майстри-професіонали. Значне місце в господарстві посідало гончарство. З’явилися нові способи орнаментації. Посуд найчастіше прикрашають витисненими у ще сирій поверхні горизонтальними і вертикальними смугами і насічками, заштрихованими трикутниками, скісними і хвилястими лініями, канелюрами, зображеннями кола і хреста. Як і в попередню добу, багато орнаментальних мотивів мали магічне значення. Хоч праслав’яни і користувалися бронзовими знаряддями і прикрашали себе бронзовими і навіть золотими прикрасами, місцева металообробна справа не набула ще достатьнього розвитку. Поховальні обряди у тщенецько-комарівських племен були різноманітними, оскільки праслов’яни як історична спільнота сформувались з різних племен. Над померлими насипали кургани або ховали на грунтових могильниках, курганих могильниках, існував обряд кремацїї та ін. Праслов’яни вірили в потойбічний світ і клали в могилу зброю, прикраси і посуд з їжою. Поховальні пам’ятки свідчать про існування у праслов’ян одного з найдавніших культів, який виник ще за часів родового ладу – культу померлих, культу предків. Крім культу предків, який був частиною релігійних уявлень, величезне значення мали землеробські культи та вірування. Це був цілий комплекс обрядів, пов’язаних з аграрною магією, культом вогню, домашнього вогнища і домашніх тварин. Існував річний, календарний цикл свят. Дійства відбувалися в особливих, призначених для цього місцях і будівлях-святилищах. Всередині знаходилися речі, пов’язані з землеробством. В інших подібних культових спорудах знаходили людські кістки, ямки з рештками кремації, кострища.

Обрядові дійства відбувалися в селищах не лише у святилищах, а й на відкритих великих жертовниках на високих берегах рік. Жертовники мали вигляд кола, викладеного з кам’яних плит, що могло символізувати сонце. Всередині кола в заглибленні горіли священні вогнища. Сюди приносили різні пожертви, в тому числі тварин.

У праслов’ян, як і в багатьох інших ранньоземлеробських культур, існував звичай здійснювати певні культові церемонії під час закладення житла, а також всього поселення. Найчастіше це були жертвоприношення – горщики з перепаленими кістками, черепи, кістки та скелети тварин, заховані під підлогою житла. Здійснювалися і людські жертвоприношення, про що свідчать археологічні матеріали, письмові джерела, легенди та казки. Культи і вірування ранніх праслов’ян наприкінці доби бронзи вже почали формуватися у складну систему - слов’янське язичництво.

Наприкінці ІІ тис. до н. е. праслов’яни вже повністю розділилися на дві частини: західну – предків західних слов’ян і східну – предків східних слов’ян. Велика тщенецько-комарівська культура перероджується в декілька окремих нових культур. Однією з них була білогрудівська (назва походить від назви Білогрудівського лісу біля м. Умань). Білогрудівці були скотарями й землеробами, вживали широко бронзові знаряддя, а також є сліди залізоробного виробництва. У племен білогрудівської культури існували віразні культи сонця та вогню. З ними пов’язані особливі культові споруди – попелища. Це великі, штучно насипані пагорби з попелу, розташовані неподалік стародавніх селищ на високих помітних місцях. Тут кулька разів на рік при всій громаді розпалювали величезні ритуальні вогнища на честь сонця ( або персоніфікованого бога сонця , аналогічного пізнішому Дажбогу). Свята відбувалися у визначені дні – можливо під час весняного та літнього сонцестояння – на Івана Купала. Приносили жертви і доси ці обряди існують у вигляді спалювання солом’яних опудал на Купала.